Реферат на тему: Становлення радянського права - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Становлення радянського права. Одночасно з будівництвом радянського державного апарату в Україні відбувався процес створення радянського права. На нього суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. На-дзвичайне загострення класової боротьби внесло корективи в про-цес регулювання суспільних відносин, зокрема призвело до різкого посилення заходів позаправового примушення. У радянській Росії в той час надзвичайний VI з'їзд Рад, наприклад, визнав за можливе "вжиття екстрених заходів, не передбачених у чинному законодав-стві або відступаючих від нього". Ці більшовицькі ідеї одержали поширення і в радянській Україні. Основні риси цивільного права. Більшовики, як свідчить істо-рія, обрали помилковий спосіб усуспільнення засобів виробництва. Державна власність створювалася шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту взагалі, і в першу чергу командних висот народного господарства. Цей процес здійснювався на підставі окремих декретів центральних та місцевих органів влади. Оскільки в лавах робітничого класу в той час не було кадрів, підготовлених до управління підприємствами, більшовицький план оволодіння промисловістю передбачав уведен-ня на першому етапі робітничого контролю для боротьби з капіта-лістами, контролю за їх діяльністю та підготовкою пролетарських управлінських кадрів. Діяльність цього органу регламентувалася Положенням про робітничий контроль. У разі опору з боку підпри-ємців останні виганялися, а підприємства експропріювалися. Така акція, як правило, призводила підприємство до економічного кра-ху. Націоналізація формально вимагала санкції вищих органів дер-жавної влади та управління. Тому в постановах місцевих органів влади акти експропріації найчастіше за все формулювалися як "реквізиція", "секвестр". Так, завод "Герлях та Пульст" в Харкові фактично став державною власністю ще у листопаді 1917 р. У грудні він був "реквізований" Харківським військово-революційним комі-тетом, а в січні 1918 p. його фактичну націоналізацію затвердили Харківська Рада, ЦРФЗК, а згодом — народне секретарство праці та районна РНГ. Подібних випадків прояву місцевої "пролетарської ініціативи" у справі націоналізації, а потім і санкціонування її Радами та ревкомами було багато. Спостерігалися правовий нігілізм народних мас і правлячої партії, навіть поширеність ідеї про непо-трібність цивільного права при соціалізмі. Окремі підприємства української промисловості, головним чином Донбасу, було націоналізовано декретами Раднаркому РСФРР ще до утворення УСРР, одночасно з націоналізацією дея-ких великих підприємств Петрограда, Москви, Уралу. У листопаді та грудні 1917 p. в Раднаркомі РСФРР і ВРНГ йшла підготовка до націоналізації всієї вугільної промисловості, у зв'язку з чим ВРНГ направила в Донбас спеціальну комісію для обстеження і розробки плану націоналізації. Порушуючи суверенітет України і після утворення Української радянської республіки, Раднарком РСФРР та ВРНГ приймали акти про націоналізацію підприємств в Україні (наприклад, заводів "Ге-льферіх-Саде" в Харкові та "Дека" в Олександрівську). Тоді ж було націоналізовано або "секвестровано" безпосередньо постановами Президії ВРНГ найбільші підприємства вугільної, металургійної та металообробної промисловості Донкривбасу. Організуючи матеріа-льне постачання збройних сил, нарком по боротьбі з контрреволю-цією на Півдні Росії В.Антонов-Овсієнко на початку лютого 1918 p. надав виключне право реквізицій та конфіскацій головному інтен-данту і командуючим арміями. Здійснюючи пролетарську націоналізацію підприємств, Кому-ністична партія при керівництві цим процесом виходила із сформу-льованого Леніним положення, що "найбільшим перекрученням основних засад Радянської влади та повною відмовою від соціалізму є усяке, пряме чи побічне узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх особливе виробництво". В підсумку, як засвідчила багаторічна практика, втрачалася матеріа-льна зацікавленість робітників у результатах своєї праці. Націоналізацією великих підприємств промисловості закладав-ся фундамент державної власності. Проте експропріація не обмежу-валася основними засобами виробництва. Щоправда, націоналізація банків в Україні проводилася недостатньо послідовно. Через два тижні після оприлюднення декрету ВЦВК про націоналізацію банків Економічна рада Донкривбасу ставить перед ВУЦВК питання про проведення такої націоналізації в Україні. Проте у Києві в середині лютого усі приватні банки ще працювали під контролем фінвідділу. Для розв'язання проблем націоналізації в Україні в основному використовувалося законодавство радянської Росії. Наприклад, втілювався в життя декрет ВЦВК про ревізію сейфів-банків. Мало місце й повсюдне обкладення буржуазії надзвичайним податком. Сильного удару приватній власності було завдано націо-налізацією землі. Одночасно з підготовкою і здійсненням націона-лізації землі та фабрик, банків та рудників ставилося питання про націоналізацію торговельних підприємств. Націоналізуються біблі-отеки, колекції картин тощо. Такі своєрідні декрети про націоналі-зацію були першими радянськими цивільно-правовими актами. На початку 1918 p. ще не було закону, який би відміняв право приватної власності на міські домобудівлі. Відсутність республіка-нського закону про націоналізацію домобудівель спонукало місцеві Ради стати на шлях муніципалізації житлового фонду. 6 січня 1918 p. у Харкові ВУЦВК організував у приміщенні цирку трьохти-сячні збори громадян з житлового питання, котрі після гострих дебатів виділили комісію, яка розробила проект декрету про скасу-вання приватної власності на домобудівлі, а також про розподіл квартир та домашньої обстановки буржуазії поміж громадянами. Виконком Миколаївської Ради 22 січня прийняв постанову про конфіскацію будинків. Республіканську постанову про скасування приватної власно-сті на домобудівлі було прийнято, мабуть, тільки в середині лютого 1918 p. Вона повторювала харківський проект, скасувавши приватну власність на усі домоволодіння, в тому числі й на трудові. 22 лютого Харківська Рада встановила, що домобудівлі, які приносять менш 500 крб. річного доходу, не підлягають муніципалізації. Становлення специфічних основ радянського цивільного пра-ва виявлялося й в утвердженні принципу обмеження свободи при-ватного цивільного обігу. По суті це були норми адміністративного права. Декретами було уведено державну монополію торгівлі пев-ними предметами споживання, у першу чергу торгівлі хлібом. Монополія хлібної торгівлі була проголошена законом "Про соціалізацію землі". Примусове вилучення хліба у селян здійснюва-лося в Україні уже в січні 1918 р. У лютому Народний Секретаріат запропонував "негайно розпочати реквізицію усіх надлишків хліба і продовольчих продуктів за установленими та твердими цінами, не обмежуючи ці заходи куркулями". Здача хліба та інших продоволь-чих продуктів розглядалася тепер як державний обов'язок селян Отже, тут уже здійснювалася продовольча політика, пізніше закрі-плена в декреті ВЦВК від 9 травня 1918 p., відомому як "декрет про продовольчу диктатуру". Повсюдно забороняється приватна торгівля хлібопродуктами, уводиться їх нормований розподіл, реквізуються хлібопекарні. Роз-починає переглядатися організація взагалі продовольчого постачан-ня, а згодом — порядок постачання населення найбільш важливими промисловими товарами. Мануфактура та взуття, які були на фаб-риках і в приватноторговельній мережі, бралися на облік. Робиться спроба використати цю мережу для організації класового розподілу продукції під контролем Рад. Проте реальне вжиття цих заходів було неможливим у зв'язку з непридатністю для цього торговельної мережі та кооперації, які тоді існували. Разом з тим ліквідувати приватну торгівлю за відсут-ністю державної було неможливо. Тому 14 березня юридичний відділ РНГ розіслав на місця циркуляр-телеграму, яка забороняла огульне закриття приватноторговельних підприємств. Проте в цир-кулярі було поставлено вимогу, щоб така торгівля знаходилася під контролем держави і ціни в ній нормувалися. Таким чином, приватний цивільний обіг наприкінці 1917 — на початку 1918 pp. хоча формально і зберігся, але він енергійно витискувався націоналізацією землі, промисловості, банків і домо-будівель, монополією хлібної торгівлі та торгівлі найважливішими промисловими товарами. Наприкінці 1918 p., відразу ж після вигнання австро-німець-ких окупантів, в Україні було відновлено право державної власності на вже націоналізовані об'єкти. В той же час тривала дальша націоналізація банків, найважливіших підприємств та транспорту. У січні 1919 p. Тимчасовий робітничо-селянський уряд заявив, що він негайно розпочинає націоналізацію найважливіших, а згодом й усіх інших галузей промисловості, у міру того як організовуватиме-ться відповідний апарат управління. 22 січня оприлюднено декрет "Про націоналізацію банків". Усі приватні комерційні акціонерні банки та банківські контори проголошувалися власністю держави. Було завершено націоналізацію залізниць. 11 січня 1919р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд видав декрет "Про порядок націоналізації підприємств". Були створені тимчасові комітети для управління націоналізованими підприємст-вами. Націоналізація великих промислових підприємств проводи-лася в першу чергу в Донбасі. Радянська влада взяла у свої руки 1500 шахт. Було націоналізовано усі цукрові заводи. Тоді ж Раднаргосп України видав постанови про націоналізацію марганцевої, нафтової та соляної промисловості, а також низки великих металу-ргійних, металообробних та машинобудівних підприємств. Протя-гом 1919—1920 pp. було націоналізовано хімічну промисловість. Коло підприємств, що підлягали націоналізації, постійно роз-ширювалося. В умовах війни було націоналізовано також середні та дрібні підприємства. За постановою ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 p. під націоналізацію підпадали усі підприємства з кількістю працюючих понад 5 (при наявності механічного двигуна) або ж понад 10 (при відсутності такого двигуна). Цю постанову внаслідок договору між РСФРР та УСРР було поширено й на Україну. Найд-рібніші підприємства не були націоналізовані, проте, вони бралися на облік та ставилися під контроль. До кінця 1920 p. було націона-лізовано понад 11 тис. промислових підприємств. У 1919—1920 pp. були здійснені заходи й щодо ліквідації права приватної власності на домоволодіння. Будівлі, що знаходилися поза міськими поселеннями, як правило, не націоналізовувалися. У власність держави перейшли й деякі інші об'єкти. Декрета-ми Раднаркому УСРР від 4 березня 1919р. було націоналізовано усі благодійні установи, а від 25 квітня — лікувальні та санітарні установи. У зв'язку з широкою націоналізацією перед радянською вла-дою постало питання про організацію управління фондом держав-ної власності. Держава не могла організувати управління націона-лізованою власністю шляхом застосування звичайних цивільно-правових форм через надання юридичної автономії окремим державним господарським органам, тобто в результаті створення спеціальних самостійних госпрозрахункових юридичних осіб. Упра-вління державною власністю в цей період майже цілком будувалося на адміністративно-правових засадах. Головні або центральні управління ВРНГ зосередили у своєму розпорядженні майже всі значні підприємства на території об'єднаних радянських республік. Вони самі планували діяльність виробничих підприємств та повні-стю розпоряджалися всією виробленою продукцією. Тому були відсутні нормальні договірні зв'язки між окремими підприємст-вами. Госпрозрахунок було ліквідовано, безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною та іншими матеріалами націоналі-зованої промисловості здійснювалося за нарядами головкомів ВРНГ та УРН Г і таким же чином здійснювався збут готової проду-кції. Націоналізовані промислові підприємства фінансувалися з державного бюджету. Отже, був закладений фундамент неефекти-вної економіки, яка яскраво виявилася пізніше. Складалась типова командно-адміністративна система у сфері управління економі-кою. Кооперативна власність як колективна власність дрібних ви-робників націоналізації не підлягала: 12 лютого 1919 р. УРНГ та наркомпрод України видали спільну постанову "Про невтручання місцевих органів радянської влади в справи кооперативів". Коопе-ративні організації одержали права юридичних осіб. Для керівництва діяльністю кооперативів у 1919 p. було ство-рено Кооперативний відділ при Раднаргоспі України. Проте посту-пово відбувалося перетворення кооперації, яка існувала, в соціалі-стичну. У резолюції з'їзду РКП(б) "Про відношення до коопера-ції" зазначалося, що споживча кооперація має знаходитися у відан-ні наркомпроду, виконувати технічні господарські операції за його завданнями та під його контролем. 10 серпня 1920 р. Раднарком УСРР видав декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", згідно з яким було проведено централізацію всіх видів кооперації та зближення її з державним господарським апаратом. По суті, кооперації в підсумку відводилася роль допоміжного, розподільного та заготовчого апарату. В споживчій кооперації, зокрема, було ліквідовано принцип добровільності об'єднання і зведено до нуля роль кооперативного паю. Мережа роздрібних магазинів кооперації була злита з державною .розподільною мере-жею і перейшла до безплатного відпуску предметів споживання приписаним до її магазинів громадянам. Право періоду воєнного комунізму мало уваги приділяло захи-сту трудового господарства та особистої власності громадян. Діяль-ність ремісників та кустарів-одинаків була поставлена під контроль губернських раднаргоспів, які зобов'язували кустарів виробляти продукцію, потрібну державі, і здавати її місцевим органам народ-ного господарства. Особиста трудова власність користувалася лише деяким захи-стом закону. Заборонялися реквізиція та конфіскація речей домаш-нього вжитку. В той же час за декретом Раднаркому УСРР від 1 березня 1919 р. "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуа-зії" широко допускалися конфіскація та реквізиція речей домаш-нього вжитку в "експлуататорів". Щодо дрібної приватної власності "експлуататорів" проводи-лася політика її обмеження та витиснення. Радянська влада вела строгий облік і контроль за діяльністю найдрібніших підприємств, обмежувала число найманих робітників. Для заможних селян вста-новлювалися підвищені норми здачі хліба державі. У них вилучали-ся частина землі, сільськогосподарські машини, частина худоби, всіляко обмежувалося застосування найманої праці, на практиці допускалося широке свавілля. З відносинами власності пов'язано законодавство про спадку-вання. У березні 1919 p. Раднарком УСРР прийняв декрет "Про скасування спадкування". Майно, залишене після смерті власників, поверталося у власність держави. Щодо непрацездатних та нужден-них родичів спадкодавця було встановлено правило, згідно з яким їм забезпечувалося лише утримання із майна померлого. Правове регулювання розподілу. 1919—1920 pp. характеризува-лися все більшим втручанням держави в цей процес. Радянська держава, наприклад, одержувала від селян продукти сільського господарства у формі продрозверстки. 13 квітня 1919р. було опри-люднено декрет Раднаркому УСРР "Про розверстку лишків врожаю 1918 та попередніх років", згідно з яким вся кількість потрібного державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів розклада-лась наркомпродом між губерніями для вилучення його у населен-ня. Губпродкоми розкладали одержане завдання між повітами, а повітпродкоми — між волостями. Волосні власті доводили розвер-стку до окремих сіл та селянських господарств. 10% зданого за продрозверсткою кожною волостю хліба залишалися в розпоряд-женні місцевих органів для подання допомоги біднякам. Селяни, "які мали продовольство" та не здавали хліб, віддавалися до суду за законами воєнного часу, їхнє майно підлягало конфіскації. На практиці продрозверстка призвела до нового пограбування селян і голоду на селі. Основні риси сімейного права. Перші закони в галузі сімейних відносин видано у лютому 1919 p. Це були декрети Раднаркому УСРР "Про організацію відділів записів актів громадянського ста-ну", "Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". В них підкреслювалося, що УСРР надалі визнає тільки громадянські шлюби. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Встано-влювалося, що одруження допускається лише на добровільних за-садах. Особам, які раніш узяли шлюб за примушенням, надавалося право створити нову сім'ю. Шлюб розривався органами ЗАГСу за проханням хоча б однієї з сторін. Декрети про громадянський шлюб і свободу розлучення регла-ментували лише деякі питання сім'ї та шлюбу. З метою заповнення пробілів сімейного законодавства радянський уряд доручив нарко-мюсту підготувати проект сімейного кодексу. До початку 1919 p. проект був готовий. Норми, що містилися в ньому, у сукупності являли собою детально розроблений звід законів про шлюб, сім'ю та опіку. У зв'язку з наступом армій Денікіна Раднарком не встиг розглянути та затвердити проект кодексу. У 1920 p. був підготовле-ний новий проект кодексу, щоправда, тільки законів про опіку та піклування. Основні риси земельного та колгоспного права. І Всеукраїнський з'їзд Рад, доручаючи ВУЦВК запровадити в Україні законодавство Російської Федерації, указав, в першу чергу на декрет про землю, Вводилися в дію також постанова Раднаркому РСФРР від 5 листо-пада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комі-тетів" та прийняте Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917р. Положен-ня про земельні комітети і про врегулювання ними сільськогоспо-дарських відносин. Часто керувалися в Україні прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад законом "Про соціалізацію землі". Зак-ріпивши право розпорядження землею за Радами та підпорядкова-ними ним волосними земельними комітетами, ці законодавчі акти фактично встановили націоналізацію землі. На підставі декрету про землю було націоналізовано близько 15 млн. десятин поміщицької, удільної та церковної земель. Зрівня-льний перерозподіл землі мав дати селянській бідноті близько 8 млн. десятин землі заможних селян. У розпорядження бідноти передавалися понад 2 млн. голів худоби та коней.' Це в той час було тяжким ударом по приватній власності, вирішальним вкладом в справу зміцнення на селі диктатури пролетаріату та його союзу з батрацтвом. Проводилася жорстка лінія на соціальне розшарування села, внаслідок чого завдавався удар по працьовитій, а тому й заможній частині селян. Отже, аграрне законодавство наприкінці 1917 — на початку 1918 pp. надало сили закону найважливішим програмним вимогам більшовицької партії з аграрного питання. До чого у підсумку призвела така політика, видно по результатах масової примусової колективізації наприкінці 20-х — на початку 30-х років, яка завер-шилась голодомором. Навіть у той час, що розглядається, закон "Про соціалізацію землі" уже ставить завдання "розвитку колекти-вного господарства в землеробстві... за рахунок господарств одноо-сібних". У переліку землекористувачів на перше місце поставлені сільськогосподарські комуни та товариства. Тимчасове положення про соціалізацію землі зазначало, що "Українська Радянська Рес-публіка з метою найскорішого досягнення соціалізму всіляко спри-яє (культурна та матеріальна допомога) загальній обробці землі, віддаючи перевагу комуністичному і кооперативному господарству перед одноосібним". Втілення в життя радянських законів повсюд-но супроводжувалося жорстокою боротьбою на селі. Боротьба із заможним селянством особливо загострювалася там, де у зрівняль-ний примусовий розподіл утягувалися так звані "лишки" землеко-ристування. Наприкінці 1918 p. державну власність на землю було повніс-тю відновлено. Конституція УСРР 1919 p. закріпила скасування приватної власності на землю. Декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. "Про соціалістичний землеустрій ти про перехідні заходи до соціалістичного землекори-стування", який в основному відтворював прийняте Всеросійським ЦВК 14 лютого 1919 p. Положення про соціалістичний землеустрій та про заходи переходу до соціалістичного землеробства, докладно визначив правове положення земель, надр, вод та лісів. У ньому говорилося, що приватна власність на землю, надра, води та ліси скасовується. Вся земля вважається єдиним державним фондом. Таким чином, в законодавстві УСРР був оформлений інститут єдиного державного земельного фонду, який знаходився у безпосе-редньому розпорядженні органів радянської держави. Зміст права державної власності полягає у визначенні радян-ською владою загальних правил володіння та користування землею. Заборонялися цивільно-правові угоди з землею. Тільки держава, яка стала виключним власником землі, мала право визначати долю землі як об'єкта володіння та користування нею. Для контролю за дотриманням законодавства про націоналізацію землі було створе-но Всеукраїнську центральну комісію з націоналізації землі. Радянське право, регламентуючи порядок користування зем-лею, продовжувало сприяти розвитку колективних форм землеко-ристування. Значна увага приділялася організації радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств із спільної обробки землі. Колективні господарства наділялися землею в першу чергу, за високою нормою та кращими ділянками. Керівництво будівниц-твом радгоспів здійснював наркомзем. На місцях цією роботою займалися земвідділи. У 1919 р. в Україні було створено близько 1700 радгоспів. У практиці застосування навіть такого своєрідного аграрного законодавства були допущені серйозні перекручення. Широко зас-тосовувалися методи примушування щодо селянства при створенні радгоспів, артілей та комун. Розподіл землі у зрівняльне землекористування передбачався декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 p., а також виданим 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом Законом про землю. Основні риси трудового права. Відсутність у перший час в Україні центру регулювання трудових відносин призвела до того, що з метою розв'язання трудових спорів трудящі зверталися до найближчого органу радянської влади. Тут спори розглядалися у відділах праці, комісарами праці або комісіями профспілок та ЦРФЗК. Діяльність зазначених органів регулювання трудових відносин була спрямована на втілення в життя радянського законодавства про працю, в першу чергу декретів про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування від безробіття або на випадок хвороби, про біржу праці, постанови про перебудову страхових органів на засадах самоврядування. Позитивно оцінюючи перші акти про пра-цю, слід враховувати їх популістський характер. У профспілках та державних органах регулювання трудових відносин здійснювалась робота над тарифними положеннями. Як правило, профспілки розробляли тарифи, а державні органи регу-лювання трудових відносин затверджували їх. Тарифи уводилися в дію постановами Народного Секретаріа-ту, комісарів праці, а щодо окремих підприємств — також місцеви-ми Радами. А втім уся робота над тарифами зводилася нанівець внаслідок швидкого знецінювання грошей. В такій складній обстановці, за відсутності будь-якої міцної бази для економічного стимулювання, більшовики все ж намагали-ся закликати робітників до підвищення продуктивності праці, зміц-нення трудової дисципліни. Значного успіху це не принесло. У ряді регіонів поширюється безробіття. У зв'язку з цим 30 грудня 1917 p. при Харківській міській думі було створено відділ праці, на який покладалися обов'язки вести облік безробітних та надавати їм допомогу. У Донбасі ж, навпаки, гостро стояла протилежна проблема — забезпечення шахт та рудників робітниками, що пояснювалося надзвичайно складними умовами праці шахтарів, які ще більш погіршилися під час війни та розрухи. Загальна трудова повинність, проголошена Декларацією прав трудящого та експлуатованого на-роду, розпочинає поширюватися й на трудящих. Це питання обго-ворювалося 15 січня 1918 р. на з'їзді Рад та ревкомів Донбасу. 10 грудня 1918 р. в РСФРР було оприлюднено Кодекс законів про працю, який містив принципи "соціалістичної" організації праці: а) загальний обов'язок працювати та право на працю; б) обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; в) обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; г) право на відпочинок та матеріальне забезпе-чення. Цей Кодекс в силу договору про воєнно-політичний союз було поширено й на Україну. Проте до цього Кодексу довелося внести суттєві зміни, які випливали з обстановки воєнного комуні-зму. У зв'язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці було неможливо втілити в життя принцип особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва. Господарсь-кі завдання довелося розв'язувати шляхом введення трудових мобі-лізацій та мілітаризації виробництва. У постанові наркомпраці "Про восьмигодинний робочий день" зазначалося, щодо закінчен-ня воєнних дій на підприємствах, які працюють на оборону, поста-нови про обмеження тривалості понаднормових робіт, перерви в роботах можуть не виконуватися. Трудова повинність широко зас-тосовувалася як засіб залучення до праці. Обов'язок усіх громадян працювати був зафіксований в Конституції УСРР. Поряд з трудовою повинністю значне поширення одержала трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл ро-бочої сили. З лютого 1920 p. особливо почастішали трудові мобілі-зації спеціалістів. Широко практикувалася й мілітаризація підприємств. В них встановлювався режим, близький до режиму військових установ. IV Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ЦВК та Раднаркому провести мілітаризацію усіх радянських установ. Було здійснено мілітариза-цію промисловості Донбасу. Правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного вико-нання трудових обов'язків, і перш за все норм виробітку, забороня-ли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примушування. З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку накласти стягнення (від догани до посилання на важкі суспільне необхідні роботи). Спроби упорядкування заробітної плати в умовах господарсь-кої розрухи та повного знецінення грошей виявилися марними. Тому вже навесні 1919 p. розпочалася підготовча робота по натура-лізації заробітної плати. Декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. для робітників та службовців було введено трудовий "па-йок". До кінця 1920 p. натуроплата стала переважаючою формою оплати праці. Основні риси кримінального права. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, не зупиняючись навіть перед надзвичайними мірами, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримінальні злочини, розмах яких ускладнював встанов-ленню радянської влади. У лютому та березні 1918 p. кримінальщи-на буквально хитала основи суспільного порядку в багатьох містах. В Катеринославі бандити "серед біла дня" грабували магазини та кооперативи, силою визволяли арештованих з в'язниць. Катерино-славська Рада постановила створити для боротьби з грабежами "особливий робітничий комітет", до якого кожний заводський комітет мав надсилати по два своїх представника. У постанові Одеської Ради говорилося, що "віднині спійманий на місці злочину розстрілюватиметься тут же, спійманий же під час облави розстрі-люватиметься без суду і слідства". Таким чином, боротьба із зло-чинністю, на жаль, здійснювалася шляхом утвердження беззаконня. Суворі заходи вживалися при вилученні вогнепальної зброї. Надзвичайний штаб Харкова оголосив, що "громадяни, які зберіга-ють зброю без належного дозволу, вважаються контрреволюціонера-ми" і повинні здати зброю в триденний строк під страхом розстрілу. Вводилися жорсткі заходи боротьби з таким злочином, як поширення чуток, які сіють паніку. Розпорядженням Центроштабу всім Радам Донбасу пропонувалося притягати осіб, які поширюють провокацій-ні чутки до "відповідальності як контрреволюціонерів", а винних в самочинних обшуках, арештах та реквізиціях розстрілювати на місці. Небезпечною зброєю противників радянської влади був сабо-таж. Недаремно ВНК створювалася для боротьби з "контрреволю-ціонерами та саботажниками". Про кримінальну відповідальність за саботаж в установах поштово-телеграфного відомства наркомат пошт і телеграфів попереджав наказом по Харківському поштово-телеграфному округу: "За видачу жалування службовцям до стро-ку... для підтримки саботажу в контрреволюційних цілях винних слід арештовувати та притягати до найсуворішої відповідальності". Кримінальна репресія відігравала важливу роль у "боротьбі за хліб". У телеграмі Народного Секретаріату Одеської Ради від 20 лютого 1918 p. з цього питання говорилося: "Всі приховувачі-спе-кулянти підлягають арешту та відданню до революційного суду як вороги народу і революції та каратимуться з усією суворістю аж до конфіскації всього майна та віддачі на примусові роботи". Радянська держава з перших днів свого існування кваліфіку-вала ущемлення інтересів робітничого класу як злочин, що тягне за собою серйозні санкції. Покарання чекало підприємців, які відмо-влялись виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за час відбування служби. Народний Секретаріат постановив виплатити заробітну плату за дні січневого повстання робітникам київських підприємств. Невиконання цієї постанови тягло за собою віддання до суду революційного трибуналу. Міри кримінальної репресії застосовувалися також при прове-денні фінансової політики радянської влади. Під загрозою "віддан-ня до суду революційного трибуналу" стягувався прибутковий та промисловий податок з підприємців Одеси, Катеринослава та ін-ших міст. Невизначеність санкцій кримінально-правових норм була ре-зультатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутно-сті спеціальних знань у багатьох керівників Рад. При визначенні покарань керувалися ідеями "небезпечного стану" та "соціальне небезпечної особистості". Слід відмітити появу таких антиправових інститутів, як кримі-нальна відповідальність за принципом кругової поруки та заложни-цтво. Мало місце притягнення до відповідальності без вини. В особливо гострий період громадянської війни кримінальна репресія набувала форм класового "червоного" терору. Заради об'єктивності треба зазначити, що терор здійснювався й деякими противниками радянської влади. Боротьба з політичними противниками була основним завдан-ням надзвичайних комісій, а також революційних трибуналів. Віс-тря кримінальної репресії було спрямовано також проти бандитів, розкрадачів державної власності, спекулянтів, хабарників та інших небезпечних злочинців. У 1919 p. кодифікаційною комісією наркомюсту УСРР був підготовлений проект деяких розділів Кримінального кодексу: зага-льної частини, "Про державні злочини", "Про злочини проти особистості" та "Про службові злочини". Велике значення для розвитку кримінального права мали видані у грудні 1919 p. "Керівні начала з кримінального права РСФРР". У перші місяці після видання "Керівних начал..." наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними "у поря-дку революційної соціалістичної правосвідомості", а 4 серпня 1920 р, вони були офіційно уведені в дію на території України. "Керівні начала..." були досвідом узагальнення роботи судів і, перш за все, революційних трибуналів. В них формулювалися при-нципи радянського кримінального права, які згодом було покладе-но в основу перших кримінальних кодексів радянських республік. В "Керівних началах..." була зафіксована класова природа криміна-льного права, визначені його завдання, які полягали в охороні системи "соціалістичних" суспільних відносин. Давалося визначен-ня злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для даної системи суспільних відносин, розкривалася сутність покарання як міри примусового впливу, яка охороняє даний порядок суспільних від-носин від його порушників. Визначаючи конкретні міри покаран-ня, суд зобов'язаний був враховувати, чи вчинений злочин особою, яка належить до заможного класу або трудящих. "Керівні начала..." встановили такі міри покарання: догана; висловлення громадського осуду; примушування до певної дії, наприклад обов'язок пройти відомий курс навчання; оголошення бойкоту; заборона займати ту чи іншу посаду, виконувати ту чи іншу роботу; конфіскація всього або частини майна; позбавлення політичних прав; оголошення ворогом революції або народу; примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі; позбавлення волі; оголошення поза зако-ном; розстріл. Щодо неповнолітніх, яким не виповнилося 14 років, припускалося застосування заходів виховного порядку. Такі ж захо-ди застосовувалися стосовно осіб від .14 до 18 років, якщо вони не усвідомлювали злочинного характеру вчиненої ними дії. Основні риси кримінально-процесуального права. Кримінально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 p., Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1920 p., а також Інструкцією наркомюста УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство". В цих актах підкреслювалися процесу-альні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних судів Ревтрибунали являли собою систему судів по боротьбі з най-більш небезпечними злочинами. Саме цим визначалися процесуа-льні особливості розслідування та розгляду в них справ. Ревтрибу-нали у багатьох справах могли визнати непотрібним провадження попереднього слідства та прийняти такі справи безпосередньо до свого провадження. Цілком зрозуміло, це було порушенням прин-ципу законності та демократії в судочинстві. Наркомюст УСРР видав низку циркулярів, які сприяли прис-коренню попереднього слідства. Так, 29 лютого 1920 р. оприлюдне-но циркуляр "Про прискорення провадження попереднього слідст-ва", згідно з яким слідство повинно бути закінчено протягом одного місяця з дня винесення особливим народним слідчим пос-танови про притягнення обвинуваченого до відповідальності. Щодо політичних злочинців попереднє розслідування повин-но було проводитися протягом 48 годин. Ревтрибунали це були зв'язані обмеженнями стосовно спосо-бів судового розслідування, не були стиснені формальними доказа-ми. Від їхнього розсуду залежало визнати за обставинами справи ті чи інші докази, та чи вимагати їх від окремих громадян та установ. При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтри-буналів керувалися декретами уряду, а також своєю революційною правосвідомістю. Тимчасове положення від 20 лютого 1919р. не знало інституту касаційного оскарження вироків, винесених ревтрибуналами, допу-скалося лише подання клопотання про помилування та пом'якшен-ня покарання. Цей пробіл було усунуто декретом Раднаркому УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду". Встановлено, що касаційному оскарженню підлягали усі вироки трибуналу, за винятком вироків, винесених верховним рев-трибуналом при ВУЦВК. Крім перегляду вироків, що не набрали законної сили, з середини 1919 р. був дозволений також перегляд вироків, що набрали законної сили. Дещо іншим був порядок розгляду справ в народних судах. Попереднє розслідування у справах, підсудних їм, здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства. Тимчасове положення визнавало обов'язковим провадження попереднього слідства тільки у справах про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підлог документів та підроб-лення грошових знаків, тобто у кримінальних справах, які розгля-далися за участю 6 народних засідателів. Але Тимчасове положення надавало суддям право приймати такі справи для безпосереднього розгляду по суті, якщо народний суддя визнавав проведення попе-реднього слідства необов'язковим. Отже, народним суддям надавалися широкі права в стадії попереднього слідства: саме від розсуду народного судді залежало провадження попереднього слідства в конкретних справах. Він мав право особисто проводити попереднє розслідування у будь-якій кримінальній справі. Нарешті, народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засідателі мали однакові права з народними суддями. Участь у процесі обвинувачення та захисту була обов'язковою при розгляді справ про найбільш тяжкі злочини. Судові засідання, як правило, були відкритими. При вирішенні справ народний суд керувався декретами уряду, інтересами революції та правосвідоміс-тю. Основні риси цивільно-процесуального права. Спори про циві-льне право вирішувалися тільки в судах. Потерпілому, який зазнав шкоди та збитків від злочину, підсудного ревтрибуналу, надавалося право пред'явити цивільний позов через народний суд або при розгляді кримінальної справи, або після закінчення кримінальної справи в порядку цивільного судочинства. В період воєнного комунізму цивільний майновий обіг був майже відсутній, а питома вага цивільних справ у судах — невелика. Цивільні спори в народних судах розглядалися рідко і зводилися до незначних за розмірами претензій між окремими громадянами. Внаслідок заборони операцій з нерухомістю, вилучення з цивільно-го обігу багатьох предметів домашнього вжитку та переходу до планового розподілу продуктів була майже усунута можливість зас-тосування стягнень та задоволення претензій окремих осіб. Цим пояснюється порівняно незначна кількість спеціальних норматив-них актів, що регулювали цивільне судочинство.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (10.05.2014)
Просмотров: 806 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: