Реферат на тему: Правовий статус особи - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Правовий статус особи. Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто, як такий, що має правосуб'єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Терміни “особа”, «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття “правовий статус особи” і “правове становище особи” є рівнозначними. Правове становище людини і громадянина, як у цілому, та. і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, ще існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, і умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різнома-нітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення до-сягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї. 1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчу-жувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави. 2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі. 3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відпові-дає праву, а право є мірою свободи. 4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприян-ня досягненню загального добробуту в демократичному сус-пільстві. Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституці-єю. Для успішного реформування суспільства і держави в демо-кратичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини. У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру. Відомо, що інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціально-го, а не правового статусу. Громадянство як певний політико-юридичний стан є переду-мовою набуття індивідом правового статусу громадянина конк-ретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних ос-нов її статусу. Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (еко-номічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юри-дичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи. Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу, одні вчені вважають правосуб'єкт-ність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають пра-восуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус. Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов на-буття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Од-нак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний ста-тус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характе-ризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встанов-ленню відмінності правового статусу від інших соціальних ста-тусів особи — економічного, політичного, етнічного та ін. Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів пра-ва — учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вжи-вається для характеристики правового становища особи в ціло-му. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важли-вий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до скла-ду правового статусу. Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без грома-дянства безпосередньо виражає його правосуб'єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов'я-зані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції де-мократичної держави (див. про правосуб'єктність у главі 18 «Пра-вовідносини. Юридичні факти»). Юридична відповідальність також є елементом правового ста-тусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосо-вно суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідно-сті розглядати її як структурний елемент правового статусу. Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: - правосуб'єктність; - права; - свободи; - обов'язки; - відповідальність (має вторинний характер — реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невико-нанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи). Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — грома-дянське суспільство (народ) (див. § «Правовий статус народу (громадянського суспільства)». Види правових статусів особи: загальний \| спеціальний \| індивідуальний Загальний— статус особи як громадянина держави закріплений у кон-ституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальне-ним і однаковим для всіх незалежно від національності, релі-гійних переконань, соціального стану; характеризується ста-більністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх ін-ших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності спеціальний–– статус особи як представника тієї чи іншої соціальної гру-пи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (ро-дом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до за-конів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями станови-ща особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер Індивідуальний— статус особи як індивідуума, який становить персоніфі ковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здо-ров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох в статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються оди і одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян — один, соціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних стільки, скільки осіб проживає в державі. Правове становище конкретної фізичної особи може розгля-датися як сума загального, спеціального та індивідуального ста-тусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій. Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією. Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивіль-но-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинува-ченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх ін-ших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рів-ною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльніс-тю і на створення акціонерного товариства — елемент правозда-тності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється спе-цифічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатно-сті), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеці-ального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення. Види правових статусів особи за суб'єктами:* статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських грома-дян, що перебувають за кордоном;* статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.)1* статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на обо") і ронних об'єктах, секретних виробництвах) та ін. Правовий статус народу Народ як соціальна спільнота є суб'єктом права. Його право-вий статус (права, свободи, обов'язки) закріплюється в нормах міжнародного права і у конституції (наприклад, право народу на самовизначення, заборона геноциду — у міжнародному праві; права народу та їх гарантії — у конституції). Як суб'єкт права народ має загальний і конкретний статуси. Загальний статус визначається тим, що народ визнається джерелом державної влади, має суверенітет усередині країни і на міжнародній арені. Ніхто не може привласнювати собі владу в державі, бо вона належить народу. Конкретний статус пов'язаний із вступом народу в конкрет-ні відносини, пов'язані з виборами державних органів через свій виборчий корпус, участю народу в референдумі, виробленням і формулюванням загальної волі, вираженням її на загальних схо-дах. У Конституції України відзначається: «Народне волевияв-лення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». Наприклад, вибори прези-дента — це конкретні правовідносини, які виникають між наро-дом (через виборчий корпус) і кандидатами у президенти. Вони короткочасні, оскільки вибори проводяться відповідно до норм права, які визначають час і порядок їх проведення. Говорячи про народ як суб'єкт права, слід зважити на те, що ступінь персоніфікації, організованості народу не дозволяє вважа-ти його безпосереднім суб'єктом юридичних відносин, оскільки у більшості випадків він діє через державу, державні утворення, громадські організації (партії, профспілки) тощо. Правовий статус держави Ще римські юристи вважали, що держава — це суб'єкт особ-ливого роду. На відміну від суб'єктів права — фізичних осіб — держава не має ні правоздатності, ні дієздатності. Будучи особ-ливим колективним суб'єктом правовідносин, держава не має спеціальної компетенції. Вона встановлює і формулює завдан-ня, принципи, цілі власної діяльності, права і обов'язки грома-дян та інших суб'єктів. Поняття правосуб'єктності до неї не за-стосовується, оскільки держава як суверенна організація корис-тується правом самостійно визначати для себе коло обов'язків і предмет відання. Держава не є й звичайним видом юридичної особи. Держава — суверенна особа, що офіційно представляє сус-пільство як усередині країни, так і за кордоном, у взаєминах з іншими державами. Тому правовий статус держави реалізується двома системами: - системою внутрішньодержавного права; - системою міжнародного права. Держава має загальний і конкретний правові статуси. Загальний статус у системі внутрішньодержавного права ви-значається нормами (правами і обов'язками) конституції, а в системі міжнародного права — нормами (правами і обов'язками) міжнародного співтовариства, однаковими для всіх його членів. Слід зазначити, що держава як суб'єкт міжнародного права не тільки має права і обов'язки за міжнародним правом, а й ство-рює його норми і принципи. Тому кожна держава має загальний міжнародно-правовий статус. Що стосується конкретного статусу держави, то він залежить від тих конкретних різноманітних правовідносин, учасником яких є держава як усередині країни, так і на міжнародній арені. Будучи організацією всього суспільства, держава покликана виражати публічні, загальні інтереси і, відтак, діяти на основі норм публічного права. За межами і усередині країни держава є найважливішим уча-сником таких публічних відносин: 1) міжнародно-правових (укладення двосторонніх і багатосто-ронніх договорів на основі норм публічного міжнародного права); 2) конституційно-правових (прийняття до національного гро-мадянства, нагородження громадянина державною нагородою або присвоєння йому почесного звання); 3) кримінально-правових (здійснення боротьби зі злочинністю від імені держави) та ін. Таким чином, держава через державну владу, яка являє со-бою вольові (керівництва-підпорядкування) відносини, що скла-даються міждержавним апаратом і суб'єктами політичної систе-ми суспільства на основі правових норм, виступає як владний суб'єкт правовідносин. Разом з тим держава виступає як суб'єкт права в цивільному обороті на основі норм приватного права. За межами і усередині країни держава є найважливішим уча-сником приватноправових відносин:* міжнародних (укладає договори на основі норм приватного міжнародного права);* внутрішніх цивільно-правових (випускає державна позику; приймає передачу спадщини на користь держави; держава Укра-їна, наприклад, вступає у відносини з Автономною Республікою Крим з приводу загальнодержавної власності). І в сфері приватноправових відносин держава є рівноправ-ним учасником, який не має ніяких пільг і переваг. Держава як суб'єкт відносин у галузі приватного права і як суб'єкт власності може виступати в двох організаційно-право-вих формах: - у формі загальнодержавної скарбниці; - у формі створюваних нею юридичних осіб. Слід звернути увагу на те, що держава управляє певною час-тиною власності, яка не закріплена за окремими державними організаціями і установами, а належить суспільству в цілому. Кошти державного бюджету та інше державне майно, не закріп-лене за державними підприємствами і установами, складають державну скарбницю країни. Тому в приватноправових відносинах виступає не держава в цілому в єдності своїх функцій і органів, а держава як загальнодер-жавна скарбниця в особі своїх фінансових органів, які діють на певній ділянці комерційної, господарської діяльності. Держава, яка розуміється в цьому сенсі як суб'єкт власності, договорів, є зви-чайним суб'єктом права власності (володіє, користується і роз-поряджається нею відповідно до правил цивільного обороту), таким, що торгує і функціонує, суб'єктом приватноправових від-носин, створює юридичні особи. Тому в цій сфері конкретної діяльності вона може бути прирівняна до юридичної особи осо-бливого роду. Наприклад, держава вступає в майнові правовідносини з різ-ними комерційними корпораціями і, зокрема, бере участь у ство-ренні акціонерних товариств на базі державної і приватної вла-сності одночасно. Тут обсяг прав і обов'язків, якими володіє держава, не є постійним. Він змінюється залежно від того, в які конкретні майнові відносини вона вступає. Конкретні правовідносини, в які вступає держава як усере-дині країни, так і на міжнародній арені, виникають, змінюються та припиняються, що спричиняє виникнення, зміну та припи-нення конкретного правового статусу держави. Правове становище держави можна змалювати як суму її за-гального (внутрішньодержавного і міжнародного) і конкретних правових статусів, що виникають у неї як у суб'єкта правовідно-син. Визначеність і стабільність правового статусу держави, врегульованого нормами внутрішньодержавного права, позитивно впливає на її міжнародно-правовий статус, створює авторитет, відкриває широкі можливості для співробітництва з іншими дер-жавами.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (04.05.2014)
Просмотров: 770 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: