Реферат на тему:Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.) - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (друга половина XVII ст. — друга половина XVIII ст.). Територія. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північ-на Буковина (Пониззя), Закарпаття (Закарпатська і Підкарпатська Русь) — входили до складу кількох держав з різним юридичним статусом. З середини XVII ст. до останньої чверті XVIII ст. Східна Галичина входила до складу Речі Посполитої як частина Руського воєводства, Північна Буковина з кінця XIV ст. до російсько-туре-цької війни 1768—1774 pp. — до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Османської Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, що перебувало теж під протекторатом Туреччини. У 1687 p. під час австрійсько-турецької війни війська габсбурзької імперії окупували територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі 1698— 1699 pp. Габсбурги домоглися міжнародного визнання своєї влади над Трансильванією, а, отже, і над Закарпаттям. Селянство. У XVII—XIII ст. переважною масою феодально залежного населення західноукраїнських земель було селянство. Як і у Речі Посполитій, воно було неоднорідним класом. Поряд із невеликою частиною особисто вільних селян — кметів, чиншових селян, які несли феодальну повинність на користь держави, існува-ла велика група державних, церковних, приватне залежних селян, що перебували у кріпацькій залежності. До них відносились й тяглові селяни, які мали хату, робочу худобу, земельні наділи, від-робляли панщину і виконували інші повинності на користь як фе-одала, так і держави. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городни-ки, халупники, володіли тільки присадибними ділянками. Підсад-ки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах "по сусідах", батрачили у заможних селян і міщан. У XVIII ст. у зв'язку з тим, що кріпацька праця ставала все менш продуктивною, поміщики почали вдаватися до форм і різно-видів як натурального, так і грошового оподаткування, що супро-воджувалося обезземелюванням селян. На початку XVIII ст. кіль-кість коморників у Східній Галичині зросла від 0,1 до 2%, халупни-ків і загородників — від 19 до 29%, селян, які мали менше 1/4 лана, - від 19 до 20%. У першій половині XVIII ст. кількість безземельних у Галичині досягла 41% загальної кількості селян проти 30% у другій половині XVII ст. Тривалість панщини на тяглових землях залишалася висо-кою — 6—7 днів на тиждень з лану. Прагнучи підвищити продук-тивність підневільної праці, поміщики вдавалися до урочної систе-ми, ретельної фіксації усіх видів панщини. Звичайно нормою був десятигодинний робочій день взимку і шістнадцятигодинний — влітку. Зберігалися натуральна данина і грошовий чин. Селяни також виконували на пана багато інших робіт: подвірну повинність, шарварки (ремонт шляхів, мостів та ін.), ґвалт, толоки (обов'язкові роботи понад панщину під час робіт влітку за поміщіцькі харчі). Крім перелічених повинностей, селяни були зобов'язані сплачувати поміщику за користування шляхами (шляхові), вилов риби у ставах та річках (ставщину), користування лісами (лісові). Особливою формою експлуатації селян і джерелом доходів поміщиків були надходження від панських монополій, перш за все горілчаної. Важким тягарем для селян були участь у посполитому рушенні (ополченні), а також стації — збирання різних припасів на утриман-ня військ. На зростаючу феодальну експлуатацію селяни відповідали ма-совим рухом гайдуків і опришків. Влітку 1734 p. гайдуки під прово-дом Верлана оволоділи містом Броди. Рух опришків був поширений на Покутті — південно-східній частині Галичини, що прилягала до Карпат на кордонах Польщі, Молдови та Угорщини. Особливо активізувався цей рух в першій половині XVIII ст. У 1744—1745 pp. ватажок опришків Олекса Довбуш здійснив походи на Перемишль, Дрогобич, Турку. Його звернення до населення "проти князів" мало антифеодальний характер. Значна частина селян Закарпаття наприкінці XVII ст. перебу-вала у залежності від угорських феодалів чи держави. Такі категорії селян, як обаді, удворники, лібертіни, сабодаши мали своє госпо-дарство, користувалися земельними наділами, виконували повин-ності на користь держави і феодалів. Желяри та таксалісти теж мали присадибне господарство, але були позбавлені польових наділів. Вони також були зобов'язані виконувати феодальні повинності. У Закарпатті, як і в інших західноукраїнських землях, тривав процес позбавлення селян польової землі. Так, в Ужгородській домінії лише 2,2% селян обробляли повні наділи*, близько 44% користувалися половиною наділу, інші — і того менше. Феодальні повинності селян, по суті, не обмежувалися законом. В Ужгородській домінії наприкінці XVII ст. існувало п'ять різновидів грошових податків і панських повинностей. Селяни платили подушну подать ("динар вільний"), порцію-податок з селянського подвір'я, чинш, ценз тобто фіксований оброк. Крім цього, на користь держави, а також церкви сплачувалися десятина і дев'ятина (нона). Селяни платили подорожнє, подать з котла — за виробництво горілки та пива, і, навіть, за невживання горілки, яка вироблялася у поміщи-цьких винокурнях ("суха корчма"). Селянським обов'язком було одарювання поміщиків до свят мунерою (кухонною платою). Розмір таких дарунків залежав від примхів феодалів. До місцевих повин-ностей відносилися комітатський податок та вермельщина — тру-дова повинність, що стосувалася місцевого самоврядування. У Мукачівській домінії в 1659 p. кожний надільний селянин мав відпрацювати своїм тяглом 105 днів панщини на рік, желяри відробляли 50 днів "пішої" панщини. Наприкінці XV11 ст. в Ужго-родській домінії обаді половину робочого часу перебували на пан-шині. В окремих домініях безземельні селяни складали близько 85%. У Північній Буковині процес повного закріпачення селян завершився наприкінці XVIII ст. Особисту свободу зберегла тільки та частина селян, яка перебувала на військовій службі. Однією з форм антифеодальної боротьби селянства, інших верств населення західноукраїнських земель була міграція на схід-ноукраїнські землі, де вони вступали до козацтва, брали участь в антифеодальних війнах. Однак в силу об'єктивних і суб'єктивних причин козацтво як стан в західноукраїнських землях не склалося. Міщани. Феодальні виробничі відносини перешкоджали міс-там розвиватися належним чином, де найбільшими привілеями користувалася заможна верхівка — патриціат (купці, домовласники, власники міської землі). Вони були тісно пов'язані з магнатами, протистояли середнім і найбіднішим городянам. Переважна части-на ремісників об'єднувалася у цехи. Найнижчу ланку міського населення складали партачі — позацехові дрібні ремісники, різно-роби, поденники. У середині XVIII ст. в містах Східної Галичини проживало 333 тис. чоловік або 12,8% всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі. На початку другої половини XVIII ст. для жителів міст був встановлений новий податок-акциз у вигляді проценту від вартості товарів, проданих на ринках. Зберігалися і старі податки: шележні — податок на напої, чопові, якими обкладалися виробництво і продаж у міських шинках пива, меду, вина та оковитої, шос — міський податок на домовласників, губерна — обов'язок утримува-ти королівське військо під час його перебування в місті. Наприкінці XVII ст. правове становище міського населення визначалося кате-горією міст. Залежно від величини і кількості населення вони поділялися на три групи: Львів, королівські і муніципальні. Грома-дянство у кожному місті було спадковим і тривалий час в них зберігався старий порядок його одержання та втрачання. На початку XVIII ст. у містах Закарпаття спостерігається скорочення міського населення. Навіть в комітатських центрах (Ужгород, Берегове та ін.) проживало лише кілька тисяч чоловік. Наприкінці XVII ст. в краї налічувалося 20 міст і містечок, біль-шість з яких належала приватним особам і державній скарбниці. Так, Ужгородом володіла казенна домінія, Мукачевим і Береговим домінія графа Шенборна, коронні міста Тячев, Хуст, Бишков зна-ходилися у віданні соляного, гірничорудного та лісового казенного управ- ління. Феодали. Панівним класом в західноукраїнських землях зали-шались феодали, їх верхівку складали магнати. Основою соціально-економічної могутності останніх була фільварко-панська система. Зростання фільварків (поміщицьких садиб) відбувалось шляхом захоплення селянських наділів, відкраювання земель у громади і земель, що освоювалися, а також поширення панщини. Феодали користувалися виключним правом власності на землю, звільнялися від податків. Шляхетську власність не можна було конфіскувати без рішення суду. Шляхтича можна було заарештувати тільки за вчи-нення злочину. Найвищі світські та духовні посади заміщувалися тільки особами шляхетського походження, які користувалися також правом довічного володіння землею з державного фонду. Формаль-но всі феодали були рівними між собою, але у Східній Галичині переважним правом користувалися польські поміщики, в Північній Буковині — румунські, а у Закарпатті — угорські та німецькі. Захищаючи свої привілеї у суспільному устрої Речі Посполи-тої, шляхта намагалася обмежити, проте, не завжди успішно, про-никнення до свого стану представників інших верств населення. Внаслідок цього у пактах-конвентах Сейму (1669 p.) з'явився інсти-тут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього коліна, займати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. Такі обмеження були характерними для періоду занепаду феодалізму, коли панівний стан будь-якої ціною прагнув захистити свої виключні права та привілеї. Втрата шляхетства відбувалася через постанову суду про поз-бавлення шляхетської гідності, а також у випадку, коли шляхтича примушували зайнятися міськими професіями — ремеслом чи тор-гівлею. Паралельно зростала пауперизація дрібної шляхти. Зменшу-валася і кількість землі, якою володіла середня шляхта. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. чоловік або 3,4% населення. У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався своєрідний пере-розподіл феодальної власності. Значна частина маєтків феодалів — противників Габсбургів була конфіскована і перейшла у володіння корони, а згодом була передана, переважно, німецьким феодалам. Це викликало незадоволення і опір угорських феодалів, значна частина яких на той час перетворилася на немешей (дрібних фео-далів). Певного компромісу було досягнуто у 1711 p. укладенням у Шатмарі мирного договору між імператором Карлом і ватажком угорських феодалів Каролем. Згідно з договором останні зрівнюва-лися у правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звіль-нялася від державних податків, які перерозподілялися між міщана-ми (12%) і селянами (88%). Державний лад. Західноукраїнським землям у провінціях Малої Польщі відводилась роль колонії Речі Посполитої. Східна Галичина входила до складу руського воєводства, яке складалося з Львівських, Галицьких, Перемишлянських, Сянокських та Холмських земель. Північна частина Львівщини входила до складу Белзського воєводст-ва, адміністративним центром якого був Львів. На чолі воєводства стояв воєвода, який призначався королем з числа магнатів. Найви-щим станом — представницьким органом воєводства був генеральний сеймик, що збирався у Судовій Вишні. У 1677 р. на території воєво-дства знаходилося 3090 сіл, 160 міст та містечок. На середину 70-х років XVIII ст. у воєводстві проживало 1495 тис. чоловік. У другій половині XVII ст. з послабленням ролі Сейму Речі Посполитої зросло значення земських сеймиків, розширилися функції локального самоврядування. На початку XVIII ст. була здійснена спроба обмежити сеймикове управління. За Конститу-цією 1717 p. з їх компетенції вилучили військові питання, а також переважну частину фінансових. Через відсутність нових органів влади на місцях вплив цих обмежень був незначним. Як і раніше, зберігало силу "ліберум вето" — право депутата виступити проти прийняття будь-якого акта чи рішення. Постановою сейму 1764 p. було відмінено застосування "ліберум вето" при вирішенні еконо-мічних питань. Обмеження цього права викликало значний опір верхівки магнатів. Остаточно "ліберум вето" було відмінено конституцією Польщі 1791 p. На початку XVIII ст. істотним елементом політичного життя Речі Посполитої стали конфедерації — об'єднання шляхти окремих земель чи воєводств, скріплене присягою. Акт конфедерації зано-сився до судових книг. Конфедерація обирала свої керівні органи— генеральності. Верховним їх органом були Вільні ради, утворен-ня, аналогічні сейму чи сеймику. Життєдіяльність конфедерації, незважаючи на їх формальну заборону, була наслідком слабкості державної влади. Адміністративно-територіальними одиницями земель були по-віти і староства. Кордони повітів відповідали минулим князівствам, воєводствам, волостям. Староства існували тільки у державних володіннях. До їх складу входили міста, містечки та села. На чолі повітів і староста стояли старости (капінани) й представники коро-ля, які виконували адміністративні, судові та інші функції. Заступ-никами старост були бургграфи, каштеляни. Найнижчою адмініст-ративною одиницею були сільські громади (гмини). Гмин очолював солтис. Аж до кінця XVIII ст. для вирішення справ громади зби-рався сільський сход (копа). В окремих гірських районах Закарпаття тривалий час зберіга-лися селянські громади, організація яких грунтувалася на волось-кому праві — звичаєвому молдавському праві, їх органами були збори громади і сільське управління на чолі з старостою (кенезем). Група сіл об'єднувалася під владою войди. Міське управління. Міста західноукраїнських земель за своїм правовим становищем розподілялися на самоврядні, які користува-лися магдебурзьким правом, державні (королівські) і приватновла-сницькі. У Східній Галичині до середини XVIII ст. нараховувалося понад 50 міст з магдебурзьким правом, з них тільки сім одержали магдебургію. Міста з магдебурзьким правом мали власні органи самоврядування і суди. Органами міського станового управління були магістрати, які відали адміністративними, господарськими, поліцейськими та судовими справами. До складу магістрату входи-ли бургомистр (бурмістр), войт, райці (радці), лавники. У 1658 p. Львову були пожалувані шляхетські привілеї, на підставі яких місто одержало право направляти своїх послів до Сейму Речі Посполитої, щоправда, з обмеженими повноваженнями— вони не брали участь у голосуванні. В 1676 р. у Львівській, Перемишлянській, Холмській та Галицькій землях нараховувалося 160 міст і містечок, понад половина яких перебувала у власності феодалів. У Північній Буковині і Закарпатті кількість міст із магдебур-зьким правом була досить обмеженою, більшість з них вважалася державними або приватновласницькими. Суд. За часів польського панування на західноукраїнських землях суди мали чітко виражений становий характер. У кожному повіті шляхта обирала суди земські (в цивільних справах), громад-ські (в кримінальних справах) і підкоморські (в земельних спорів). Усі вони були судами першої інстанції. Скарги на їх рішення розглядалися коронним трибуналом у Варшаві, а з 1764 p. — Люблінським трибуналом. У містах діяли лавні суди, наступною інстанцією для яких був асесорський суд на чолі з канцлером. У другій половині XVII ст. одержали свій розвиток конфеде-ратські суди. Вони діяли на території окремої конфедерації. На час їх дії звичайні суди припиняли свою роботу. На період, коли королівський престол залишався вакантним, створювалися спеціа-льні кримінальні, так звані, каптурові суди. Право. Джерелами права на західноукраїнських землях середи-ни XVII ст. і до кінця XVIII ст. були звичаї, пристосовані до потреб феодального суспільства, нормативні акти Литви та Польщі у виг-ляді привілеїв, що надавалися окремим соціальним групам, інші акти центральної влади та магдебурзьке право. У другій половині XVI1-XVIII ст. були зроблені перші переклади збірників магдебур-зького права на українську мову. Найважливішим джерелом права вважався Статут Великого князівства Литовського 1588 p. Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завою-вання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 pp.) Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б.Хмельницького символізувало національний державний суверені-тет України. А з скасуванням полково-сотенного устрою, українські землі було зведено до становища звичайної російської провінції. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи упра-вління Росії, впроваджувалося загальноімперське законодавство. Українська правова система у XVIII ст. у рамках феодаль.'іо-го суспільства набула свого найвищого розвитку. Орієнтована на європейську континентальну систему права вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла най-вищу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єктивний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст. Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїн-ських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст. збігся з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розподі-лу західноукраїнських земель між Австро-Угорською та Російською імперіями, процес консолідації української нації, об'єднання укра-їнських етнічних земель затягнувся на сторіччя.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (04.05.2014)
Просмотров: 897 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: