РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Засновники соціології - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Почнемо з засновника соціології Огюста Конта. Огюст Конт (1798 - 1858) – французький філософ та соціолог, один із засновників позитивізму у соціології. Конт вважав, що соціологія як наукова дисципліна повинна будуватися за аналогією з природничими науками та базуватися на позитивному (здобутому за допомогою наукових методів – спостереження, експерименту тощо) знань про суспільство. Згідно позитивному підходу, 1) соціальні явища такі ж самі, що і явища природи; 2) методи аналізу, які застосовуються у природничих науках, можуть бути використані і в соціології; 3) задача останньої полягає у розробці системи у вищій мірі узагальнених, емпірично обґрунтованих теоретичних положень, які повинні стати основою для прогнозування соціальних процесів. Визнаючи суспільство частиною органічної природи, О.Конт доходить висновку щодо закономірностей суспільного розвитку. Суспільство, за його думкою, розвивається за тими ж законами, що й природа. Саме тому Конта вважають одним із засновників еволюційно-органістичної теорії. У своєму розумінні закономірностей розвитку суспільства Конт виходив із сформульованого ним закону трьох стадій розвитку людського знання. За Контом, наше знання послідовно проходить такі стадії: 1) теологічне або фіктивне знання; 2) метафізичне або абстрактне знання; 3) наукове або позитивне знання. За Контом, нова наука ?соціологія“ повинна бути позитивною наукою, тобто вона має розглядати всі соціальні явища як феномени, що розвиваються за тими же незмінними законами, що й природні явища. Розробляючи класифікацію наук, Конт визначив соціологію як науку, що узагальнює знання про світ, здобуті іншими науками. Тому саме соціологією він завершує свою піраміду наук, підкреслюючи її значення у відкритті універсальних законів розвитку функціонування суспільства. Методами соціологічного аналізу Конт назвав такі, як спостереження, експеримент, порівняння та історичний метод. За допомогою цих методів соціологи повинні досліджувати суспільство, яке, згідно Конту, є вищою реальністю (на відміну від індивіда, який, вважав французький вчений, є абстракцією). Під суспільством Конт розумів усе людство або якусь його частину, пов’язану консенсусом (взаємною згодою). Соціологічне вчення Конта складається із двох частин – соціальної статики, яка описує закони існування суспільства, та соціальної динаміки, яка закони та схеми суспільної трансформації. Надаючи великого значення соціології, Конт підкреслював її перетворюючу роль у суспільстві та вважав такою ж важливою, як і роль релігії. На його думку, соціологія повинна призвести до революції в умах людей, що й сприятиме прогресивному розвитку суспільства. Головні праці Огюста Конта: „Курс позитивної філософії“ (у 6-ти т.т) (1830-1842), „Система позитивної політики“ (у 4-х т.т.) (1851-1854) Метою даного дослідження є вивчення поняття «аномія», а конкретним завданням — розгляд останнього у трактуванні його автора, відомого французького соціолога Еміля Дюркгейма (1858 р. — 1917 p.). Реалізація цього завдання дозволить з'ясувати ті аспекти поняття, які привертають інтерес з боку філософії і соціології права. Аналізуючи різні форми відхилення від нормального життя сучасного йому буржуазного суспільства, Дюркгейм запровадив поняття «аномія», під якою розумів такий стан суспільства, за якого для його членів утрачається значимість соціальних норм і розпоряджень, результатом чого є зростання частоти проявів тих форм поведінки, які відхиляються від норми і мають саморуйнівний характер — аж до самогубства [2]. За даного стану відсутня чітка нормативна регуляція індивідуальної поведінки, створюється своєрідний ціннісний вакуум, коли старі норми і цінності вже не працюють, а нові ще не утвердилися. Для нормальної життєдіяльності людини потрібні регуляція і регламентація як її соціальної ролі, так і особистісних властивостей. Коли контроль над людиною послабляється, виникає аномія, здатна призвести до розпаду особистості. В анемічних ситуаціях суспільство і людина дезінтегруються, виникає конфлікт, спроможний викликати негативні наслідки як для суспільства, так і для окремої людини. Дюркгейм розглядав аномію як постійний і нормальний стан капіталістичного суспільства. Оскільки останнє заохочує однакові для всіх цілі і цінності індивідуального успіху, то більшість людей, позбавлених багатства, влади, високого престижу, неминуче вступають у конфлікт із соціальними нормами або розцінюють своє життя як таке, що не склалося. Згідно з ідеями Дюркгейма, сучасна аномія — це результат ненормальних форм поділу праці у капіталістичному суспільстві, про що свідчать часті промислові, торговельні і фінансові кризи, а також антагонізм між працею і капіталом. Інакше кажучи, він використовував поняття аномії, щоб описати стан тієї чи іншої форми скасування державного контролю, результатом чого є припинення функціонування нормативних правил поведінки людей, правил їхньої взаємодії один з одним. У такій ситуації люди не знають, чого їм очікувати один від одного і починають поводитися ненормативно. Дюркгейм виділяє дві концепції аномії, відповідно до двох головних моделей соціально-історичного розвитку суспільства. У архаїчних суспільствах, які він називав механічними, маємо справу з не-спеціалізованими видами трудової діяльності, тоді як у розвинутих, названих органічними, рівень поділу і спеціалізації праці досить високий. У архаїчних суспільствах люди поводяться і думають більш-менш однотипно через спільну орієнтацію на однакові життєві цілі. Коли ж суспільство стає складним (органічним, а не механічним), ускладнюється і робота. Внаслідок чого життєві цілі у різних соціальних груп стають неоднаковими, різними стають і правила соціальної життєдіяльності. У подібному суспільстві люди більше не зв'язані один з одним, їхні соціальні зобов'язання знеособлюються, перетворюються на анонімні. Таким чином, аномія — це ламання соціальних норм. Люди перестають знаходити собі місце у суспільстві, оскільки перестають діяти правила, які забезпечують виконання конкретних соціальних ролей. Це призводить до невдоволеності життям, відхилень у поведінці, до конфліктів. У книзі «Самогубство» аномія розглядається Дю-ркгеймом як важка моральна криза, коли на грунті суспільних потрясінь порушується система правової і моральної регуляції індивідуальної поведінки, що призводить до втрати: особистої рівноваги, почуття належності до певної соціальної групи, почуття дисципліни і суспільної солідарності. Крайнім проявом цього стану особистості є акт самогубства. Анемічні самогубства зустрічаються тоді, коли у суспільстві відбуваються великі зміни на зразок економічних криз, під час яких людина позбавляється здатності пристосовуватися до нових життєвих умов і внаслідок цього втрачає зв'язок із суспільством. Стан суспільної аномії, тобто відсутності чітких правил і норм поведінки, ламання системи цінностей, породжує у людей почуття нестійкості, беззахисності, дезорієнтованості, штовхає їх на самогубство. Однак, як підкреслює Дюркгейм, не всі суспільні кризи призводять до збільшення числа самогубств. Так, перебуваючи у стані війни, народ знаходить загальні цілі і завдання, які поєднують суспільство, сприяють його солідаризації. Якщо егоїстичне самогубство переважно поширене серед інтелігенції, то анемічне спостерігається, головним чином, у сфері торгівлі і промисловості в умовах економічної кризи [3]. Аномія має не тільки соціальну, а й фізіологічну основу. Відповідно до цього Дюркгейм виділяє два види людських потреб, що залежать від різних систем регуляції, — фізичної і суспільної. Фізична регулюється органічною природою людини, межі якої досить чіткі і зрозумілі. Інша справа із суспільними потребами, рамки яких дуже важко визначити, хоча цілі не викликають особливих питань. До цих життєвих цілей належать: багатство, розкіш, влада. Що стосується даних цілей, то тільки мораль може примусити людину до самоконтролю при їх досягненні. Вона дозволяє привести у відповідність потреби людини і їх можливе задоволення У разі раптового порушення соціальної рівноваги нормальна моральна регуляція порушується, нормальні потреби перестають задовольнятися. Людина втягується у боротьбу за матеріальні і духовні блага. Прірва між очікуванням і реальністю стрімко збільшується, стаючи джерелом нещастя і непередбачуваних трагедій [4]. Разом з тим аномія, породжуючи систематичні відхилення від соціальних норм, є підґрунтям прискорення таких змін у суспільстві, які у перспективі можуть дозволити звести нині існуючі види аномії до певного мінімуму. Дюркгейм вважав, що умови соціального здоров'я і соціальних хвороб не повинні визначатися абстрактно й абсолютно, тому що будь-який соціологічне значимий факт може бути віднесений до патології тільки стосовно цього, конкретного суспільства. Так, скажімо, те, що є нормальним для дикуна, не завжди є нормальним для цивілізованої людини і, навпаки [5, 106]. Сучасні західні дослідники воліють мати справу не стільки з аномією у її соціологічному значенні, скільки з такою у соціально-психологічному розумінні. В останньому разі аномія розглядається, у першу чергу, як наслідок внутрішніх властивостей і якостей особистості і лише потім у контексті соціальних умов. У соціології злочинності вивчаються, з одного боку, такі суперечливі елементи свідомості аномічної особистості, як: почуття безпорадності, порожнечі, безвідповідальність і відсутність моральних цілей, а, з іншого — досліджується авторитаризм, этноцентризм і політичний екстремізм, включаючи тероризм. Американські вчені А. Коен, Р. Клоуард і Л. Олин, розглядаючи процеси, за допомогою яких індивідууми у певних соціальних групах сприймають зразки девіантної поведінки, об'єднали мертоновську теорію відхилення з концепцією девіації як передачі культурних норм. II. «Соціологізм» як філософське обгрунтування соціології Основополагаючі принципи соціології Дюркгейма часто позначають як «соціологізм». Цей термін, безперечно, огрублює та спрощує представлення про дюркгеймівську теорію. Тим не менш, він може служити корисним орієнтиром, що вказує на деякі важливі особливості соціологічних світобачень французького вченого. Для розуміння дюркгеймівського «соціологізма» необхідно виділити та розпізнати в ньому два аспекти: онтологічний і методологічний. «Онтологічний бік социологізма», тобто концепція соціальної реальності, виражена в наступних базових положеннях. 1. Соціальна реальність включена в універсальний природній порядок; вона настільки ж стійка, обгрунтована та «реальна, як й інші види реальності, а тому, подібно останнім, вона підпорядкована дії означених законів. 2. Суспільство – це реальність особливого роду, що не зводиться до інших її видів. Мова йде перш за усіх про всесвітнє підкреслення автономії соціальної реальності по відношенню до індивідуальної, тобто біопсихічної реальності, втілену в індивідах. «...Суспільсво - не проста сума індивидів, але система, утворена їх ассоциацією та представляє собою реальність, яка наділена своїми особливими властивостями. Звичайно, колективне життя припускає існування індивідуальної свідомості, але цієї необхідної умови недостатньо. Потрібно ще, щоб ця загальна свідомість була асоційована, скомбінована, причому скомбінована певним чином», - пише Дюркгейм. Ідея дихотомії індивіда і суспільства червоною ниткою проходить через усю наукову творчість французького соціолога. У різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. «Індивідуальні факти -соціальні факти», «індивідуальні представлення - колективні представлення», «індивідуальна свідомість - колективна свідомість»- такі деякі з основних дихотомій соціології Дюркгейма. Зазначені дихотомії, у свою чергу, безпосередньо зв'язані з загальною концепцією людини в Дюркгейма. Як уже відзначалося, у всякій загальній теорії суспільства присутня загальна теорія людини, усяка загальна соціологія чи так чи інакше базується на якійсь філософській антропології. Соціологія Дюркгейма не складала в цьому змісті виключення. Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борють дві сутності: соціальна й індивідуальна . 3. Онтологічний бік «соціології» зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення і детермінації людської свідомості і поводження; значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним. У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: «колективні представлення» - над індивідуальними, «колективна свідомість» - над індивідуальним, «священне» - над «світським» і т.п. Соціальні факти, по Дюркгейму, володіють двома характерними ознаками: зовнішнім існуванням стосовно індивідів і примусовою силою стосовно них. Суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза- і надіндивідуальна реальність. Воно - «реальний» об'єкт усіх релігійних і цивільних культів. Воно являє собою більш багату і більш «реальну» реальність, чим індивід, воно домінує над ним і створює його, будучи джерелом усіх вищих цінностей. Таким чином, характерна онтологічна риса «соціологізму» - це «соціальний реалізм». Дюркгейм визнає, що генетично суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів; але, раз виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. Методологічний аспект «соціологізму» тісно пов'язаний з його онтологічним аспектом і симетричний йому. 1. Оскільки суспільство - частина природи, остільки наука про суспільство -соціологія - подібна наукам про природу у відношенні методології. Її пізнавальною метою проголошується дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків та закономірностей. Дюркгейм наполягає на застосуванні в соціології об'єктивних методів, аналогічних методам природних наук. Звідси безліч біологічних і фізичних аналогій і понять про його роботи, особливо ранні. Основний принцип його методології виражений у знаменитій формулі, відповідно до якої асоціальні факти потрібно розглядати як речі. Дослідженню повинні піддаватися в першу чергу не поняття про соціальну реальність, а вона сама безпосередньо; із соціології необхідно усунути всі поняття, що утворилися поза наукою. Необхідно підкреслити, що ця теза Дюркгейма має не стільки онтологічний, скільки методологічний зміст. «Розглядати факти визначеного порядку як речі - не значить зараховувати їх у ту чи іншу категорію реальності; це значить займати по відношенню до них визначену розумову позицію. Це значить приступати до їхнього вивчення, виходячи з принципу, що ми нічого не знаємо про те, що вони собою представляють, а їхні характерні властивості, як і невідомі причини, від яких вони залежать; не можуть бути виявлені навіть самою уважною інтроспекцією», - писав він. Цю обставину нерідко ігнорували інтерпретатори і критики Дюркгейма. Методологічний монізм Дюркгейма різко контрастував з дуалістичними трактуваннями наукової методології, що протиставляли «пояснення» і «розуміння» (В. Дильтей), «номотетический» і «ідеографічний» (В. Виндельбанд), «генерализирующий» і «индивидуализирующий» (Г. Риккерт) методи в природничих науках і науках про культуру. Ця тенденція, характерна для німецької філософії того часу, у цілому не була присуща Франції, де в соціальних науках панували позитивістська методологія і представлення про єдність наукового знання. 2. З визнання специфіки соціальної реальності випливає самостійність соціології як науки, її незвідність ні до яких інших з наук, специфіка її методології і понятійного апарата. Звідси ж і методологічний принцип, відповідно до якого соціальні факти повинні пояснюватись іншими соціальними фактами. 3. Однак «соціологізм» Дюркгейма виходить за рамки цього методологічного принципу. Оскільки відповідно до його «соціального реалізму» суспільство виявляється домінуючою, вищою реальністю, оскільки відбувається соціологізація як пояснювальних, так і пояснюючих фактів. Соціологічний спосіб поясненні проголошується єдино вірним, що виключає інші способи чи включає їх у себе. Соціологія в результаті виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук, покликана обновити і соціологізувати усілякі галузі знання: філософію, гносеологію, логіку, етику, історію, економіку й ін. Таким чином, визнання соціології специфічною наукою доповнюється в «соціологізмі» своєрідним соціологічним експансіонізмом ( позначається іноді як «соціологічний імперіалізм»). Соціологія мислилася Дюркгеймом не просто як самостійна соціальна наука в ряді інших, але і як «система, корпус соціальних наук». У результаті «соціологізм» з'являється не тільки як базова соціологічна концепція, але і як філософське навчання. Ті глобальні проблеми природи моралі, релігії, пізнання, категорій мислення, що прагнув дозволити у своїх дослідженнях Дюркгейм, нерідко виходили за рамки власне соціологічної проблематики, будучи філософськими в самій своїй постановці. Звідси його двоїсте відношення до філософії. З одного боку, Дюркгейм відзначав у якості одного з відмітних ознак соціологічного методу незалежність від усякої філософії; з іншого боку - він. по власному визнанню, завжди залишався філософом. Вимога відокремити соціологію від філософії в Дюркгейма було значною мірою зв'язано з нею негативним відношенням до умоглядних спекуляцій у соціальній науці, що, з його погляду, тільки дискредитують її. Соціологія повинна будуватися на емпіричному і раціональному методичному фундаменті. Такі основні принципи «соціологізму», за допомогою яких Дюркгейм обґрунтовував необхідність і можливість соціології як самостійної науки. Розробку цих принципів він здійснював у безупинній полеміці з найрізноманітнішими концепціями людини і суспільства: спиритуалистской філософією, утилітаристською етикою, індивідуалістською економікою, біологічним редукционизмом у соціальній науці. Але особливо важливе значення мав його антипсихологізм, що містив у собі одночасно критику психологічного напрямку в соціології і прагнення звільнити останню від впливу психології. Психологізм у той час був головним утіленням методологічного редукционизма й індивідуалізму; не дивно, що саме в ньому Дюркгейм бачив явну і сховану перешкоду на шляху становлення соціології як самостійної науки. Необхідно уточнити, що критика психологізму здійснювалася Дюркгеймом власне кажучи з позицій соціальної психології, що зароджувалася тоді. «Коли ми говоримо просто "психология", - писав Дюркгейм, - ми маємо на увазі індивідуальну психологію, і коштувало б для ясності в обговореннях обмежити в такий спосіб зміст слова. Колективна психологія - це вся соціологія цілком: чому ж не користатися тільки останнім вираженням?». Трактування ж самих соціопсихичних сутностей, таких, як «колективна свідомість», «колективні представлення». «колективні почуття», «колективна увага» і т.д., у нього була суто «соціологітською»: останні розглядалися як надіндивидуальні сутності, і станам, що зводяться не до відповідного фактам, індивідуальної психіки. Цим «соціологіська» соціальна психологія Дюркгейма істотно відрізнялася від «психологіської» соціальної психології його постійного опонента Г. Тарда, що зводив соціально-психологічної закономірності до індивідуально-психологічного. Під впливом труднощів методологічного характеру і критики з боку інших напрямків Дюркгейм згодом зм'якшив ригоризм своїх первісних «соціологіських» і антипсихологіських формулювань. Багато інтерпретаторів Дюркгейма характеризували еволюцію його ідей як рух убік усе більшого спіритуалізму, але це навряд чи правомірно, хоча б тому, що вже на самому початку своєї наукової діяльності він посилено підкреслював духовний характер усіх соціальних явищ (включаючи економічні). Взагалі еволюція його думки відбувалася в іншій площині, ніж рух від матеріалізму до спіритуалізму. Цей рух з'явився результатом зміни методологічної ситуації в соціальній науці і поступовому усвідомленні недостатності і неадекватності механістичного детермінізму в підході до проблем людського поводження. Спочатку Дюркгейм підкреслював зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп і т.п.), до «соціального середовища» і соціальним умовам» (не дуже ясно обумовленим). Згодом же він вага частіше звертається до понять «почуття боргу», «морального авторитету» суспільства й іншим психологічним і символічним посередникам між суспільством і індивідом. Ця зміна понятійних пріоритетів виражає часткове усвідомлення Дюркгеймом того факту, що соціальні норми (і, ширше, соціальні фактори в цілому) впливають на індивідуальне поводження не безпосередньо, а через визначені механізми їхніх інтеріоризацій, що зовнішня детермінація здійснюється через ціннісні орієнтації індивідів, що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їхньою примусовістю, але і бажаністю для індивідів. Звідси ріст інтересу Дюркгейма до власне ціннісної проблематики наприкінці життя. Надалі в працях послідовників Дюркгейма антипсихологізм поступається місцем установці на активне співробітництво соціології і психології. Отже, необхідність і можливість соціології як самостійної науки одержали метатеоретическое обґрунтування. Залишалося цим обґрунтуванням скористатися стосовно до визначених соціальних явищ, до предмета і методу нової науки. Предмет соціології, згідно Дюркгейму, - соціальні факти, що, як уже відзначалося, характеризуються двома основними ознаками: вони існують поза індивідами і роблять на них примусовий вплив. Згодом він доклав це тлумачення предмета ще одним, визначивши соціологію як і науку про інститути, їхній генезис і функціонування-». Представлення Дюркгейма про основні розділи і галузі соціології у визначеній мері відбиває його погляд на значення тих чи інших сфер соціального життя. Відповідно до цих розподілів розташовувався матеріал у дюркгеймівському «Соціологічному щорічнику». У цілому соціологія поділялася на три основні галузі: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію. Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує «субстрат » суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення, по-перше, географічної основи життя народів у зв'язку із соціальною організацією, по-друге, народонаселення, його обсягу, щільності, розподілу по території. Соціальна фізіологія досліджує «життєві прояви суспільств» і охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі: 1) соціологію релігії; 2) соціологію моралі; 3) юридичну соціологію; 4) економічну соціологію; 5) лінгвістичну соціологію; 6) естечичну соціологію. Загальна соціологія, подібно до загальної біології, здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони; це філософська сторона науки. На стадії її становлення засновники теорії комуністичного майбутнього обмежувалися критикою існуючих форм держави та правових систем. Зокрема, К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс уважали, що державний устрій Німеччини є нерозумним, як і закони цієї держави. Основа права — приватний інтерес багатіїв та держави як виразника їхніх інтересів. Тому держава — це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами. З огляду на це К. Маркс не поділяв думки багатьох мислителів, зокрема Г. Гегеля, про те, що держава — символ добробуту, і зробив висновок, що на землі немає такої держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це сталося, необхідно усунути приватний інтерес. З'ясовуючи сутність держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з Г. Гегелем відносно того, що держава породжує громадянське суспільство. З цього приводу він зазначив, що навпаки — сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права. У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: політичну державу й матеріальну державу Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі; що ж до матеріальної держави, то це, на думку мислителя, — громадянське суспільство. Тобто, матеріальна держава не є політичною. Політична держава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві (матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості. Наявність цих двох аспектів сприяє роздвоєнню особистості. У політичній державі більше проявляється приватний інтерес, у матеріальній переважає суспільний. Щоб ліквідувати протистояння політичної держави й матеріальної держави, необхідно знищити приватний інтерес запровадженням істинної демократії. Тоді монархічний деспотизм заступить влада народу, яка й стане носієм державного устрою. Встановлення влади народу, демократії означатиме, за вченням К. Маркса, зникнення політичної держави. Тільки в цьому випадку, за демократичного устрою ліквідується різниця між політичною державою та громадянським суспільством, оскільки з ліквідацією приватної власності зникне й приватний інтерес, його заступить загальний, суспільний інтерес. Загальні інтереси народу є основним принципом ідеального суспільства. У статті "До критики гегелівської філософії права" (1843 р. — січень 1844 р.) К. Маркс запропонував спосіб ліквідації приватної власності — соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, — пролетаріат. З усіма цими думками погоджувався і Ф. Енгельс. Він зазначав, що дослідження таких категорій, як "держава" і "право", можна здійснювати лише за умови визначення зв'язку приватної власності й політичного життя. Державна, політична влада використовується як знаряддя власників. З цього приводу він писав, що в Англії править власність. Значну частину своїх державно-політичних поглядів К. Маркс виклав в "Економічно-філософських рукописах 1844 року". Дослідження категорій "держави" і "права" він продовжив із визначення сутності власності. Тут він, зокрема, зазначав, що сутність власності полягає у відокремленні засобів виробництва і виробленого продукту від виробника. Такий стан речей К. Маркс назвав відчуженою працею. Сутність людини, зазначав він, це праця. З одного боку, завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині, — відчуженою працею, під якою мислитель розумів підневільну працю на власника, котрий привласнює її результат (продукт). Відчужена праця призводить до відчуження між людьми. Відчужена праця індивіда є суспільними відносинами, а оскільки вони беруть початок у сфері виробництва, то є виробничими відносинами. Відносини капіталіста й робітника — це політико-економічні відносини, тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну владу. Далі мислитель зробив висновок, що держава й право є продуктами відчуженої праці, які виникають у сфері матеріального виробництва. З допомогою права капіталістичне суспільство закріплює фактичну нерівність, оскільки право в ньому спрямоване на захист інтересів буржуазії. А якщо це так, то держава і право протистоять робітничому класові. Способом удосконалення таких держави і права є революція, знищення приватної власності та ліквідація відчуженої праці. У 1845—1846 pp. К. Маркс і Ф. Енгельс видали свою працю "Німецька ідеологія", яку дослідники назвали першою зрілою концепцією матеріалістичного розуміння держави і права. У ній вся історія суспільного розвитку розглядалася як закономірний процес, у якому визначна роль належала розвиткові виробничих відносин. Тут було визначено основні аспекти, які згодом стали підґрунтям теорії так званого наукового комунізму: поняття "суспільно-економічна формація"; ідея класової боротьби як рушійної сили класового суспільства; завдання насильницької революції щодо старої державної влади; ідея диктатури пролетаріату; теза про співвідношення базису й надбудови суспільства. Окрім зазначеного, у згаданій праці походження держави* пов'язувалося з суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та міст, появою антагоністичних класів. У державі конститується сила панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державної волі — закону. Право, отже, скероване проти більшості людей, тому їхня боротьба за право й свободи обгрунтована. У 1848 р. в "Маніфесті комуністичної партії" мислителі дали визначення держави і права. На їхню думку, держава — це політична організація, організоване насилля одного класу над іншими. А право є введеною в закон волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. Отак ці мислителі розробили класову теорію держави і права, яка знайшла втілення в багатьох економічних творах К. Маркса, зокрема в "Капіталі". Тут він іще раз наголосив на взаємозв'язку між суспільними й виробничими відносинами та державою і правом, зазначив, що основою всіх суспільних відносин є виробничі відносини, назвав їх базисом суспільства; решта ж відносин, усі форми суспільної свідомості, серед яких політика, мораль, право, знаходяться в повній залежності від базису і ним визначаються. Події у Франції, пов'язані з Паризькою комуною (18 березня—28 травня 1871 р.), дали новий поштовх розвиткові комуністичної ідеології К. Маркса і Ф. Енгельса, які вирішили, що суспільний розвиток передбачений ними вірно і відбувається, власне, за їхньою програмою. . У праці "Громадянська війна у Франції" К. Маркс уже наполягав на необхідності зміни форми держави з застосуванням сили і встановленням диктатури пролетаріату. На його думку, політична організація Паризької комуни мала значно більше переваг, ніж парламентська республіка. В 1875 р. у "Критиці Готської програми" К. Маркс, конкретизуючи далі свою державно-правову концепцію, зазначив, що між капіталізмом і комунізмом мусить бути перехідний період, а комуністичне майбутнє у своєму розвитку промине дві фази. У 1884 р. Ф. Енгельс видав працю "Походження сім'ї, приватної власності й держави", в якій за раніше виробленою разом із К. Марксом схемою та з використанням ідей, викладених американським істориком і етнографом Льюїсом-Генрі Морганом (1818—1881) у праці "Стародавнє суспільство", розглянув проблеми розвитку людства від родового до державного устрою, пов'язуючи виникнення держави з приватною власністю і появою класів. Первісне суспільство, за Ф. Енгельсом, базувалося на колективній власності й мало вплив на її органи (старійшину, збори тощо), які на той час не становили корпоративної структури, оскільки її функції та дії цілковито відповідали інтересам населення. З огляду на це владного примусу не було, оскільки відносини влади й підкорення будувалися на повазі старійшини й регулювалися стихійними соціальними нормами, звичаями. Розподіл праці, що виник із часом, дав поштовх до появи приватної власності, а відтак — багатих та бідних, себто класів із ворожими інтересами. Все це унеможливило існування родової системи влади та управління; з'явилася політична організація влади — держава. З цього приводу Ф. Енгельс писав, що держава виникла для управління справами всього суспільства, для здійснення публічної влади за допомогою спеціального апарату (сукупності організацій людей, що здійснювали адміністративні функції). Державний апарат виокремився із суспільства і став інструментом політичного панування власників, засобом придушення іншого класу. Сутність держави, за вченням Ф. Енгельса, з часом не змінилася. Виникнувши в епоху рабовласництва й феодалізму, вона залишилася такою і з настанням капіталістичного устрою, попри зовнішні ознаки демократизму. Майбутнє суспільного розвитку Ф. Енгельс убачав таким: у рамках капіталізму виробничі сили зможуть піднятися до рівня, за якого існування приватної власності вже не буде необхідністю; з усуненням приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади багатих. Комуністична державно-правова ідеологія була сприйнята свого часу неоднозначно. Заперечення її сутності багатьма мислителями сприяло появі інших, альтернативних концепцій. Категорично відкинув розглянуту концепцію російський мислитель-анархіст М. О. Бакунін. Не сприйняли насильницького комуністичного державно-правового вчення й представники німецької соціал-демократії, ідеологом яких був Фердінанд Лассаль (1825—1864). На відміну від К. Маркса і Ф. Енгельса, творцем і рушійною силою історії вони вважали розум, а джерелом права — державу. Право — священний і необхідний засіб розвитку цивілізації, надкласовий інститут. Тільки право повинне бути суспільним регулятором, установлювати права й свободи громадян, гарантувати їх реалізацію. В державі всі мусять коритися законам, а суспільних змін слід домагатися маніфестаціями, поданням петицій та зміною законодавства. Водночас у засновників комуністичної державно-правової ідеології знайшлося чимало послідовників. Серед них — німецькі мислителі Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) і Август Бебель (1840—1913), Антоніо Лабріола (1843—1904) в Італії та ін. В Росії комуністичні ідеї були сприйняті Георгієм Валентиновичем Плехановым (1856—1918), який доклав зусиль для їх перекладу й поширення, і Володимиром Іллічем Ульяновим (Леніним; 1870—1924) — найпалкішим прибічником і продовжувачем усього насильницько-класового державно-правового вчення, тим, хто очолив спроби практичного втілення цього вчення в життя. Соціальним ідеалом Леніна було суспільство рівних, яке можливе лише як наслідок насильницької революції та зламу існуючого державного устрою. До першої російської буржуазно-демократичної революції (1905—1907 pp.) він працював над підтвердженням державно-правових ідей своїх попередників К. Маркса і Ф. Енгельса, погоджуючись із їхньою теорією походження держави і права. Застосовуючи їхню методологію, він аналізував сутність монархічної Російської держави та обстоював ідею про неминучість зміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройного заколоту. Причому силою, яка візьме на себе обов'язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції — незаможне селянство). Ленін повністю поділяв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після революції для зламу старого державного апарату і придушення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату. Після революційних подій 1905— 1907 pp. В. L Ленін у своїх теоретичних пошуках робив спроби пристосувати вчення Маркса—Енгельса до подій у Росії. У значній кількості праць із державно-правової проблематики він малював свій соціальний ідеал — соціалістичну демократичну державу, де гарантувалися б свободи і права людей. Способом досягнення цього ідеалу вважав збройне повстання, після якого встановлюється диктатура пролетаріату. У праці "Перемога кадетів і завдання робітничої партії" (1906 р.) Ленін дав визначення цієї диктатури, яке розкриває її справжню сутність. "Наукове поняття диктатури, — писав він, — означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту, безпосередньо таку, що спирається на насилля, владу"[1]. На відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в декількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905—1907 рр,, Ленін із 1915 р. (у праці "Про гасло Сполучених штатів Європи") почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколоту в одній країні. Завданням заколоту повинен був стати злам силових відомств старої держави: збройних сил, поліції, чиновників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував передати такі повноваження Радам робітничих депутатів, що виникли стихійно під час революції 1905—1907 pp. (а в лютому 1917 р. — Ради робітничих і солдатських депутатів). Відхід од своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці "Чи утримають більшовики державну владу?", назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління. Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що майбутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого демократичного централізму. Після Жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Гру-шевського й В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України. У серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці "Держава і революція", підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади. З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом — диктатурою пролетаріату. Диктатура — необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв. У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от: придушення опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни праці та ін. Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій "диктатура" й "демократія", він зазначав, що в буржуазній державі демократія е надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна демократія для більшості. З класових позицій підходив Ленін і до з'ясування сутності права. У праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі інтересів того класу, який знаходиться при владі. На першій стадії (фазі) комунізму право виконує функцію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства[2]. Порядок розподілу визначається державою і закріплюється у праві. На вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки правила людського співіснування стануть звичками. На цій же стадії (фазі) суспільного розвитку стане непотрібною і держава. Зовсім неприйнятним у вченні Леніна є принцип соціалістичної правосвідомості, якому належало стати основним у діяльності державних інститутів. Втілення цього принципу в життя сприяло затвердженню у правозастосовній діяльності соціальної орієнтації, ставило право в залежність від комуністичної ідеології, не припускало існування інших політичних поглядів, установлювало юридичну (кримінальну) відповідальність за вільнодумство. Ідеолог російських комуністів не визнавав поділу права на публічне й приватне. З цього приводу вій зазначав: "Не визнаємо нічого "приватного", для нас усі галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними"[3]. Загалом у вченні Леніна превалювали класові, а не лицемірно проголошувані ним загальнолюдські принципи й цінності. Ще одним апологетом державно-правової ідеології комуністичного спрямування був Йосип Віссаріо-нович Сталін (1879—1953) — генеральний секретар ЦК ВКП (б), який фактично одноособове керував Радянським Союзом упродовж ЗО років. Усі його праці за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, а їх квінтесенцією — вчення про диктатуру пролетаріату, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів і утвердження безмежної влади. Диктатуру пролетаріату "батько народів" розглядав як насильницьку владу, необмежений законом примус стосовно до класу так званої буржуазії та інших соціальних прошарків суспільства, які співчувають чи можуть йому співчувати. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату з часом постала як держава з централізованою ієрархічною системою владних інституцій на всіх рівнях: як у центрі, так і на місцях. Причому, користуючись формаційним підходом своїх попередників у визначенні основних етапів розвитку людської цивілізації, Сталін визначав місце диктатури пролетаріату в історико-хронологічному плані між капіталізмом і комунізмом, називаючи її перехідним періодом у закономірному розвиткові людства. З огляду на це він стверджував, що держава є машиною в руках панівного класу для подолання опору "класових ворогів". Така держава ігнорувала інтереси суспільства, людини і громадянина. Основними її функціями були подолання опору класових опонентів, розширення своїх меж за рахунок інших держав, захист од зовнішньої агресії. Попри це, диктатура пролетаріату була новою історичною формою демократії, що реалізувалася через ради депутатів, обирані від робітників і селян у всіх адміністративно-територіальних одиницях держави. Викладаючи свою думку з цього приводу, Сталін, як і його попередники, відкинув передові державно-правові концепції світу, піддавав нищівній критиці "буржуазну демократію" та "буржуазний парламентаризм", не сприймав ідею поділу влади, оскільки радянську владу розглядав як таку, що об'єднує законодавчу й виконавчу владу в одній державній організації. Значне місце в його вченні відводилося комуністичній партії, що розглядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Вона була знаряддям диктатури пролетаріату, ядром влади, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, забезпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і "класовими ворогами", "виховувала" населення. Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників, посилаючись на історичні умови, Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії заперечували можливість існування теорії природного права, закликали відмовитися від старого "буржуазного права" і створювати "нове соціалістичне право", яке базувалося б на марксистській методології та відповідало б завданням диктатури пролетаріату. На виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директора Інституту права Андрія Януаровича Ви-шинського (1883—1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась улипні 1938 p., було сформульовано позицію офіційного "праворозуміння". Право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило можливість з'ясування сутності права, примушувало юридичну науку безплідне дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті служило покріпленню тоталітарного всевладдя. Серед фундаторів соціологічної науки, особливе місце належить Карлу Марксу (1818-1883). Хоча сам вчений ніколи не називав себе соціологом, його теоретичні надбання, справили великий вплив на розвиток світової соціологічної думки, як за часів життя Маркса, так і за сучасних умов. Соціальна теорія, з точки зору Маркса, повинна базуватися на „життєвій реальності людських індивідів“, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мусять виробляти засоби існування, взаємодіяти у цьому виробництві. Це, за Марксом, первинно. Свідомість же – це результат соціальної співпраці. Отже, вважав вчений, мораль, релігія, політичні погляди тощо є вторинним по відношенню до соціального буття, перш за все до економічної сфери. Люди продукують ідеї, норми, цінності, спираючись на ту соціальну структуру, у якій вони живуть. Змінюються конкретні обставини і середовище – змінюється і свідомість людей. Проте Маркс вважав, що людський розум не є пасивним продуктом соціальних обставин, він активний у відображенні та зміні матеріального світу. Втілюючи матеріалістичні принципи у пізнання соціальної реальності, Маркс органічно поєднав їх з діалектичним методом. У фокусі Марксової діалектики – відношення людей, соціальних спільнот та загальної структури, соціального середовища, яке вони створюють. Структури є полем самореалізації особистості, проте водночас вони зумовлюють, визначають цю самореалізацію. Увага до обох аспектів – соціальної дії та структури, за думкою багатьох дослідників Маркса, є сильною стороною його соціології. Отже, основу Марксового підходу до аналізу суспільних процесів становить матеріалістичне розуміння історії, за яким головним її детермінантом є економічний розвиток. За Марксом, характер суспільних відносин визначає спосіб виробництва матеріального життя як певна єдність продуктивних сил та виробничих відносин. У боротьбі за існування люди створюють специфічні форми соціальної організації, відповідні способові виробництва, який склався у даному суспільстві. Для визначення певного ступеня історичного розвитку, типу суспільства в його цілісності та специфічній конкретності, особливостей суспільної організації цього типу та притаманного йому способу виробництва К. Маркс вводить поняття „суспільно-економічної формації“. Кожна суспільно-економічна формація складається із базиса, що утворюється сукупністю продуктивних сил та виробничих відносин, та надбудови, до якої Маркс відносить усі суспільні інститути й способи мислення, ідеологію, релігійні уявлення тощо. При цьому надбудова походить від базиса, який є основою суспільно-економічної формації. Рушійною силою історії Маркс вважав розвиток продуктивних сил як найбільш динамічного елементу виробництва. Саме цей динамізм зумовлює суперечливий характер взаємодії між продуктивними силами та консервативними виробничими відносинами. Вирішення цього протиріччя здійснюється революційним шляхом, у результаті чого на зміну старим виробничим відносинам, які гальмують розвиток продуктивних сил, приходять нові, прогресивні відносини, тобто утворюється новий спосіб виробництва, а, отже, нова суспільно-економічна формація. Суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами уособлюються у суперечностях між існуючими соціальними класами. Теорія класів є наріжною у Марксовому розумінні історичного розвитку людства. Він вважав, що історія – це ні що інше, як історія класової боротьби. Визначаючи поняття „клас“, Маркс виходить як з його економічного, так і політико-соціологічного тлумачення. Перше відображає певне місце людей в економічній структурі, джерела їх прибутку, належність до групи, що посідає певне місце у суспільному виробництві. Друге (політико-соціологічне) характеризує групи людей щодо місця в історичному процесі, спільної діяльності, способу мислення, психології, способу життя, світогляду, боротьби за свої інтереси. Через ставлення до певної форми власності, специфічної для кожного історичного типу суспільства, класи утворюються певними соціальними відносинами (матеріальними, ідеологічними, політичними тощо). Маркс вважав, що кожне суспільство створює два антогоністичних класа, між якими не вщухає гостра боротьба. Тільки пролетаріат, за думкою вченого, подолає класові антагонізми та приведе людство до комунізму – асоціації індивідів, де вільний розвиток кожного буде передумовою вільного розвитку всіх. В історії соціологічної думки К. Маркса називають одним із засновників конфліктологічної традиції, зокрема, концепції класового конфлікту. Теоретичні положення, сформульовані ним у „Комуністичному маніфесті“ та „Капіталі“, й сьогодні багато в чому спрямовують соціологічний аналіз соціальних конфліктів. Для соціологічної теорії Маркса велике значення має його концепція відчуження під яким він розумів руйнування людської природи, зумовлене структурою буржуазного суспільства, капіталістичним ладом в цілому. Маркс доводив, що в умовах буржуазного суспільства особистість відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. Аналіз феноменів відчуження та його наслідків для діяльності людини став основою гуманістичної критики капіталізму Марксом. Попри історичної долі теоретичних передбачень Маркса, практичної реалізації його ідей, вчення цього видатного мислителя , його основні наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають велику аналітичну продуктивність і в сучасних умовах розвитку суспільства. Основні праці К. Маркса: "Німецька ідеологія" (1845), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, у співавторстві з Ф. Єнгельсом), "Капітал" (1867), "Передмова до критики політичної економії" (1873). Творчі портрети вчених, які визначають другий (за М. Елброу) етап розвитку соціології, почнемо з Еміля Дюркгейма. Еміль Дюркгейм (1858-1917) – французький філософ та соціолог, засновник французької соціологічної школи, якого вважають одним із фундаторів сучасної соціології. У своїй науковій діяльності головну увагу приділяв вивченню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розробив концепцію колективної свідомості як сукупності переконань та думок, що поділяють усі члени даного суспільства. Соціальна інтеграція, за Дюркгеймом, можлива, коли члени суспільства (окремі особистості, соціальні групи) надають важливого значення його нормам та цінностям і керуються ними у своєму житті. Саме тому соціологічний аналіз Дюркгейма називають соціокультурним. До наукового обігу соціологів французький вчений вводить поняття аномії, тобто такого стану суспільства, якому притаманні відсутність чіткої системи соціальних норм та цінностей, руйнування єдності культури, в наслідок чого ускладнюється процес між-особистісної взаємодії. Центральним поняттям соціології Дюркгейм вважав поняття „соціального факту“. Дослідження реальних „соціальних фактів“, які складають систему соціальної дійсності, є, за Дюркгеймом, предметом соціології. При цьому вчений підкреслював, що „соціальні факти необхідно розглядати як речі“, тобто визначати їх незалежне від суб’єкту існування та примусову по відношенню до нього силу. За Дюркгеймом, вивчати соціальні факти необхідно, так як досліджують свій предмет природничі („позитивні“) науки. Значне місце в творчому доробку Дюркгейма займає аналіз категорії та феноменів соціальної солідарності. Дюркгейм розрізняє так звані механічну солідарність, яка притаманна примітивним суспільствам та заснована на нерозвиненості та схожості людей, які повністю підкорені колективній свідомості. „Я“ у такому суспільстві – це тільки „Ми“, а будь-яке відхилення від норм колективної поведінки карається законом. Розподіл суспільної праці, за Дюркгеймом, породжує органічну солідарність, засновану вже не на подібності, а на різниці між індивідами. Якщо механічна солідарність припускає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки праці людина усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними засобами. Тому перехід від механічної до органічної солідарності Дюркгейм вважав не тільки історичним законом, але й головним критерієм прогресу Найважливішим чинником суспільного життя, який забезпечує солідарність тієї чи іншої соціальної групи, Дюркгейм вважав „колективні уявлення“ (ідеали, вірування тощо), вбачаючи у них головні компоненти моралі та релігії. Проблема соціальної солідарності знаходиться у центрі уваги такої праці Дюркгейма, як „Самогубство“. Саме на цьому соціальному феномені (самогубстві), вважав Дюркгейм, можна перевірити рівень єдності та солідарності суспільства. Базуючись на статистичних даних щодо розповсюдження самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Дюркгейм виокремлював три види самогубств: егоїстичні, альтруїстичні та аномічні (тобто обумовлені соціальною дезорганізацією). Соціологічна спадщина Дюркгейма оказала великий вплив на світову, особливо французьку соціологію. Його концепцію зазвичай розглядають як певний фінал розвитку методології та теорії класичного позитивізму у соціології. Основні праці Е. Дюркгейма: "Елементи соціології" (1889), "Про розподіл суспільної праці" (1893), "Правила соціологічного методу" (1895), "Самогубство" (1897). Серед представників німецької соціології цього етапу (другого), безперечно самою могутньою є постать Макса Вебера. Макс Вебер (1864-1920) – німецький соціолог, соціальний філософ та історик, засновник розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Соціологічна концепція М. Вебера належить до так званої гуманістичної соціології, головною особливістю якої є її антипозитивістська спрямованість. Представники цього напрямку не вважають соціологічні явища об’єктами, які треба вивчати за допомогою методів природничих наук. Дослідження соціальних явищ, на їх думку, вимагає застосування інших (відмінних від природознавчих) методів пізнання. Суспільство та індивіди, згідно з цим підходом, трактувалися не як „готові“ соціальні факти, а як такі, що постають у процесі соціальної інтеракції (взаємодії). Таким чином, предметом гуманістичної соціології є соціальна взаємодія. За Вебером, не будь-яка взаємодія є соціальною, а тільки така, в якій індивіди беруть участь свідомо, осмислено. Отже, соціальну взаємодію, вважав Вебер, треба розглядати у контексті значень і смислів, які вкладають у неї її учасники. Відтак аналіз соціальної взаємодії, на думку вченого, потребує розуміння (на відміну від природознавчої процедури, яку застосовували соціологи-позитивісти). Саме тому соціальну теорію М. Вебера називають розуміючою соціологією. Її предметом німецький дослідник вважав соціальну дію. Важливою складовою теорії соціальної дії Вебера є його концепція ідеальних типів. Під ідеальним типом німецький соціолог розумів певну ідеальну модель того, що найбільш корисно людині, що об’єктивно відповідає її інтересам. Ідеальні типи Вебера визначають сутність оптимальних суспільних станів – стану влади, міжособистісного спілкування, індивідуальної та групової свідомості тощо. Вебер вирізняв чотири типи соціальної дії: традиційний, афективний, цілераціональний та цінніснораціональний. Традиційні дії здійснюються індивідом завдяки тривалій звичці. Афективні базуються на афектах, тобто несвідомих психологічних імпульсах та почуттях. Цілераціональні дії притаманні людині, яка чітко уявляє собі мету дії та засоби її досягнення, а також враховує можливу реакцію інших людей на свої дії. Критерієм раціональності є успіх. Цінніснораціональна дія здійснюється індивідом завдяки його свідомій вірі у етичну, естетичну або релігійну цінність певної поведінки. Вебер виходив з того, що в історичному процесі зростає ступінь раціональності соціальних дій, особливо це стосується, на його думку, економічної сфери суспільства. В соціології Вебера значне місце посідає проблема цінностей, зокрема, моральних, політичних, естетичних, релігійних. Вебер визначає цінність як „установку тієї чи іншої історичної епохи“, як „властивий епосі напрямок інтересу“. Така трактовка цінностей має велике значення для реалістичного пояснення свідомості людей, їх соціальної поведінки та діяльності. Вона відіграла важливу роль у розробленій Вебером теорії соціальної дії, про що йшлося вище. Фахівці у галузі історії соціології вважають Вебера найвидатнішим вченим не тільки своєї епохи, адже його ідеї і сьогодні отримують свій подальший розвиток. Універсальна освіченість Вебера дозволила йому зробити великий внесок не тільки у розвиток соціології, але й у такі галузі знання, як політична економія, право, філософія, історія, релігієзнавство, сінологія, логіка та методологія науки тощо. Головні праці М. Вебера: „Об’єктивність“ (1904), „Протестантська етика і дух капіталізму“ (1905), „Про категорії розуміючої соціології“ (1913), „Господарська етика світових релігій“ (1913-1919), „Політика як покликання і професія“ (1919), „Господарство і суспільство“ (1921).
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (24.08.2016)
Просмотров: 382 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: