Реферат на тему Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. - Військова кафедра - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.. У вітчизняній історіографії участь лівобережних полків в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. комплексно не досліджувалася. Традиційно не виокремлюючи види бойової активності козаків, історики лише згадують про їх участь у тому чи іншому поході. Проте від виду походу залежало, які козаки брали в ньому участь. Тому існує необхідність визначити відмінності між різними видами походів та формами бойової активності, скориставшись при цьому термінологією XVIII ст. За документами, походи поділяються на дальні та ближні. Протягом війни лівобережні козаки використовувалися як у дальніх, так і у ближніх походах. Дальній похід передбачав вихід козацького відділу за межі Гетьманщини, ближній – оперування в її кордонах. Цей поділ був важливий для раціонального використання виборних та підпомічників, причому останніх ГВК мусила використовувати тільки для ближніх походів. Певну специфіку мали козацькі команди, які відряджалися для ремонтних робіт в Азов та Очаків. Хоча географічно такий похід був дальнім, проте в нього вирушали, перш за все, незаможні козаки. Очевидно, керівництво ГВК розглядало в якості дальнього власне бойовий похід у складі армії, а всі інші трактувало як ближні. 4.1. Мобілізаційні можливості Гетьманщини напередодні та під час війни Перш ніж проаналізувати форми бойової активності гетьманців під час далеких походів, варто звернутися до планів уряду щодо залучення лівобережних козаків у складі головних армій та визначити співвідношення між планами та реальним їх виконанням. Розгляд механізму втілення в життя урядових директив дозволяє визначити ставлення як козаків так і старшини до участі в бойових діях. За наявними документами необхідно відновити персональний склад старшини, яка очолювала козацькі полки та з'єднання, оскільки в історіографії це питання висвітлено лише фрагментарно. Урядові плани використання козаків досить чітко простежуються за паперами Кабінету Міністрів. 18 червня 1735 р. О. Шаховськой отримав указ, який вимагав підготувати гетьманців та слобожан до можливої акції проти Кримського ханства. Число козаків не визначалося, оскільки в столиці чекали пропозицій О. Шаховського. 20 липня голова ПГУ отримав з Петербурга підтвердження попереднього указу та сувору інструкцію щодо забезпечення секретності підготовки до походу. О. Шаховськой та присутні в ГВК визнали доцільним нарядити в Кримський похід козаків 8-ми лівобережних полків (крім Стародубського і Чернігівського); вдома залишалися лише ті, хто не мав коня та зброї. Проте генерал-аншеф Вейсбах, призначений командиром Кримської експедиції, був невдоволений кількісним та якісним станом козацьких команд, що відображено в указі Кабінету Міністрів від 17 серпня 1735 р. Тут же вперше чітко сформульовано вимогу щодо підготовки 20 000 гетьманців і слобожан. Саме на цю цифру орієнтувалася ГВК, надсилаючи до полків свої розпорядження [321, с. 212-213, 269, 310-311]. Надалі, починаючи з 1736 р., право визначати потрібну для походу кількість військ було надано фельдмаршалу Мініху, пропозиції якого мала схвалити імператриця. Надсилаючи 10 січня 1736 р. Анні Іоанновні план кампанії, Б. Мініх передбачав участь в поході на Крим 4 000 донців, 16 000 гетьманців, 4 200 слобожан та 6 000 запорожців. Його плани було схвалено. Маючи карт-бланш в стосунках з місцевою адміністрацією в Україні, він 26 січня надіслав до ГВК промеморію з вищезгаданими вимогами [332, с. 2; 366, с. С. 7]. Вже в листопаді 1736 р. Б. Мініх підготував план майбутньої кампанії, але до грудня не міг остаточно визначитись, яке ж число боєздатних козаків реально вимагати в 1737 р. І. Барятинський, який після смерті О. Шаховського очолив адміністрацію Гетьманщини і Слобожанщини, 23 грудня отримав указ, в якому було запропоновано нарядити в похід козаків стільки, скільки запропонує Б.Мініх. Лише 4 січня 1737 р. врешті було визначено цифру в 15 000 чоловік; з них на Кримському напрямку планувалося задіяти 9 000, а на Очаківському – 6 000 чоловік [323, с. 4-5, 37; 366, с. 215-216, 243-244; 384, с. 357]. За планами на 1738 р., визначеними в Кабінеті Міністрів 20 січня, передбачалось нарядити під команду фельдмаршала Мініха 6 000 гетьманців та слобожан, 1 000 компанійців, 500 чугуївців та волохів. На додачу лівобережні полки мали вислати декілька тисяч козаків на Дніпровську флотилію. На Кримському напрямку планували задіяти 9 000 гетьманців і слобожан. Ще 1 000 козаків мусили виконувати патрульні функції в районі Ізюму, Тору та Бахмуту. В лютому на засіданні ГВК плани було деталізовано: 4 000 гетьманців та 2 000 слобожан призначалися під команду фельдмаршала Мініха, 6 000 гетьманців та 3 000 слобожан - під команду фельдмаршала Лассі [110, арк. 3; 324, с. 39; 332, с. 38]. В 1739 р. передбачалося мобілізувати до армії П. Лассі 6 000 кінних гетьманців та 3 000 кінних слобожан для Кримського походу, а також 3 000 піших гетьманців на флотилію в Азов. Для Хотинського походу армії Б. Мініха планувалося залучити 6 000 гетьманців, 1 000 регулярних слобожан та близько 2 000 запорожців [264, арк. 2; 324, с. 277; 378, с. 50]. З'ясувавши кількісні планові показники, слід розглянути вимоги до козацького контингенту, які висувала ГВК: а) виборний козак, який відряджався в далекий похід, не міг бути занадто молодим або старим (чіткого визначення віку для виборного не знаходимо); б) брав з собою в похід двох коней, рушницю з порохом, кулями та свинцем, спис, шаблю, сідло; в) забезпечував себе одягом, взуттям та провіантом на весь час походу. Урядові інструкції також забороняли висилати замість себе наймитів. Очолювати козаків мусила дійсна, а не наказна старшина. Ця вимога стосувалася і полковників-росіян [277, арк. 34; 323, с. 254]. Реально процес залучення козаків до походів у складі головних армій наштовхувався на певні ускладнення. На час виходу указу Кабінету Міністрів про підготовку до походу на Крим значна частина козацьких сил вже була задіяна в Польщі, де на серпень 1734 р. оперували з’єднання генерального обозного Я. Лизогуба (10 000 чол.) та прилуцького полковника Г. Ґалаґана (3 000 чол.). За проханням О. Шаховського частину з них відпустили додому, а їм на заміну прибули з Гетьманщини інші козаки. Ймовірно, саме ця ротація відображена в полкових документах як третій польський похід, причому для першого та другого походів вказані прізвища командирів козацьких загонів, а для третього - такого прізвища не знаходимо [16, арк. 26-28; 20, арк. 2; 294, арк. 1]. Перед лівобережними полками постала проблема нестачі боєздатних козаків, оскільки велика їх кількість перебувала в польських походах. Наприклад, у Київському, Прилуцькому та Чернігівському полках, звіти яких за січень-квітень 1735 р. збереглися, до Польщі було відряджено: з Київського полку - 777; з Прилуцького - 776 ; з Чернігівського – 2 270 козаків. На початок 1735 р. залишалося: в Київському полку - 1304; в Прилуцькому – 3282; в Чернігівському - 2598 козаків. Отже, вищезгадані полки були в змозі мобілізувати значну кількість вояків. Але якщо визначити стан козаків, які залишались у розпорядженні старшини, то картина вийде менш обнадійливою. До Польщі було відряджено кінних і збройних козаків, а в полках перебували переважно менш заможні, які не мали коней та зброї. В Київському полку з 1304 козаків коня і рушницю мали тільки 580, в Прилуцькому з 3282 - 1397, в Чернігівському з 2598 – 687 [16, арк. 26-28; 20, арк. 2]. У червні 1735 р. ГВК розіслала в усі полки (крім Стародубського та Чернігівського) наказ, за яким полковники вирушали з кращою старшиною та всіма збройними козаками на Українську лінію до фортеці Св. Іоанна. Похід був розрахований на 3 місяця. В документах Кабінету Міністрів є дані про те, що командувати гетьманцями мусив генеральний бунчужний С. Галецький. Проте в Петербурзі вважали, що він нездатен впоратися з такою великою командою. На початку вересня генеральний осавул Ф. Лисенко замінив С. Галецького. До того часу функції командира виконував миргородський полковник Павло Апостол [12, арк. 6-7; 321, с. 311; 331, с. 440-443]. На 28 червня 1735 р. 8 полків вирушили в похід до Української лінії. Проведений генерал-аншефом Вейсбахом огляд виявив реальний стан цієї команди. Він разюче відрізнявся від змальованого в рапортах О.Шаховського до столиці. За визначенням Вейсбаха, до лінії відряджені незаможні козаки, котрі не мають не тільки рушниць, а іноді навіть і сідел; полки очолила в переважній більшості наказна старшина , яка мало чим відрізнялася від козаків. З полковників прибули тільки Петро та Павло Апостоли [321, с. 311]. Гадяцький полк очолив полковий суддя М. Штишевський, оскільки всі інші полкові старшини в цей час були у Польщі - полковник Г. Грабянка, писар І. Ситенський, осавули І. Бутович та М. Клименко, полковий хорунжий Г. Ципко. Таким чином у Кримському (1735) поході обов’язки полкового писаря виконував канцелярист Я. Мартинов, полкового осавула – зн. т. В. Шеремет, а з 11 сотників 8 були наказними [17, арк. 3-5]. ГВК, отримавши догану за поганий стан козаків, активізувала свою діяльність. До полкових канцелярій надійшли укази від 4-го, 9-го, 13-го, 31-го серпня, за якими полки повинні були нарядити всіх козаків до лінії, а на додачу вислати коней раніше відрядженим. Постійні нагадування з боку ГВК мали певний ефект. 22 серпня 1735 р. в розпорядженні генерал-аншефа Вейсбаха вже перебувало 12 000 козаків з 20 000 запланованих, а на початку вересня підійшло поповнення - 1024 переяславця (423 беззбройних, командир - золотоніський сотник К. Леонтович); 1085 гадячан (командир - зіньківський наказний сотник К. Василієвич), 1838 лубенців. Врешті, за свідченням генерального осавула Ф. Лисенка до лінії прибуло 16000 гетьманців [14, арк. 11, 33-56; 17, арк. 14; 331, с. 445]. Додатково ГВК вживала заходи для мобілізації дійсної старшини, що дало результат. У Кримському (1735) поході взяли участь з Лубенського полку - полковник Петро Апостол, писар С. Савицький, осавул І. Павлов; з Миргородського полку - полковник Павло Апостол, суддя Ф. Остроградський, писар Ф. Тихонович, осавул А. Волевач, хорунжий Т. Калмицький, хорунжий К. Шкурка [261, арк.13, 28] ; з Ніжинського полку - обозний І. Величковський, осавул А. Володковський [17, арк. 7] ; з Переяславського полку - осавул Я. Пилипенко [296, арк. 3-4]. Як бачимо, початок російсько-турецької війни сигналізував про певні негаразди в козацькому війську та про відсутність розуміння реального стану речей з боку імперського керівництва. Треба віддати належне заходам О. Шаховського, який зумів домогтися зменшення кількості виборних козаків до 20 000. Згідно чернетковим записам канцеляристів в Кримський (1736) похід полки виставили 16 001 чоловіка, втому числі Ніжинський – 2509, Київський – 671, Стародубський – 995, Чернігівський – 1393, Переяславський – 1874, Лубенський – 2979, Миргородський – 1196, Полтавський – 1324, Гадяцький – 1943, Прилуцький – 1116 [59, арк. 2; 74, арк. 6, 23, 47]. Додатково кожен полк мав нарядити 100 козаків до Царичанки (місце зосередження козацьких військ) для заміни хворих, старих та небоєздатних [68, арк. 2-3]. В наявних документах немає жодної згадки про те, що підготовка такої кількості козаків була складною для ГВК. Певні проблеми виникли з мобілізацією дійсної старшини. Указом ГВК від 14 березня 1736 р. 50% полкової старшини (не менше 2-ох чоловік) та дійсних сотників відряджалось в Кримський похід. Прилуцька полкова канцелярія так звітувала про стан і місцеперебування полкової старшини. Полковник Г. Ґалаґан перебував у Петербурзі, осавул Г. Панкевич – на Українській лінії, обозний М. Огронович, суддя М. Ягельницький та хорунжий І. Семенович хворіли, ще один хорунжий, Г. Дубель, загинув у Польщі. Таким чином полк міг задіяти лише писаря Ф. Голенковського та осавула М. Мовчана. Врешті, козаків у Крим повів М. Мовчан, залишивши Ф. Голенковського при полковому правлінні [46, арк.16-18]. Від лубенського полковника П.Апостола ГВК вимагала нарядити в похід 3-ох полкових старшин. У відповідь він повідомляв, що обозний П. Мартос і суддя С. Максимович відмовляються від походу за старістю, а хорунжий С. Столпановський перебуває в Москві для перекладу правничих книг. Врешті було заплановано, що полк у Кримському поході очолить осавул С. Корсун [46, арк.19-21, 25]. Миргородський полковник Павло Апостол довго не вірив в хворобу обозного С. Родзянки, який під цим приводом відмовлявся від участі у поході. Тому лише після скарг С. Родзянки до ГВК, підкріплених свідоцтвом російського офіцера, замість нього вирядили осавула С. Ґалаґана [46, арк. 22-23]. Як бачимо, спроби ухилитися від походу були поширеними серед козацької верхівки. Результати перевірки полків у Царичанці показати недостатню кількість дійсної старшини. Виходячи з цього, ГВК видала указ (так званий другий наряд), за яким старшина могла втратити маєтки та посади в разі відмови вирушити в похід. Частина старшини встигла наздогнати головну армію, а частина залишилась на Українській лінії. Повний список дійсної старшини, що вирушила в Кримський похід під командою генерального хорунжого Я. Горленка по першому та другому нарядах, наведено у таблиці № 18. Плани на 1737 р. передбачали участь 15 000 козаків, з яких 3000 складали слобожани, в двох походах: 1) на Крим - під командуванням П. Лассі; 2) на Очаків - під командуванням Б. Мініха. В лютому військовий канцелярист І.Покорський (незабаром він обійняв посаду Київського полкового писаря) склав розпис на 12 000 чоловік по полкам. В команду Мініха призначалися: Стародубський полк – 772 козака, Переяславський – 1254, Чернігівський – 1414, Київський – 486, Ніжинський – 2074. Всього в Очаківському (1737) поході мусили взяти участь 6000 козаків [90, арк. 5]. В команду П. Лассі призначалися: Прилуцький полк – 803 козака, Гадяцький – 1370, Лубенський – 2193, Миргородський – 849, Полтавський – 780. Всього в Кримський (1737) похід мусили вирушити 6000 козаків. Після рішення фельдмаршала Лассі залишити частину слобожан для охорони кордону, їм на зміну було відряджено 1000 козаків, в тому числі з Прилуцького полку -300, з Лубенського – 300, з Гадяцького – 200, з Миргородського – 200 [90, арк. 5]. В березні 1737 р. ГВК визначилась з командирами загонів гетьманців: Кримський похід - генеральний хорунжий Я. Горленко [90, арк.25]; Очаківський похід - генеральний суддя І. Борозна (згодом його замінив генеральний обозний Я. Лизогуб) [90, арк.28, 63]. Вони отримали схожі інструкції щодо виконання своїх обов’язків. Один з пунктів вимагав пильно слідкувати за тим, щоб в похід вирушали придатні до служби козаки, а не старі, підлітки чи наймити [90, арк. 34]. Мобілізація 1737 р. відбувалася під більш суворим наглядом ГВК. Представники цієї установи інспектували полки перед виходом в похід. Козаків генерального хорунжого Я. Горленка перевіряв підполковник Пассек. Загальні результати були такими: непридатних до походу - 436; наймитів -386; піших –75 чоловік [90, арк. 64]. Не всі козаки вчасно вирушили в похід, що підтверджується звітом Прилуцького полку. З нього у березні 1737 р. було відряджено 783 чоловіка, при плані 1103 [86, арк. 2-25]. Час не чекав, і гетьманці приєдналися до армії Лассі не в повному складі. Вже в травні він скаржився І. Барятинському, що загальна кількість кінних козаків не перевищувала 4000 (відсутнім був Переяславський полк) [85, арк. 3]. Скарга фельдмаршала не виглядає перебільшенням, оскільки за звітом генерального хорунжого Я. Горленка 18 червня 1737 р. у його команді були: Лубенський полк – 1723 козака, Гадяцький полк – 1796, Полтавський полк – 728, Прилуцький полк – 823.Всього корпус Я. Горленка налічував 5070 козаків [80, арк. 2-4]. Після повідомлення П. Лассі ГВК почала вживати заходів для збільшення кількості гетьманців в Кримському поході. До полків відрядили уповноважених з відповідними інструкціями. Ці заходи та прибуття Переяславського полку дозволили покращити ситуацію. Остаточний вигляд корпусу генерального хорунжого Я. Горленка в Кримському (1737) поході наведено у таблиці № 19. Всього в команді нараховувалось - 6684 козака [78, арк. 2-3; 85, арк. 3; 296, арк. 2]. Таким чином, Переяславський полк замінив Миргородський в армії П. Лассі. Ймовірно, це пов'язано з втручанням Б. Мініха, який хотів бачити ініціативного миргородського полковника В. Капніста під своєю командою. Схожим чином відбувалася мобілізація козаків для Очаківського (1737) походу. Київський та Переяславський полки прибули для перевірки особового складу у м. Кобижчі (інспектор І. Барятинський). Ніжинський, Стародубський і Чернігівський - у м. Батурин та Борзна (інспектор Ф. Лисенко). Результати перевірок були невтішними, бо велика кількість козаків не відповідала вимогам, які висувалися до виборних. Замість двох коней частина гетьманців з’явилась з одним, до того ж старим і виснаженим. За невідповідність вищезазначеним вимогам старшина відповіла особисто - саме з їхніх табунів забрали коней для Очаківського походу. В документах не зустрічаємо нарікань на малу кількість відряджених козаків (схоже, що кількісний план було виконано). Дані про козацький загін генерального обозного Я. Лизогуба в армії фельдмаршала Мініха наведені в таблиці № 20. Орієнтовна кількість рядових козаків - 6000 чоловік [90, арк. 39, 63; 261, арк. 30, 36-38]. Як вже було зазначено, у 1738 р. планувалося нарядити: а) 4 000 гетьманців до армії фельдмаршала Мініха; б) 6 000 - до армії фельдмаршала Лассі, на його вимогу їх кількість була збільшена до 6 550 чоловік, проте і ця цифра не стала остаточною. Річ у тому, що за указом І. Барятинського слобідські полки мали вислати 5332 козака: 1) 2 000 - до Б. Мініха; 2) 3000 - до П. Лассі; 3) 332 - для патрулювання кордону. Але всього в слобідських полках за імператорським указом нараховувалось 4200 козаків, тому було прийнято рішення додатково мобілізувати гетьманців. В тому ж році стародубський полковий осавул С. Якимович з 1 954 пішими козаками вирушив до Азова, а полтавський полковий осавул А. Прийма з 400 чоловіками поповнив залогу Очакова [146, арк. 2]. У Кримський (1738) похід мали вирушати Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Гадяцький та Лубенський полки на чолі з генеральним бунчужним С. Галецьким. 15 квітня козаки мали прибути до Ізюму. Мобілізація відбувалася складно, не завжди вдавалося нарядити необхідну кількість людей. Знову до полків були призначені представники ГВК для виконання наглядових функцій. Один з них, полковник Пассек наголошував, що П. Апостол виступив з Лубен з малою кількістю козаків [110, арк. 2-4; 146, арк. 2]. У Гадяцькому полку роль наглядача виконував підполковник Кольчугін. Він доповідав, що 2 квітня полковник Г. Грабянка з 1076 козаками вирушив до Ізюму. А пізніше з Глухова надійшов указ, за яким додатково треба було нарядити 991 козака. Полковий писар І. Ситенський намагався переконати керівництво у безглуздості такого рішення. Реально полк міг виставити тільки піших підпомічників, оскільки на квітень 1738 р. були відсутніми 5 312 козаків, з яких в поході до Ізюму перебувало 1076 чоловік, в поході до Очакова – 140, в поході до Азову – 230, в поході до Переволочи – 110, на патрулюванні кордонів – 217, погоничами в армії були 839, не повернулись з відряджень минулого року – 700, втекли з домів - 2 000 чоловік. Проте ГВК, яка мала звітувати перед Кабінетом Міністрів, була невблаганною. Наряд цих козаків з Гадяцького полку розтягнувся майже на два місяці: 13 квітня на чолі з опішнянським сотником І. Корицьким вирушили 350 чоловік; 19 квітня – 103; 11 травня - 211; 27 травня - 327. Більшість з них так і не змогли наздогнати армію фельдмаршала Лассі [135, арк. 2-3; 138, арк. 23]. Певні проблеми виникали і в інших полках. Чернігівський полк нарядив 22 квітня 859 чоловік до Ізюму, 30 квітня - ще 67 [161, арк. 2]. Ніжинський полк вислав 1 394 вояків 16 квітня, недовиконавши норму на 150 чоловік [137, арк. 3]. Лише з Стародубського полку згідно з планом вирушив 661 козак [137, арк. 2; 162, арк. 2]. Склад команди генерального бунчужного С. Галецького, яка надійшла у розпорядження П. Лассі, наведений у таблиці № 21. Всього рядових козаків під Ізюм було відряджено 7274 чоловіка [137, арк. 4]. Ймовірно, значну частину гетьманців Лассі залишив на Слобожанщині. Такий висновок ґрунтується на звіті С. Галецького, в команді якого на річці Люб’язний Утлук (під час маршу до Криму) нараховувалося лише 5 164 козака [384, с. 545]. До армії фельдмаршала Мініха у 1738 р. планували мобілізувати 4 000 виборних, які вже 1 квітня повинні були перебувати на річці Омельник. За розпорядженням ГВК Миргородський, Переяславський, Полтавський, Київський та Прилуцький полки в цьому поході очолив генеральний осавул Ф. Лисенко. Полкова старшина мала проблеми з підготовкою до походу необхідної кількості козаків. Наприклад, полтавський полковник В. Кочубей 30 березня писав у ГВК, що не сподівається прибути до армії з 882 вояками. Причина була простою - 1 493 козак ще не повернулися з минулорічних нарядів. До того ж значна частина полтавчан розбіглася. Винятком було становище у Миргородському полку, який у складі 1 488 чоловік на чолі з В. Капністом вчасно прибув до р. Омельник [146, арк. 6-11]. Склад корпусу гетьманців генерального осавула Ф. Лисенка в армії Б. Мініха представлений у таблиці № 22. Всього рядових козаків – 3645 [137, арк. 4]. Відтворити картину підготовки гетьманців до кампанії 1739 р. проблематично. ГВК ще 16 грудня 1738 р. вирішувала питання поповнення кількості виборних козаків. До всіх полкових канцелярій надійшли укази, які передбачали покарання за нестачу виборних. З полковника і старшини могли не тільки стягнути два карбованця штрафу за кожного козака, а й конфіскувати майно та маєтки. На 18 березня 1739 р. гетьманці повинні були підготуватися до походу. В експедицію фельдмаршала Мініха планувалося нарядити 6 000 виборних козаків з Стародубського, Чернігівського, Прилуцького, Переяславського, Миргородського та Полтавського полків. Командиром цього загону було призначено генерального осавула Ф. Лисенка. Його війська мали зібратися у трьох містах. В Києві - Київський, Стародубський та Чернігівський полки, в Переяславі - Переяславський та Прилуцький, в Каневі - Миргородський та Полтавський [124, арк. 2-12]. ГВК вдалося виконати планові показники і в Хотинський похід вирушили: Полтавський полк – 882 козака, Миргородський – 1194, Прилуцький – 841, Переяславський – 1234, Київський – 549, Чернігівський – 800, Стародубський – 500 [264, арк. 2]. Особовий склад старшини в команді Ф. Лисенка невідомий. Ми тільки знаємо, що В. Капніст очолив Миргородський полк, В. Кочубей - Полтавський, А. Танський - Київський, С. Сулима - Переяславський [332, с. 68, 77]. В експедиції фельдмаршала Лассі мусили взяти участь 5 300 виборних козаків з Лубенського, Гадяцького та Ніжинського полків. Їхній командир, генеральний хорунжий Я. Горленко, мав зібрати війська неподалік Харкова. Мобілізація відбувалася вкрай погано. Генерал-аншеф Румянцев (голова ПГУ) 11 травня 1739 р. був вимушений відрядити б. т. В. Завадовського з наказом заарештувати за затримку лубенського полковника П. Апостола і командирів Ніжинського та Гадяцького полків [332, с. 63]. Врешті заплановані цифри було виконано. Лубенський полк виставив 2100 козаків, Гадяцький – 1400, Ніжинський – 1800) [264, арк. 2]. Проінспектувавши свої регулярні і нерегулярні війська та оцінивши їхній склад, П. Лассі звернувся до імператриці з пропозицією не проводити похід на Крим. Після нетривалого вагання Петербург схвалив відповідне рішення [326, с. 384-385, 396]. 4.2. Лівобережне козацтво в далеких походах Розглядаючи участь лівобережних козаків у далеких походах необхідно враховувати, що корпус гетьманців був складовою частиною російської армії. Тому перед дослідником стоять кілька взаємопов’язаних завдань. По-перше, визначити місце козацького корпусу у системі підпорядкування під час походу. По-друге, проаналізувати форми бойової активності гетьманців і специфіку їх використання під час походу вищим командуванням. По-третє, вивчити звичайне життя в таборі та стосунки козаків і російських солдат. Питання субординації під час далекого походу є досить заплутаним. Компетенція ГВК, здавалося б, закінчувалася після останнього передпохідного огляду. Далі козаки переходили у відання фельдмаршалів Мініха або Лассі. Проте могла існувати ще й маршова команда, і якщо козацький корпус просувався до місця зосередження армії разом з іншими військами, тоді гетьманці на час переходу підлягали старшому російському офіцеру в цій команді. Наприклад, корпус генерального хорунжого Я. Горленка у 1737 р. до Ізюма дійшов у команді генерал-квартирмейстра де Брінея і вже у цьому місті козацький командир звітував про прибуття фельдмаршалу Лассі, переходячи під його командування [80, арк. 2]. Очевидно, що на початку походу командир корпусу мусив зголоситися до служби перед командуючим армією. Так діяв Я. Горленко у 1737 р., так же він чинив і роком раніше, доповідаючи Б. Мініху про своє прибуття [68, арк.2]. У поході командир гетьманців безпосередньо підлягав не головнокомандуючому, а командиру нижчої ланки – дивізії, на які поділялася армія. Наприклад, 14 квітня 1736 р. генерального хорунжого Я. Горленка підпорядкували генерал-фельдцехмейстеру Гессен-Гомбургському. Незабаром, 18 квітня, гетьманців перепідпорядкували генерал-лейтенанту Леонтьєву, проте реально вони увійшли до йог команди 24 квітня [68, арк. 4, 6]. Після штурму Перекопу козаки знову опинилися у підпорядкуванні генерал-фельдцехмейстера [68, арк. 13-15]. У 1737 р. генеральний обозний Я. Лизогуб підлягав командиру 2 дивізії [385, с. 137]. Під час Хотинського (1739) походу генеральний осавул Ф. Лисенко у різний час виконував накази командирів дивізій генерал-аншефа Румянцева та генерал-лейтенанта фон Левендаля [365, с. 35, 132]. Всі ці звістки стосуються армії Б. Мініха. За браком джерел важко стверджувати, чи повністю аналогічним було становище в армії П. Лассі. Логіка підказує, що незначний за чисельністю корпус гетьманців справді мусив входити до складу однієї з дивізій. Проте деякі повідомлення про самостійні дії лівобережних козаків у складі армії П. Лассі дозволяють припустити, що у певні моменти командуючий міг ставити їм завдання особисто [151, арк. 16; 339, с. 153; 384, с. 433]. У випадках, описаних вище, українські старшини підлягали високопоставленим генералам, які керували значною кількістю підлеглих. Невизначеність відповідності українських чинів російським рангам разом зі впевненістю командування у вищості російських офіцерів призводила до підпорядкування старшин офіцерам явно невідповідних рангів. Наприклад, на зворотному шляху з Криму 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко підкорявся наказам підполковників Гарта та Друцького [68, арк. 16-17]. У цьому ж поході лубенський полковий старшина входив до команди поручника Єфремова [68, арк. 8]. Хоча ще в 1734 р. Кабінет Міністрів та Іноземна колегія підготували проект рішення, згідно з яким російський підполковник прирівнювався до козацького полковника, а генеральний хорунжий стояв сходинкою вище. Аналогічне становище і з полковими старшинами. Вони аж ніяк не могли підлягати поручнику, оскільки цей чин відповідав сотнику [331, с. 417-418, 425]. Лівобережні полки під час походу від регулярних частин з точки зору субординації відрізняла наявність ще одного, крім армійського командування, центру підпорядкування – ГВК. Здавалось би, після влиття гетьманців до складу армії всі зв’язки з ГВК мусили перерватися. Документи свідчать, що це не так. ГВК та козацький корпус пов’язували, наприклад, проблеми постачання [68, арк. 4, 6, 7] та доукомплектування [68, арк. 6]. Тільки такими питаннями контакти не обмежувалися. Поруч зі звітами до головнокомандуючого командир козаків про найважливіші справи писав до ГВК [68, арк. 4, 7, 12, 13]. У цих звітах йдеться про стан корпусу, його підпорядкованість, важливі битви і т. ін. Козацькі командири явно розрізняли російських генералів регулярної армії та у керівництві ГВК. На утиски під час походу козаки скаржилися, перш за все, до Глухова і ГВК намагалася захистити їх [366, с. 92]. Конфлікт юрисдикцій розв’язувався на вищому, ніж командування корпусу, рівні. Наприклад, наприкінці походу 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії [68, арк. 17-19]. Під час далеких походів корпус гетьманців, у залежності від рішень командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним. Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца, Прилуцький – у команді генерал-майора Шпігеля, Ніжинський – прибув до Я. Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський полки Я. Горленко не мав інформації [68, арк. 11-12]. Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході. Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель) між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб – у другій, а київський полковник А. Танський – у третій [385, с. 137]. Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) – генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським полком, лівий фланг – Київський та Стародубський полки (ймовірно, під загальним командуванням А. Танського), правий фланг – Чернігівський та Прилуцький полки [365, с.124, 132]. Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень проти об’єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. (дивись таблицю № 23) [68, арк. 2- 4, 10, 12, 15]. Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня та 8 липня 1738 р. [384, с. 506, 551], 22 вересня 1739 р. [365, с. 133] та в низці інших випадків. Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців. Під час Очаківського (1737) походу Б. Мініх розподілив їх, як і гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич, приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом віддав наказ січовикам об’єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому пропонував з запорожцями “осторожно поступать и ничем их не озлоблять” [385, с. 137]. Джерела дозволяють з’ясувати питання про сферу компетенції командира лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід. Командир корпусу був зобов’язаний провести перевірку особового складу після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер, вимагала служити “в исправности” і виконувати накази командування [90, арк. 34-36; 117, арк. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста, який був уповноважений пильнувати, щоби “непорядностей и неисправностей не чинилося” [116, арк. 10]. При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про полкові є звістки в джерелах [332, с. 66, 77]. Для забезпечення ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків писців, які переходили до його ставки [68, арк. 3]. Крім того, полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів) з інструментами та запасом провізії [68, арк. 3-4]. Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії. Дозволялося писати тільки про домашні справи і ці листи подавалися до похідної канцелярії фельдмаршала [68, арк. 10]. Враховуючи конфлікт Б. Мініха з головою ПГУ, керівництво ГВК передбачило таку реакцію фельдмаршала і в 1736 р. наказний гетьман отримав кілька незаповнених подорожних ГВК, призначених для гінців до Глухова [68, арк. 20]. Були також випадки, коли подорожні видавалися командиром корпусу. З такими подорожними старшини відсилали з походу слуг або синів [68, арк. 7, 9]. Станом здоров’я та віком кременчуцького (Миргородський полк) сотника Г. Ілляшенка пояснюється рішення П. Апостола та Я. Горленка відпустити його з походу. Це було зроблено за умови, що його син Павло очолить сотню [68, арк. 4]. Командир гетьманців не мав повноважень вимагати з’єднання всіх полків під своєю командою. Він хіба що міг звернутися до полків з наказом доповісти, де і за чиїм наказом вони знаходяться і чому не рапортують. На вимогу свого командира, генерал-лейтенанта Леонтьєва, Я. Горленко доповідав, що якісь відомості про половину полків він подати не може. Ті ж частини, які знаходилися під владою командира козацького корпусу, постійно розпорошувалися. На це, наприклад, скаржився ніжинський осавул А. Володковський. Він питав, чи й далі мусить виконувати накази російських генералів без підтвердження з боку свого командира. Катастрофічне зменшення кількості козаків у його загоні явно не подобалось осавулу. Наказний гетьман, очевидно, не мав можливості опиратися і підтвердив безумовне виконання наказів росіян [68, арк. 10]. Можна навести й інші приклади дуже вільного поводження з козаками. Генерал-лейтенант Гейн позбавив лубенців полкової артилерії з усім припасом, передавши її до ландміліції [68, арк. 12], а іваницький (Прилуцький полк) сотник П. Миницький, який вів свій загін на з’єднання з основними силами гетьманців , мусив залишити більшу частину козаків під Перекопом [68, арк. 13; 453, с. 81]. Таким чином, повноваження генерального старшини, який очолював лівобережні полки у поході, були доволі обмеженими. Фактично він слідкував за внутрішнім порядком у таборі, розв’язував дрібні суперечки між старшинами, інформував про стан полків російський генералітет та ретранслював його накази для козаків. Командир козацького корпусу не мав навіть достатніх повноважень у дисциплінарній сфері – дезертира - лубенця Т. Ляшенка він передав для вирішення його долі російському офіцеру [68, арк. 17]. Проте ситуація, очевидно, змінювалася тоді, коли козаки діяли у відриві від основних сил, про що йтиметься нижче. Під час далеких походів траплялися випадки, коли полковники та полкова старшина очолювали кількатисячні загони козаків різних полків, виступаючи таким чином у ролі корпусних командирів. М. Гербель відзначав, що під час Очаківського (1737) походу слобідські полки перебували у відання миргородського полковника В. Капніста [402, с. 81]. Він же очолював козаків, які обороняли Очаків [339, с. 131; 384, с. 413-420]. У джерелах фіксуються й інші випадки. Наприкінці Кримського (1736) походу генерал-майор Аракчеєв під Перекопом провів огляд лівобережних полків, з яких відібрав 3000 найбільш боєздатних козаків. Цей загін під командуванням гадяцького полковника Г. Грабянки, посилений артилерією, залишився під Перекопом, перетинаючи вихід з Криму противнику і унеможливлюючи переслідування татарськими військами в степу армії, що відступала. Проблеми у Г. Грабянки виникли зі старшиною і значковими товаришами, які намагалися всіма правдами і неправдами якомога швидше потрапити додому [68, арк. 15 –16]. Кількатисячна спеціальна команда могла доручатися і старшині нижчого рангу. У квітні 1736 р. Я. Горленко відрядив прилуцького осавула М. Мовчана з 2000 козаків до генерал-майора Шпігеля [68, арк. 8]. Вибір саме М. Мовчана напевне пояснюється величезним досвідом цього старшини, якому можна було довірити командування великим загоном, що діяв у відриві від армії [363]. Про життя табору лівобережних козаків у поході відомо небагато. Певну інформацію містять документи похідної канцелярії 1736 р. та щоденник Я. Марковича. Визначення місця табору було прерогативою командира дивізії, до складу якої входили гетьманці. Один з наказів генерал-лейтенанта Леонтьєва розкриває механізм цього процесу. Генерал визначив офіцера, який опікувався розташуванням табору для дивізії. Наказний гетьман, у свою чергу, надіслав з кожного полку по 100 козаків, які переходили під командування росіянина - квартирмейстера і виконували його завдання як в інтересах всієї дивізії, так і свого корпусу [275, арк. 9]. Проте така велика кількість козаків-квартирмейстерів, очевидно, виявилася непотрібною. Надалі гетьманці висилали 100 чоловік з одним сотником [68, арк. 9, 10]. Табір гетьманців навіть у складі однієї дивізії не обов’язково був цілісним. Командир дивізії міг розділити його, як це сталося 26 квітня 1736 р. По два полки стали праворуч і ліворуч від регулярних військ, інші козаки – за половину версти попереду. У разі нападу лівобережні козаки мусили прийняти на себе перший удар, даючи час регулярним військам зайняти оборону [275, арк. 10]. Звичайне життя у таборі реконструюється досить складно, воно майже не відбито у офіційних документах. Після денного переходу частина козаків йшла у караули та на охорону табунів [275, арк. 8-14]. Обозні вози розташовувалися поза місцем, де ночували гетьманці [68, арк. 6]. Було кілька заборон для козаків, одна з яких виключала надмірне вживання горілки. Цю вимогу ще перед походом , за свідченням лубенського полковника П. Апостола, доводила до полкових старшин ГВК [46, арк. 20]. Пункти про заборону пиятик містить інструкція ГВК командиру козацького корпусу [116, арк. 8]. Сам же командир під час стоянки вимагав, щоби козаки знаходились у розташуванні полку, не зчиняли галасу і не стріляли [68, арк. 6]. Кожен полк мав похідну канцелярію [68, арк. 17] та похідну церкву [332, с. 77]. За свідченням Я. Марковича неодмінною складовою старшинського життя у поході були бенкети [332, с. 69, 74]. Стосунки лівобережних козаків з солдатами регулярних частин були доволі напруженими. Регулярні полки ще на початку Кримського (1736) походу продемонстрували своє ставлення до гетьманців як до допоміжної сили, з якою можна не рахуватися. Полковники гадяцький Г. Грабянка та наказний переяславський В. Томара доповідали, що росіяни забирають у козаків коней для своїх обозів [68, арк. 2] Обтяжливим для козацьких обозів був наказ підбирати хворих з російських полків [68, арк. 14]. Такі допоміжні обов’язки часто виходили за межі наказу. Наприклад, поширеною була практика виділення 200 козаків для охорони коней драгунських полків, причому гетьманці переходили під безпосереднє командування російських офіцерів [384, с. 269]. Але цих козаків примушували до інших робіт, наприклад молоти зерно у жорнах для солдатів [68, арк. 14]. Зловживання були швидше правилом, ніж винятком. Козацьких коней, яких мобілізовували для перевезення артилерії та хворих, солдати по кілька днів не випускали пастися [68, арк. 14]. Часто таких коней просто не повертали [68, арк. 15]. Досить вільне ставлення до права власності демонстрував фельдмаршал Мініх під час Хотинського (1739) походу. Головнокомандуючий для святкування перемоги наказав видати кожному по чарці. Якщо ж вина на всіх не вистачить, то його треба взяти у гетьманців [365, с. 99]. Козаки рідко наважувалися на опір, взагалі на відкриті конфлікти з росіянами. Один з таких нечисленних випадків зафіксовано у справі 103 фонду ГВПК. Тодішній голова ПГУ О. Румянцев отримав скаргу поручника Ладозького полку Арбузова на білоуського (Чернігівський полк) сотника Д. Малинського. Поручник скаржився, що Д. Малинський побив його. О. Румянцев відіслав цю скаргу до ГВПК. Розгляд скарги проводили переяславський писар К. Лесеневич та інші старшини. Думаю, що такий склад суду, визначений генерал-аншефом Румянцевим, багато в чому обумовив оправдальний вердикт [272, арк. 2-5]. Показово, що козаки сподівались на захист з боку голів ПГУ, але звернення цих посадовців ігнорувалися Б. Мініхом [366, с. 92]. На вільне поводження з собою та своїм майном козаки відповідали не менш вільним поводженням з майном чужим. Йдеться, перш за все, про крадіжки коней у регулярних полків. Про це у звіті до фельдмаршала Мініха писав командир Володимирського полку Вендель. Він зазначав, що козаки під виглядом татар постійно відганяють коней [384, с. 282-283]. Напевно вершиною чиєїсь кар’єри конокрада стала крадіжка коней Б. Мініха. Розслідування нічого не дало, хоча з канцелярії головнокомандуючого гетьманцям погрожували всіма можливими карами [275, арк. 5-7]. Розповсюдженим явищем було дезертирство. Воно важко піддається обрахунку, проте командування було впевненим, що з 691 гетьманця, яких недорахувався Я. Горленко у 1736 р., більшість є дезертирами [384, с. 274]. Масовим був цей рух у 1735 р., коли наприкінці походу козаки відмовились слухати командирів і рушили додому [11, арк. 2; 331, с. 446]. Судячи зі “сказок” дезертирів втеча після заглиблення на територію противника не була поширена, що й не дивно. Козаки тікали з охорони кур’єрів, з обозів, без дозволу залишали ретраншементи [33, арк. 3-6]. Під час перебування у таборі козаки несли караульну службу та виконували різноманітні земляні роботи. До нас дійшов наказ фельдмаршала Мініха, з якого стає зрозуміло, що караули гетьманців розташовувалися у дві лінії. У степ висилали роз’їзди , які мусили відступити при появі противника. Власне караульна команда розташовувалася поблизу табірної межі і була постійно готова до бою [365, с. 2]. Наприклад, в інструкціях осавулам миргородському, переяславському Я. Пилипенку та гадяцькому О. Бугаєвському, кожен з яких виводив за табір 200-шабельний дозор з 2 гарматами, вказувалося, що козаки вартують з зарядженою зброєю і щомиті готові відбити напад [68, арк. 7-9]. Щодня до командира козацького корпусу доводили пароль, який він повідомляв караульній команді та іншим козакам [275, арк. 2-6]. Караульну службу лівобережні козаки несли в інтересах усієї армії. У наказах Б. Мініха часів Хотинського (1739) походу знаходимо норму, згідно якої гетьманці складали 50% всіх армійських караулів [365, с. 12]. При звістці про наближення татар командуючий уточнив, що караули повинні складаються на 50% з драгун і 50% - з гетьманців [365, с. 45]. Про сутички дозорних козаків з татарами повідомляв Я. Маркович. Особливо багато було роботи у гетьманців у ніч з 16 на 17 серпня 1739 р., коли у сутички по периметру табору втягнулися фактично усі козаки [332, с. 77, 82]. У значних масштабах козаки залучалися до різноманітних фортифікаційних робіт. Наприклад, 1 500 гетьманців лагодили пошкоджені під час штурму укріплення Перекопу 19-20 травня 1736 р., а днем раніше миргородський осавул Г. Ґалаґан керував 150 козаками на земляних роботах. Трохи згодом Я. Горленко знову мусив виділити 400 козаків для земляних робіт [68, арк. 12]. Це не було явищем, характерним тільки для Кримського (1736) походу. Під час Хотинського (1739) походу Б. Мініх віддав кілька наказів про відрядження козаків на фортифікаційні роботи. Наприклад, для побудови редуту 23 серпня він наказав використати лівобережних козаків та маркітантів, а через місяць гетьманці були підпорядковані генерал-лейтенанту Фермору для побудови мостів та редуту [365, с. 103, 133]. У жодному документі не вдалося виявити найменшого натяку на невдоволення гетьманців. Це радикально відрізняється від реакції запорожців, які вважали образою для своєї гідності працювати лопатами за наказом Б. Мініха. Спроби росіян віддавати такі накази січовикам закінчувалися нічим [385, с. 127]. Гетьманці також виконували обов’язки ординарців при російських генералах. Для цього залучалися значкові товариші та виборні козаки. Головною вимогою до ординарця була наявність гарного коня, що спеціально оговорювалося у наказі [68, арк. 5; 275 арк. 15]. Очевидно, саме ординарець генерал-лейтенанта Леонтьєва, полтавець М. Хмара, віз пакет до князя Гессен-Гомбургського. Якщо врахувати, що генерал Леонтьєв ішов на значній відстані від основних сил, стає зрозумілою вимога щодо добрих коней для гетьманців-ординарців [68, арк. 8]. У джерелах немає відомостей про пересилання через лівобережних козаків листів до Гетьманщини після того, як армія заглиблювалася у степ. Вже на середині шляху до Перекопу у 1736 р. Я. Горленко віддав донесення до ГВК армійському кур’єру [68, арк. 9]. Під час перебування війська у Криму Б. Мініх вже не ризикував доручати доставку кореспонденції армійським кур’єрам. Цією справою займалися запорожці, які набагато краще, за словами фельдмаршала, могли уникнути зустрічі з татарами [366, с. 93]. Під час далеких походів використовувалися різні способи розташування лівобережних полків відносно армії на марші. Найрідше гетьманці прикривали фланги. У 1736 р. армія рухалася вздовж узбережжя Криму. Захист флангу покладався на загін генерал-майора Леслі, який командував 2 піхотними і 2 драгунськими полками, а також 800 гетьманцями. Ймовірно, це був один з полків, який не входив до команди генерального хорунжого Я. Горленка, оскільки у паперах похідної канцелярії жодних згадок про такий наряд немає [68, арк. 13-14; 384, с. 268]. Згадки про дії козаків на лівому фланзі армії містяться у наказі Б. Мініха від 5 червня 1739 р. [365, с. 46]. Набагато частіше козаків призначали до авангарду або ар’єргарду. Вже у Кримському (1735) поході в авангарді армії генерал-лейтенанта Леонтьєва йшов загін генерал-майора Дебріньї, до якого входили козацькі частини [378, с. 172]. Схожу ситуацію спостерігаємо і під час походу 1736 р. Корпус Я. Горленка разом з одним драгунським та трьома піхотними полками складав авангард армії з 17 по 26 квітня [68, арк. 4-5; 384, с. 234]. Після переформування авангард очолив генерал-майор Шпігель. Він командував п’ятьма драгунськими та п’ятьма піхотними полками, 3 000 запорожців та загоном гетьманців [384, с. 239]. Я. Горленко призначив до Шпігеля 2 000 козаків (Гадяцький полк – 500, Переяславський – 321, Миргородський – 300, Прилуцький – 879) під командуванням прилуцького осавула М. Мовчана [68, арк. 8]. Козацькі підрозділи часто згадуються при описі особового складу авангарду. Так, 4 травня 1736 р. до авангарду увійшли всі запорожці [384, с. 243]. Поєднання у передовому загоні запорозьких та лівобережні козаків зафіксовано в Очаківському (1737) поході. Тоді попереду армії йшли січовики з кошовим отаманом І. Малашевичем та гетьманці під орудою миргородського полковника В. Капніста [384, с. 376-377]. Активно використовував лівобережних козаків П. Лассі. Авангард, який у 1737 р. форсував Сиваш, складався з 4000 козаків та кількох драгунських полків [339, с. 123]. Просуваючись вглиб Криму, П. Лассі відрядив вперед генерала Дугласа, головну силу якого складали козаки Я. Горленка [378, с. 174]. Підлеглим генерального хорунжого довелося чимало повоювати у складі цього авангарду. За 30 верст від Карасу-Базару вони зазнали нападу татар під проводом хана і вимушені були перейти до оборони. Лише надана П. Лассі допомога врятувала козаків від поразки. Дуже непогано показали себе гетьманці в іншому бою під Карасу-Базаром. Близько 5 тисяч козаків, підсилені 2 тисячами регулярних солдат, атакували табір противника. Вони захопили зненацька і вщент розбили 12-тисячний татарський відділ [384, с. 431-432]. Дністровський (1738) похід характеризується сталим підходом до формування авангарду, у який входили сім-десять регулярних полків та більша частина козаків генерального осавула Ф. Лисенка [384, с. 505]. Завдання для передового загону ставилися традиційні, ускладнені хіба що постійними переправами через річки. Такі переправи прикривав авангард, як це було під час переправи через Інгул 06. 06. 1738 р. [384, с. 502]. Про схожі дії гетьманців, тільки роком пізніше, згадував Я. Маркович. Козаки 18 травня 1739 р. форсували Дністер і не були атаковані противником. Лише після цього фельдмаршал Мініх переправив основну частину армії [332, с. 72]. Наказ Б. Мініха від 17 липня 1739 р. також вказує на присутність лівобережних козаків у авангарді. Днем пізніше підлеглі Ф. Лисенка знову першими форсували річку, розвідуючи наміри противника [365, с. 59, 61]. У цьому ж поході з 1 червня діяв припис, який забороняв гетьманцям, призначеним до авангарду, брати з собою вози [365, с. 40]. Джерела містять дещо меншу кількість згадок про дії лівобережних полків у ар’єргарді. Рух армії з тилу 4 травня 1736 р. прикривав загін генерал-майора Гейна, до якого входило 2 500 ніжинців на чолі з обозним І. Величковським [384, с. 243]. Під час відступу з Криму можливі татарські шляхи через Сиваш перекривав ар’єргард генерал-майора Шпігеля, який налічував п’ять драгунських полків та 2-тисячний козацький загін [339, с. 87]. На зворотному шляху через степ у 1736 р. в ар’єргарді рухалися запорожці [384, с. 291]. Важкі ар’єргардні бої довелося витримати гетьманцям під орудою Я. Горленка під час відступу з Криму у 1737 р.. Фельдмаршал Лассі переправляв армію через Сиваш в районі урочища Тунгари, куди наспіли татарські й турецькі війська. Козаки відбивали атаки протягом 22-24 липня і переправилися останніми [384, с. 433]. Схожим чином, тільки тепер вже для подолання Сивашу у зворотному напрямку, використав гетьманців та слобожан П. Лассі роком пізніше. Козаки генерального бунчужного С. Галецького розташувалися в урочищі Другий Одін і убезпечували армію від нападу з боку ногайського степу [384, с. 548]. Найважчий ар’єргардний бій козаки прийняли 8 липня 1738 р. в Криму [151, арк. 16; 384, с. 551]. В літературі згадується про прикриття гетьманцями й запорожцями тилу армії Б. Мініха 26 липня 1738 р. [384, с. 521]. У Хотинському (1739) поході переведення гетьманців до ар’єргарду фіксується 5 липня. Головнокомандуючий повідомив армію про виявлення неподалік противника і наказав гетьманцям, слобожанам, донцям та гусарам рухатися позаду війська й пильнувати [365, с. 46]. Однією з особливостей ведення бойових дій російською армією було заснування низки редутів та ретраншементів, які, мов пуповина, зв’язували військо з Гетьманщиною. Особливо активно такі укріплення засновував Б. Мініх під час Кримського (1736) походу. Лівобережні козаки досить часто ставали частиною залоги у такому редуті або ретраншементі. Вже на початку Кримського (1736) походу Б. Мініх залишив 300 чернігівців, які мали поганих коней, в Усть-Самарському ретраншементі [384, с. 236]. Наступне укріплення спорудили на річці Білозерці, де більшу частину залоги під командуванням полковника Пейча складали гетьманці та запорожці [384, с. 240-241]. Я. Горленко виділив для цього гарнізону 100 кінних та 100 піших козаків [68, арк. 10], з них чверть складали вояки з Гадяцького полку [238, арк. 2]. Про те, що лівобережні полки розпорошувалися по редутам, свідчить скарга ніжинського осавула А. Володковського, датована 2 травня 1736 р. [68, арк. 10]. Накази про призначення козаків до редутів тривали. Чернігівський полк виділив для редуту на річці Вороній 300 осіб [238, арк. 4]. З різних полків комплектувалася залога Казикерменського ретраншементу. Гадяцький полк виділив для неї суддю М. Штишевського, 2 значкових товаришів та 189 козаків [238, арк. 2], Прилуцький – 50 козаків [74, арк. 8]. Схожі призначення тривали й надалі. У редуті при Перекопі 21 травня Я. Горленко залишив 150 козаків, а 28 липня, вже під час зворотного шляху, до одного з редутів виділили ще 15 осіб [68, арк. 12, 16]. Точну кількість козаків, відряджених у редути, визначити проблематично. Не збереглося зведеної відомості по всім полкам про такі відрядження, а дані похідної канцелярії неповні через те, що часто аналогічні накази віддавалися російськими офіцерами безпосередньо, без погодження з генеральним хорунжим. Крім вже згаданих вище випадків, наприклад, Гадяцький полк з 15 липня по 23 серпня виділив 69 козаків у форпост в Усть-Протовчі, 33 – у редут в урочищі Дерикорчи і 22 залишилися під місцевістю Біркути [74, арк. 23]. Прилуцький полк у різних ретраншементах (крім вже згаданого Казикерменського) лишив 65 козаків [74, арк. 8]. Проте не варто перебільшувати обсяги залучення козаків до гарнізонної служби, як це робив, наприклад, А. Байов. Він стверджував, що весь Чернігівський полк розпорошили по редутам. [384, с. 244]. Цьому суперечать повідомлення про дії цієї частини у складі корпусу генерального хорунжого Я. Горленка [68, арк. 15]. У наступні роки “редутна” лихоманка російських генералів дещо послабла. Під час Кримського (1737) походу Я. Горленко залишив в Ізюмському редуті 118 козаків, переважно з Гадяцького та Лубенського полків [78,арк. 4]. Роком пізніше за наказом П. Лассі на річці Берда побудували укріплення, де під охороною 577 козаків залишили усіх хворих, які були в армії перед вступом до Криму [384, с. 544]. У наказах Б. Мініха за 1739 р. згадується норма, за якою у редутах, побудованих в районі р. Прут, треба залишати по 30 кінних козаків [365, с. 102, 104]. Певним чином споріднена з попередньою служба козаків у залогах захоплених фортець. Російські війська взяли Перекоп 21 травня 1736 р. і рушили вглиб Криму. Фельдмаршал Мініх залишив комендантом фортеці полковника Девіца. Залога складалася з двох регулярних полків, 1000 гетьманців та 200 запорожців [365, с. 90; 384, с. 255]. Про те, які саме лівобережні полки виділили козаків для перекопського гарнізону, судити важко. Генеральний хорунжий Я. Горленко не призначав людей зі свого корпусу до Перекопу. Очевидно, це були козаки, що перебували поза владою наказного гетьмана. Достеменно відомо, що до залоги увійшли 94 козака Прилуцького полку на чолі з наказним сотником У. Хоменком [74, арк. 7]. Перекопська залога відступила з Криму разом з усією армією. Інша ситуація склалася зі здобутим Очаковом, який Б. Мініх вирішив утримати. Генерал Штофельн очолив 9-тисячну залогу, значна частина якої складалася з козаків під проводом миргородського полковника В. Капніста [402, с. 81]. У жовтні 1737 р. козаки, які несли сторожову службу, доповіли командуванню про наближення турецько-татарських військ [339, с. 130]. Далі гетьманцям довелося витримати кілька сутичок з турками і врешті відступити на стіни. Подальші атаки Очакова успіху не принесли і противник 30 жовтня вимушений був відступити [339, с. 131; 384, с. 413-420].
1 2 3 4 5 Категория: Військова кафедра \| Добавил: Aspirant (15.07.2013)
Просмотров: 708 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: