Реферат на тему Фаїна Сергіївна Петрякова – дослідник художнього скла - Технологія виробництва - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Фаїна Сергіївна Петрякова – дослідник художнього скла. Фаїна Сергіївна Петрякова – дослідник художнього скла На початку червня 2002 року пішла з життя видатний український науковець Фаїна Сергіївна Петрякова. Її перу належать ґрунтовні праці з історії українського скла, фарфору, фаянсу. Останні півтора десятиліття пройшли для Фаїни Сергіївни під зіркою мистецтва та культури євреїв на етнічній території України. Всі свої сили та нестримну енергію вкладала вона в дослідження, атрибуцію, аналіз, методологію мистецтвознавчої науки. Її спадщина – це академічна історія розвитку окремих видів українського мистецтва, – та історія, деякі томи якої укладала Фаїна Сергіївна одноосібно, тільки особисто, довгі роки віддаючи себе святому мистецтву, нескінченно гортаючи сторінки архівних аркушів, бібліотечних видань, ретельно обстежуючи натурні джерела. Понад двадцять столиць світу – такою є географія її пошуків: і всюди каталоги, матеріали фондів та експозиції були нею ретельно опрацьовані. Головним принципом наукового методу дослідження Фаїни Сергіївни була верифікація – перевірка та переперевірка фактів, на основі яких узагальнюється та систематизується матеріал. Доктор мистецтвознавства, доцент кафедри скла Львівської Академії мистецтв, професор Інституту народознавства, Фаїна Сергіївна завжди відстоювала наукову чесність, порядність, коректність. Ці чесноти мали для неї виняткове значення, в тому числі й у повсякденному житті. Високі ідеали виявлялися у підвищеній вимогливості до себе та до інших. Своїми вчителями вважала вона фахівця з україніки, російського мистецтвознавця родом з Влоцлавека (нині терени Польщі) Володимира Михайловича Василенка та львів’янина родом з Хмельниччини (помер у Москві) Павла Миколайовича Жолтовського, духовним наставником відчувала польського дослідника Ервіна Пановського. Фаїна Сергіївна володіла російською, українською, польською, німецькою мовами. Невід’ємними супутниками її життя були словники, а також збільшуюче скло (лупа) та точна австрійська металева рулетка, за допомогою яких кожен експонат, що потрапляв до її рук, був ретельно вивчений, замальований, заміряний та описаний. Постать Фаїни Сергіївни в науці була дуже неординарною, надзвичайно яскравою, як і її трохи епатуючий образ, що надовго нам запам’ятається: вона наголошувала, що “мистецтво кожного народу беззахисне, воно від бога” і продовжувала, що мистецтво вічне, людина сьогочасна. … Її власне серце було цілком і повністю покладене на вівтар святого мистецтва. В наших руках волею обставин опинився один з незавершених текстів Фаїни Сергіївни, який вона не встигла передати в правленому остаточному варіанті. Але передостанній був трошки відредагований нами і безумовно заслуговує на друк. Стаття писалася спеціально для київського видання, пропонуємо її читачу як дайджест з останніх матеріалів Фаїни Петрякової в обробці Ольги Школьної. (щира подяка за надану інформацію науковому співробітнику Музею українського народного декоративного мистецтва, багатолітньому завідувачу відділу фарфору Сангурській Тетяні Євгеніївні Фаїна Петрякова, доктор мистецтвознавства, професор, Ольга Школьна, канд. мистецтвознавства До питання створення зведеного каталогу іудаїки України Серед тем, які протягом тривалого часу вважалися „небажаними” в українському радянському музеєзнавстві, були й ті, що широко вивчаються світовою наукою, зокрема коло проблем мистецтва іудаїки, і, зокрема, створення „Зведеного ілюстрованого наукового каталогу іудаїки” у контексті питань атрибуції та систематизації музейних колекцій України. Сьогодні в цьому напрямку ланцюг глухого забуття перерваний, однак належної уваги низка фахових питань не набула. Об’єктами пострадянського мистецтво-, культуро- і речезнавства стають витвори домашнього і релігійного вжитку українських євреїв, – з дерева, металу, глини, фаянсу, слонової кістки, тканин, паперу (витинанки, аплікації тощо), мережива і навіть тіста. Значення деяких експонатів музейних колекцій забуті, незрозумілі сучаснику, але розкривають типові риси, своєрідність художньої культури народу, споконвічні і трансформовані з плином часу напрацювання. Традиційне художнє ремесло євреїв у силу специфіки історії, їх прихильності до релігійних канонів, було не тільки життєво важливим заняттям, але й видом мистецтва, в якому тисячоліттями знаходили втілення талант, майстерність, працелюбство, художній смак євреїв. Неповторність багатьох творів, їх загадкова краса варті прикрашати експозиції кращих музеїв України, однак більшість з них не атрибутована, не досліджена, не введена у науковий обіг, а зберігається у фондах з позначкою “річ незрозумілого призначення”. Систематизовано, об’єднаною групою експонатів, окремою колекцією євреїстика на сьогодні зберігається, можливо, тільки у складі збірки Музею історичних коштовностей України. Решта музейних колекцій поки що не має чим похвалитися: заходи у напрямку об’єднання поодиноких розрізнених робіт іудаїки в збірки майже всюди не вживаються. Причин тому багато. Найперша – приховування (іноді навіть з гуманних міркувань, задля самих же творів) призначення, назви, функції, походження, авторства у багатьох випадках реєстрації предметів. Свідоме перекручування фактів книжок вступу, актів передачі, інвентарних книжок тощо, нав’язуване політичними міркуваннями впродовж багатьох десятиліть, підступне розпорошення колекцій по різним установам, – це результати знущання тоталітарною владою над єврейською культурою. За інерцією страждають твори. Деякі з них потрапили до допоміжних фондів і взагалі не фіґурують у картотеках, інші – як нерозшифровані й нерозтлумачені поглинуті пилом дальніх закутків сховищ або й при потребі реставрування лишаються в кінці черги через незнання їх справжньої художньої вартості, відсутність вірної повноцінної атрибуції. Оскільки геноцид єврейства потягом ХХ-го століття спрацював невблаганно, перервавши цілі ланки спадковості традиції, і, окрім людей, покрив попелом тисячі домівок, майстерень, синагог, цвинтарів разом з їх начинням, від спадку народу на українській території лишилися самі сліди. Немає ґенерації “нових” євреїв, родини яких би не зазнали утисків, не мали приховувати від власних дітей свою історію, звичаї, іноді навіть власне ім’я, не згадуючи вже про мову. Так само і в науці. Прагнеш вступити до інституту – зміни національність, звички, забудь, хто ти є насправді, відмовся від релігії предків; прагнеш працювати на ниві мистецтва – вступай до профкому, не компрометуй себе “юдофобією”, “юдоманією”… Через такі умови займатися іудаїкою було практично неможливо, на додачу зовсім небезпечно. Єврейські музеї Одеси та Львова, що існували ще до війни, були ліквідовані. Література, виставки, спецхрани архівів неприступні. Не було достатнього матеріалу, на основі якого можна провадити фахову атрибуцію, у музеях не вистачало компетентних працівників-євреїв, які б могли відтворити систематизацію речей за призначенням, функціональними особливостями, рівнем стилістичної довершеності. Тим більше взяти на себе сміливість побудувати експозиційний ряд іудаїки… Ще в 90-х роках ХХ-го століття спрацьовували пружини радянських устоїв. Як тільки ентузіасти завзято готували виставки єврейського, або, скажімо, караїмського мистецтва, невдовзі влада заносила їх до чорного списку, починала “перевиховувати”. Найчастіше такі працівники раптово ставали небажаними, до них ставилися упереджено, іноді просто звільняли (оскільки такі випадки непоодинокі, прізвищ не наводитимемо). Поступово накреслилися зрушення і в цьому напрямку. Повільно розхитується бутафорія насаджених нам “канонів” тем і кола питань. Одночасно все виразніше проступає проблема створення нового посібника з систематизації й атрибуції іудаїки. Адже для фахового проведення роботи мають бути зазначені критерії узагальнення, аналізу, експертизи щодо матеріалу, форми, декору, призначення, використання тощо. Великою допомогою в цьому напрямку може стати книга “Пам’ятки єврейської культурної спадщини в музеях України”. Це видання представляє десятки виразних предметів з українських колекцій євреїстики і презентує іудейське традиційне мистецтво ХVІІ-ХХ століть. Оскільки у науковій літературі відсутні комплексні дослідження прикладного мистецтва, традиційного єврейського ремесла на українській етнічній території, – це гальмує визначення його місця в історії мистецтва Європи ХVІІ – першої половини ХХ століть. Книга “Пам’ятки єврейської культурної спадщини в музеях України” покликана сприяти поглибленому вивченню історії єврейської культури України. Вона дає відповіді на численні запитання, що стосуються пошуку, обліку, публікації, показу на виставках творів єврейського мистецтва. Видання складається з таких розділів: “Синагога”, “Свята”, “Одяг”, “Посуд”, “Родинне життя”. Предмети систематизуються за матеріалами: текстиль, кераміка, метал, папір, дерево тощо. До текстильних форм увійшли: завіси на нішу з Торою “парохет”, “капорет”; сумки для Тори “меїли”; святкові пояси, прикраси для талесів “атари”; святкові жіночі нагрудники “брустихли”. Окремою групою приведені різноманітні предмети з металу (пасхальні, суботні), серед яких особливо цікаві карбовані кухлі для омовіння фаланг пальців перед благословінням. Привертає увагу надзвичайно нарядний, захоплюючий вишуканістю форм побутовий посуд з фаянсу (переважно миски). Раритетними об’єктами виступають експонати зі звичайного паперу, серед них – настінні прикраси для східної стіни синагоги “мізрах”, для віконних шибок “рейзеле”. У книгу введений корпус з об’єктів зі збірок музеїв різного профілю, у тому числі й приватних колекцій. Особливий акцент зроблено на творах львівських зібрань, на матеріалах яких значною мірою і побудована ця праця. Найбільше експонатів, представлених у книзі, були репрезентовані з колекцій євреїстики Львівського музею етнографії та художнього промислу, започаткованої збіркою Максиміліана Германовича Гольдштейна (1880-1942) на початку ХХ століття. З 1989 року у музеї розпочався новий етап вивчення української іудаїки – безпосереднє її введення у міжнародний науковий обіг. Тоді розгорнулася підготовка до експонування виставки “Єврейське традиційне мистецтво ХVІІ – початку ХХ ст.” – Львів (1990 р.), Київ (1991 р.), Краків (1993 р.), Тель-Авів (1994 р.). Експонати групувалися відповідно призначенню: металеві (латунь, срібло, мідь) світильники (суботні, ханукальні): люстри, бра, канделябри, свічники, срігманти ханук – тильні частини свічників, які вцілілі після згарищ під час війни; пряжки святкових поясів канторів; кухлі для омовіння рук священника перед благословінням; деякі поодинокі екземпляри – обрядові весільні персні, печатки, обрамлення для Тори у Синагозі; прикраси сувоїв Тори: корони, щитки (“таси”), указки (“яди”). Розписний фаянс утилітарного (миски, тарілки, дзбани, блюда др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.) та ритуального (ханукальні свічники, коробки для маци, седерові тарілки, подарункові тарілочки з поздоровчими написами; декоративний та ужитковий посуд: дзбани, блюда, миски; мініатюрна анімалістична пластика: песики, качки, левенята) призначення, – надзвичайно значима частина збірки. Синагогальні тканини – ще один важливий розділ виставки. Були представлені завіси з пишним декором, іноді датами та дарчим написами – “парохети”, “капорети” тощо, зроблені з важких тканин (оксамиту, шовку), прикрашені аплікаціями, шиттям, мереживом. Широко використовувались в Галичині плетені з металевих ниток мережива “іспанського” стилю. У цьому ж дусі виготовлялись святкові ярмулки, ковніри, деталі жіночого святкового одягу. Відомим центром мереживоплетіння у Галичині, що поставляв цю продукцію, був Сасів (ХІХ ст.). Ориґінальні витинанки з білого паперу – ще одна грань єврейського мистецтва. Різноманітні за формою, виконані здебільшого хлопчаками, вони мають традиційну символіку. Це леви, орли, олені, іноді постаті солдатів, коней – відгомін хлопчакових ігор. Графіка рисунків стримана. З кольорового паперу виготовлялись ефектні декоративні аплікації. Діапазон творчих пошуків майстрів-умільців єврейського походження був представлений дерев’яними іграшками, фіґурками з тіста, виробами зі скла, кістки… Спираючись на матеріали, опрацьовані в ході підготовки виставки та книги, викристалізувався ряд положень та висновків. Найголовніше: необхідно відродити музеї єврейської культури в Одесі та Львові. Одним з першочергових завдань у цьому напрямку є створення зведеного ілюстрованого наукового каталогу іудаїки в музеях України. Адже відомо, що у фондах бібліотек, музеїв (центральних, обласних, районних, краєзнавчих, історичних, художніх тощо) існують твори, що співвідносяться з єврейською матеріальною культурою переважно ХVІІІ – першою третиною ХХ століть. Це сувої Тори, друковані та рукописні книги, архівалія (фото, негативи, документи), синагогальне начиння, обрядово-побутові речі. Єврейські твори розпорошені, знаходяться як вкраплення у різних музейних підгрупах. Тобто у жодному з українських музеїв (навіть академічного ранґу) іудаїка не зберігається, як певна колекція, фондова рівноправна група (крім кількох виключень – Музею історичних коштовностей України, що має постійнодіючу виставку “Єврейське церемоніальне срібло”; Львівського музею історії релігії, де є розділ іудаїки; та відкритого у статусі відділу при Артемівському державному історико-краєзнавчому музеї “Етнографічного музею історії культури єврейської громади Бахмута”). Єврейські об’єкти в музеях України, навіть наприкінці ХХ ст., не мали постійного місця в експозиціях. Надзвичайно рідко зустрічаються випадки тимчасових виставок. Спроби вивчення іудаїки в музеях України поодинокі. Справжня наукова реставрація, атрибуція проводиться тільки у згаданому Музеї історичних коштовностей. Невеличкі зрушення у справі виявлення, каталогізації, осягнення естетики єврейської культури як духовного продукту має місце у Волинському обласному краєзнавчому музеї, Львівському історичному музеї, Львівському музеї історії релігії, Львівській галереї мистецтв. Аналізуючи єврейське музейництво в Україні на протязі ХХ ст., потрібно зупинити увагу на такому напрямку колекціонування, як ілюстративні матеріали, тобто організацію фототек та неґатек. Цілком унікальними джерелами “першої руки” є фотодокументальні колекції М.А. Таранушенка, Д.М. Щербаківського, Г.В. Бриллінга, Національного музею у Львові. Певним імпульсом щодо пробудження хоча б побіжної уваги до єврейських речей у сучасних колекціях українських музеїв виступила Постанова Кабінету міністрів України від 3 квітня 1997 року №308 про створення Української частини Спільної україно-американської Комісії з питань культурного надбання. Це був перший крок, спрямований на виконання Угоди між урядами України та США “Про охорону та збереження культурного надбання” (підписана 4 березня 1994 року). З метою популяризації діяльності вищезгаданої Комісії у 2000-му році був виданий альбом “Пам’ятки єврейської культури: В музеях і заповідниках” на трьох мовах – українській, анґлійській та івриті. Видання представлено під патронатом Президента України пана Л.Кучми та посла Ізраїля в Україні пана А.Азарі. По суті це перше видання українською мовою, зроблене в Україні, про єврейське культурне надбання, що збережене в Україні. Альбом дає уявлення про різнопланові об’єкти єврейської традиційної культури на українській етнічній території і складається зі 107-ми ілюстрацій. Фоторяд – це експонати з 7-ми збірок: Львівського історичного музею, Львівського музею історії релігії Львівського музею етнографії та художніх промислів, Львівської галереї мистецтв, Дніпропетровського історичного музею ім. Д.Я. Яворницького, Вінницького обласного краєзнавчого музею, Музею історичних коштовностей України. Представлено лише сім колекцій. Це у десять разів менше загальної кількості збірок, у яких є єврейські речі”. Зазначимо, що у виданні “Пам’ятки еврейської культури в Україні” уведені переліки експонатів з 24-х збірок, окрім згаданих вище семи. Начебто документальний матеріал альбому наочно свідчить, на жаль, про абсолютну необізнаність упорядників переліків щодо навіть елементарних назв предметів. Макет книги “Пам’ятки еврейської культури в Україні” зроблений фахово. Він організований як свого роду експозиція, виставка єврейських пам’яток кінця ХVІІ – початку ХХ століть. Незвичні у своїй характерності музейні предмети поставлені поряд, як люди, щільно, пліч-о-пліч. Це дозволяє, при бажанні, побачити, відчути їх прадавній глибинний взаємозв’язок, збагнути внутрішню логіку єврейських речей, що ніяк не залежала від місця та часу створення… Зважаючи на вибірковість, відсутність верифікованого підходу до вивчення пам’яток єврейського мистецтва, на часі постає питання про підготовку “Зведеного ілюстрованого наукового каталогу іудаїки в музеях України”. Певні кроки на цьому шляху можуть бути зроблені вже сьогодні. Будемо сподіватися на розуміння і підтримку Української частини Спільної україно-американської Комісії з питань культурного спадку. Канун річниці цієї інституції, створеної 3 квітня 1997 року (№308) міг би ознаменувати новий етап вивчення іудаїки України. Мистецтво кожного народу – від бога, воно беззахисне, але безсмертне і зберігає свою самобутність… Мистецтво юдеїв напряму пов’язане з історією розвитку української промисловості. Культура євреїв, яка влилася в полікультуру України з ранньохристиянського часу (окремі колоніальні поселення у Галицько-Волинських землях, тощо), і домінувала на мапі цілих областей до часів першого голокосту періоду Гетьманщини і після – до перепису Л.Похилевича 1860-х рр. (зокрема, Черкащина, вся Волинь), стала рушійною силою Першого Відродження України на землях князів Острозьких, збудження згущеної образності епохи Барокко (ХVІІ – ХVІІІ століть), розвитку промисловості в ХІХ столітті, зародку великих міст, появи стилю Альгамбра у 1890-х. Хатні, промислові та церемоніальні предмети, виготовлені євреями і єврейськими підприємствами, які підняли виробництва України у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, закладали фундамент нинішніх легкої і важкої промисловості в більшості реґіонів. Оскільки юдеям було заборонено займатися хліборобством та селитися у великих містах, вони засновували невеличкі, а згодом і більші підприємства, заводи, фабрики, які з часом утворили густе павутиння промислової мережі у взаємозв’язках. Авторські розробки електротехнічного фарфору, сантехнічного фаянсу, художнього скла, дизайну і технології промислового металу в єврейських громадах відзначалися культурою виконання і низкою винаходів, які не знайшли в свій час відображення ані у мистецтвознавчій, ані у музейницькій, ані у технічній літературі, оскільки були пов’язані з музеями віддалених юдейських селищ, асортиментних кабінетів при виробництвах, переважно винесених за межі мегаполісів. Маючи розвинені традиції з багатовіковою історією, євреї-ремісники і члени громад містечок, керованих цадиками-підприємцями, через небезпеку розголосу технологічних напрацювань і, відповідно, перспективи знайдення конкурентів, намагалися тримати в таємниці свої винаходи, не привертати до себе особливої уваги. Тим більше, що релігійне життя євреїв, просякнуте ідеєю незасмучення, вшанування всього родинного, було певною мірою пересторогою від іновірців, яких намагалися впритул не допускати до технології на підприємствах. Приміром, типологія виробів керамічних підприємств України ХІХ століття, зокрема галузі фарфору-фаянсу, що являла собою розвинуту мережу єврейських підприємств, нині має стати набутком не лише мистецтвознаців і дизайнерів, а й музейників широкого профілю – від технологів до вузькогалузевих спеціалізованих колекцій заводів-виробників, краєзнавчих збірок. Форми ужиткових речей, які нині зникли – типу конусів для цукрових голів, фарфорових шарів для барабанних млинів, машин для чищення вух, промислових зразків електроізоляторів, черепиці; цегли в асортименті – від вогнетривів, кислотоупорів і призначенням для викладення промислових труб до фасонних форм для вапняних, склоплавильних, керамокристальних печей, пірогранітних паркетів і метлахської плитки тощо. Комплексні вироби скляної, керамічної і металевої промисловості на зразок люстр, ханукальних свічників у своєму різноманітті, церковних ставників-ліхтарів – менойр, виготолення яких в іудейських громадах України відоме з ХVІІ століття і потребувало витрачення до 10 років життя на один виріб, генетично пов’язані з традиціями художньої обробки металу серед іудеїв, несуть ознаки як творів мистецтва, так і зразків для промисловості, прототипів, а подекуди канонів для осмислення у виробничих умовах і тиражування. Через неуважне ставлення до історії техніки, деякі технічні музеї, нехтуючи даними мистецтвознавства, не ідуть далі експонування зразків виробів своїх колекцій. Однак, якщо відоме ім’я першого винахідника різьби для виготовлення промисловим способом електроізоляторів, Айзика Брестіна з кам’янобродського заводу єврейської громади під керівництвом родин цадиків острозько-славутського походження Шапіро і Зусманів, то ім’я цієї людини, як і 1876 рік, час винаходу, очевидно, мають бути відображеними в даних музею Київенерго, як і факти, що наступними виробниками освітлювального асортименту в Україні стають підприємства Матвія Сидоровича Кузнецова в м. Слов’янську Харківської губернії (1890-ті рр.), нині Донецької області й спеціалізоване підприємство технічного фарфору в с. Першотравненськ, раніше іменованого Токарівкою в Баранівському районі Житомирської області. Відповідно варто дослідити іконографію цих промислових зразків, розвиток технології їх виготовлення, специфіку конструкції й вжитку, типологію. За таким же принципом необхідно накреслити ні мапі України розвиток спеціалізованих єврейських виробництв сантехнічного фарфору і фаянсу, а також розглянути виготовлення і типологію підрозділів гігієнічної кераміки у складі асортименту інших виробництв України. Принаймні до сьогоднішнього дня на факультеті сантехніки і каналізації (водовідведення) в Київському інституті будівництва й архітектури та на факультеті силікатів Національного технічного університету України „Київський полтехнічний інститут” не читається предмет „Історія сантехніки”. Державні музеї води і водовідведення Києва ще досить молоді інституції, ще пізнішим є нововідкритий приватний Музей унітазу, в якому не провадиться фахова експертиза експонатів збірки, і ориґінальний унітаз українського спеціалізованого виробництва в Полонному початку ХХ-го століття, що має марку підприємства, яка фіґурує під № 471 у марочнику О.М. Родіонова , наукового співробітника сімферопольського Кримського республіканського краєзнавчого музею, позначена в експлікації як „річ анґлійського виробництва” без утрудження верифікації торговельної марки співробітниками установи. Єврейські виробництва санфаянсу України орієнтувалися на кращі європейські зразки, виготовляли продукцію для внутрішнього і зовнішнього ринку, дбали про якість маси, черепка, глазурування. Крім того, М.Шапіро і А.Зусман робили бренд: річ представляла власника виробництва. Запроектований в традиціях бельгійського модерну „Ар Нуво” з білим веґетаційним рельєфом на тлі білої поливи клозет, що віддалено нагадував за дизайном форми анґлійський прообраз системи „Унітас”, – виріб, орієнтований на досить заможного споживача – єдиний експонат музею з асортименту українських мануфактур. Типологію і форми банно-вбирального призначення від вітчизняних виробників не досліджують в жодному музеї України, як і родовід цього напрямку промисловості. Виключення складають окремі незначні напрацювання харківського приватного Музею кераміки і сантехніки. Для всестороннього вивчення таких експонатів потребується особлива увага до комплектування колекцій в цьому напрямку і обмін інформацією серед музейників, оприлюднення нових даних, фахова каталогізація, уважне ставлення до промислових взірців випуску фарфоро-фаянсової галузі України до більшовицького перевороту, левову частку якої складає асортимент єврейських виробництв. Зокрема, жоден музей нині не має зразків перших українських ванн, полібанів (гібрид високого піддону для душу і низької сидячої ванни), душових кабін, електроізоляторів, водонагрівачів, перших керамічних конвекторів і сервантоподібних, мисникоподібних доелектричних і ранніх електричних плит з корпусом із вогнетривких кахлів і духовкою, яка еволюціонувала від печей і ватранів. Не збираються ранні форми електричних прасок, типи кип’ятильників, парасольок, електросамоварів, не ведеться їх облік, не ставиться завдання створення музеїв міщанського побуту і промислового мистецтва новітнього часу. Отже, часопис матеріальної культури, як частина культури духовної, речезнавство і свідчення поступу цивілізації, має стати пріоритетним напрямком комплектування колекцій музейних збірок України. Звести всі існуючі дані, обробити їх і створити критерії атрибуції іудаїки художньої і промислової, що влилася в історію українського побутописання – першочергове завдання музейників всіх напрямків – від мистецтвознавців до науковців технічних установ. На додачу варто лише зазначити, що на базі квартири-музею Фаїни Петрякової за адресою Менделеєва, 14/4 у Львові, зусиллями єврейської громади на чолі з паном Мейлахом Шейхетом було засновано Науковий центр Іудаїки та єврейського мистецтва ім. Ф.Петрякової. Врешті кількарічні зусилля по впорядкуванню її архіву та колекції призвели до фінішу над роботою останніх двох десятиліть дослідниці „Іудаїка в музейних збірках України” (у двох томах), що нині готується до видання. Очевидно ця енциклопедія-довідник стане бестселером єврейської громади різних міст України та найближчого зарубіжжя і з часом знайде місце неподалік сувоїв Тори в кожній родині, що шанує свої традиції. Фаїна Сергіївна поклала на вівтар свого беззахисного мистецтва власне життя, торуючи дорогу міжнародним виставкам єврейського мистецтва з фондів Львівського музею етнографії та художніх промислів (на основі колекції Максиміліана Гольдштейна). Два відроджених музеї іудаїки у Львові та Одесі стали знаковим початком нового осмислення історії єврейських громад України, добою тотального Ренесансу. Був відкритий у 1928 році (1.10.1928?) і проіснував до Великої Вітчизняної війни. Частина його колекції опинилася у Санкт-Петербурзі. Певною мірою спадкоємцем цього музею став Одеський міжнародний єврейський общинний центр „Мігдаль”, відкритий в Одесі 2003 року. Фаїна Сергіївна не дожила до цієї події лише рік Був відкритий 17 травня 1934 року, остаточно перестав функціонувати 1941 року, коли протягом 7 липня – 30 серпня експонати були передані як особливий фонд до Музею художньої промисловості (нині ЛМЕХП) Петрякова Ф. Пам’ятки єврейської культурної спадщини в музеях України. – Львів, 2002. – Книга досі не видана, оскільки йшов прийом-звірка колекції музею-квартири Ф.С. Петрякової у Львові Інститут рукописів у Центральній науковій бібліотеці ім. Вернадського НАНУ. 320 фото: синагоги (фасади, інтер’єри, розписи, ритуальні предмети), види вулиць, житлових будинків Інститут археології НАНУ (Київ); 283 фото (синагоги, надгробки) Вінницький обласний краєзнавчий музей. Види колишнього єврейського кварталу Вінниці, цвинтар у Немирові Неґатека Львівського національного музею
1 2 3 4 5 Категория: Технологія виробництва \| Добавил: Aspirant (07.05.2013)
Просмотров: 483 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: