Реферат на тему: Інститут державної служби - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Інститут державної служби. У незалежній Україні розвиток інституту державної служби є важливою складовою процесу державотворення. Адже ефектив-ність діяльності усіх гілок державного апарату залежить передусім від його кадрового складу і якості правового забезпечення діяльнос-ті державних службовців. Разом з тим існуючий державний апарат багато в чому зберігає недоліки колишньої адміністративно-командної системи. До того ж і сама державна служба, хоч і не залишилась без правової регла-ментації, але належної єдності методологічного та методичного підходів в її розвитку не було. Тому нині в ході адміністративної реформи, що започаткована в Україні на підставі Указу Президента України від 22 липня 1998 року "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністра-тивної реформи в Україні", передбачається визначення нових пріо-ритетів реформування державної служби, спрямування розвитку її правового регулювання. Потрібне не тільки створення законодавчої бази функціонування державної служби на різних рівнях управлін-ня, але й якісне оновлення стереотипів сприйняття самої державної служби, діяльності державних службовців. Доречно у цьому зв'язку нагадати, що з початку законодавчого врегулювання державної служби передбачалась розробка Закону про основні засади державної служби за типом "Основ законодавс-тва", який в подальшому мав бути конкретизований в спеціальних законах по окремих сферах державної служби та видах державних службовців. Проте прийнятий 16 грудня 1993 року Закон України "Про державну службу" (у складі Робочої групи в розробці якого, до речі, брали участь і більшість авторів цієї наукової доповіді, зокре-ма В.Б. Авер'янов, Ю.П. Битяк, О.В. Петришин, В.М. Філіпповський, а також залучався В.Л. Коваленко) лише певною мірою може бути розглянутий як системоінтегруючий фактор у формуванні цілісного інституту державної служби. Говорячи про "цілісність" даного інституту, слід зазначити, що довгочасна тенденція його розвитку в Україні полягає в тому, що він має поширюватись не тільки на діяльність посадових осіб влас-не державних органів та їх апарату, а й діяльність працівників усіх інших державних організацій бюджетної системи – установ і за-кладів, що виконують як організаційно-управлінські функції, так і професійні функції за профілем відповідної організації. Як відомо, у ряді країн є позитивний довід поширення статусу державних слу-жбовців на усіх працюючих у державних установах культури, нау-ки тощо. Виходячи з цього, інститут державної служби треба тлумачити у вузькому і широкому розумінні. В той же час на найближчу перспективу нагальним є чітке ви-значення і нормативне оформлення змісту інституту державної служби у вузькому розумінні, тобто як служби в державних органах та їх апараті, із відокремленням служби саме в органах виконавчої влади (державного управління), їх апараті, а також в апараті деяких інших державних органів. У зв'язку з цим необхідне поглиблення теоретичних і приклад-них підходів до аналізу та вирішення проблем реформування дер-жавної служби в Україні. Вагомим внеском в цьому напрямі є ко-лективна праця із зазначеної проблематики, що підготовлена за участю авторів цієї наукової доповіді і нещодавно вийшла дру-ком [1]. Суттєвим моментом реформування державної служби є те, що до неї не повинна включатися діяльність осіб, які хоч і виконують важливі державно-владні функції, але мають статус "державних політичних діячів", а не "державних службовців". До цих осіб від-носяться Президент України, Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України, народні депутати України, обрані ни-ми посадові особи Парламенту та деякі інші. Правовий статус цих осіб має бути детально регламентовано в окремих законодавчих актах. Необхідно також законодавчо усунути існуючу нині невизначе-ність у правовому статусі державної служби і так званої муніци-пальної (комунальної) служби та викликану цим плутанину у нор-мативному масиві і правозастосуванні. Формування кадрового корпусу державної служби має базува-тись на загальних принципах кадрової політики в державі та спи-ратись на належне організаційно-структурне, матеріально-фінансове та правове забезпечення. Лише за цих умов можна очікувати значного підвищення ефективності державної служби і посилення її організуючого впливу на хід соціально-економічних перетворень у нашій країні. Виходячи з безперечної актуальності і важливості зазначених та ряду аналогічних питань, пропонована наукова доповідь присвяче-на організаційно-правовим аспектам висвітлюваної проблематики. Ця доповідь продовжує започаткований відділом проблем дер-жавного управління та адміністративного права Інституту держави і права їм. В.М. Корецького НАН України спільно з Київським регіональним центром АПрН України та Робочою групою з рефор-мування центральних органів виконавчої влади Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи цикл наукових доповідей "Проблеми адміністративної реформи та реформи адмі-ністративного права в Україні". До цього часу вийшли друком уже дві доповіді зазначеного циклу:* "Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адміністративної реформи в Україні" (К., 1999).* "Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування" (К., 1999). Незважаючи на те, що по окремих питаннях автори доповіді висловлюють неоднакові думки, їх об'єднують спільні позиції що-до найпринциповіших засад функціонування і розвитку інституту державної служби та його правового регулювання. Передусім об'єднує авторський колектив впевненість у тому, що поглиблення наукового забезпечення державної служби є головною передумо-вою реалізації ЇЇ дійсної суспільної цінності і підвищення ефектив-ності в інтересах формування в Україні демократичної, соціальної, правової держави. ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА – ВИРІШАЛЬНА ЗАСАДА РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ Виконавча влада є найбільш наближеною до життєвих потреб людини гілкою влади, з якою кожна особа має повсякденні стосун-ки. Тому радикальне оновлення удосконалення системи виконавчої влади, яке передбачається здійснити в ході адміністративної ре-форми в Україні, має бути принципово орієнтовано на запрова-дження такого стандарту взаємостосунків між органами держави і громадянами, за яким кожній людині було б гарантовано реальне додержання і захист належних її прав і свобод. Адже вільне і ефективне здійснення прав людини – одна з го-ловних ознак демократичного суспільства і соціальної, правової держави. Відтак, права людини мають стати не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних у сфері виконавчої влади перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципо-во змінити історичну парадигму стосунків між державою І люди-ною. Місце домінуючої в минулому ідеології "панування" держави над людиною повинна зайняти протилежна — ідеологія "служіння" держави людині. Такий перехід можливий лише за умови дійсного запровадження передбаченого Конституцією України (ст. 8) прин-ципу верховенства права, який вимагає підпорядкування діяльно-сті державних інститутів потребам реалізації прав людини, забез-печення їх пріоритетності перед усіма іншими цінностями демократичної держави. Принагідно варто зауважити, що принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принципу верховенства закону, оскіль-ки не кожний закон здатний забезпечити справжні умови повноцін-ної реалізації прав людини. Тому надзвичайно важливо подолати існуючу певну недооцінку ступеня участі держави у вирішенні про-блеми прав людини, яка традиційно обмежується переважно захис-том порушених прав. Потрібно розширити ці рамки, спрямувавши увагу держави на багатопланову роботу щодо утвердження пріори-тету прав і свобод людини в українському суспільстві. Саме виходячи з цього, в ході проведення адміністративної ре-форми ключовим завданням має стати утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права, забезпечувати неухильне дотримання визначених Конституцією України прав та свобод людини і громадянина, істотне посилення з боку Інститутів громадянського суспільства контролю за діяльністю уряду, міністерств та інших органів виконавчої влади. Необхідною умовою належної реалізації зазначеного ключового завдання є суттєве реформування державної служби як інституту, який практично забезпечує виконання покладених на державні органи функцій, прав й обов'язків. Українській державній службі, інституційне оформлення якої пов'язане з прийняттям у 1993 р. Закону України "Про державну службу", притаманне офіційне сприйняття вимог принципу верховенства права. Про це свідчить хоча б те, що серед принципів, на яких грунтується державна служба в Україні, у згаданому Законі (ст. 3) визначені не тільки такі близькі за спрямованістю до зазна-ченого принципи, як демократизм, гуманізм і соціальна справедли-вість, але й прямо зафіксовано принцип "пріоритету прав людини і громадянина". Отже, у взаємостосунках державних службовців з населенням пануючим має бути всеосяжний режим беззаперечного визнання пріоритету прав людини, поваги до ЇЇ законних інтересів, вимог і очікувань. Але існування цього формально декларованого режиму ще не стало, на жаль, справжньою домінантою практичного функціону-вання державної служби. Поки що не тільки представниками влади, а й всіма прошарками населення достатньо не усвідомлено суть фундаментального конституційного припису: "Утвердження і за-безпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. З Конституції України). Крім того дотепер не подолані негати-вні наслідки тривалого існування у нашому суспільстві системи влади, в якій інтереси держави домінували над інтересами особи. Збереженню незадовільного стану державної служби стосовно забезпечення прав людини сприяє те, що вона не тільки успадкува-ла більшість вад, які були властиві діяльності колишнього держав-ного апарату, а й стала до того ж більш корумпованою і менш про-фесійно стабільною. Діяльність переважної частини управлінських кадрів підпоряд-кована підготовці адміністративних рішень, тоді як контроль за їх виконанням надто послаблений, не приділяється належна увага питанням оцінки і підвищення ефективності управління персона-лом. В умовах і досі невиправдано високої централізації управління головним показником роботи кадрів державного апарату залишає-ться не якісне виконання органом чи посадовою особою норматив-не визначених компетенції, функцій та повноважень, а механічне відтворення команд "згори" з наміром догодити вищому началь-нику. Все це, звичайно ж, суттєво заважає громадянам реалізувати свої законні вимоги і наміри у відносинах з відповідними органами і службовцями. Адже передусім через відносини з органами виконавчої влади, їх посадовими особами громадянам надається мож-ливість практично скористатися більшістю наданих їм Конституці-єю і законами України прав і свобод, виконати покладеш на них обов'язки. Тому саме реалізація принципу верховенства права має ста-ти вирішальним фактором реформування державної служби. На запровадження такого підходу слід спрямувати як роботу з під-бору і виховання кадрів державного апарату так і освітянські зу-силля різноманітних форм навчання молоді, спираючись при цьому на багатовікові традиції національної моралі і етики. Серед нових вимог до державної служби найважливіше значен-ня посідає зміна ставлення до такої функції виконавчої влади, як надання державою так званих "управлінських послуг" населенню (включаючи в останнє поняття фізичних і юридичних осіб). Управлінські послуги — це новий елемент взаємовідносин держави з особою. Ними слід вважати численні різного роду дозві-льно-реєстраційні дії державних органів за відповідними звернен-нями осіб. Такі дії раніше за традицією визначались як прояв владно-розпорядчої діяльності органів управління стосовно громадян. Але насправді ці дії слід оцінювати як виконання державою обов'язків перед громадянами, спрямованих на юридичне оформлення умов, необхідних для належної реалізації ними різноманітних прав, щодо яких збоку державних органів передбачена можливість альтерна-тивних дій залежно від виконання громадянами визначених зако-нодавством вимог, необхідних для видачі дозволу, здійснення реєс-трації чи задоволення іншої потреби фізичної або юридичної особи. Таке розуміння відповідає новій ідеології "служіння держа-ви" перед людиною. "Служіння" з боку виконавчої влади – це і є, в першу чергу, надання управлінських послуг. Адже держав-на влада – це реалізація не тільки правомочій, зобов'язуючих гро-мадянина, але і певних обов'язків держави перед громадянином. І таких обов'язків з її боку з'являтиметься все більше по мірі демок-ратизації держави. З огляду на наведене, вимагає певної зміни існуюче співвідно-шення між тими державними службовцями, що обслуговують по-треби політичного керівництва, і тими, що здійснюють надання управлінських послуг населенню. Переважна більшість службовців має бути задіяна саме в цих послугах, а в основу оцінки ефективно-сті роботи службовців треба покласти якісний рівень надання ними управлінських послуг населенню. При цьому етичні вимоги до державних службовців повинні стати стандартами поведінки, що підлягають обов'язковій перевірці та публічній оцінці. Вони могли б бути визначені у Кодексі основ-них правил поведінки державного службовця в Україні, який доці-льно прийняти найближчим часом в єдиному "пакеті" з новою редакцією Закону України "Про державну службу". Дуже важливе значення для посилення орієнтації державної служби на забезпечення прав і свобод людини має подолання існу-ючої практики недооцінки ролі процедур в діяльності органів вико-навчої влади, перш за все в частині їх взаємостосунків з населен-ням. Разом з тим такі процедури, котрі узагальнено можна визначити як "адміністративні", здатні істотно сприяти підвищенню ефектив-ності управлінської діяльності, чіткому виконанню функцій і пов-новажень органів та посадових осіб. І головне, ці процедури покли-кані забезпечити необхідну послідовність і повноту реалізації громадянами своїх прав і свобод, стати дієвою перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої вла-ди. З огляду на потреби унормування досконаліших адміністратив-них процедур та посилення їх впливу на організацію ефективних взаємостосунків громадян із службовцями органів виконавчої вла-ди, доцільно найближчим часом прийняти окремий Кодекс загаль-них адміністративних процедур в Україні. Його прийняття дозволить вперше на законодавчому рівні вре-гулювати багатоманітні процесуальні відносини у державно-управлінській діяльності, яка має бути спрямована на утвердження і забезпечення прав І свобод людини і громадянина. Цей Кодекс встановить засади правової регламентації процедур підготовки, прийняття і оскарження індивідуальних адміністратив-них актів органів виконавчої влади, органів місцевого самовряду-вання, їх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних І юридичних осіб. Таким чином, сукупність процедур, що увійдуть до предмету регулювання Кодексу, склада-тимуть два види адміністративних проваджень: провадження по розгляду і вирішенню Індивідуальної адміністративної справи і провадження за скаргою на індивідуальний адміністративний акт. Серед принципів здійснення адміністративних процедур, поряд із традиційними принципами адміністративного процесу, суттєве значення мало б закріплення таких нетрадиційних принципів, як верховенство права, етичність взаємостосунків, раціональність та дебюрократизація. Виключно важливим для посилення гарантій прав людини було б встановлення презумпції правомірності дій і вимог суб'єктів зве-рнення – фізичних або юридичних осіб. Вона полягає в тому, що ці дії і вимоги вважатимуться правомірними, поки інше не буде встановлено в ході провадження. Водночас обов'язок доказування обставин справи покладається на уповноважений орган, посадову особу і не може перекладатися на суб'єктів звернення. Суттєвим є те, щоб провадження по індивідуальній адміністра-тивній справі та за скаргою здійснювались безоплатно для суб'єкта звернення. Але витрати, які пов'язані із здійсненням додаткових дій по справі за клопотанням суб'єкту звернення, мають компенсу-ватися за його рахунок. Слід вважати доцільним також включення до змісту розгляду-ваного Кодексу процедур з адміністративного оскарження. Адже існуючий за чинним законодавством України порядок та-кого оскарження не є достатньо ефективним і зручним для людини. Багато в чому він відтворює залишки колишнього тоталітарно-бюрократичного характеру державної влади. Внаслідок цього, за минулі роки люди чи майже звиклись з бюрократичними зловжи-ваннями, адміністративною тяганиною в органах управління, без-відповідальністю та безкарністю деяких чиновників. Ці суспільно-нсихологічні стереотипи треба руйнувати, у тому числі за допомогою більш демократичних і досконалих процедур оскарження адміністративних актів. Тому незважаючи на універ-сальний характер їх оскарження у судовому порядку, не меншу цінність має забезпечення ефективного механізму захисту прав і свобод громадян у межах самої виконавчої влади, по так званій адміністративній лінії — тобто механізму адміністративного оска-рження. Зокрема, в межах Кодексу загальних адміністративних проце-дур предметом адміністративного оскарження доцільно визначити акти, процедурні рішення, дії чи бездіяльність, внаслідок яких: порушено права, свободи фізичних та законні інтереси юридичних осіб; створено перешкоди для реалізації фізичними або юридични-ми особами їх прав, свобод та законних інтересів; незаконно покла-дено на фізичних або юридичних осіб обов'язки. Крім того варто було б передбачити провадження з адміністра-тивного оскарження у спеціальному (апеляційному) порядку. Воно могло б здійснюватися спеціальними апеляційними органами, що створюватимуться в окремих центральних органах виконавчої вла-ди у спеціально визначеному порядку. Нарешті, слід зауважити, що радикально поліпшити ставлення службовців органів виконавчої влади до громадян неможливо без істотного оновлення в цілому правового статусу людини і особливо тієї його частини, яка визначається нормами адміністративного права. Адже адміністративне право грає величезну роль у реалізації положень Конституції щодо правового статусу людини і громадя-нина. Адміністративно-правові норми не тільки конкретизують ці положення, а й визначають порядок реалізації конституційних прав і свобод, чітко окреслюють їх гарантії, а також доповнюють їх чи-сельними іншими правами, а за певних умов — і обов'язками, які не зазначені в Конституції. Сучасне реформування державної служби має базуватись на запровадженні вимоги про те, що службовці органів виконавчої вла-ди повинні зважати не лише на правовий статус людини і громадя-нина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Зрозуміло, що їх сприйняття і деталізація у вітчизняному законодавстві та прак-тиці мають відбуватися з урахуванням реальних, перш за все мате-ріальних, можливостей здійснення у повсякденному житті. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміні-стративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод грома-дян в їх взаємостосунках із державними службовцями є визначення статусу особи як такого суб'єкта, перед котрим держава відпові-дальна за свою діяльність. Виходячи з наведеного, для забезпечення верховенства права у функціонуванні державної служби необхідне ретельне ставлення державних службовців не тільки і не стільки до виконання з боку людини обов'язків перед державою, а, насамперед, до стану задо-волення й прав, за реалізацію яких держава несе відповідальність. При цьому постійне удосконалення форм і методів захисту цих прав БІД порушень з боку державних органів, їх посадових осіб повинне становити стрижень всієї правотворчої і правозастосовчої політики, в тому числі і у сфері функціонування державної служби в Україні. ЛІТЕРАТУРА 1. Державна служба: організаційно-правові основи і шляхи роз-витку. За заг. ред. В.Б. Авер'янова. – К., 1999. – 272 с. 2. Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К., Ін Юре, 1997.– 48с. 3. Битяк Ю.П., Петришин О.В. Проект Закону "Про службу в органах виконавчої влади та їх апараті" // Вісник Академії правових наук України. – X., 1998, № 1. – С. 150-169. 4. Петришин О.В. Статус службової особи: природа, структура, спеціалізація. – К., 1990. — С. 11. 5. Андрійко О.Ф. Державний контроль: теорія І практика. – К., 1999. – 21с. 6. Державне управління: теорія і практика. За заг. ред. В.Б. Авер'янова. – К., 1998. – 432 с.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (05.05.2014)
Просмотров: 281 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: