Реферат на тему:Верховенство закону і верховенство права: взаємовиключення чи взаємопоєднання? - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Верховенство закону і верховенство права: взаємовиключення чи взаємопоєднання?. Верховенство закону і верховенство права: взаємовиключення чи взаємопоєднання? Демократизація українського суспільства, формування правової державності та розбудова громадянського суспільства вимагають від національної науки теорії держави і права нового осмислення змісту та сутності ключових категорій права і закону. Необхідність поглиблення знань проблем сутності права і закону, їх співвідношення, розрізнення і взаємозв’язку, відповідності сутності закону праву підкреслюється нині як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі. Розуміння даних проблем є в свою чергу визначальним для усвідомлення категорій “правова держава”, “правова політика”, “правовий закон”, ”легітимація юридичних актів” тощо. Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається і до сьогоднішнього часу. Причина цієї посиленої уваги полягає в тому, що ця, на перший погляд, академічна проблема має не тільки теоретичне, а й практично-прикладне значення. У даному випадку в розв’язанні проблеми співвідношення права й закону стикаються різні погляди й підходи. Один із них зорієнтований на те, що держава є єдиним джерелом права, що все, що творить держава через свої закони – це і є право. Інший підхід до розв’язання проблеми співвідношення права й закону будується на принципово інших постулатах. А власне на тому, що право як регулятор суспільних відносин вважається “відносно незалежним від держави і закону чи навіть передуючим закону, наприклад, в якості надісторичного природного права чи в якості права суспільного, соціально-історично зумовленого, яке розпадається в об’єктивних суспільних відносинах”1 [1, с. 13]. У даному випадку ми маємо справу з цілком іншим праворозумінням і з іншим уявленням про співвідношення права й закону. Держава й право визнаються не тільки відносно самостійними по відношенню один до одного інститутами, але і в рівній мірі похідними від об’єктивних відносин і умов, що складаються в межах громадянського суспільства. Право при цьому визначається не інакше як форма вираження свободи в суспільних відносинах, як міра цієї свободи, “форма буття свободи, формальна свобода”2[2, с. 342]. На відміну від права, закон – це “офіційна форма загальнообов’язкового нормативного визнання чи невизнання об’єктивно зумовлених мір цієї свободи й рівності. За допомогою закону відбувається лише формулювання у вигляді норм законодавства, що вже склалися, чи таких, що явно складаються форм і норм права (міри свободи). При цьому право… в його співвідношенні з законом виступає як джерело, уособлення і критерій справедливості”3 [3, с. 17-20]. У відповідності з даним принципом або ознакою жоден державний орган, посадова особа, колектив, державна чи громадська організація, жодна людина не звільняється від обов’язку підпорядковуватися закону. Причому коли мова йде про верховенство закону, то він розуміється не в широкому значенні, тобто не ототожнюється з правом, а в самому прямому своєму значенні як акт, що виходить від представницького органу законодавчої влади і володіє вищою юридичною силою. Зараз же цілком справедливо відзначається, що широкий підхід до поняття “закон” не є науково коректним або практично неефективним для правової держави. Треба погодитися з тим, що не повинно бути такого стану, коли наказ міністерства діє практично на рівні закону, власне кажучи, підмінює його. Тому акти центральних органів виконавчої влади не варто було б відносити до законодавства Слід особливо підкреслити, що формування і функціонування правової держави в будь-якій державі передбачають встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини. Зрозуміло, що було б спрощено вважати, що в умовах правової чи будь-якої іншої держави можна взагалі обійтись без підзаконного відомчого регулювання. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них. Статистичні дослідження переконливо доказують, що чисельність підзаконних нормативно-правових актів переважає над кількістю законів. Постає питання, наскільки це виправдано взагалі та яке кількісне співвідношення між законами та підзаконними актами можна вважати оптимальним. На наш погляд, законодавчо врегулювати всі суспільні відносини неможливо вже чисто фізично. До того ж, виконавча влада не може бути витіснена зі сфери правотворчості ні з теоретичних, ні з практичних міркувань. Для сучасних держав характерне значне зростання ролі виконавчої влади у вирішенні соціально-економічних проблем, а відповідно і зростання обсягу нормотворчої діяльності. Зростання ролі органів виконавчої влади й ріст нормативно-правових актів виконавчої влади – два тісно пов’язаних процеси. Не можна посилювати роль виконавчої влади, позбавляючи її правотворчих повноважень. Досліджуючи шляхи підвищення верховенства закону в умовах чисельної переваги актів виконавчої влади над законами, слід зазначити, що підвищення верховенства закону в цьому зв’язку повинно виражатися в укріпленні його панування як центра всієї системи нормативно-правових актів. Один із можливих шляхів у цьому напрямі – це збільшення серед законів числа актів кодифікаційного типу, що поєднують у собі одночасно збільшення кількості узагальнених норм і регулювання суспільних відносин по суті. Дійсно, чи можна обійтися без звичайних законів чи підзаконних актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров’я чи матеріальне забезпечення в старості, на випадок хвороби, чи в процесі реалізації права на освіту? Звичайно, ні. Відносини, що виникають при цьому наскільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об’єктивно вимагають не одного, навіть найавторитетнішого закону, яким є конституційний акт, а систему актів, які взаємозв’язані з ним, які розвивають вимоги і приписи актів. Та і питання не стоїть про те, чи повинні існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Існування їх зумовлено самою природою і характером відносин, що ними регулюються. Мова йде про те, щоб ці акти не домінували у кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали сутності і змісту самих законів. У даний час, як свідчить практика, положення таке, що закон у багатьох державах, формально, будучи основним главенствуючим юридичним актом, насправді ж фактично “розчиняється” в системі підзаконних , а точніше – відомчих актів. Про це багато говорилося як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі. Факти підтверджують справедливість даного твердження 4[4,с.563]. Слід зазначити, що всебічному уявленню про природу права і закону, їх взаємозв”язок сьогодні заважають, як видається, залишки однобічного підходу до розуміння права, а саме – розуміння його як лише юридичного, позитивного права, як результат діяльності держави, її органів, зведення його сутності і змісту в найкращому разі до закону. Наприклад, “право. – пише академік НАН України Ю.С.Шемшученко, - система соціальних загальнообовязкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою. Історія розвитку права тісно повязана з виникненням і розвитком держави” 5[5,с.5]. Вітчизняне правознавство визнає необхідність існування закону, правового за своїм змістом та сутністю. Сучасне розуміння права передбачає визнання людини найвищою соціальної цінністю, а забезпечення та реалізацію невід’ємних прав і свобод людини і громадянина – головною метою діяльності державної влади, яка реалізує свою компетенцію тільки в межах Конституції та законів України. Не викликає заперечень також необхідність верховенства закону в системі нормативно-правових актів. Але, при цьому, ні створення правового законодавства, ні реалізація верховенства правового закону неможливі без визначення в юридичній науці сутності, змісту, юридичних ознак правового закону та його верховенства, без механізму становлення та реалізації верховенства правового закону, соціальне призначення якого – бути основою реалізації принципу верховенства права в Україні. Принцип верховенства права не тотожний принципу верховенства закону. Дана позиція в основному підтримується більшістю дослідників6-7 [6, с.114-117; 7, с.7-11]. Принцип верховенства права має самостійний характер, коли саме право трактується як явище, що виникає і існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів. Звертаємо увагу на те, що сьогодні в Конституції України офіційно закріплено принцип верховенства права. Вказаний принцип у правовій державі визначає умови життєдіяльності всього соціального організму, тобто створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, ставлення до них, а також взаємовідносини окремих громадян, а тому він є базовим, найбільш значущим8 [8, с. 124]. Але цей принцип не слід протиставляти принципу верховенства закону, як це іноді має місце, оскільки це хибно як у теоретичному, так і у практичному аспектах, особливо для правозастосовчої діяльності державних інституцій 9-10[9, с. 11; 10, с. 3]. Як справедливо відзначають В. Я. Тацій та Ю. М. Тодика, розгляд принципу верховенства права поза верховенством Конституції і законів – це шлях до беззаконня й уседозволеності, а визнання тільки принципу верховенства закону поза системним розумінням принципу верховенства права – шлях до прийняття несправедливих, негуманних, недемократичних законів та інших нормативно-правових актів. Отже, принцип верховенства закону зберігає своє значення і сьогодні, більш того, він розглядається як принцип основ конституційного ладу11 [11, с.67 - 68]. Принцип верховенства закону відбиває корінний принцип демократизму – належність влади народу й здійснення її, насамперед, безпосередньо та через представницькі органи влади. Маючи вищу юридичну силу серед інших нормативно-правових актів, закон характеризується по відношенню до них верховенством. Питання верховенства закону досить непросте і, незважаючи на тривалу історію його обговорення, залишається актуальним і в наш час. Рух України по шляху демократичної правової держави значною мірою пов’язаний з підвищенням ролі закону, забезпеченням його верховенства в суспільстві й державі. Це значить, що закони є правовою основою всіх інших правових актів, що приймаються в Україні, які не можуть суперечити нормам Конституції та законів. У рамках більш загального принципу верховенства права верховенство закону в системі нормативно-правових актів зумовлює високу якість усієї системи права, створює основу для її єдності та внутрішньої узгодженості. Верховенство Конституції та законів України характеризує право з точки зору верховенства його формальних джерел – Конституції та законів у системі нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування, актів, які приймаються органом найширшого народного представництва – парламентом, сформованим на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Особливе місце парламенту в системі органів державної влади означає особливий статус його актів. Принцип верховенства Конституції, до речі, прямо закріплений у ст.8 Конституції України. Згідно з частиною 2 цієї статті, “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Важко погодитися з деякими вченими, які заперечують сам факт існування в Конституції України принципу верховенства закону12 [12]. Прямого формулювання даного принципу немає, але він слідує із самого змісту норм Конституції, зокрема, тієї ж ст.2, про що йшлося вище. Конституція набуває верховенства у правовій системі в силу багатьох факторів. Вона є, насамперед, установчим актом, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права та свободи людини й громадянина. У силу цього факту норми Конституції набувають значення первинності в системі законодавства. М. І. Козюбра зазначає, що “верховенство Конституції полягає в її пріоритеті щодо інших законів і підзаконних актів, які мають прийматися на основі Конституції і відповідати їй… Воно випливає з самого змісту Конституції як Основного Закону, характеру конституційного регулювання, зокрема таких його властивостей, як первинність та універсальність” 13[13, с.6]. Принцип верховенства закону базується на Конституції, яка, будучи Основним Законом, закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає в тому, що закон має перевагу над рішенням виконавчої влади, яка повинна керуватись законом у своїх діях, не може втручатись у сферу законодавчого регулювання, сферу громадянських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон також має перевагу над рішенням органів правосуддя, які повинні поважати й дотримуватись законів. У кожній правовій системі принцип верховенства закону має свою специфіку. Тому немає єдиного, універсального, придатного для будь-якої правової системи принципу верховенства закону. Місце й роль закону серед джерел права залежить від багатьох обставин: форми правління, форми державного устрою, державно-політичного режиму, характеру правової системи, складу джерел права тощо. В умовах розподілу влади в правових системах держав, що виникли після розпаду СРСР, принцип верховенства закону виражається перш за все в тому, що закон залишається основним джерелом писаного права. Важливо, що закон при цьому видається органом, для якого формулювання загальнообов’язкових правил поведінки є основним призначенням. У цьому полягає одна із суттєвих рис концепції верховенства закону в умовах розподілу влади. Дуже важливий прояв верховенства закону полягає в тому, що в законі і тільки в законі, перш за все в Конституції держави, закладаються, виражаються відправні, фундаментальні принципи ідеї побудови й розвитку правової системи країни. Ніхто, крім законодавця, не може вносити змін у правовий фундамент держави. Ні теоретично, ні практично в державі не може бути двох центрів, які б будували правову систему на різних, тим більше протилежних принципах. Ці принципи формулюються одним центром, яким є законодавча влада, і містяться в законі. Відбувається це завдяки тому, що власне законодавча влада володіє, звичайно, установчими повноваженнями. М.М.Коркунов зазначає, що “вимога, щоб закони видавалися не інакше як за участю народного представництва, має той сенс, що тільки акти, видані таким порядком, отримують формальну силу закону” 14[14, с. 261]. Тому що тільки закон як результат безпосереднього волевиявлення народу або його представницького органу порівняно з іншими нормативно-правовими актами має особливі можливості для забезпечення інтересів суспільства в цілому, а особлива демократична процедура його підготовки й прийняття створює передумови для відображення в нормах закону обґрунтованих і найбільш ефективних засобів захисту суспільних інтересів. Таким чином, верховенство закону забезпечує реальність і незмінність прийнятих суверенним народом настанов15 [15, с. 13 - 14]. Реалізація принципу верховенства закону потребує удосконалення юридичних гарантій провідної ролі закону в правовій системі України. Деякі з них уже реалізовано в чинній Конституції. Так, Конституцією встановлені виключні суб’єкти законодавчих повноважень: народ через референдум (ст. 69 Конституції) і Верховна Рада України (ст.75 Конституції). Що стосується інших гарантій, то, на наш погляд, було б доцільно визначити в спеціальному законі юридичні наслідки порушення законів органами та посадовими особами центральної та місцевої виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також визначення органів контролю й нагляду за конституційністю й законністю актів усієї гілки виконавчої влади, а також місцевого самоврядування. Розглядаючи співвідношення закону з іншими актами виконавчої влади, можна прийти до висновку, що поняття “підзаконності” актів виконавчої влади в умовах утвердження принципу розподілу влади наповнюється новим змістом. У буквальному розумінні слова підзаконними можуть вважатися тільки ті нормативно-правові акти виконавчої влади, які видані для виконання й розвитку законів; щодо актів, виданих у порядку реалізації власних повноважень органами виконавчої влади і які спираються безпосередньо на Конституцію держави, більш точно використовувати поняття конституційності актів. Аналіз практики підготовки, прийняття й виконання нормативних актів, в тому числі й законів, дає немало прикладів відходу від положень доктрини верховенства закону. Послаблення принципу верховенства закону деформує всю правову систему, створює підставу для внутрішньої неузгодженості нормативно-правових актів, посилює вплив суб’єктивного фактора, що веде до порушення законності. Отже, втілення в суспільних відносинах принципу верховенства закону забезпечує гармонійний розвиток правової системи і її складових частин, гуманізм і демократизм державного ладу. Використана література: Четвернин В. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. – М.: РАН, Ин-т госуд. и права, 1993. – 142 с. Нерсесянц В. С. Право и закон. – М.: Наука, 1983. – 368 с. Нерсесянц В. С. Право – математика свободы. – М., 1996. - 232 с. Марченко М.Н.Проблемы теории государства и права:учеб. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 768с. Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., 1998. – Т.5: П-С. – 2003. – С.5. Гайворонський В. Яким має бути механізм впровадження принципу верховенства права // Право України. – 2005. - №10. - с.114-117. Селіванов В. Нетотожність права і закону (методологічний аспект) // Право України. – 2005. - №5. - с.7-11; Колодій А. М. Принципи права: Монографія. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с. Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Основні напрямки розвитку науки конституційного права України та проблеми вдосконалення викладання конституційного права // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень і вдосконалення викладання конституційного права: Зб. наук. статей / Голова редколегії В. Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид.акад. України, 1999. – С. 3-18. Тихомиров Ю. А. Критерии законности правовых актов // Право и экономика. – 1997. - № 19-20. – С. 3-5 Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины: Учебное пособие. – Харьков: Факт, 1999. – 320 с. Головатий С. Верховенство закону verus “верховенство права”: філологічна помилка, професійна недбалість чи науковий догматизм? // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2-3]. Козюбра М.І. Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції. // Українське право. – 1996. – Число 3. - С. 4-12. Коркунов Н. М. Указъ и законъ. – СПб.: Изд-во Мартынова, 1894. – 408с. Назаренко Є. В. Закон в системі нормативно-правових актів. // Право України . - 1995. - №12. – С. 11-18. У даній статті розкриваються проблеми співвідношення закону і права. Автор обгрунтовує точку зору щодо нетотожності принципів верховенства права і закону, розкриває їх сутність, роль у правовій системі. The problems of correlation of legal problems and law are examined in this article. The author substatiates the point of view about the unidentity of principles of the prevailation of law, explains their essence and the role in the law system.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (04.05.2014)
Просмотров: 1625 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: