РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Засади суспільства - Соціологія - Реферати - Каталог статей

ЗАСАДИ СУСПІЛЬСТВА 1. Економічні принципи суспільного життя. Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації суспіль-ного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення в ос-новних законах права приватної влас-ності. Історично це право розглядалось як природне право людини. «Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування», — записано у ст. 17 Декларації прав людини і громадяни-на 1789 р. Отже, наприкінці XVIII ст. право приватної власності не характе-ризувалося як політичний і юридич-ний абсолют. Доля власності, що нале-жала окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальними потребами. Відповідні конституційні формулюван-ня вже тоді відбивали намагання узго-дити інтереси особи і суспільства. Формулювання Декларації прав людини і громадянина знайшли своє відображення у багатьох консти-туціях, прийнятих у XVIII—XIX ст. ст. Проте з часом вже звичайно не йшлося про «священність» власності, а більше уваги приділялося окремим деталям, пов'язаним з її правовим ре-жимом. Прийняті в минулому столітті і чинні сьогодні конституції Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали не-припустимість конфіскації майна у будь-якій формі, а норвезька Конституція ще й встановила вимогу повного відшкодування у випадках позбавлення права власності. У Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму власності під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у випадках знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо. Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплене право приватної власності. Але це зовсім не означає, що тим самим воно юридичне не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація права власності в США, як і в багатьох інших англомов-них країнах, значною мірою здійснюється на основі судових прецедентів. При цьому останні не проголошують таке право, а встановлюють коло об-межень, за рамками яких воно реалізується. У XX ст. соціально-економічний і політичний розвиток багатьох країн супроводжувався процесом розширення державних функцій, який спочатку не знаходив адекватного відбиття в основних законах. Такий висновок можна зробити, аналізуючи зміст нових конституцій. Вони, зо-крема, здебільшого обмежувалися повторенням формулювань про власність, що містились у конституціях попередніх років. Відносно, а в деяких випадках значно ширшим є відповідний зміст новітніх конституцій. Майже всі вони уточнили юридичний статус власності в дусі соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН сказано: «Власність зобов'язує. Користування нею повинно водночас слу-жити спільному благу». У ст. 29 Конституції Японії зазначено, що «право власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не зачіпало суспільного добробуту». Цим за приватною власністю прямо визнається соціальна функція, і сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому. Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, при-свячений економічній і соціальній раді — органу, до повноважень якого вхо-дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу — національної ради економіки і праці — передбачено також Конституцією Італії. Конституції окремих держав містять положення, які встановлюють загальні засади економічної організації суспільства. Так, у Конституції Італії в розділі «Економічні відносини» йдеться про форми власності, про свободу приватної господарської ініціативи, про соціальну функцію коопе-рацій та державну підтримку їх, про право трудящих брати участь в управлінні підприємствами тощо. У ст. 80 Конституції Португалії (редакція 1982 р.) записано, що організація суспільства грунтується на підпорядку-ванні економічної влади демократичній політичній владі, співіснуванні різних форм власності, усуспільненні основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів, демократичній участі трудящих в управлінні підприємствами, у розвитку суспільного сектора економіки. Частина сьома Конституції Іспанії має назву «Про економіку і господарство». Вона присвячена викладанню основ правового режиму різних форм власності. Зокрема, тут закріплено обов'язковість державного планування соціально-економічного розвитку і зазначено, що таке планування має здійснюватися на демократичних засадах. Окремі питання економічної організації суспільства регламентуються у спеціальному розділі Конституції Греції. До конституційних положень, пов'язаних з регламентацією засад економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері. Наприклад, у ст. 2 Конституції Італії зазначено, що держава вимагає непорушних зобов'язань політичної, економічної і соціальної солідарності у зв'язку з необхідністю гарантувати права людини. Або, як записано в ст. З, завданням республіки є ліквідація перешкод економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають всебічному розвитку людської особистості і реальній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації країни. Ці та подібні за змістом положення конституцій є, по суті, лише деклараціями намірів держави. Свої особливості притаманні конституційній регламентації засад економічної організації суспільства в країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Майже в усіх відповідних конституціях проголошений відхід від старих форм господарю-вання і задекларовані принципи ринкової економіки. «Ринок, вільна економічна ініціатива, добросовісна конкуренція є головними чинниками економіки», — зафіксовано у ст. 9 Конституції Молдови. В Конституції Угорщи-ни визначено, що економіка країни має ринковий характер, і публічна та Приватна власність користуються однаковою підтримкою і знаходяться у рівних умовах (ст. 9). У ст. 37 Конституції Киргизстану міститься таке поло-ження: «Соціальна діяльність держави не повинна призводити до заміни дер-жавним опікуванням економічної свободи й активності, можливості громадя-нина самостійно досягати економічного добробуту для себе і своєї родини». Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років XX ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У переважній більшості конституцій визначене коло головних об'єктів дер-жавної власності та викладені основи режиму їх використання і декларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У деяких з цих конституцій регламентації засад економічної організації суспільства присвя-чено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі Конституції Литви є глава «Народне господарство і праця», а в Конституції Македонії — глава «Основи економічних відносин». Конституція Словаччини містить главу під назвою «Економіка Словацької Республіки», а Конституція Узбекистану — главу «Економічні засади суспільства». Красномовними є також назви окре-мих статей Конституції Молдови: «Основні принципи власності», «Еко-номіка», «Зовнішньоекономічна діяльність» тощо. Важливою складовою конституційної регламентації засад економічної організації суспільства слід вважати положення основних законів про соціально-економічні права. На думку деяких зарубіжних державознавців. значення відповідних положень не обмежується завданнями такої регламен-тації, і соціально-економічні права в частиною так званого каталогу прав і свобод особи. Разом з тим багато теоретиків-конституціоналістів не відносить ці пра-ва до загального каталогу прав і свобод. Виходячи з того, що реалізація соціально-економічних прав обмежена навіть у найбільш розвинутих країнах умовами суспільного життя, вони звичайно розглядаються як декларовані державою соціальні сподівання. Відповідні положення конституцій характе-ризуються як програмні. З іншого боку, підкреслюється, що на основі цих положень не виникають суб'єктивні права, які можуть бути захищені в суді. А саме останнє визначає природу реальних прав і свобод особи. На думку ба-гатьох юристів, відсутність можливостей судового захисту спрощує ситуацію і дає змогу без особливих застережень декларувати широке коло відповідних сподівань, що й спостерігається в текстах деяких основних законів. Незважаючи на викладене, закріплення положень про соціально-економічні права є однією з особливостей новітніх конституцій. Най-повніше вони викладені в основних законах Греції, Іспанії, Італії, Порту-галії, в конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. 2.Соціальні засади суспільства. Одним з визнаних соціально-економічних прав є право на працю. В деяких конституціях йдеться не лише про право на працю, а й декла-рується обов'язок держави заохочувати створення умов, які б зробили це право реальним. За працюючими визнається право на винагороду, що відповідає виконаній роботі і витраченим зусиллям, право на оплачувану відпустку, встановлюється вимога юридичної регламентації максимальної тривалості робочого дня тощо. Іноді для позначення згаданих положень застосовується термін «свобода праці». До деяких новітніх конституцій включені положення про соціальний захист дітей, молоді, старих та інших категорій населення. Більшість новітніх конституцій містить положення про захист навколишнього сере-довища і про право користуватися ним. Конституційними новаціями ос-танніх десятиліть є положення про так звані соціально-культурні права. Йдеться не тільки про право на освіту, а і про свободу творчості й науко-вих досліджень, свободу викладання у навчальних закладах, право на заняття фізичною культурою і спортом, на користування досягненнями культури тощо. Конституційне закріплення відповідних положень нерідко супроводжується визнанням необхідності державних заходів що-до їх реалізації. Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах ряду країн принцип соціальної держави. Уперше він був декларований в Основному законі ФРН: «Федера-тивна Республіка Німеччини є демократичною і соціальною федеративною державою» (ст. 20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях деяких інших держав, включаючи держави Центральної і йодної Європи та ті, що утворилися на терені колишнього СРСР. Ідея соціальної держави, попри її абстрактність, по-різному тлумачиться в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій юридичній літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня економічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам населення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави відобрежає посилення ролі держави в регулюванні різного роду соціально-економічних процесів. Водночас вказують на визнання суспільством відповідальності перед його членами. 3.Взаємовідносини держави і церкви Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих сторін суспільного життя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко — свободи совісті). Наприклад, у ст. 16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідеології, релігії або віросповідання. За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокрема, через сприяння Релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст. 29). У прийнятих в XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембургу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковному. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково при-хильною до всіх конфесій. Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях церковного і світського виховання й освіти. «Релігійне навчання в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов'язковим», — зафіксовано в ст. 7 Основ-ного закону ФРН. Але водночас застережено, що держава має право нагля-ду за таким навчанням, і жоден викладач не може бути примушений про-вадити його. У § 2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які сповідують євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані виховувати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини застережено, що «виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем держави. Навчання релігійній культурі і моральне виховання повинні бути обов'язковими у програмах початкових і середніх шкіл» (ст. 24). У конституціях окремих держав та чи інша конфесія проголошена державною або національною. «Євангелічна лютеранська церква є національною церквою» (§4 Конституції Данії). Статус євангелічної лю-теранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно з положеннями британської конституції, монарх є главою англіканської церкви. У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про відокремленість релігійних установ від держави і про неприпустимість використання їх у політичних цілях зазначено, що «традиційною релігією в Республіці Болгарія є східно-православне віросповідання». Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ «Відносини між державою і церквою», де, зокрема, запи-сано, що «панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової» (ст. 3), визначено засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначено статус гори Афон — місцевості, де роз-ташовані монастирі, що належать до різних православних автокефальних церков. Як зазначено в ст. 105, частина Афонського півострова наділена «давнім привілейованим статусом самоврядної частини Грецької держави». В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Константинопольському) патріарху. Всі особи, що ведуть там чернече жит-тя, автоматично стають громадянами Греції. На пій території, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний ре-жим Святої гори визначається так званою конституційною хартією, яка за-тверджується Вселенським патріархом і грецьким парламентом. Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для так званих мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється звичайно шляхом конституційного проголошення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроблено застереження про неприпустимість перегляду їхніх положень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко). У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що його сповідує майже все населення. Водночас у конституціях ідеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як релігія президента». Як правило, визнання ісламу державною релігією сполучається із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Афганістан, Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільному житті. Усе вищевикладене не суперечить висновку про те, що конституції насамперед є основними законами держави, а не суспільства, хоча вони певною мірою і звичайно в самому загальному вигляді регламентують суспільне життя. 2. Основний закон і політична система суспільства. Конституційне право зорієнтоване насамперед на регламентацію засад державного ладу і взаємовідносин держави і особи. Держава ж є одним з найважливіших елементів політичної системи суспільства. Тому, регламентуючи основи державної організації та діяльності, конституційне право впливає і на функціонування політичної системи в цілому. Цей вплив звичайно має загальний і непрямий характер. У політичній системі будь-якої розвинутої країни важливе місце займають політичні партії. Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного механізму, співвідношенні «держава — партії» останні виступають як засіб завоювання й утримання влади, а перша — як засіб її здійснення. Характеризуючи взаємодію і взаємовідносини держави і політичних партій, слід звернути увагу на явище інституціоналізації партій. Це явище є відносно новим для конституційно-правового розвитку зарубіжних країн. Інституціоналізація політичних партій виявляється у створенні розгорнутої правової основи їхньої організації і діяльності. Поняття інституціоналізації охоплює регламентацію порядку утворення партій, фіксацію в законодавстві загальних вимог щодо формування програмних і організаційних документів, внутрішньої структури і членства, фінансування діяльності та регулювання деяких інших питань. Конституційне право регламентує окремі питання діяльності партій, зокрема участь їх у виборчих кампаніях. Саме з участю у виборах консти-туції ряду держав пов'язують факт і необхідність існування партій, їхнє функціональне призначення. «Політичні партії та угруповання сприяють вираженню думок і поглядів голосуванням», — записано в ст. 4 Консти-туції Франції. Інші новітні конституції містять більш загальні визначен-ня цілей і завдань політичних партій. Зокрема, в Основному законі ФРН констатується, що «партії сприяють формуванню політичної волі народу» (ст. 21). Близькі за змістом формулювання можна знайти в конституціях ряду інших держав. У новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., положення про політичні партії нерідко доповнюються проголошенням ідей багатовимірності суспільно-політичного життя, що є своєрідною ре-акцією на відому практику недавнього минулого. «В Російській Федерації визнається ідеологічна багатоманітність. Жодна ідеологія не може вста-новлюватись як державна або обов'язкова. В Російській Федерації ви-знається політична багатоманітність, багатопартійність», — записано в ст. 13 Конституції Росії. «Жодна приватна особа, жодна частина народу, жодна соціальна група, жодна політична партія або інше громадське об'єднання не можуть здійснювати державну владу від свого імені»,— за-значено в Конституції Молдови (ст. 2). Подібні положення можна знайти в основних законах Білорусі, Болгарії, Казахстану, Киргизстану, Узбеки-стану та деяких інших держав. А в Конституції Литви зафіксовано, що «держава, політичні партії і громадські об'єднання, інші інституції або особи не можуть монополізувати засоби масової інформації» (ст. 44). Заслуговують на увагу положення основних законів про те, що ор-ганізація та діяльність політичних партій повинні підпорядковуватися демократичним принципам. Про це йдеться в конституціях Іспанії. Франції та ФРН. Деякі конституції забороняють таємні і воєнізовані об'єднання. За Конституцією Болгарії, не можуть бути утворені політичні партії на етнічній, расовій або релігійній основі. В Конституції Молдови заборонена діяльність партій, які складаються із іноземних громадян, а в Киргизстані — політичних партій інших держав. Нерідко встановлюються обмеження щодо організації і діяльності політичних партій більш загального характеру. Так, у вже цитованій статті Конституції Росії забороняється створення і діяльність громадських обєднань, цілі чи діяльність яких спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, підривання безпеки держави, створення озброєних формувань, розпалення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі. Близькі за змістом положення можна знайти в інших конституціях, прийнятих на початку 90-х років, а також в основних законах, що діють в ряді розвинутих країн. Наприклад, у ст. 21 Основного закону ФРН зазначається, що «партії, які за своїми цілями чи поведінкою своїх прибічників мають намір заподіяти шкоду основам вільного демократичного порядку або поставити під загрозу існування Федеративної Республіки, — протиконституційні». На підставі такої статті конституційний суд може заборонити ту чи іншу політичну партію. Офіційно відповідне положення трактується як таке, що спрямоване проти діяльності різного роду екстремістських політичних угруповань. Однак надмірно узагальнений зміст наведеного положення зумовлює можливості довільного тлумачення його і формування державно-політичної практики недемократичного характеру. Подібні положення потребують детальної і обгрунтованої регламентації відповідних дій у поточному законодавстві, насамперед у нормах кримінального права. Без цього вони несуть реальну загрозу демократичному розвитку суспільного і державно-політичного життя. Свої особливості має юридичне регулювання організації та діяльності політичних партій в англомовних країнах. Конституція США стоїть осторонь цих питань. Організація і діяльність політичних партій регламентуються законодавством штатів, головним чином їхніми виборчими законами, які визначають процедуру створення і реєстрації партій, а та їхню структуру на рівні штатів. Одним з головних завдань керівних органів партій визнається висунення кандидатів на виборні посади в державних органах. У законах докладно регламентується порядок формування на місцевих партійних організацій. За своїм змістом ці положення мало чим відрізняються від спеціального законодавства про політичні партії, що діє в деяких європейських країнах. Специфічним є правове регулювання організації і діяльності політичних партій у Великобританії. Законодавство цієї країни не передбачає спеціальної процедури створення і реєстрації саме для партій. Основні розглядаються як звичайні асоціації за інтересами, і в цьому відношенні формально не відрізняються, наприклад, від спортивного клубу. Такий підхід спрощує зміст і обсяг правового статусу політичних партій. З іншого боку, він забезпечує відсутність спеціальних юридичних обмежень їхньої діяльності в політичній сфері. Це є характерним і для інших країн, що наслідували принципи англійського права. Своєрідність правового становища політичних партій у Великобри-танії полягає також у тому, що про них тривалий час взагалі не згадува-лось у законодавчих актах. Уперше термін «політична партія» використа-но в Законі 1937 р. про міністрів корони. Згадуються партії також у зако-нах, які регламентують окремі аспекти діяльності партій у державно-політичній сфері, зокрема в Законі 1967 р. про компанії, в якому встанов-лено вимогу до керівництва останніх повідомляти про витрати на політичні цілі і про одержувачів відповідних коштів. У Законі 1970 р. про народне представництво зазначено, що партії на парламентських виборах можуть виступати під символами, зображуваними на виборчих бюлетенях. Оскільки далі формальної згадки про партії в законодавстві не йдеться, було б невірним стверджувати, що для Великобританії характер-не явище інституціоналізації політичних партій. Щодо цієї країни мож-на говорити про інституціоналізацію не партій, а партійних систем, тоб-то про нормативне оформлення ролі партійної системи в організації та діяльності державного механізму. Інституціоналізація британської двопартійної системи виявляється у пристосуванні до неї парламенту, порядку формування уряду тощо. Так, саме з урахуванням двопартійності прийняті деякі важливі правила процедури британського парламенту. Регламенти його нижньої палати передбачають виділення протягом сесії певного часу для опозиції, яка та-ким чином дістає змогу критикувати урядові програми. За опозицією за-резервовані також посади голів окремих парламентських комітетів. Під час сесії організатори головних політичних партій у палаті гро-мад можуть домовлятися про так зване парування депутатів. Це означає, що однакова кількість парламентаріїв від двох партій може бути відсутня на засіданні палати з причин хвороби, зайнятості особистими справами тощо. І хоча через це зменшується кількість депутатів, які беруть участь в обгово-ренні і голосуванні, проте зберігається загальна пропорція двох основних парламентських сил. Подібне співробітництво в рамках двопартійної систе-ми має характер сталої парламентської традиції. Воно свідчить не стільки про відсутність гострих суперечок між головними партіями, про відмову їх від постійної конфронтації в парламенті, скільки про лояльність депутатів до існуючих партійних структур і державних інститутів. Інституціоналізація політичних партій в окремих країнах здійснюється на основі законів або спеціальних парламентських постанов про їх державне фінансування. Відповідні акти передбачають матеріальну підтримку партій з боку держави за рахунок спеціального фонду коштів такі закони або парламентські постанови прийняті в 60—90-ті роки XX ст. і Великобританії, Греції, Італії, Норвегії, США, Фінляндії, Швеції та в інших країнах. Аналогічні за змістом положення можна знайти і в спеціальних законах про політичні партії. У законах або постановах про фінансування політичних партій встановлюються умови надання державних дотацій. Дотації одержують партії, які користуються певною підтримкою виборців. Так, у ФРН право на одержання державної дотації мають партії, які зібрали не менше десяти відсотків загальної кількості голосів, поданих в одномандатних округах або не менше половини відсотка — в багатомандатних. Фіксований відсоток необхідної кількості голосів як умова одержання дотацій вста-новлений також у Швеції і Фінляндії. В Австрії дотації надаються тим партіям, які мають представництво в парламенті. У деяких країнах (Італія і Норвегія) умовою державного фінансування партій є висунення ними встановленої кількості кандидатів у депутати по округах. Виборче законодавство Франції передбачає надання державної допомоги не партіям, а окремим кандидатам у депутати. Однак практично майже завжди за цими кандидатами стоїть та чи інша політична партія. Держава компенсує певну частину виборчих витрат кандидатів у депутати, але робить це лише в тому випадку, коли за кожного з них проголосує не менше п'яти відсотків загальної кількості тих, хто брав участь у виборах по даному округу. У випадках прямого державного фінансування партій кошти між ними розподіляються по-різному. Найчастіше це робиться згідно з пропорцією поданих за партії голосів (Великобританія, Норвегія, США, ФРН) або завойованих ними парламентських мандатів (Данія, Фінляндія, Швеція). Є і складніші формули розподілу державних дотацій. Так, в Австрії кожна партія, що провела в нижню палату парламенту не менше п'яти депутатів, одержує основну суму дотації. Решта коштів роз-поділяється пропорційно кількості голосів, які одержали на виборах представлені в палаті партії. Порядок розподілу дотацій, за яким великі політичні партії мають переваги, запроваджений і в Італії. Здебільшого державні кошти надаються партіям тільки з метою пасткової компенсації їхніх витрат на виборчу кампанію. У Скандинав-ських країнах дотації можуть використовуватись партіями і на інші цілі, зокрема на організаційно-політичну роботу. Зазначені грошові суми зай-мають помітне місце у прибутковій частині партійних бюджетів, хоча ніде не перевищують половини її обсягу. Водночас законодавчо визнається необхідність контролю з боку дер-жави за фінансами політичних партій. Іноді таку вимогу навіть зафіксо-вано в конституціях. При цьому звичайно йдеться про опублікування партіями даних про джерела їхнього фінансування. Таке або близьке за змістом правило встановлене у ст. 21 Основного закону ФРН, ст. 21 Кон-ституції Італії, ст. 14 Конституції Греції, ст. 69 Конституції Туреччини, Проте найповніше ці питання регламентуються актами про фінансування політичних партій, в яких визначено строки надання фінансових звітів партій, порядок їх оголошення та перевірки, структуру таких звітів тощо, При цьому, як правило, вимагається звіт не тільки про витрати наданих державою коштів, а й про увесь партійний бюджет. Саме тому відповідні акти не можна сприймати однозначно. З одного боку, їхні положення ство-рюють можливості для контролю не тільки за партійними фінансами, а й над усією сферою організації і діяльності партій. З іншого — вони сприя-ють зміцненню фінансового становища партій і забезпечують їм додаткові можливості для здійснення функцій. Зміст спеціальних законів про політичні партії, що були введені в 60—90-ті роки в ряді європейських країн, зокрема в Австрії, Іспанії, Пор-тугалії, ФРН, є ще більш суперечливим. Першим з них був Закон ФРН про політичні партії, прийнятий у 1967 р. і в подальшому доповнений. Він вважається типовим і був узятий за взірець тими країнами, де діє відповідне законодавство. Важливе місце в спеціальних законах про партії відведено регла-ментації питань організаційного характеру. Звичайно в них встанов-люється вимога обов'язкової реєстрації партій, без якої останні практич-но позбавляються реальних можливостей для здійснення своїх функцій. Реєстрація супроводжується передаванням партіями до державних ор-ганів (міністерств внутрішніх справ або юстиції) документів, передусім списку членів партії. Нерідко однією з головних умов реєстрації визначе-но наявність певної кількості членів партії. Загальною вимогою реєстрації є також звіт про джерела фінансування партій. Законодавство про партії досить детально регламентує і питання внутрішньопартійної організації. Воно встановлює загальні вимоги до форми і змісту партійних статутів, пропонує типову організаційну струк-туру партій. Закони про партії містять норми, що визначають порядок формування органів партій, їхню компетенцію, взаємовідносини в ієрархії цих органів тощо. За своїм змістом спеціальне законодавство про партії практично підміняє собою партійні документи статутного характе-ру. Введення його спричинилося до досить жорсткої регламентації з боку держави організації і діяльності політичних партій. Таку регламентацію не можна оцінювати однозначно. Конституції багатьох держав містять положення, які слід віднести до визначення статусу інших, неполітичних за своїм характером гро-мадських об'єднань, зокрема професійних спілок. Найчастіше йдеться про право на об'єднання у профспілки. Проте в деяких країнах в основних законах викладені певні засади організації та діяльності профспілок, іноді в конституціях коротко згадуються асоціації підприємців та інші об'єднання. У цілому ж обсяг конституційної регламентації згаданих елементів політичної системи обмежений. Це об'єктивно відповідає предмету конституційно-правового регулювання.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (25.07.2016)
Просмотров: 299 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: