Реферат на тему Найманство – міжнародно-правове визначення - Військова кафедра - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Найманство – міжнародно-правове визначення. Актуальною проблемою нині с найманство, яке може розглядатися як небезпечне явище, тісно пов'язане з міжнародною терористичною та екстремістською діяльністю й іншими видами тяжких злочинів. Воно — реальна загроза світовому співтовариству. Слід зазначити, що феномен на вже багато століть. Найдавніші свідчення про широке використання найманців належані панування Псаметика 1 (663-609 р. до н.е.) Єгипет, виснажений нескінченними війн спостошливими набігами асірійців ти нубійців ще не міг мати численну армію необхідну для оборони і підтримання своєї ролі в Азії. Найману армію мала також купецька республіка Карфаген. Саме найманці на чолі з Ганібалом принесли військову славу Карфагену. Рим довгий час не використовував найманців. Імовірно, у цьому полягала таємниця його перемог. Усе-таки поступово у лавах почали з'являтися і наймані воїни. До моменту падіння Західної імперії у римській армії було також багато найманців, як і в карфагенській. Розквіт найманства, як військового ремесла відносять, звичайно, до Середніх віків. На думку дослідників у XІV ст. формується перший тип найманства, умовно — «нижчий». Основною ознакою його було збереження військом феодально-лицарської структури за наявності безстрокового найму. Першим варіантом цього типу контотьєрський варіант. Порівняно невеликі, переважно кінні загони, цілком забезпечувані кондотьєрами, наймалися до держав, які мали потребу у військових. Гарантією виконання зобов'язань був лише особистий договір з їх лідером, який, будучи незалежним та нерідко переслідуючи свої політичні ідеї, його порушував, іноді захоплюючи державну владу [] Найбільш вигідним для наймача варіантом і так званий капітанський (характерний для Італії та Франції). Воєначальник-капітан міг призначатися прямо королем і дещо ним контролюватися. Такий тип найманства часто не відповідав інтересам централізованої держави. У цей період появляється новий, «вищий» тип найманства, який характеризується наявністю побудованого на нових структурних засадах війська при тимчасовому наймі. У його рамках формується два основних підходи до організації наймання: швейцарський „державний” варіант і німецький «підрядний», однак загальними ознаками обох варіантів були вимогливість і більший, ніж раніше, зв'язок з державою. У XVІ-XVII ст. альтернативи найманству не було. Воно цілком відповідало основним вимогам, які пред’являлися до збройних сил: характеру і масштабам воєн, що значно зросли у той період; інтересам абсолютної монархії на цьому етапі, тому що залежні від неї воєначальники, як правили не посягали на політичну владу. Ландскнехти млужили тільки тому, хто їм платив, не маючи інших вимог, крім своєчасної оплати; найманство, на відміну від феодального ополчення, цілком забезпечувалося необхідною живою силою. Німецьке найманство вищого типу проіснувало більше 150 років у силу постійного попиту і наявності, навіть, надлишкової пропозиції. У XVII-XVIІІ ст. після остаточної перемоги абсолютизму та вирішення утворення національних держав у Західній Європі виникла необхідність переходу до національних найманих армій. Вони, власне кажучи, вже були регулярними, але комплектувалися, як і раніше, за наймом шляхом вербування. Були наймані воїни і на Русі. Так, під час царювання Федора Іоановича у російській армії служили німці, поляки, литовці, шотландці, датчани, шведи, греки. У X VII—XVIII ст. царі також залучали у армію іноземців. Російською армією Петра 1 у боях під Нарвою командував колишній генерал австрійської армії, а офіцери-іноземці були звичайним явищем у петровську епоху. Як бачимо, історичні факти свідчать про те, що у різні епохи у арміях різних держав служили іноземці. Однак важливо зазначити, що, по-перше, найманство у той час не розглядалося як протиправне діяння, а, по-друге, іноземних громадян, які проходили службу в арміях інших держав, до-цільніше розглядати як військовослужбовців за контрактом, тобто осіб, що проходять військову службу на основі укладеної угоди, у якій закріп-люються права та обов'язки сторін. Виникнення національних армій, що перебували під владою централізованої держави, означа-ло занепад найманства, але не його зникнення. Найманство знову відродилося у 60-ті pp. XX ст. під час колоніальних воєн у жорстокій боротьбі за переділ світу, в збереженні й зміцненні панування над поневоленими народами. Саме тоді виникла гостра необхідність у закріпленні протиправності найманства у міжнародно-правових документах з метою організації протидії цьому явищу. Однак не можна сказати, що проблема найманства не розглядалася у міжнародному праві раніше. Так, перша спроба поставити найманців поза законом зроблена у рамках Гаазької конвенції 1907 p., ст. 4 якої забороняла вербування комбатантів і відкриття вербувальних пунктів у інтересах воюючих сторін на території нейтральної держави. Відразу слід зазначити, що ст. 6 цієї Кон-венції одночасно звільняла від відповідальності нейтральні держави у разі виїзду приватних осіб з країни з метою вступу на службу в іноземну армію [7]. Таким чином, Гаазька конвенція, з одного боку, забороняла найманство як явище, а, з іншого — затверджувала інститут добровольців, яких, безумовно, варто відрізняти від найманців. У зв'язку з процесами, що відбувалися на Африканському континенті в 60-хpp. XX ст., прийнято низку міжнародно-правових документів, які забороняють найманство. Особливо потрібно виділити акти, прийняті Організацією африканської єдності (ОЛЄ), серед яких — Резолюція про найманців, схвалена Асамблеєю ОАЄ в м. Кіншаса 14 вересня 1969 p.; Резолюція VII Надзвичайної сесії Рада міністрів ОАС, яка відбулася у Лагосі в 1970 p.; Декларація про діяльність найманців у Африці, прийнята у Адіс-Абебі в червні 1971 р. У цих документах найманство кваліфікується як знаряддя злочину колоніалістської політики; вказується на те, що найманці є серйозною загрозою світові й безпеці, територіальній цілісності. Організація Об'єднаних Націй розглядала і неодноразово обговорювала питання, пов'язані з протиправністю найманства. До міжнародно-правових актів, прийнятих ООН, слід віднести резолюцію Генеральної Асамблеї № 465 «Здійснення Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1968p.); Резолюцію про основні принципи правового режиму комбатантів, які борються проти колоніального й іноземного панування і расистських режимів (1973p.); Резолюцію «Визначення агресії» (1974p.); Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1979р.); Декларацію про неприпустимість інтервенції й втручання у внутрішні справи держав (1981p.); Декларацію про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування у міжнародних відносинах (1987p.). Як зазначає В.Альошин, з наведених актів випливають три основних вимоги: а) прийняти закони, що оголошують набір, фінансування і навчання найманців на території держав злочином; б) заборонити своїм громадянам службу найманцями; в) утримуватися від організації, підбурювання, пособництва й участі у діях, пов'язаних з найманством [б]. Закріплення у джерелах права збройних конфліктів положення про те, що використання найманців — це кримінальний злочин, означає, що засуджуються не поведінка найманців, а дії держави. Такі дії держави, що посилає найманців у іншу країну або терпимо ставиться до вербування і діяльності найманців — своїх громадян, повинні розглядатися як протиправні. Той факт, що у документах ООН вживається слово «використання», резюмує міжнародно-правову відповідальність держави, у інтересах якої діють найманці. Вперше зміст поняття «найманець» розкривається у ст. 47 Додаткового протоколу 1 до Женевських конвенцій 1949 р.[2]. Найманець — будь-яка особа, що: спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб воювати у збройному конфлікті; фактично бере безпосередню участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно обіцяно стороною чи за дорученням сторони, що знаходиться у конфлікті, матеріальну винагороду, яка істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам того ж рангу і функцій, що входять у особовий склад збройних сил даної сторони; не є ні громадянином сторони, яка перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованій стороною, котра перебуває у конфлікті; не входить у особовий склад збройних сил сторони, яка знаходиться у конфлікті; не послана державою, що не є стороною, яка знаходиться у конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, котра входить до складу збройних сил. У грудні 1989 р. Генеральна Асамблея схвалила Конвенцію про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (далі — Конвенція 1989 р.)[1). ЇЇ положення деталізують термін «найманець” і закріплюють, що найманцем є також особа, яка спеціально завербована на місці або за кордоном для участі в спільних насильницьких діях, спрямованих на повалення уряду чи інший підрив конституційного порядку або територіальної цілісні держави (п. 2 ст. І). Отже, ст. 47 Протоколу І і положення Конвенції 1989р. чітко встановлюють критерії найманця. По-перше, головним критерієм визначення найманця є матеріальна винагорода. Форма вигороди у нормах права не зазначена, але вона набагато вища виплачуваного комбатам по рангу, які входять у особовий склад збройних сил даної сторони. По-друге, найманець спеціально вербується для участі у конкретному і конфлікті й дійсно бере участь у ньому. По-третє, найманець не є ні громадянином сторони, яка перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, контрольованій стороною, котра знаходиться у конфлікті. У найманців відсутній будь-який правовій зв'язок з державою, на території якої відбувається збройний конфлікт. Далі. Найманець не посланий державою, яка бере участь у збройному конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил. Даний критерій проводить розмежування між найманцями і військовими підрозділами. Останні направляються у іноземну державу на основі двосторонніх угод для надання допомоги у створенні збройних сил, підготовки військових кадрів, навчанні військ, але особливої участі у воєнних діях воші не беруть. Найманець не входить у особовий склад збройних сил сторони, яка перебуває у конфлікті. Ця обставина дозволяє провести чітке розмежування найманцями і добровольцями. На відміну від найманців участь добровольців у воєнних діях на стороні одного з воюючих правомірна[6; 7]. Таким чином, п'ять розглянутих критеріїв визначають конкретного індивіда, конкретну особу як найманця. Важливим являється уявляється той факт, що критерії повинні розглядатися тільки у сукупності. Аналізуючи міжнародно-правові норми слід зазначити, що терміном «найманець» охоплюється не тільки особа, спеціально завербована для того, щоб воювати у збройному конфлікті і яка безпосередньо бере участь у ньому, а й особа спеціально завербована для участі в разовій або багаторазових спеціальних насильницьких діях. Мова йде про підривні акції, спрямовані на повалення законного уряду, зміну (ослаблення) держави. Дані протиправні діяння не пов'язані з особистою участю у збройному конфлікті, однак є серйозною загрозою для стабільності й безпеки держави. У цьому розумінні дії найманців тісно пов'язані з міжнародною терористичною діяльністю і є реальною небезпекою для світового співтовариства. Суспільна небезпека найманства, як явища, також полягає у тому, що так звані «волонтери», щодо всього іншого, проходять практичну військові підготовку, здобуваючи навички диверсійного терористичного досвіду. Найманці відповідно до норм міжнародного права розглядаються як кримінальні злочинці. Уряди держави, на території яких вони вчинили протиправні діяння, можуть їх переслідувати і карати. Держави у національних законодавствах також закріпили протиправність найманства. Отже, норма про найманців є зовсім новим інститутом, закріпленим у міжнародно-правових актах. Цікавою є точка зору А.Потапова, який пропонує виділити три етапи формування системи норм міжнародного права про міжнародно-протиправну військову службу[10]. Перший пов'язаний з формуванням права Гааги: Гаазьких конвенцій 1896р.і 1907р.та міжнародно-правових актів, які регламентують закони і звичаї війни, прийнятих на їх основі. У цілому завершення першого етапу можна датувати 1939p., оскільки у ході Другої світової війни відносини між воюючими сторонами регулювалися правом Гааги лише незначно. Другий етап відбувався на основі системи норм права Женеви, тобто Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949р. і прийнятих на їх основі міжнародно-правових актів, додаючи Додаткові протоколи про захист прав міжнародних збройних конфліктів і збройних конфліктів неміжнародного характеру 1977р. Третій етап у розвитку концепції міжнародної протиправності найманства пов'язаний з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної Конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989р.), що набула чинності 20 січня 2001 р. Узагальнюючи аналіз міжнародно-правових норм, варто підкреслити, що положення права, права Женеви і норми, встановлені Конвенцією 1989р., які стосуються міжнародно-протиправної військової служби, діють нині у комплексі. У той же час важливо звернути увагу, що нормами міжнародного права не встановлено чіткої процедури судового розгляду справ про злочини, пов’язані з найманством. Невирішеним є питання про те, який судовий орган здійснюватиме розгляд у конкретній справі. Як зазначають фахівці, перешукування і покарання найманців може здійснюватися двох формах: а) притягнення їх до відповідальності за законами тієї держави, на території якої найманці скоїли злочинні діяння, б) створення міжнародних воєнних трибуналів для засудження тих найманців, що вчинили злочини на території декількох держав[6; 10]. З урахуванням того, що найманець, хоча і не є комбатантом, бере безпосередню участь у воєнних конфліктах, його дії потрібно кваліфікувати як такі, що містять ознаки воєнних злочинів і злочинів проти людства. Показовим прикладом щодо цього був судовий процес над 13 найманцями, проведений у 1976р. у Народній Республіці Ангола. Він став важливим внеском у становлення правової норми, закріпленої у резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, відповідно до якої найманці — це злочинці, а не законні комбатанти. Важливість процесу полягає у тому, що він показав дієвість сучасного міжнародного права у сфері покарання тих, хто намагається обійти правила, які застосовуються у міжнародних збройних конфліктах. У Луанді засуджені не тільки найманці, а й практика їх використання окремими державами проти народів, що піднялися на боротьбу з колоніалізмом і расизмом [9]. Процес мав принципове значення для практичного застосування тих міжнародно-правових норм, змістом яких є захист жертв міжнародних збройних конфліктів. Він з усією переконливістю довів, що між найманцями і комбатантами немає нічого спільного, що право, яке застосову-ється у період збройних конфліктів, не містить норм, які регулюють використання найманців або їх захист. Процес засвідчив, що передумовою для виконання норм права є винятки з практики окремих держав використання найманців. Визначення ознак найманства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цього явища, яке викликає осуд з боку міжнародного співтовариства. На території колишнього СРСР найманство як явище з'явилося на початку 90-х pp. XX ст., коли країну розривали на частини локальні конфлікти. Абхазія, Наддністрянщина, Фергана, Карабах — скрізь, де спалахувала чергова міжнаціона-льна війна, з'являлися люди, готові за гроші жертвувати життям. У той же час були зафіксовані і перші випадки відправлення українських волонтерів у «гарячі точки». Особливо відомою тоді була українська організація УНА-УНСО: у 1992 р. вона відправила декілька загонів для захисту українців Наддністрянщини; у липні 1993 р. спорядила у Абхазію експедиційний корпус «Арго», який вою-вав під Сухумі на боці Грузії, а у 1994 р. підрозділ УНА-УНСО «Вікінг» прибув до Чечні. З українців створювалися спеціальні підрозділи у регулярній армії Ічкерії, їх використовували як інструкторів для навчання чеченських вояків[8]. Відомо, що у даний час Україна є основним постачальником льотного складу для держав Африки. Так, за інформацією закордонних ЗМІ (Лондонська «Тайме» і радіостанція «Німецька хвиля»), на боці заколотників у Сьєрра-Леоне воювали близько 300 українців. Скільки українських військових сьогодні бере участь у локальних війнах і збройних конфліктах — не знає ніхто. Є попит, є і пропозиція. Дана інформація наводить па деякі міркування тому, що проблема найманства досить актуальна для України, яка скоротила свої Збройні Сили, починаючи з 1993 p., більш ніж удвоє, а до кінця 2005 р. планує, у рамках військової реформи, зменшити ще вдвічі. Тим часом, як зазначалося раніше, міжнародна правова практика однозначно кваліфікує «найманство» як кримінальний злочин. Громадяни України — відповідно до існуючих домовленостей — мають право брати участь у бойових діях за кордоном тільки у складі миротворчих сил ООН — «блакитних касок». Інтегруючи у світове співтовариство і з огляду на необхідність координації зусиль у сфері боротьби з найманством, Україна приєдналася до Конвенції 1989 р. (ратифікувала 13 вересня 1993 р.) і внесла відповідні зміни у Кримінальний кодекс, гармонізувавши національне законодавство з міжнародним. До КК тоді була внесена ст. 63і «Найманство», яка входила до Глави 1 Особливої частини «Злочини проти держави». Вона кваліфікувала найманство як особливо небезпечний злочин проти держави[4]. У новому Кримінальному кодексі України 2001 р. ст. 447 «Найманство» належить до Розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства й міжнародного правопорядку». Текст статті законодавцем було дещо змінено[3]. Вважається, що виключення слів «або іншої особистої вигоди» (як було у ст. 63і КК) звужує сферу дії ст. 447, оскіль-ки «інша особиста вигода» передбачає одержання права на майно чи вигоди майнового характеру самим учасником або членами його сім'ї тощо, а «одержання матеріальної винагороди» (ст. 447 КК) — лише одержання грошей або майна найманцем. З огляду на те, що найманство може розвиватися як небезпечне явище, тісно пов'язане із злочинами терористичного й екстремістсько; характеру й іншими видами тяжких злочинів, на нашу думку, доцільно було б змінити покарання за даний злочин. У ч. 1 ст. 447 КК України слід посилити покарання у виді позбавлення волі на термін від п'яти до десяти років (замість існуючого – три-вісім років), а у ч. 2 ст. 447 пом'якшити покарання на строк від трьох до семи років (замість існуючого — п'ять-десять років). Оскільки вважається більш логічним суворість покарання саме організаційну діяльність найманства, ніж з сам факт протиправної військової служби або участі особи, як найманця у збройному конфлікті. Практика свідчить, що зібрати докази організаційної діяльності найманства та про участь особи як найманця (за сукупністю вказанихуу ст. 447 ознак) досить складно. І, наскільки відомо джених за даною статгею немає. Так, за даними Антитерористичного центру держав-учасників СНД, з 1993р. по 2003р. до кримінальної відповідальності за нею притягувалися сім громадян України і один іноземець, а двом громадянинам інших держав був закритий в'їзд[8]. Проблема найманства нині тим більш актуальна, що масштабне фінансування з боку громадських організацій екстремістського спрямування великих комерційних структур і окремих осіб основою діяльності найманців, а найманство переплітається з тероризмом, незаконним обігом зброї і наркотиків та іншими видами злочинного «бізнесу». Тому в даний час організація протидії найманству перестала бути внутрішньою справою окремих держав, у тому числі й України і вимагає об'єднання зусиль міжнародного співтовариства у боротьбі з даним кримінальним злочином.
1 2 3 4 5 Категория: Військова кафедра \| Добавил: Aspirant (15.07.2013)
Просмотров: 678 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: