ТВІР НА ТЕМУ: Пісня над колискою - Твори - Реферати - Каталог статей

Де б не бував, куди б не закидала примхлива доля, як завше, в години розчарувань чи життєвих незгод навертаю пам'ять до маминої оселі. І коли стає тяжко на душі, хочеться до знемоги висловитися чи поділитись своїми болями або й радощами, то неодмінно знаходив можливість навістити незрадливу свою обительку — мамину хату, де, як сказав Тарас Шевченко, "і правда, і воля". Такі навідини залишали в пам'яті святенні спогади. Та найбільше запам'яталося цього разу. Може, тому, що зустріч ця була останньою. Мама занедужали, і я, готуючи матеріал про колискові пісні, спішно виїхав у село, щоб записати з їхніх вуст слова й мелодію народного мелосу. Доки дістався до глибинного поліського хутірця, вже й на вечір схилилося. Стежина, що стьобнула через город, одсвічувалась рідним овидом дитинства. Усе тут до болю знайоме: он дбайливо опоряджена розора через картоплю і з двобіччя висаджені кущики квасолі, а між ними поважисто розплелося гарбузове гудиння, на видолинку густою порослю буяє морква, сизіє тугими головками капуста, густими листочками пішли у ріст буряки, антенять постріли кропу, тендітять покрапини маку-самосію і, немов сторожі, погордо вартують на окраїнах городу соняхи. На їх жовтих кашкетиках, поцілених на призахідне сонце, дзвенять притомлені звуки поодиноких бджілок. Усе довкола живе неньчиною присутністю. Ось і сапа, залишена нею, онде грабельки, певно, ще тільки-но закінчила працю й пішла припорати хатнє господарство. Де вже там до розглядин! Невтримне сум'яття повнить згорьовану душу трепетним і невпокійливим бажанням швидкої зустрічі. Одшукую зі зворотного боку клямку, і задавніла роками хвіртка поскрипує хрипким поголосом — в обійстяних присмерках, що вже встигли розсусідитися довкіл хати, бачу найдорожчу поставу. Присівши на порозі і схиливши на обіруччя голову, зажурено спочиває ненька. Крізь прочинене віконце доноситься тиха мелодія, яка, знаю, завше бентежила її чутливу душу: Рідна мати моя, ти ночей не доспала... Аби зненацька не потривожити її, удавано покахикую і бачу, як ураз зводиться сива голова, сплескують долонь і прорізує тишу мамина окличка: "Синочок, мій дорогенький!" Кидаю на спориш похідну валізку і підбіжки поспішаю до і неньки, щоб не завдати їй клопотів, знаю, як важко старенькій і зводитись, але вона таки встигає випередити мене, кидається в і обійми. Я чую, як надтужно б'ється її ніжне серце, важко г дихають груди. Роки беруть своє, і від того крадькує невтішна і думка: а що як ураз відійде найдорожча тобі людина, хто ж тоді І зустрічатиме в рідному обійсті? Поволі йдемо до хати. Мати украдьки висушує кінцями хустини зволожені очі й наче виправдовується: "Не можу спокійно слухати цю пісню, стільки в ній доброти й смутку... і, помовчавши трохи, додає: — Ось повечеряємо і я наспіваю тобі колискових. Ти ж минулого разу просив..." Де там уже до вечері! Переповівши сільські новини та пригадавши свої тривожні сни, ненька відтак усідається край столу, схрещує на грудях руки, і в сутінках світлиці зринають поетичні образи: Ой люлю-люлю! Пішла баба по цибулю, А дід по петрушку — Закришити дітям юшку... Хата наша ураз оживає спогадами; здається, було це не так уже й давно — поскрипує на вервечках колиска, а над нею дзвенить, наче лісове джерело, мамина мелозвука: А-а, люлечки! Шовковії вервечки, Золотії бильця, Срібні колокільця, Мальована колисочко, Засни, мала дитиночко! Колискова пісня. Скільки їх створив народний геній! Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйняттям, глибиною мелодійного звучання, багатством образів. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до усього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби і захисники рідної землі, філософи та мудреці, просто люди. Якби не мамина пісня, сказав якось один древній історик, яким убогим було б наше життя. Ай-ну, люлі-люлі, люлі, Налетіли з поля гулі Та й посіли на воротях У червоних та чоботях,..Спить натруджене село, тільки у нашій хаті допізна поблимкує вогник. Чіпка не по літах неньчина пам'ять дбайливо розсновує золоті ниті народної поезії, і дзвенять вони, немов струни бандури, живою мовою поколінь. Кожна прибережена співаночка оддзеркалює поетичною неповторністю, казковим дивосвітом, дитинним світосприйняттям образів: "буде листя з дуба опадати та синочка забавляти", "буде дощик іти, дитину купати", "буде сонечко сіяти, через листя заглядати і синочка цілувати", "будуть пташки прилітати, дитиноньку годувати"... Вслухаюся в поетичні образи колискових і уявляю немовлятко, котре покліпує віями, — дрімота-сон ходить біля вікон, заглядає у шиби, а там, на воротях, стоїть кіт у червоних чоботях, легеньким помахом крил птахи поза точком приносять кашку з молочком, тільки зозуля, примостившись на покуті, не поспішає — хоче сплести тугого барвистого віночка з рути-м'яти, хрещатого барвінку й запашних василечків та десь далеко-далеко виряджається козак у військо, щоб татарин-бусурман не заполонив сестрицю. "Художні образи в колискових піснях нечисленні,— приходить на спомин вислів з монографічного дослідження про цей своєрідний жанр, — але всі вони виписані пензлем щирої любові. Тут бачимо кота, голуба, зозулю, сон, дитину, батька. А над усіма ними — величний образ жінки-матері, ніжне серце якої переповнене безмежною любов'ю до дитини". Краєм ока оглядаю сволок. Он там із вишмуленою зазублиною ще й досі, обмащений білою глиною, горбатіє скоблик — на ньому не одне літо вигойдувалась колиска. Поруч рябіє густе плетиво зарубок — за давнім древлянським звичаєм, коли народжувалася дитина, робили своєрідні метрики-мітки. Кожна така позначка символізувала поповнення роду. Крізь поволоку туману згадую і свою причетність. "Тобою, — наче здогадується ненька про мої мислі, — й завершився колисковий рід..."— "Цікаво, — беруть невтямки, — чи збереглося хоч щось з цього господарства?" Мати усміхається, і очі її поймаються невимовною радістю: "А як же, вона он там, на горищі, висить. Споконвіку у народі існував звичай — вийшлу з ужитку колиску ніколи не викидали на звалок, її берегли доти, доки люди жили в осідлі..." — "А з якого дерева робили їх?" — "Із клена, калини або ясена, щоб діти були дужими та співочими. А для чого тобі усе це треба знати, адже зараз майже ніхто не користується ними, — і, не дочекавшись відповіді, додає: — Ти по світах уже бував» з багатьма людьми зустрічався, то скажи мені: чи вміють теперішні молодиці співати колискових?.." Важко зітхаю. Що відповісти їй? І тут же згадую недавню історію. Якось довелося бути в однієї молодої родини з нагоди народження їхнього первістка. Турботлива мати не спускала з рук немовлятко. Та це й зрозуміло—дитина, яку так давно чекали, принесла в їхнє життя невимовну радість і втіху. Батько з цього приводу навіть кинув палити, щоб, як висловився він, "і духом цигарковим не пахло в кімнаті". Дитині йшов шостий місяць, і вона безпомилково пізнавала свою маму, тяглася, сплескуючи пухкими долоньками, до найдорожчої їй людини. Прийшов час на спочинок. Молода господиня, сповивши немовля, уклала його в колисочку і почала колихати. Та скільки не докладала зусиль, первісточок ніяк не міг заснути — крутився, хникав, буцькався ніжками. "А ви спробуйте заспівати колискової", — зірвалося в мене, та господиня знизала плечима: мовляв, не знаю і не вмію... Під цю пору, споравшись на кухні, до кімнати увійшла бабуся. Вона дбайливо окинула онуча поглядом, тихцем присіла біля нього, нахилилася над сповиточком і під монотонне погойдування заспівала ніжну колисаночку: Люлі-люлі, дитино, Поїдемо по сіно, Візьмем тебе із собою. Ти нам будеш копі пасти, А ми будем сіно класти... Малюк ураз притих, угамувався. Його світлі й довірливі очі розгубили напругу, заспокоїлись, і по всьому видно було, як Напливає, немов вечірній туман, дрімота, повіки почали звужуватись, А бабуся, виспівавши одну, перейшла на іншу, ще спокійнішу колисаночку: Ой на кота — воркота, На дитину — дрімота. А-а, люлі! Не встигли ми зогледітись, як немовлятко, солодко посопуючи, уже дрімало. Літня жінка, збавляючи тон і притишуючи виколихи, переходила на легку, ледь-ледь уловну мелодію. За хвилину-другу маля спало глибоким сном.Я подумав: ось вона, загадка й воднораз відгадка магічності колискової пісні. Цей невибагливий, але надміру поетичний жанр народної творчості таїть у собі ще не до кінця вивчені нами тайники народного досвіду. В гомінкому повсякденні ми, самі того не усвідомлюючи, лишили на обочині кращі зразки традиційної етнопедагогіки, невпинно сипнулися запозичувати імпортні стандарти "прискореного виховання" дітей, позбавляючи цим самим природних, вироблених століттями, найдоцільніших елементів етики й естетики. Проте не завжди такий поспіх виправданий. Чи можна, скажімо, спрощувати, "прогресувати", зрештою, скорочувати виховні методи, визначені самою природою, біологічною доцільністю? Візьмімо до уваги хоч би таке: з якою настирливістю і послідовністю вчимо дітей початкових слів "мама" і "тато" або навчаємо робити перші кроки. Хто наважиться знехтувати чи позбутися цих методів? Тим часом, на жаль, віднедавна вийшло з ужитку, призабулося, що попередником цих повчань були колискові пісні. Недарма кажуть: пісня — душа народу. Чи не тому народний досвід з такою заповзятливістю у наймолодшому віці пропонував дитині насамперед пісню. Час од часу на полицях книгарень з'являються товстелезні томи монографічних розробок про естетичне виховання дітей. У сухих, почасти відірваних од життя трактатах пропонуються "прописні істини", надумані в кабінетних затишках, або ще гірше — зійшли з вуст людей, котрі й самі ніколи не виховували дітей. "Виховання,— писав великий знавець дитячої психології Василь Сухомлинський, — це насамперед людинознавство. Без розуміння дитини — її розумового розвитку, мислення, зацікавлень, захоплень, здібностей, нахилів, мрійливості — немає виховання". Серед багатьох факторів, які особливо впливають на виховання дітей, він у перший ряд ставив мамину пісню, виспівану над колискою свого немовлятка. Необов'язково бути великим знавцем, щоб відчути глибину маминої пісні. Ще раз уважно вчитаймося у наведені вище зразки і неодмінно відчуємо ненав'язливу форму, мелодику слова і музики, багатющу образність, неперевершену поетику і насамперед любов до природи, історії, матері — ось саме ці чинники, котрі разом з неньчиним молоком має усвоювати з перших днів маленька дитина. Олександр Довженко у гостропубліцистичному есе "Українська пісня", написаному в 1942 році, відзначав: "Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою дорогих дітей своїх?" І мовби продовження цього — уривок з листа до неньки: "Я дуже щасливий, мамо, що Ви в мене є десь, що Ви живі, що у Вас ще ясна пам'ять і Ви співаєте з внуком "Соловушка". Дай, Боже, Вам здоров'я ще поспівати подовше, щоб осталась пам'ять про Вас у онуках на все життя..." Колискові, як високопоетичний жанр народної творчості, здавна привертали пильну увагу дослідників і майстрів художнього слова. Вперше запис колискової "Ой ходить сон коло вікон" з'явився в альманасі "Русалка Дністрова" (1838). Згодом цикли пісень чи окремі твори входили до збірників М-Максимовича, А.Метлинського, Я.Головацького, Марка Вовчка, М.Номіса, Б.Грінченка та інших. Не обійшли увагою цей жанр і композитори: мелодіями колискових захоплювалися С.Гулак-Артемовський, Ф.Колесса, К.Квітка, До речі, останній з голосу Лесі Українки записав кілька народних мелодій. Та й сама поетка надавала цьому жанрові великого значення, навіть сама писала художні тексти, один з яких — "Колискова" — став хрестоматійним: Місяць яснесенький Промінь тихесенький Кинув до нас. Спи ж ти, малесенький, Пізній-бо час... Та повернімося до мовленого вище — чи багато сучасних матерів знають колискових? Не погрішимо істиною, коли скажемо — майже не знають. І винити в цьому лише матерів не доводиться. Звідки їх взяти, де навчитися цих виховних форм молодим батькам? Скажімо, за повоєнні роки видавництво "Музична Україна", якому, до речі, й годилося б стати в добрій пригоді, випустило в світ лише дві невеликих збірочки. Остання "Мальована колисочка" вийшла понад десять років тому загальним тиражем аж... тринадцять тисяч. Важко зрозуміти, на яку аудиторію розраховували видавці, коли укладали виробничі плани, — пісенник став тут же бібліографічною рідкістю. Це стосується не лише колискових. Давайте замислимося над тим, який пісенний багаж маємо у своєму повсякденні. На гомінких вулицях, а тепер уже і в селах, у затишних міщанських кімнатах, молодіжних клубах лине потік імпортної музики, чужих текстів. Натомість виходять з ужитку, призабуваються справжні, народні шедеври наших матерів і бабусь. Згадується один випадок. Зібралися гості до свого колеги відзначити день народження.
1 2 3 4 5 Категория: Твори \| Добавил: DoceNt (26.09.2014)
Просмотров: 2750 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: