Реферат на тему Штучний дощ — природний урожай - Технологія виробництва - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему: Штучний дощ — природний урожай. Без зрошення одержати пристойний урожай на Півдні України неможливо. Про проблеми, які очікують сільгоспвиробників під час застосування “штучного дощу”, читайте у цьому матеріалі. Втім, світло в кінці тунелю все ж таки є. Чи любите ви ризик? Звісно, відповідь кожного буде індивідуалізованою. Хтось любить ризикувати більшою чи меншою мірою, навіть саме слово “ризик” для кожного має різні значення. Те, що для одного — ризик, для другого таким не є. У будь-якому разі, ризикувати чи ні, — кожен вирішує сам. А як бути з тими, хто просто не має змоги не йти на ризик? На Херсонщині, в зоні ризикованого землеробства, хлібороби обділені вибором. Вони змушені працювати й битися за врожай у надскладних умовах. Місцеві господарі аж надто голосно не нарікають на лиху долю (та все ж таки трохи зітхають, кажучи про кліматичні умови в Центральній Україні), але дощу чекають довго й терпляче (часто-густо очікування марні). Вихід? Зрошення — конче потрібна умова ведення сільського господарства в цих місцях. У розв’язанні проблеми зрошення в Україні останнім часом виокремлюють три наріжні камені: фінансовий, технічний і державний. Останній трохи перегукується з першим, адже йдеться про увагу держави до проблем південних господарств, зокрема, про компенсацію витрат на електроенергію, за яку треба платити негайно, а пресловуті 53 гривні на гектар, які наразі виділяє держава, прийдуть аж у жовтні. Ми розмовляли на цю тему з різними людьми — науковцями, держчиновниками, виробниками. Власне, в усіх діалогах панівною була думка про потребу пильної державної уваги до проблеми зрошення, адже не можна залишати сільгоспвиробників, які працюють в умовах ризикованого землеробства, наодинці з їхніми проблемами. Втім, фраза про те, що в Україні повернулися обличчям до меліорації, лунала в моїх діалогах із зацікавленими особами неодноразово. Важливо тепер те, щоб це “обличчя” бачило не лише абстрактну меліорацію, а й реального сільгоспвиробника. Наука гарантує вирішення технічних питань Наукові установи УААН пережили надскладні часи початку 90-х років минулого століття, коли загальноукраїнська економічна криза виштовхнула їх на узбіччя суспільного життя. Нині ситуація трохи змінилася на краще, але, відвідуючи такі наукові центри, раз-по-раз замислюєшся над важкою долею вітчизняної науки та відірваністю її від виробництва. Щоправда, Інститут гідротехніки і меліорації УААН не справляє враження установи, яка занепала. Сучасний ремонт, привітні співробітники, молоді обличчя в інститутських коридорах — усе це ознаки того, що кризу, якої, певно, не вдалося оминути, вже подолано. Відповідно, якщо працює інститут, то й ситуація зі зрошенням у країні має бути доволі доброю. Так це чи ні, ми намагалися з’ясувати в розмові з директором Інституту, академіком УААН і РАСГН Петром Коваленком. “Найважливіша проблема, яка існує нині в цій царині, — організаційно-економічна, — переконаний Петро Іванович. — Коли відбулося розпаювання земель, наш інститут і я як його керівник акцентували увагу на тому, що меліоровані землі — особливі (це дуже капіталомісткі системи) й до них, відповідно, має бути особливий підхід. Та ось як цю особливість сформулювали в Земельному кодексі. Зокрема, 26-та стаття регламентує те, що меліоративні землі мають бути в колективному управлінні. Однак, що таке колективне управління, так і не визначено. Свого часу суцільну інженерну систему розподілили на дві складові: внутрішньогосподарська мережа, яка перебувала у веденні колгоспів і радгоспів, та міжгосподарська мережа (розподільчі канали), яка залишилися у підпорядкуванні колишнього Міністерства меліорації і водного господарства УРСР (нині — Держводгосп). Сьогодні колгоспів і радгоспів немає. Відповідно, виникає запитання, хто буде господарем внутрішньогосподарської мережі? Два роки тому постановою Кабміну було вирішено передати її у комунальну власність селищним радам. Але останні не можуть утримувати навіть дитячі садки. А це все ж таки складна інженерна система. Треба мати фахівців, адже за радянської влади у штатному розкладі колгоспів, що мали зрошення, був інженер-гідротехнік, який займався цими питаннями. Отже, повторю: нині основні питання — організаційно-правові та економічні. А з технічного боку ми в змозі розв’язати проблему. Нині в Україні справді повернулися обличчям до меліорації. Президент підписав Указ “Про заходи щодо розвитку зрошуваного землеробства в Україні”. Були й відповідні парламентські слухання. Ми, зі свого боку, налагодили ефективну співпрацю із зарубіжними колегами. Ми є членами Міжнародної комісії з іригації та дренажу (її штаб-квартира — в Делі). Я особисто був ініціатором того, щоб створити таку команду, яка б об’єднала земле- і водокористувачів. Адже організаційні зміни сталися не лише в нас, а й у багатьох країнах. Інженерні мережі, які перебувають під землею, мають бути ув’язані. Власне, меліоративні проблеми схожі в усьому світі. Тому обмін досвідом, постійне перебування в насиченому інформаційному середовищі є напрочуд важливим і для розв’язання наших проблем”. Десяток років тому словосполучення “кадрова криза” впевненою ходою увійшло в лексикон керівників агрофірм, наукових і державних установ. Чи в змозі Україна забезпечити належну кількість інженерних кадрів для ефективної роботи меліоративних систем? Це запитання не викликало в Петра Івановича смутку. Хоча він і визнав, що проблема, справді, болюча. “Фахівців готує Український національний університет водного господарства і природокористування, — зазначає директор Інституту гідротехніки і меліорації. — Це — серйозний навчальний заклад, і ми з ним плідно співпрацюємо. Шукаємо можливості поповнювати наш кадровий склад. Залучаємо молодь, намагаємося зацікавити її вирішенням житлової проблеми. І молоді фахівці охоче йдуть до нас на роботу”. В епіцентрі спеки Спекотна Херсонщина очікує на добрий урожай. Так запевняють на прес-конференціях представники Управління агропромислового розвитку Херсонської області, а в приватних розмовах — керівники та спеціалісти агрофірм. Щоправда, коли потрапляєш сюди (ледь не в епіцентр літньої спеки), попервах видається, що ти в пеклі, а слово “врожай” аж ніяк не асоціюється з цією місцевістю. Та коли подорожуєш Херсонщиною на авто й бачиш охайні поля, а також де-не-де поливні установки, то розумієш, що поспішив з висновками. “У Центральній Україні врожай “падає” з неба, а в нас, у зоні ризикованого землеробства, щоб його одержати, потрібно витратити багато коштів, нервів, здоров’я”, — так кажуть херсонці. У цих словах, мабуть, є невеличке перебільшення, але анітрохи заздрості, адже заздрити тим, хто взяв на себе важкий тягар сільськогосподарського бізнесу, можуть тільки божевільні. Проблем із рентабельним господарюванням на землі вистачає в усіх регіонах. “Рік села” — таке визначення селяни вважають відвертою насмішкою. Ми, народжені на цій землі, жили в різних країнах і неодноразово прокидалися, як ми вважали, вже в іншій країні. Втім, жодній із цих країн сільське господарство було не потрібне, а люди... А люди вмикають свої телевізори та спостерігають за баталіями у Верховній Раді уважніше, ніж за футбольним чемпіонатом світу. Справді, ці бої без правил у когось викликають відразу (такі люди, зазвичай, розмірковують про ймовірну ціну “трансферів” політиків з однієї команди до іншої), у когось спортивний інтерес (цікаво, хто ж переможе), а в когось захоплення (мовляв, суперечки у парламенті — ознака демократії), у когось схвильовані зойки, а в декого, ба, навіть небажання працювати (“еліта” байдикує, а ми чим гірші). Та, попри все, охочі працювати є. І саме таких людей ми зустріли на Півдні України. Заступник голови Херсонської обласної державної адміністрації Анатолій Осінній довго не відповідав на телефонні дзвінки. “Вибачте, в мене була селекторна нарада”, — сказав згодом Анатолій Олексійович. Справді, перебуваючи повсякчас у вирі сили-силенної проблем, складно знайти час на спілкування з пресою. Тим приємніше, що наша зустріч все-таки відбулася. “На Півдні — зона продовольчої безпеки України, — підкреслює Анатолій Олексійович. — Без зрошення зібрати належний урожай тут просто неможливо. Іншого шляху, ніж розвиток зрошення, в нас немає. В цілому по Україні за радянських часів зрошенням було охоплено 1,2 млн гектарів, а тепер працюючого обладнання залишилося на 450 тис. га, а якщо відкинути самопливний спосіб поливання, то залишиться всього 400 тис., із них у Херсонській області — 275 тис. га (загалом на Херсонщині зрошення пролягає на площі 426 тис. гектарів). На території Херсонської області побудовано два магістральні канали — Північно-Кримський і Каховський. За даними Інституту гідротехніки і меліорації УААН, для гарантування продовольчої безпеки Україна повинна мати 1,7 млн га зрошуваних земель. Це зрошення можна реально забезпечити за рахунок Херсонської, Запорізької областей та Автономної Республіки Крим. На жаль, систему, яку було побудовано 20–30 років тому, за останні 10–15 років здебільшого по-варварському зруйновано. Зокрема, на Херсонщині виведено з ладу 35–40 тис. га землі через те, що розкрали дощувальні установки, викопали водоводи тощо. Програма розвитку меліорації на 2001–2005 роки практично не працювала, тобто держава не виділяла коштів ані на реконструкцію, ані на будівництво. Ми одними з перших розробили та подали в Кабмін, МінАП, Держводгосп програму розвитку меліорації на 2006–2010 роки. І вже є постанова Кабміну, щоб ця програма почала працювати. Держава повинна замінити дощувальні машини, відремонтувати трубопроводи і розпочати будівництво нового зрошення. Іншого шляху немає. Дощувальні машини “Фрегат” виробництва Первомайського заводу, які використовують українські господарства, вже відпрацювали свій термін. І нині ми не ставимо питання відновлення виробництва, набагато важливішою є організація нового виробництва. Розумієте, “Фрегати” надто енергоємні, витрати води та електроенергії на 20–30% більші за норматив. Питання в тому, щоб залучати до співпраці фірми, які виробляють найкращу в світі дощувальну техніку. На першому етапі потрібно зробити велике збирання машин на заводі “Фрегат”, а надалі пропонувати інвесторам будувати заводи, де б виробляли ці машини. Щодо компенсації. Раніше для сільгоспвиробників, які використовували зрошення, працював чіткий механізм компенсації витрат на електроенергію. У 2001 році використовували лише 116 тис. га зрошуваних земель. Потім, коли держава стала виділяти компенсацію на електроенергію, — 150 тис. і поступово дійшло до 275 тис. га. А нинішня компенсація в розмірі 53 гривень на гектар нічого не дає. Та й матимемо її аж у жовтні, коли здамо реєстри. Сьогодні заборгованість сільгоспвиробників перед енергопостачальними компаніями становить 1,5 млн гривень. Коли прийде серпнева посуха, фактично не буде чим сплачувати. Який же вихід? Ми за те, щоб в Україні була справді державна програма розвитку агропромислового комплексу. Вважаємо, що можна припинити цей механізм 53-гривневих виплат. Хай ці гроші йдуть на догляд за внутрішньогосподарською системою, ремонт труб, “Фрегатів”, придбання запчастин. Якщо в державі не буде чіткої програми розвитку АПК і, зокрема, розвитку зрошення, настане певний час, і Україна почне завозити продовольство з-за кордону, адже те, що побудували наші діди-батьки, занепаде. Клімат змінюється, і такі культури, як соя, овочеві, кукурудза, без зрошення вирощувати неможливо. До нас якось приїжджали представники американської компанії Pearse. Коли вони побачили Каховську зрошувальну систему, то сказали, що в жодній країні (а вони об’їздили весь світ, адже постачають чи не 40% дощувальної техніки в світі) не бачили настільки якісно побудованої системи. Але техніка, яка працює на українських полях, відстала від сучасних технологій приблизно на 25–30 років. Далі американці сказали, що через випаровування ми втрачаємо 30% води, через енергоємність — ще 20–30%, тобто назагал, унаслідок використання застарілих установок, втрачаємо всі 50%. І при цьому йдеться про компенсацію на електроенергію. У нас в області налічується дощувальних машин типу “Фрегат” близько чотирьох тисяч. Французькі, американські, іспанські компанії на ті самі опори, де стоять “Фрегати”, можуть поставити своє обладнання. Звичайно, воно буде трохи дорожчим. Якщо ухвалять державну програму, то будуть реконструйовані насосні станції, поставлені нові насоси, відремонтовані системи водовідводів. Вважаю, що за 10–15 років ми зможемо зробити повну реконструкцію зрошення на Херсонщині й надалі стабільно розвиватися. Кадри? Ви знаєте: Херсонський аграрний університет готує кваліфікованих гідротехніків. Високий фаховий рівень і у випускників Новокаховського технікуму меліорації та електрифікації. Звісно, що в господарстві головний гідротехнік повинен мати вищу освіту. А оператор, який працює на поливанні, повинен мати принаймні середню освіту, адже крапельне зрошення — це не просто спосіб подання води, це — управління режимом живлення рослин, управління якістю продукту”. Програма розвитку зрошення передбачає, зокрема, витрати на реконструкцію зрошувальних систем у розмірі 750 млн гривень на п’ять років. Щороку слід міняти 700–800 машин, щоб за п’ять років повністю замінити застаріле обладнання. Закладено в програму й кошти на реконструкцію каналів. Чи буде ухвалено програму? Власне, перебуваючи в Херсонській обласній державній адміністрації і Управлінні агропромислового розвитку, я перейнявся оптимізмом людей. Тут якось не заведено бідкатися, киваючи на столичних чиновників. Важливо, щоб київські керівники усвідомили, що без програми розвитку зрошення ані Херсонщина, ані інші південні області України не зможуть забезпечити належні результати в агросекторі. Згідно з даними аналітичної довідки “Про використання зрошуваних земель в Україні”, розміщеної на сайті Держводгоспу, Комплексну програму розвитку меліорації земель та поліпшення екологічного стану зрошуваних і осушених угідь у 2001–2005 роках профінансовано в частині реконструкції і будівництва меліоративних систем лише на 0,7%. Сподіваємося, що її наступниці пощастить більше. Зрошення — то життя Півдня А що ж із приводу проблеми зрошення думає сільгоспвиробник? “За день до вашого приїзду пройшов невеличкий дощик, а до цього живильної вологи не було цілий місяць”, — розповіли мені херсонці. А чи реально взагалі працювати за таких умов? “Для Херсонщини зрошення, справді, – головне питання, — переконаний генеральний директор СТОВ “Таврійська перспектива” Володимир Єрмоленко. — Ризиковане землеробство — це ризик, вклавши кошти, не одержати віддачі. Зрошення — той шлях, який веде із зони ризикованого до зони гарантованого рільництва. Наше підприємство, “Таврійська перспектива”, міститься в епіцентрі посушливого краю. І все ж ми збираємо пристойні врожаї озимої пшениці, соняшнику, ячменю, ріпаку, сої. Культури віддячують нам добрим урожаєм саме завдяки зрошенню. Зрошуваних земель у нашому господарстві понад п’ять тисяч гектарів. Маємо 66 дощувальних машин “Фрегат”. Вони встановлені на чотирьох насосних станціях. Обслуговують їх справжні майстри своєї справи, які досконало знають ці машини й можуть упоратися зі своєю роботою навіть із заплющеними очима. Проблеми? Звісно, це великі витрати на підтримання поливних систем. Левову частку витрат становлять і кошти, передбачені на охорону, адже проблема крадіжок є напрочуд актуальною. Через це цілий рік тримаємо тут воєнізовану охорону. Для подання води на “Фрегати” існує насосна станція. Ці станції державні. Ми укладаємо угоду з Облводгоспом, платимо за воду (вона не надто дорога), а також за електроенергію. Остання стаття — дуже витратна. До минулого року існувала державна компенсація витрат на електроенергію. Ця система фактично урівнювала сільгоспвиробників, що працюють в умовах ризикованого землеробства, з іншими. Нині, на жаль, її немає. І на нас лягає дуже великий фінансовий тягар. А без зрошення не можна. На такій пізній ярій культурі, як соя, використовуємо до десяти поливань. Потрібно, щоб держава повернулася обличчям до проблем південних регіонів, адже альтернативи зрошенню у нас, на Херсонщині, немає. Технічні проблеми з року в рік нагромаджуються. Ми нині оснащені лише завдяки тому, що постійно купляли обладнання. Найстарші наші “Фрегати” датовані 1973-м роком, наймолодші ми придбали п’ять років тому за лізингом. Українські заводи поливну техніку нині практично не виробляють. Цю ситуацію треба змінювати. 53-гривнева компенсація? Ми підготували всі документи на неї. Безумовно, це підтримка, але підтримка недостатня. Прийнятнішою для нас була б компенсація вартості електроенергії, що витрачається для зрошення, адже в собівартості продукції найвища питома вага належить саме електроенергії. Звісно, ми чекаємо ухвалення програми розвитку меліорації. Вірю в те, що дочекаємося. Для Херсонщини це важливіше, ніж для будь-якої іншої області. Останню копійку наш сільгоспвиробник дістане для того, щоб вкласти в зрошення”. Мабуть, ви багато чули про дослідне господарство “Асканійське”, що в Каховському районі Херсонщини. Вісім тисяч гектарів зрошуваних земель дають змогу одержувати непогані результати. Охайна територія, привітні люди, чисті поля, розвинене тваринництво і... державний статус господарства. На питання про плюси та мінуси державної форми господарювання тут відповідають або категоричним запереченням переваг, або іронічними посмішками. Як дивляться на проблему зрошення в “Асканійському”? “У нашому господарстві, певно, найстаріше в області обладнання для зрошення, — каже директор “Асканійського” Віра Найдьонова. — Якщо б не наш кадровий потенціал, а я маю на увазі саме фахівців із зрошування, цієї системи взагалі не було б. Щороку ремонтуємо близько 60 поривів, намагаємося підтримати систему в працездатному стані. Ми містимося в епіцентрі спеки. А на зрошенні використовуємо машини, поставлені 35 років тому. Ще в нас є 12 машин, які працюють на дві позиції. Не менш важливою є й проблема відшкодування державою витрат на електроенергію. Це слід вирішити на законодавчому рівні. Якби не припинили компенсувати витрати на електроенергію, ситуація зі зрошенням, принаймні на Херсонщині, була б іншою. Наш край без зрошення не проживе. А так ми беремо на одному полі по два врожаї. Попри те, що насосна станція підпорядкована управлінню магістрального каналу, ми вкладаємо в неї свої кошти, купуємо нові насоси, двигуни тощо. За інтенсивною технологією з двох сторін мають працювати двадцять “Фрегатів”, а насправді працює лише десять. Тому ми намагаємося сіяти невибагливі до зрошення культури. Без штучного дощу я навіть не уявляю, як тут можна господарювати. Зрошення — то життя Півдня України. День починається зі зрошення, ним і завершується, а інколи не закінчується, проблеми доводиться вирішувати вночі. 53 гривні на гектар — це копійки. Навіть пшеницю, зазвичай, ми поливаємо двічі, а то й тричі, а про кукурудзу та сою — годі й казати”. Отакими вийшли херсонські діалоги. Після відвідування Херсонщини зрозумів, що до трьох основних проблем у царині зрошення, про які йшлося на початку матеріалу, сільгоспвиробник додає ще одну, специфічну для нашої країни, — крадіжки. Що далі? Вочевидь, Указ Президента України “Про заходи щодо зрошуваного землеробства в Україні” дасть певний поштовх розвитку зрошування в нашій країні. А програма, яку херсонці подали на розгляд Кабміну, повинна забезпечити ефективне функціонування водогосподарсько-меліоративного комплексу. Залишилося побажати лиш ефективного функціонування, власне, самого Кабміну.
1 2 3 4 5 Категория: Технологія виробництва \| Добавил: Aspirant (12.07.2013)
Просмотров: 323 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: