Реферат на тему: Норма права - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Норма права. Норма права У системі англійського права існують два види норм: законо-давчі і прецеденти. Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи права, є правилами поведінки загального ха-рактеру. Прецедентні норми — судове рішення (або його части-на) у конкретній справі. Прецедентна норма права містить: 1) юридичний висновок у справі (визначення рішення); 2) аргументоване обгрунтування рішення (положення або принцип, що полягають у підставі для визначення рішення). Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тіль-ки прецедентна норма носить обов'язковий характер. Усе інше в рішенні вважається «мимохідь сказаним» з метою переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення. «Мимохідь сказане» не має обов'язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних справ. Правда, його прак-тично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає чіткому формулюванню норми. Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною», індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагаль-неного змісту загального характеру. Прецедентна норма стано-вить «модель» конкретного рішення, а не абстрагування від окре-мих випадків, що властиве нормам права романс-германських країн. Для винесення судового рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце рані-ше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов'язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судово-го розгляду може керуватися або точними логічно-раціональни-ми побудовами, або ідеєю справедливості. Це відкриває йому шлях для відходу від обраної прецедентної норми без її скасу-вання (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб'єктивних настанов. Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїсти-чний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні — відмінна риса системи загального права. Дія прецедентної норми в часі та просторі Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три варіанти застосування суддями но-вої прецедентної норми: 1) лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми {перспективна дія); 2) до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія); 3) до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспек-тивне застосування). Традиційно застосування прецедентної норми пов'язано з третім випадком, тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається американською судовою практи-кою, тлумачиться суддями Англії як повне прирівнювання судо-вої нормотворчості до парламентського законодавства і кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права. Відповідно до цих принципів прецедентна норма при-значається насамперед для вирішення тієї справи, яка знахо-диться у розгляді суду і стимулює її створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому розгляді. Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можливий такий варіант — ухвалюється закон, яким скасовується прецедентна норма. Як правило, завдання її скасу-вання покладається на суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї. Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту. Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливос-ті. Принцип її дії встановлює обов'язок судів додержуватися рі-шень вищих судів у рамках однієї судової системи. Однак спе-цифіка розвитку англо-американського типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до 1947 p.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різ-них місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків, виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн. Відпрацьовано механізм їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках англо-американського типу пра-вової системи. Чимало прецедентних норм, вироблених англій-ськими судами, стали надбанням інших держав або враховува-лися їх суддями. Спостерігається віддання переваги іноземним прецедентам над національними, особливо в країнах Співдруж-ності. Проте було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях він не набув значного поширення. Правові системи Англії й Уельсу, Шотландії, Північної Ірландії існують відносно відокремлено, їх відмінність одна від одної полягає у тому, що прецедент, закон, звичай в них справляють не однаковий вплив на розвиток правової системи. Крім того, останнім часом кілька країн позаєвропейського загального пра-ва (в тому числі Канада і Австралія) заявили про свою правову автономію. Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту Статут (закон) з'явився раніше прецеденту. Спочатку він об-межувався внесенням виправлень і доповнень до судової прак-тики, але поступово посів істотне місце в правовому регулюван-ні суспільних відносин. В останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й нині. Закон в Англії — акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома палатами парламенту і санкціонова-ний (підписаний) монархом. Існує потрійна система офіційних правових актів: 1) закони, створені законодавчою владою (парламентом); 2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами); 3) система прецедентних норм (прецедентне право), що ви-никають під час вирішення справ судами. Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського верховенства, відпо-відно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна частина законів ви-знається частиною конституції. В Англії немає писаної (кодифі-кованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають кон-ституцією, — це система норм законодавчого і судового похо-дження, покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає. Конституційними статутами (законами) є: статус особи; вибор-че право; структура, повноваження і взаємовідносини палат пар-ламенту; статус монарха; організація території і місцеве само-врядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується по-над 40. На цей час закон набув вагомішого значення і може скасува-ти прецедент. Рівень упорядкування закону зріс. Він створюєть-ся з урахуванням зарубіжного досвіду і через сприйняття досяг-нень у різних галузях законодавства країн як загального, так і континентального права. Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, проблемі їх ко-дифікації приділялося мало уваги. Однією з специфічних рис загаль-ного права є відсутність цілком кодифікованих галузей права. Лише в останні два десятиліття відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а також об'єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, що стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію (така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які регулюють переважну більшість правових інститутів з ураху-ванням норм статутного і прецедентного права. У 1977 p. при-йнятий Закон про національну службу охорони здоров'я, який консолідував більшість раніше створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров'я та іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так, у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу. Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають бути уточнені (зміна загального права); 2) не ви-никали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні закони складені в дусі кон-тинентальних кодексів. У інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають числен-ні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних ма-неврів. Збільшення ролі закону не означає зменшення значення су-дового прецеденту як повноцінного джерела англійського пра-ва, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлу-мачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту піс-ля застосування її у суді. Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «уливаєть-ся» у цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдо-сконаленню і розвитку. Делегована правотворчість Англії На відміну від романс-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б “у виконання законів”. Традиційним є «делеговане законодав-ство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо при-йняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерст-вам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який ви-дається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент пе-редає частину своїх законотворчих функцій відповідному орга-ну, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до за-кону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані. На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англікан-ської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, бу-дівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийн-яті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними. Юридична термінологія країн загального права Юридична термінологія країн загального права часто не збі-гається з нормативними поняттями і термінами континенталь-ного права. Англійському праву притаманна стабільність юри-дичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які не-рідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, де-які типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві. Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча власність). Крім інституту довірчої власності, анг-лійське право знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською право-вою системою, то спільна власність — форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а суб'єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди, що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не по-ширюється на дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне поняття «вини» в анг-лійському праві не має свого значення. В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створен-ня і систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законо-давчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми. Водночас досяг-ненням країн загального права є наявність великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом багатої судової практики. Судова система Англії Поділ між цивільним і кримінальним правом наведений на цій схемі. Королівські суди розглядають виключно кримінальні справи, суди графств — цивільні справи. Проте суд королівської лави як відділ Високого суду правосуддя розглядає апеляції від нижчих судів, предметом вирішення яких є кримінальні справи, а також цивільні спори. Високий сул правосуддя і Палата лордів розглядають усі справи, включаючи апеляції, що надходять із шотландських і північноірландських судів. У Англії кримінальний суд може примусити підсудного спла-тити штраф як покарання за його злочин і, можливо, оплатити витрати судового процесу. На відміну від Франції, де жертві зло-чину відшкодовується збиток суддею кримінального суду, в Англії жертва злочину подає позов для компенсації в цивільному, а не в кримінальному процесі. Стандарти, що висуваються до доказів (показань свідків) у кримінальному процесі, є вищими, ніж у цивільному. Той, хто програв справу, ризикує не тільки сплатити штраф, й опинити-ся за ґратами. В англійському праві обвинувачення має довести «незаперечну» вину підсудного, а від позивача в цивільному про-цесі вимагаються докази з «балансу можливостей». Панування прецеденту обумовило підвищене значення про-цедурно-процесуальних правил. Водночас Англія відійшла від багатовікової традиції змагального процесу в його початковій формі і ввела інститут державного обвинувача, який за своїм розсудом може як підтримувати пред'явлене поліцією обвинува-чення, так і відмовитися від нього.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (08.05.2014)
Просмотров: 237 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: