РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики. - Журналістика - Реферати - Каталог статей

Метод журналістики Загальні уявлення про метод. Загальнофиіософські засади методу журналістики. Слово "метод" походить від такого ж давньогрецького терміну і в перекладі означає "шлях дослідження, спосіб пізнання". У широкому значенні цього слова під методом розуміють спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні. Метод невіддільний від предмета пізнання, є його аналогом. Це означає, що ми мусимо мати первісні уявлення і знання про предмет, перш ніж запропонувати певні прийоми його опи-су й дослідження, які й будуть складати метод. Таким чином, можна сміливо твердити, що головні методологічні прийоми формуються під впливом тих чи інших особливостей предмета, відбивають його провідні ознаки, служать для моделювання предмета в цілому або окре-мих його сторін. Перебуваючи в залежності від предмета, метод все ж не є кон-стантою, а являє собою швидше динамічну структуру. Опис предмета в певній методологічній системі призводить до створення концепції пред-мета, яка виглядає вичерпаною з погляду даної методології. Цю особ-ливість тонко підмітив видатний філософ XX століття Ганс Ґеорг Гада-мер, який у статті "Що є істина?" писав про це так: "Methodos — це пря-мування шляхом, який уже протоптаний чиїмись ногами. Методичність закладає те, що я можу в будь-який момент стати на шлях, яким хтось колись iuioBLi ця можливість вказує на науковість моїх починань. Але відповідно, внаслідок самого стану речей зменшуються і претензії на істину. Якщо істину (veritas) встановлює лише справджуваність — без огляду на її форму, — то критерієм пізнання уже є не його істинність, а його підтверджуваність" (Курсив автора. — І. М.). Але нагромадження нових знань про предмет триває в науці безкінечно, що призводить до усвідомлення недостатності, застарілості попередньої методологічної системи. Виявляється, що для опису того ж самого предмета потрібна нова методологія, яка відповідає новим знанням і уявленням про предмет. І вона з'являється як наслідок праці ново-го покоління науковців. Отже, ми встановили, що метод журналістики мусить визначати-ся її предметом. А предмет журналістики, як відомо, — це саме соціаль-не життя без будь-яких винятків чи обмежень, узяте в усій своїй неви-черпності й розмаїтті. Цей максимачьно широкий предмет визначає в кінцевому підсумку й особливості методу журналістики. Очевидно, важливо підкреслити, що ми ведемо мову саме про ме-тод, а не методику, під якою розуміють узагальнення досвіду, способів і прийомів доцільного здійснення будь-якого завдання. Питання мето-дики журналістської праці розглядаються спеціально в окремому курсі, що називається "Першооснови журналістської творчості". Тут же в нас ідеться про найзагальніше теоретичне поняття методу журналістики. Як пізнавальна діяльність журналістика спирається на загаль-нофілософські методологічні засади, серед яких найважливішими є за-сади об'єктивності та інтелектуальної чесності. Найвищим загально-людським обов'язком журналіста є пошук істини і приведення до неї своїх читачів. При цьому слід розуміти, що істина — це процес все більш глибокого осягнення світу, рух від незнання до знання, від непо-вного знання до більш повного, рух, який не може припинитися, бо світ невичерпний. Пошук істини, однак, ніколи не буває прямолінійним процесом, а передбачає наявність плюралістичних підходів, подолання численних суперечностей, розв'язання парадоксів і т. ін. Істина перемагає на рин-ку ідей. Унаслідок цього важливою засадою філософського пізнання є діалогічність, стан сталої суперечки, обговорення важливих проблем. Діалог у журналістиці 1) виступає неминучим у силу множинних підходів до способів пошуку істини; 2) є надійним способом руху до неї, породженим внутрішньою дішюгічністю людського розуму; 3) гарантує найбільшу міру наближення до істини на кожному етапі її осягнення. Рух до істини й пошук сутності процесів і явищ передбачає ситу-ацію здивування. Вона породжується несподіванкою сприйняття звич-ного предмета в незвичному висвітленні, раптовим осяянням на шляху до його розуміння. Здивування невіддільне від іронії — своєрідної ре-акції мислячого розуму, який піднімається над світом звичних уявлень, аби запропонувати нове пояснення дійсності чи її аспектів. Важливим елементом методу пошуку істини є сумнів — природ-на реакція людини, коли вона зустрічається з чимось незвичним, непе-реконливим, нетрадиційним. Сумнів примушує пізнавальний суб'єкт віднаходити аргументи на користь нового бачення, відшукувати у фактах підтвердження правильності нового бачення світу. Невід'ємним елементом загальнофілософської методології, вико-ристовуваної в журналістиці, є критика, як спосіб суджень про предме-ти і явища, за допомогою якого долаються суперечності, вивчається внутрішня, глибинна природа речей, досягається їх адекватна нинішньому рівню людського інтелекту інтерпретація. Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематизація предмета вивчення. Вона несумісна з пасивним став-ленням до пізнаваних предметів і речей, а передбачає певний зсув у ба-ченні предмета, перетворення його на рухому модель, у якій окреслен-ня втрачають стабільність, набувають плинності, мінливості, віднос-ності. Явище втрачає уявну однозначність, піддається запереченню, але не повному, а частковому, проблемному. Суб'єкт перебуває в стані зди-вування, іронії, сумніву. А відтак, у нього й виникає нове сприйняття явища чи процесу. Унаслідок застосування цих засад народжується журналістський текст, який, особливо на вищих рівнях його існування: аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів, — не зводиться до логічно впорядко-ваної схеми, пасивної передачі отриманої із зовнішнього світу інфор-мації, а набуває форми розгорнутого обговорення дійсності, свідомого вичленування парадоксів і труднощів піднятої проблеми, діалогічного співставлення поглядів на неї та шляхів її розв'язання. Метод журналістики як різновиду здійснення людством епістемо-логічної гуманітарної діяльності вбирає в себе суб'єктивні властивості психічної організації індивідів. Як відомо, людям, залежно від осо-бистіших рис, можливостей, нахилів, тобто від природних здібностей, притаманні три розвинені види мислення — художнє, наукове і прак-тичне. Ця класифікація випливає з учення І.П. Павлова про типи психічної організації індивіда — художню, мислительну і середню. Тут ми можемо дати істотну попередню дефініцію: журналістика і є найваж-ливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності. Це твердження потребує додаткових пояснень. Кожний вид мислення користується переважно певними одини-цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо-би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим-волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал. Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди-ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв'яз-ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової. Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа-ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви-ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим-волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис-лення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре-ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку. Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та-кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли-боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос-таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ-не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність. Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви-ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигна-лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль-на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засобами поня-тійного мислення. А саме як сигнал — спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні 1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико-ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; ре-дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракгич-ного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епістемолопчну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури; 2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журншііст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum adrem (аргументи від речей) на argumentum ad hominem (аргументи від людини); 3) асоціативність поєднання різних текстових частин, що репре-зентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність композиції, ніби "випадкове" включення то художніх, то наукових мис-лительних операцій; 4) полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діалогічності людського мислення; журналіст завжди розмовляє, з ауди-торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опо-нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось. Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу викладу наслідків цьо-го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор-мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується: 1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостере-жень, узятих просто з життя фактів і явищ; 2) широким використанням абстрактно-логічного (понятіино-на-укового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність); 3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків; 4) "лабораторністю", навмисною сконструйованістю, комбіна-торністю. Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага-лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен-ня. Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам. Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую-чої системи знань. Існують такі типи журналістських аргументів: 1) фактично-доку-ментальні, 2) психологічні, 3) образні. Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні, тобто ті, в ос-нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представле-ний кількома групами елементів доказової дії. 1. Аргументи у вигляді фактів життя. До цієї групи аргументів на-лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або такі, що випливають з його життєвого досвіду. Видатний український публіцист Іван Багряний (1906-1963) у зна-менитій своїй публіцистичній праці "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" (1946) активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів жит-тя. Він розповідає кілька епізодів з свого особистого досвіду, які й засвідчують цілковиту тотожність комуністичного режиму з фашизмом. "Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро-ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу-ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки. Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го-ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не-самовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під ста-рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. (...) В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького "істреботря-ду". Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу". Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні. 2. Аргументи у вигляді фактів науки. До цієї групи доказів нале-жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо-могою наукових повідомлень, науково-дослідних праць у різних галу-зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ-ляють знання про суспільство. Найчастіше в журналістиці доводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич (1877-1938) у публіцистичній праці "Хто ми і чого нам треба?" (1917), аби довести зросійщеним ук-раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук-раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки. Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз-волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем "мала вже тоді Україна ав-тономію". Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове-сти за собою весь народ. У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки "Гетьман Іван Мазепа" та "Умови з'єднання України з Московщиною", які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза-лежної Української держави. Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош-лемося на статтю Володимира Навроцького (1847-1882) "П'янство й проггінація в Галичині: розвідка статистична", опубліковану в п'ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова "Громада" (Женева, 1882). Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п'янство, темно-та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно-го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв "не-ма місця в селянськім бюджеті", а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва. Причиною існуючого п'янства В. Навроцький називає пропіна-цію. "Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га-лицькім селі й містечку тільки властитель більшої ("табулярної") або шляхецької посілості земської, мас виключне право продукування и шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду". Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонує висновок: причина п'янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні в со-ціальнім характері, вона нав'язана йому певною "правною" інституцією. "Держава віддана той народ, із зв'язаними руками, найнікчемнішій з ціло-го світу аристократії в оренду, для його визискашія аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних нащадків". Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су-часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту-ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання. У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка-теґорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закон}' пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу. Правові арґументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють-ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово-го розгляду. З цього погляду знання законів (не лише про масово-інформаційну діяльність) є обов'язковим для журналіста. Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового (1893-1933) "Україна чи Малоросія?" (1926), у яко-му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. "Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та по-дивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно пе-речитайте". Позиція, що її відстоює журнашст, мусить бути обов'язково узгод-жена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Пра-вові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кіль-кості публікацій, де мова йде про життєво важливі проблеми громадян. Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звер-татися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мета. 3. Аргументи у вигляді документальних даних. До них звертаєть-ся журналіст тоді, коли дослівно цитує певний матеріал чи посилається на певний документально встановлений факт. Нагадаємо, що під доку-ментами в журналістиці розуміють зафіксовані письмово (чи за допомо-гою інших знаків: звукових, зорових) факти, події, епізоди реального життя. За формою використання в журналістському тексті це можуть бути цитати з першоджерел, посилання на архівні матеріали, офіційну статистику, виступи ОМІ, спеціальну літературу, мемуаристику тощо. Майстерно використовує аргумент у вигляді документальних да-них Іван Багряний у вже згадуваному памфлеті "Чому я не хочу повер-татись до СРСР?" Розвиваючи тему злочинів Радянської держави про-ти українського народу, він знаходить такий доказ. "Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, — пропонує він читачам, — розкрийте її на букву "у" і прочитайте в руб-риці "УРСР", що там написано. Це документ, — нагадує публіцист. — А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів. Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року? А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів? Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони діли-ся ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "Цвітучого соціалізму" Відповідаючи на це запитання, Іван Багряний розповів про без-жальне винищення українського народу в російській державі під новою назвою СРСР, про свій гіркий досвід бути українцем у цій державі, по-яснив усьому світові неможливість для сотень тисяч українських емігрантів повернутися в радянське пекло. Ця невеличка публіцистична праця мала величезний розголос у світі, була прокладена усіма світовими мовами і спричинилася до реабілітації третьої хвилі української еміграції в очах світової опінії. Фактично-докумснтальні докази виступають головними й най-важливішими в журналістській праці, вони пов'язані саме з інфор-маційним забезпеченням майбутнього твору, мусять бути дбайливо дібрані й сумлінно викладені. Психологічні аргументи — це такі, що становлять собою опис по-чуттів, переживань, настроїв людей. Дослідники журналістської твор-чості наполегливо радять обов'язково показувати людину з психо-логічного боку: розкривати її душевні переживання, роботу думки, ха-рактер, настрої, уподобання, вболівання. У коротенькій інформаційній замітці цього не покажеш. Але в більш докладному виступі: нарисі, есе, історичному чи політичному портреті, тобто в публіцистичній твор-чості, слід зображувати людину в дії, розкривати всю складність її буття. Третій тип аргументів (якого не знає ні логіка, ні право) — об-разні, емоційні докази. Образ як аргумент вживається в процесі публіцистичного доведення істини тоді, коли йдеться про конкретно-чуттєву характеристику явища. Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ — картина дійсності; образ персонаж; образ сюжету, події; образ автора; художня деташ>, мікрообраз. Характеристика типо-логії образів передбачена в курсі "Теорія літератури", що читається за навчальним планом паралельно з курсом "Основи журналістики". Але окремо слід розглянути питання про специфіку образності в журналістиці. 1) У журналістиці відбувається персоніфікацій ідеї, перетворення думки на живу особу; образ тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепції; на відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в жур-налістиці образ відіграє переважно службову функцію; над ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі. Виразний прикладом журналістського твору, головним прийо-мом у якому є розбудова художнього образу, — це "Каїка (про красно-гвардейця)" Остапа Вишні, що вперше була опублікована в журналі "Реп'яхи", що почав виходити в 1918 році в Києві після першої окупації міста російськими більшовиками. Автор будує образ як персоніфікацію ідеї викриття злочинного характеру більшовизму. "Казка", як влучно відзначає її публікатор у новітній пресі Володимир Дорошенко, "висміює екстремістське минуле тих муравйовсько-ремньовських червоногвардійців, які підступно вда- рили в спину Українській Народній Республіці, встановили в окупова-ному Києві кривавий терор, нищили всі ознаки української нації, топ-тали портрети Шевченка, розстрілювали людей за українське слово, за українське посвідчення, за націонатьний одяг. Озброєні до зубів чер-воні вояки, нерідко п'яні, із специфічною лайкою після кожного слова, роз'їжджали по міст) на авто з плакатами "Смерть украинцам". По-громництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світо-вого пролетаріату"80. "У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій — большевик, якого звали Дурасик". — так розпочинає Остап Вишня створення образу свого антигероя. Як виріс Дурасик і стало батькові шкода його годувати, віддав він його в найми. Відвів у поліцію, став служити Дурасик городовим, але служба йому здалася важкою. Поки-нув він її і примкнув до погроміциків. І тут виявилося роботи багато. Покинув Дурасик і це заняття. Став злодієм, чоловіка зарізав і пограбу-вав. Спіймати його, судили, заслали на каторіу. Сидить там Дурасик і рік, і три... Аж гульк —революція. Повернувся Дурасик з Сибіру, ос-воївши всі премудрості злодійського ремесла. Ходить по Росії, шукає посади. Приходить до "народнього комісара Леніна" і хвалиться своїм мистецтвом. Ви замєчатетьний общественннй деятель, — сказав Лєнін, — в духе современной соціальной революції; но, к сожалєнію, все еті долж-ності замєнсни одной високой должностью — красногвардейской, ка-кую вам і рекомендую". І став Дурасик красногвардейцем. Умовний, ілюстративний характер образу Дурасика, створеного Остапом Вишнею, цілком очевидний. В основі його побудови лежить за-сада дедукції, тобто попереднього знання автора про явище, ілюстру-вання вже відомої тенденції вдало підібраними деталями характеристи-ки. Такий образ переконує читача самосильно, адже автор начебто від-сутній у творі, не нав'язує своїх поглядів у відкритих вербальних форму-лах; він пропонує самим читачам зробити потрібні висновки, макси-мально виразно готуючи їх до сприйняття саме авторської концепції явища й "непомітно" запліднюючи громадську думку своїми поглядами. 2) Образ у журналістиці зредукований, виражений економію, ла-конічно, ощадливою системою образотворчих засобів. Принагідно слід нагадати, що одиницею мислення в журналіс-тиці є повідомлення, а способом його передачі — твердження про факт або логічне судження. У новинарннх інформаційних жанрах образність взагалі відсутня, не передбачається жанровими вимогами. Історія жур-налістики знає й численну групу великих публіцистичних творів, напи-саних цілком без залучення художніх образів: "Переднє слово [до "Гро-мади" 1878 р.]" Михайла Драгоманова, "Україна чи Малоросія" (1926) Миколи Хвильового, "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965) Івана Дзюби, "Євреї на Україні" (1973) Матвія Шестопала тощо. Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов'язково-му характері, а відтак її використання має допоміжне значення. У на-рисі Юрія Шереха "Над озером. Баварія" (1948) головне завдання — повідомлення про історичну місію України в світі, "шанс Києва", як пи-ше публіцист83. Дещо спрощуючи складну систему аргументації автора, відзначимо, що, на його думку, Україна може запропонувати світові по-вернення до "традиції вічного селянського"84 не в класовому, а в мо-ральному сенсі цього явища. Серед аргументів автора широко використаний і образніш. Спо-чатку навіть здається, що його функція — у маскуванні, приховуванні авторської ідеї. Юрій Шерех неквапом розповідає про своє життя на ос-трові в пластунському таборі, він ніби несамохіть, повагом сповіщає нам свої міркування. Аж потім починаєш розуміти, наскільки описува-на картина природи є суголосною з роздумами публіциста. "Дощ закінчився, і озеро з сір о-статевого стало жовтаво-прозо-рим, — провадить він. — Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповнює, а поза них виходити не по-требує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функційности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок"85. У природі автор побачив ту гармонію й виповненість, якої так бракує людському суспільству. Цивілізація поглинає культуру. Лю-дина перетворюється на функцію. Ідея "вічно селянського" і є способом повернення до природності, рівноваги, виповненості людського життя. Таким чином, образ природи, пейзаж, картина дощу на озері, барвисте описана публіцистом допомагає осягнути його головну ідею, унаочнити її, зробити досяжною і приступною для читачів. 3) Журналістика широко користується ремінісцентинми образа-ми, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменника-ми, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сюжету чи прагматичної концепції. Сучасна наука для позначення елементів і частин іншого тексту, що включені в даний і стали його невід'ємною змістовою частиною, ви-робила поняття інтертекстуальності. Інтертекст — могутній спосіб ак-тивізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафрази текста-джерела здійснюється відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті. Теорія літератури вважає інтертекстуальність властивістю всіх художніх творів. Очевидно, не варто поширювати цю думку на жур-налістику в цілому, зокрема на інформаційну, але на вищих рівнях масово-інформаційної діяльності поява інтертекстуальності неминуча. Мистецтво інтертекстуальності (використання ремінісцентних образів) демонструє Максим Рильський (1895-1964) у книзі нарисів "Вечірні розмови", що, починаючи з 1960 року, й до кінця життя друку-вав в газеті "Вечірній Київ". У заголовному нарисі "Святковий подару-нок", розповідаючи читачам про відкриття першої лінії Київського ме-трополітену й маючи на меті протиставити нове, сучасне й старе, патріархальне місто, автор використав для створення образу старого Києва відоме оповідання М. Лескова. "Хто читав, — починає М. Рильський, — "Печорські антики" Лескова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце, — той може собі уявити патріархальний Київ сере-дини минулого століття з його дерев'яними будиночками, "що ліпились по урвищах над дніпровою кручею", місто, на вулицях якого не диво було побачити чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транс-порту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калю-жах, не гірших за славетну миргородську"86. Сутність авторського прийому полягає в тому, що М. Рильський не створює свого образу старого Києва, а лише активізує вже наявний у читацькій свідомості образ, узятий з твору М. Лескова, добре відомо-го киянам. За допомогою такого підходу вдається досягти реалізації го-ловної публіцистичної ідеї: протиставити сучасне й історичне, відтінити здобутки дня нинішнього. У наведеному місці використано ще один ремінісцентний об-раз — славетної миргородської калюжі. У даному випадку автор ак-тивізує читацькі знання творчості М. Гоголя (1809-1852), у книжці яко-го "Миргород" (1835), у "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никофоровичем" описана як найвизначніша прикмета цього міста — величезна калюжа посередині його центральної площі. Розмову з читачем про проблеми освіти й завантаженість учнів шкільним програмовим матеріалом, заучування якого не залишає часу ні в театр сходити, ні нову книжку прочитати, М. Рильський починає в нарисі "Бідний малий Андрій!" нагадуванням відомого образу. "Знаме-Ішта чеховська Душечка, — пише він, — яка під час чергового свого за-хоплення допомагала маленькому Саші в готуванні шкільних "уроків", скаржилася знайомим на базарі: - Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора в першому класі задати байку напам'ять, та переклад латинський, та за-дачу. .. Ну, де тут маленькому?" Дещо іронічний тон обирає автор дня постановки важливої про-блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичний розгляд підручників доія першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко-лярів, і засміченість програми необов'язковим матеріалом, вивчення яко-го, однак, позбавить дитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї. Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, ско-рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо-мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до-статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю-вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об-разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо-мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да-ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами. 4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов'язкової наявності образу автора; це він, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові коор- динати; журналіст описує, й розповідає, відділяє себе від подій, ([юрма його присутності в творі — відокремлений від сюжету образ оповідача: авторське "Я". Без наявності такого образу, часом, буває важко, а то й цілком неможливо сформулювати публіцистичну ідею, вербалізувати й пояснити читачеві в прийнятній для нього формі авторський задум і ме-тод його виконання. З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвнч (р. н. 1948), книжки якої здо-були заслужену популярність і перекладені багатьма мовами світу. У книзі "Чорнобиль: хроніка майбутнього" (1997, укр. пер. Оксани За-бужко 1998) вона використовує свій улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов'язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ сво-го авторського "Я" у розділі "Інтерв'ю автора з собою на тему проґав-леної історії", прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги. Журналістка сама запитує себе: "Про що ця книжка? Чому я на-писала її?" і сама ж відповідає: "Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Власне, про те, що нам дуже мало знане. Майже зовсім не знане. Проґавлена історія —так бия її назвала. Мене цікавила не са-ма подія: що трапилося тої ночі на станції і чия в тім вина, які прийма-лися рішення, скільки тонн піску й бетону знадобилося на спорудження саркофага над пекельною дірою, а відчуття, почування людей, які зіткнулися з невідомістю. З тайною. Чорнобиль — таємниця, яку нам ще належить розгадати. Можливо, це завдання для двадцять першого століття — виклик йому. Що ж такого людина там спізнала, вгадала, відкрила в собі самій? У своєму ставленні до світу? Реконструкція по-чуття, а не події"88 (підкреслення тут і в наступній цитаті мої. — І. М.). Після таких роз'яснень для читача стає зрозумішіпим задум авто-ра, вияскравшоє'н -~я його громадянська позиція, а книжка сприй-мається як мужній учинок людини, що їй болить доля її батьківщини. "Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страж-лань інших, то тут я сама свідок - нарівні з усіма, — провадить далі Сг.ітлана Алексісвттч. — Мое життя є складова частина події, я тут жи-ву. На Чорноби.т сій землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше, можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси — чорнобильський народ. Чор-нобиль зробився нашим домом, нашим національним прицілом. До-лею. Я не могла не написати цієї книжки". Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини роз-кривається в цьому "інтерв'ю автора з собою". Нею кермує не-обхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзви-чайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Ок-сана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про "борг Білорусі"90, який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, сусігільно вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і го-лосно заявляє про це в післяслові. Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідо-млень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є (і лишиться назавжди) мова автора, мовна характеристика героя, багат-ство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтакси-су, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти. В.В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як "мовну особистість", адже "реальним засобом соціального управління для журналіста є мов-ний твір — продукт його мовної активності, а саме мовної діяль-ності"91. Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своєї' мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов'язкової її складової — створення журналістських матеріалів, тоб-то журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: 'Для журналіста мовлення — самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось"92. А відгак, скільки б у сучасному світі не говорилося про дефіло-логізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови сьогодні для усшху в цій сфері замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у га-лузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дис-циплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову — першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя. Полемічність практичного мислення спричинює потребу для журналіста часто звертатися до такого прийому ведення дискусії, як до-ведення хибності аргументів і умовиводів опонента, завдяки чому дося-гається спростування його позиції. Існують такі способи спростувань: 1) заперечення тези опонента на підставі доведення її хибності; 2) відхилення арґументів, наведених прибічниками іншої точки зору на підтвердження хибної тези; 3) встановлення відсутності зв'язку між аргументами й тезою, на підставі чого робиться висновок про помилковість концепції опонента в цілому. Журналіст — завжди практик, його мислення емпіричне. Це мис-лення над фактами і явищами, доступними прямому сприйняттю. Жур-налістика універсальна, синтетична, вона вимагає від журналіста мобілізації всіх його творчих можливостей, які можуть пролягати як у площині художнього, так і наукового мислення. СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА ЗАПИСНИК ЖУРНАЛІСТА — зошит чи блокнот, у який жур-наліст заносить факти, прізвища, дати, висловлювання об'єкта під час інтерв 'ю, свої спостереження й роздуми над життям, характерні події і явища, почуті, вичитані чи вдало самим придумані вислови, афоризми, на-зви та інше. Характер цих записів залежить від завдань, що стоять перед жур-налістом, властивостей його пам 'яті, від звичок і способів збирання та на-копичення матеріалу для майбутнього журналістського твору. Майже всі журналісти користуються записниками, хоч останнім часом їх витісня-ють диктофони. Записи сприяють поглибленню знань про потрібну жур-налістові сферу життя, виробляють уміння відбирати найбільш харак-терні факти, підвищують спостережливість, шліфують майстерність, вчать повсякчасній професійній роботі над словом. Зрозуміло, що далеко не всі записи використовуються в журналістському творі. Але ведення їх — важливий елемент професійної діяльності журналіста. У практичній роботі слід розрізняти стратегічний і тактичний за-писники. У стратегічний — заносяться перспективні теми і проблеми май-бутніх журналістських творів, вдалі вислови, що можуть бути викорис-тані як заголовки чи епіграфи, міркування, які можуть правити за виснов-кові роздуми з приводу конкретних подій, цитати з художніх, публіцистич-них та наукових творів і т. д. У тактичний — заносяться розмови й бесіди під час проведення кон-кретного журналістського розслідування, фіксуються висловлювання ге-роїв (чи антигероїв) майбутнього твору, цифри, факти, прізвища, дати. Це блокнот оперативної інформації. Вік такого записника короткий, він швид-ко відправляється до архіву. У романі Леоніда Жуховицького "Зупинитися, озирнутися" (1973) описано переглядання журналістом-оповідачем свого записника, привезено-го з відрядження. Цей епізод прикметний не лише констатацією певних фактів, але й наведенням перебігу думок, що виникають у газетяра при ро-боті із записником. "Я відсунув склянку з квітами, сів на підвіконня і дістав з кишені блокнот. Він був пом 'ятий і брудний, — читаємо в романі. — У журналістських блокнотів узагалі коротке життя — одна поїздка. Ось і цей був увесь пописаний і покреслений, останній запис виліз на обкладинку. Jf став переглядати '*блокнот. Деякі фрази були підкреслені, іноді навіть двома рисками, а збоку ще стояв знак оклику. Але тепер цим поміткам не варто було особливо вірити: на місці здається важливим од-не, а коли під руками весь матеріал — інше. Я розбирався в кляузній квар- тирній справі, говорив з десятками потрібних і непотрібних людей, кожен з них залишив хоча б рядок у блокноті. Зовсім не обоє 'язково було записувати стільки. У мене гарна нам 'ять, і за бажання я міг би навіть зараз написати нарис, узагалі не за-глядаючи в блокнот. Раніше я так і робив. Я брав нам 'яттю, витрачав її, не рахуючи, — перші свої нариси взагалі складав у голові як вірші. Але я зби-рався жити довго і працювати багато, а голова в людини одна — тому те-пер я заощаджував свою пам 'ять, як розумний майстровий береже інстру-мент. Пам 'ять — хліб газетяра, головне при збиранні матеріалу. Ще важ-лива ерудиція. Я відшукав у кишені червоний олівець і заново підкреслив найбільш істотне. Тепер залишалося написати "9^. Досвід головного героя роману Георгія Неспанова свідчить про такі важливі засади журналістської праці: 1) у журналістській інформації не-має нічого зайвого чи неважливого, усе має бути старанно записане, зафік-совано; адже завдяки документалізму газетярство і відрізняється від ін-ших видів творчості, а забезпечення документальності можливе лише за умов автентичного відтворення висловлювань, позицій, поглядів, що їх фіксує в своєму записнику журналіст; 2) не намагайтеся працювати над журналістським твором до цілковитого завершення збирання матеріалу; це два різних етапи творчої праці журналіста: збирання інформації та на-писання твору; лише завершення першого етапу озброює журналіста ос-таточною, перевіреною концепцією; не витрачайте час і зусилля на гіпоте-зи, які можуть виявитися марними і розваляться від бесіди з наступним інформатором; 3) якою б гарною пам 'яттю ви не володіли, заощаджуйте її. користуйтеся записником, знайте, що мо:жливості людської пам 'яті обмежені. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с. 2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информа-ции и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с. 3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук-раїнської преси) // Історична міфологія в сучасній українській куль-турі. — К., 1998. — С. 5-67. 4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде-ния. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с. 5. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с. 6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творче-ства: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с. 7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин-формации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с. 8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с. 9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А.-Х.-Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.
1 2 3 4 5 Категория: Журналістика \| Добавил: Aspirant (21.04.2015)
Просмотров: 297 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: