Реферат на тему: Державний устрій України - Теорія держави та права - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Державний устрій України. 1) Поняття і принципи державного устрою України Державний устрій України — це її територіальна орга-нізація, яка характеризується певною формою конституцій-но-правових відносин між державою в цілому та її складови-ми частинами. Державний устрій (лад) України включає такі складові: а) форму держави та її конституційне закріплення; б) характеристику України як демократичної держави; в) визначення України як суверенної незалежної держави; г) конституційне закріплення України як правової держави; д) характеристику України як соціальної держави. Відомо, що за формою державного устрою держави поді-ляються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав. Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою. Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста-новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав-чої державної влади в особі державних адміністрацій на від-повідній території та представницькі і виконавчі органи міс-цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції). До системи адміністративно-територіального устрою вхо-дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції). Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди-на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо. За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно-ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро-мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією. Республіканська форма правління безпосередньо пов'я-зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці. Відомі два види республіки — президентська і парла-ментська. Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повно-важення глави держави і глави уряду, обираючи президента шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд по-запарламентським способом. У другої в основу системи вищих органів державної вла-ди покладено принцип верховенства парламенту, який утво-рює уряд і контролює його діяльність. Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна. Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по-лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент-ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна-чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти-туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції). Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го-лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом. По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади. По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської). За формою державного режиму Україна є демократич-ною державою (ст. 1 Конституції). Демократизм Української держави знаходить своє вира-ження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування. У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демо-кратична держава, тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ. Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самовря-дування (ч. 1 ст. 5 Конституції). Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію. Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69-74 Конституції України здійснюється через ви-бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу вла-ди. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополіза-цію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок вла-ди, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стриму-вань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою. Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базуєть-ся на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип ви-ключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості вплива-ти на політичний процес громадським об'єднанням, діяль-ність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазна-чається у ст. 15 Конституції. Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політич-них партій, громадських організацій, масових рухів, що бе-руть участь у політичному процесі. Тому визначення право-вого статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації цього принципу. Нарешті, важливою складовою демократизму України є визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як форми держави та засобу правління є ідея політичної свободи, що виявляється на підставі принципу самовизначення і самоуправління не лише людини, народу, а й окремої територіаль-ної громади, яка вирішує питання місцевого значення як без-посередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референ-думи, збори громадян та ін.), органи територіального громад-ського самоуправління. Слід зазначити, що конституційні норми, які характери-зують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відображають повною мірою волю народу. Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади. По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування. Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу. Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен-ною і незалежною державою. Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, на-родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра-вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів. Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж-ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра-вовий захист людини і громадянина державною владою. Для правової держави характерно те, що вона добровіль-но обмежує державну владу Конституцією як основним за-собом такого обмеження і законами. Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен-ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування. 2) Конституційні (юридичні) ознаки унітарної держави Унітарна держава (від франц. unitaire, від лат. unitas — єдність) — форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні оди-ниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава — єдине централізоване утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних держав — просту і складну. У простій унітарній державі утворюються лише адмі-ністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з адмі-ністративно-територіальними одиницями, існують і певні ав-тономні територіальні утворення (яскравий приклад – Україна). Залежно від ступеня централізації розрізняють цен-тралізовані, децентралізовані та відносно централізовані уні-тарні держави. У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються "зверху" представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють управління на місцях (управителі в Болга-рії, воєводи у Польщі). У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких оби-рає населення (Велика Британія, штати США, провінції Ка-нади та ін.). Сутність відносно децентралізованої унітарної дер-жави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник держав-ної влади, і орган місцевого самоврядування — рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає мера (Франція). Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа відносно децентралізованих унітарних держав. Основними рисами унітарної держави є: - територія такої держави, що являє собою єдине ціле, яке поділяється на адміністративно-територіальні одиниці; - приймається і діє одна Конституція; - існує єдине громадянство; - наявність єдиних законодавчих, виконавчих і судових органів. Все це сприяє організаційно-правовим передумовам для посилення впливу центральної влади на всій території кра-їни. В деяких випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або кілька територіальних одиниць, що корис-туються особливим статусом державних утворень (наприк-лад, автономії). Від унітарних держав слід відрізняти унію — об'єднання двох монархічних держав з загальним монархом, яка у світі вже не існує. Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є: Україна має власну територію, яка є єдиною, неподіль-ною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції); Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції); Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції); Україна має власну систему законодавства, на її терито-рії забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції); Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції); В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції); В Україні визнається і гарантується місцеве самовряду-вання (ст. 7 Конституції); державною мовою України є українська мова (ст. 10 Кон-ституції); Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції). Віданню України підлягає визначення обласного, район-ного поділу і вирішення інших питань адміністративно-тери-торіального устрою. Україна як незалежна суверенна унітарна держава про-йшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави. 3) Розмежування компетенції України і АР Крим Автономія (грец. autovomea — незалежність) у політико-правовому значенні форма самоврядування частини терито-рії унітарної, а іноді федеративної держави — територіальна автономія. Автономна територіальна одиниця, як правило, самостійна у вирішенні питань місцевого значення у межах, встановлених центральною владою. У цих рамках населення автономної одиниці користується правами самоврядування, звичайно більш широкими, ніж права адміністративно-тери-торіальних одиниць. Представницький орган автономного ут-ворення представляє специфічні інтереси його населення. Останніми роками поняття автономії трактується досить широко — як процес налагодження відносин між національ-ностями, спільне вирішення і участь у прийнятті рішень. Звідси, у широкому значенні слова автономія розумієть-ся як надання будь-якій частині держави або окремим її час-тинам (областям, землям) певної форми самостійності, внут-рішнього самоврядування [12, c.82]. За формою розрізняли дві форми автономії — держав-ну (політичну) та адміністративну. У свою чергу дер-жавна форма втілювалася у такий вид автономії, як автономна республіка, а адміністративна форма — у два види: автономна область і автономний округ. Які ж особливості побудови автономії в Україні? В історії України можна виділити два автономні утворен-ня, які існували на її території. 12 жовтня 1924 р. в Україні було створено Молдавську Автономну Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 2 серпня 1940 р. Цій республіці були притаманні всі ознаки, які були властиві й іншим автономним республікам колиш-нього СРСР. До речі, автономії в Криму не існувало до 1991 р. Крим-ська АРСР була утворена 18 жовтня 1918 р. у складі РРФСР і проіснувала до 30 червня 1945 p., коли була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. на ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією її було передано Україні. 20 січня 1990 р. у Криму було проведено референдум про відновлення Автономної Республіки Крим у складі СРСР, а 12 лютого 1991 р. Голова Верховної Ради Української РСР Президент України Л. М. Кравчук видав Закон "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки". В основу відтворення цієї автономії було покладе-но не національно-територіальний, а територіальний прин-цип, про що свідчить п. 1 Закону: "Відтворити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку в межах те-риторії Кримської області в складі Української РСР". Тим са-мим було закладено ту суперечність, яка дає про себе знати і сьогодні: з одного боку, не було враховано бажання корін-ного населення — кримських татар відтворити свою колиш-ню автономію, яка була побудована на основі національно-територіального принципу, а з другого, — це позбавило б можливості більшість російськомовного та україномовного населення проживати на території Криму, на якій вони жили протягом багатьох років. 28 квітня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". На жаль, у цьому За-коні були закладені положення, які значно посилювали ста-тус Криму як самостійної незалежної держави. Зокрема, по-ряд з тим, що в ньому визначалося, що Крим є складовою частиною України, віданню цієї Республіки підлягали: участь у зносинах України з іншими державами та міжнародними організаціями; розташування військових баз, дислокація військових частин на території Криму визнавалися можли-вими лише за умови узгодження з Верховною Радою Криму тощо. 6 травня 1992 р. Верховна Рада Криму прийняла Консти-туцію Республіки Крим, яка багато в чому суперечила Кон-ституції України. Так, згідно з главою 7-1 і ст. 75і Кримська АРСР визнавалася складовою частиною України, яка само-стійно вирішувала питання віднесені до її відання. У ст. 1 Конституції Республіки Крим зазначалося, що на своїй тери-торії Республіка володіє верховним правом, здійснює свої су-веренні права і всю повноту влади на даній території. Всі повноваження Криму, зазначалося у Конституції, здійсню-ються на її території, за винятком тих, які вона добровільно Делегує Україні (ст. 2). Закріплювалася територіальна недо-торканність Криму, без зазначення, що вона є частиною те-риторії України (ст. 7). Зазначалося, що Крим самостійно вступає у відносини з іншими державами, визнавалося гро-мадянство Криму (ст. 17). Згодом ці положення згідно з вимогою Верховної Ради України було приведено у відповідність з Конституцією Ук-раїни Законом Верховної Ради Криму від 25 вересня 1992 р. До прийняття нової Конституції України 1996 р. статус Автономної Республіки Крим визначався двома актами: Законом України "Про розмежування повноважень між ор-ганами державної влади України і Республіки Крим" від 30 червня 1992 р. (нова назва — "Про статус Автономної Республіки Крим") та постановою Верховної Ради України "Про статус Автономної Республіки Крим відповідно до дію-чої Конституції та законодавства України" від 24 лютого 1994 р. Згідно з цими актами визначалися основи правового ста-тусу Автономної Республіки Крим, яка вважалася автоном-ною складовою частиною України, що має широкі права у сфері економіки, використання природних багатств, екології, культури, організації суспільного життя тощо. Проте, Автономна Республіка Крим як автономна скла-дова частина України не була носієм державного сувереніте-ту. Тому вона не могла вступати у політичні відносини з іно-земними державами. Конституція України поширювала свою дію на всю тери-торію України, включаючи територію Криму. Виходячи з цього, Конституція Автономної Республіки Крим не могла суперечити Конституції України. Відповідно до ст. 2 Конституції України територія Украї-ни, включаючи територію Криму, визнавалася єдиною, непо-дільною, недоторканною і цілісною. Будь-які зміни території і державних кордонів України без згоди народу України не допускалися. Разом з тим Україна, як передбачалося за-конодавством про статус Автономної Республіки Крим, та-кож не могла приймати рішення про зміну території Респуб-ліки Крим без її згоди [10, c.154]. Вона не мала свого власного, відокремленого від України громадянства, не могла мати власних військових формувань. Громадянами Республіки Крим визнавалися громадяни Ук-раїни, які постійно проживають у Криму. Головне управління внутрішніх справ Криму Міністер-ства внутрішніх справ України було безпосередньо підпоряд-ковано Міністру внутрішніх справ України (Указ Президента України "Про Головне управління внутрішніх справ у Криму МВС України" від 18 травня 1994 p.). Автономна Республіка Крим не могла мати власної, ві-докремленої від України, грошової і фінансової системи. Від-повідно до законодавства України вищі органи державної влади Республіки Крим не могли самостійно вирішувати цих та інших питань, що належать до виключного відання дер-жавних органів України. Конституція Автономної Республіки Крим із згаданими змінами діяла до 4 квітня 1996 р. Законом України "Про Конституцію Автономної Республіки Крим" дія цієї Консти-туції була призупинена. 21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Авто-номної Республіки Крим була прийнята нині чинна Консти-туція Автономної Республіки Крим. За Законом України "Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим" вона набрала чинності одночасно з зазначеним Зако-ном від 23 грудня 1998 р. Статус автономії був також врахований у новій Консти-туції Автономної Республіки Крим, основою якої стала нова Конституція України 1996 p., яка визначила конституційний статус Криму у розділі X "Автономна Республіка Крим". Згідно зі ст. 134 цього розділу Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання [2]. Вона має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та за-тверджує Верховна Рада України не менш як половиною від її конституційного складу. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Рес-публіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів Ук-раїни та на їх виконання. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. У межах сво-їх повноважень вона приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим. Повноваження, порядок формування і діяльності Верхов-ної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Авто-номної Республіки Крим визначаються Конституцією Украї-ни та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, від-несених до її компетенції. Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Статус Криму дістав своє відображення і в нормативно-му регулюванні. Автономна Республіка Крим здійснює нор-мативне регулювання з питань: сільського господарства і лі-сів; меліорації і кар'єрів; громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва; містобудування і житлового гос-подарства; туризму, готельної справи, ярмарків; музеїв, біб-ліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників; транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів; мисливства, рибальства; санітар-ної і лікарняної служб. З мотивів невідповідності нормативно-правовим актам Верховної Ради України та законам України Президент України може зупинити дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. До відання Автономної Республіки Крим належить: при-значення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Рес-публіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Авто-номної Республіки Крим; організація та проведення місцевих референдумів; управління майном, що належить Автономній Республіці Крим; розробка, затвердження та виконання бюд-жету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податко-вої і бюджетної політики України; розробка, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціональ-ного природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм; визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадській без-пеці; забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим, охорона і використання пам'яток історії; участь у розробці та реалізації державних програм повернення депортованих народів; ініціювання введення надзвичайної екологічної си-туації в Автономній Республіці Крим або окремих її місце-востях [2]. Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані інші повноваження. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Пре-зидента України, статус якого визначається Законом Украї-ни "Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим" від 2 березня 2000 р. У Законі визначено повноваження Представництва в ці-лому і Постійного представника Президента України в Авто-номній Республіці Крим. 10 лютого 1998 р. було прийнято Закон України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим", в якому ви-значався склад (100 депутатів), строк повноважень Верховної Ради; статус депутатів; порядок скликання і проведення сесій; повноваження Верховної Ради; порядок прийняття Конституції автономії; статус Голови Верховної Ради, його заступників, Президії, постійних і тимчасових комісій; струк-тура апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Конституція України. – К., 1996. Конституція АР Крим. – К., 1998. Закон України "Про адміністративно-територіальний устрій України". - 4 грудня 1997 р. Закон України "Про статус Автономної Республіки Крим". - 28 квітня 1992 р. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2000. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998. Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1999. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2001. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000. Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. – Харків: Консул, 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Теорія держави та права \| Добавил: Aspirant (05.05.2014)
Просмотров: 1278 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: