РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Західна соціологія першої половини XX ст. - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Західна соціологія першої половини XX ст. План 1. Загальна характеристика 2. Американська соціологія кінця XIX - початку XX ст. 3. Розвиток емпіричної соціології 4. Соціоінженерія 5. Теоретичні розробки 20-40-х років Загальна характеристика Сучасна західна соціологія - надто складне та суперечливе утворення, котре представлене розмаїттям шкіл, напрямів, течій. Вони відрізняються між собою за теоретичною спрямованістю, політичною орієнтацією, щодо часу виникнення та історичної долі. На даний момент їх так багато, що існують чимало видів класифікацій, типологізацій, які намагаються об'єднати всі соціологічні напрями у струнку систему. Так, існує класифікація за національними школами, за типом взаємозв'язку особи та суспільства. Ми будемо дотримуватися історико-хронологічного критерію в загальній систематизації соціологічних напрямів із залученням критерію новизни соціологічної теорії, її авторитетності (ступінь пізнавальної значимості та обґрунтованості соціальної природи) та визнання. Коротко розглянемо основні моменти, від яких відштовхуватимемося в нашому огляді історії розвитку соціології в XIX ст. Вираз "сучасна соціологія" вказує на те, що в центрі - проблема розвитку суспільства, починаючи від 20-30-х років XX ст. і до нашого часу, тобто від періоду, коли суспільство вступає в епоху розвинутого індустріалізму. Крім того, він означає, що методичні та теоретичні досягнення соціології, які застосовуються від того часу, не втрачають своєї актуальності в процесі їх розвитку. Саме на межі 20-30-х років розпочався один із періодів інтенсивного розвитку сучасної соціології. На початку XX ст. поступово виявляється специфіка національних шкіл у соціології, пов'язана з особливостями їхнього формування. Так, у Франції соціологія вийшла з історико-філософської традиції, в Німеччині - з філософсько-економічної, в Італії - з лона політичних наук, у Великобританії - управлінських. Американський "типаж" досить складний і неоднозначний. Перш за все це пов'язано з масовою еміграцією відомих європейських вчених, масовим розвитком та вдосконаленням емпіричних досліджень, пошуком нових методів вивчення соціальних явищ. Науковою школою, як правило, називають групу дослідників, які вивчають спільне коло проблем, дотримуються спільних поглядів, ідей. Здебільшого, школа об'єднується навколо одного чи декількох лідерів, які задають напрям дослідницькій роботі, визначають основну проблему. В 20-40-х роках у соціологічній науці Західної Європи і США постають три впливові наукові школи - французька, до якої належать послідовники Е. Дюркгейма, чиказька, осередком формування якої став соціологічний факультет Чиказького університету, франкфуртська, що сформувалася на базі Франкфуртського інституту соціальних досліджень. Дані школи дуже різняться і за тематикою досліджень, і своїми науковими світоглядними орієнтаціями. Класики соціології (М. Вебер, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін.) не дали єдиного розуміння її предмета, але озброїли науку емпіричними методами, які у подальшому стали претендувати на роль методології. Новий етап у розвитку соціології пов'язаний, по-перше, – зі становленням та розвитком емпіричної соціології; по-друге, – з появою нових напрямів та теорій; по-третє, – з прагненням певним чином поєднати теоретичну та емпіричну соціології. Говорячи про періодизацію даного етапу розвитку соціології, можна виділити три періоди. Перший охоплює 20-40-ті роки і характеризується потужним наступом емпіризму. Другий етап (40-60-ті роки) характеризується значним посиленням теоретико-методологічних схем, що було своєрідною реакцією на домінування емпіричної традиції. Третій період (з 70-х років) характеризується прагненням поєднати теоретичні та емпіричні дослідження, мікро- та макросоціологію, вивести науку на новий рівень теоретичного осмислення процесів як у реальному житті, так і в самій соціології, і виявити принципово нові тенденції, які мають інтегративний характер. Американська соціологія кінця XIX - початку XX ст. Період становлення американської соціології був ознаменований пануванням соціал-дарвіністських ідей. Певний вплив на засновників американської соціології JI. Уорда, В. Самнера, Ф. Гіддінгса та А. Смолла справила спадщина Г. Спенсера. В ході осмислення історичного досвіду своєї нації вони зробили висновок про значну роль активності людини в спрямованості та темпах суспільного розвитку. Американська соціологія з моменту своєї інституціоналізації орієнтувалася на пропаганду з побоюванням втрати зв'язку із масовою свідомістю. Це явище було ініційовано частково особливими історичними обставинами розвитку нації, а також прагматичними установками дослідників. На цьому етапі свого функціонування американська соціологія виробила стиль, метод аналізу соціальної реальності. Завдання становлення національної школи були в основному вирішені. Першим президентом Американського Соціологічного Товариства був Лестер Уорд (1841 - 1913). Він видав кілька фундаментальних праць з соціології, в яких виклав оригінальне вчення, яке водночас було і продовженням ідей європейського позитивізму (О. Конта, Г. Спенсера), і декларацією американського бачення дослідницьких та громадських завдань соціології. Основні його роботи були присвячені з'ясуванню механізмів процесу поліпшення соціальних умов зусиллями спільнот чи індивіда, обґрунтували ідею "соціального меліоризму" (науки про вдосконалення і поліпшення соціального устрою). Відправною точкою аналізу діяльності індивіда і спільноти Уорда був натуралістичний підхід - аналіз факторів, які спонукають до дії. Вчений прагнув побудувати модель меліоричної діяльності людини ("соціальний меліоризм" - науковий напрям про удосконалення та поліпшення соціального укладу). Уорд був впевнений, що спонукальним началом діяльності людини є бажання, прагнення до досягнення об'єкта бажання. В цій же послідовності він дав обгрунтування "бажанню" та "душі". Деякі праці Уорда були присвячені соціальній конкуренції (проблеми соціального росту), проблемі індивідуальності. Спадщина Уорда в подальшому надихнула національну соціологію на повальний емпіризм. Іншим фундатором американської соціології був соціолог, економіст, публіцист, представник соціального дарвінізму Вільям Самнер (1840-1910). Самнер, професор Йєльського університету, одним з перших представив студентам систематизований курс лекцій з соціології. У своїх працях він відштовхувався від двох принципів: 1) природний відбір та боротьба за існування мають вирішальне та універсальне значення; 2) соціальна революція має автоматичний і неухильний характер. Ідея природного відбору в його інтерпретації виступила як ідея природності соціального відбору, тому соціальну нерівність він розглядав як нормальний стан і необхідну умову розвитку цивілізації. Погляди Самнера виражали інтереси середніх прошарків американської буржуазії, які потребували сприятливих умов для вільної конкуренції. Його спосіб викладення ідей полягав у логічній послідовності - надати людині природну здатність до праці як джерела розвитку раціональності, збільшення суспільного достатку, індивідуального енергетичного потенціалу. Його логічна система була покликана навіяти молоді думку про те, що вдосконалення суспільства пов'язано з прагматичними знаннями (в даному контексті прагматизм, одномірність). Сюди він відносив принципи природного відбору та боротьби за існування, автоматичний неухильний характер соціальної еволюції, соціальна нерівність як нормальний стан і необхідна умова розвитку цивілізації, сприйняття та оцінення різних явищ на основі культурних стереотипів "власної" стратифікаційної групи. Найбільшу увагу Самнер приділяв двом формам суспільних відносин та інститутів - війні та антагонізму, досліджував масові інститути: ¦ інститути самопідтримки суспільства (індустріальна організація, власність, війна за розподіл багатства, інститути, спрямовані на регуляцію задоволення голоду та статевої потреби); ¦ інститути сім'ї та шлюбу (які регулюють задоволення інстинкту статі і самозбереження через відтворення); ¦ інститути самоутвердження (мода, етикет, ігри, насолода); ¦ інститути релігії (які пов'язані з інстинктом страху, віри та покори). Основоположні проблеми соціології на переломі століть висвітлив інший видатний американський соціолог - Франклін Гіддінгс (1855– 1931) – в минулому президент Американського Соціологічного Товариства. Першою з проблем, до вирішення яких звернувся Гіддінгс, був предмет соціології. В широкому розумінні він бачив соціологію обширною наукою про суспільство, яка вміщує в себе всю галузь спеціальних соціальних наук. Наступною за значимістю для соціолога була проблема визначення поняття "суспільство", під яким Гіддінгс розумів групу (свідомих істот), що природно розвивалась і в якій мають місце певні відносини, що перетворюють цю групу з плином часу на струнку, складну, стійку організацію. Вважаючи за основоположний елемент суспільного життя "свідомість роду" (колективну свідомість, яка забезпечує взаємопорозуміння і комунікацію людей), Гіддінгс використовував дане поняття поряд з терміном "соціальний розум" для характеристики суспільної свідомості. Йому відкрилася істина, що людина не завдяки свідомості, а завдяки діяльності, активності може прискорити або уповільнити хід історичного руху. Гіддінгс у 20-х роках став одним з найбільш активних пропагандистів нових концепцій позитивізму і статистичного методу дослідження, зробив помітний вплив на формування емпіричної соціології в США. Розвиток емпіричної соціології Одна з основних соціологічних тенденцій XX ст. – розвиток емпіричної соціології. Її прийнято розуміти як дослідження, пов'язане зі збором та аналізом конкретних соціальних фактів, формуванням та використанням спеціальних методів: опитування (письмове та усне), соціологічне спостереження, експеримент, аналіз документів, соціометричні процедури та ін. Такого роду дослідження стали активно впроваджуватися у 20–30-ті роки спочатку в США, а потім і в інших країнах. Мали місце вони і в колишньому СРСР. Існує багато причин активного поширення емпіризму в соціології, які вбачаються, як правило, у нових потребах при розвитку як суспільних відносин, так і самої науки, і виході її на новий, більш високий рівень, наближений до зрілого стану. На початку XX ст. емпіричні дослідження мали розрізнений характер, не існувало розробленої методології і методики їхньої підготовки та проведення. А тому для подальшого розвитку емпіричної соціології виявилося закономірним саме посилення методики та техніки досліджень, що забезпечували конкретне вивчення соціальних явищ. З причини "відірваності від повсякденного життя" загальносоціологічні теорії розглядалися як дещо абстрактні. Однак соціологічний інструментарій, вимірювальні процедури та числові еквіваленти підвищували рівень доказовості та валідності (надійності, відповідності) отриманого соціологічного знання. Таким чином, корисна фактична інформація і практичні рекомендації отримували здебільшого аргументацію від методів, а не від змісту, тобто теорією починають нехтувати як у якості основи, так і в якості кінцевої мети дослідження. Необхідно також зазначити, що недовір'ю до теоретичної соціології сприяло і те, що багато дослідників виходили із власних позицій та методик, що ускладнювало узагальнення багатоманітної та неоднорідної інформації в загальну теорію. У 20-30-х роках центр розвитку соціології перемістився до СІЛА. Передусім тут утверджується перемога неокапіталістичного порядку, який стає еталоном суспільного розвитку. Всі сфери соціального укладу американського суспільства, його спосіб життя та інше досягли свого оптимального розвитку і потребували лише підтримки та "незначних удосконалень" при загальному їх збереженні. Дане становище обумовило пошук відповідних ефективних засобів, методів та механізмів соціального управління, які сприяли б демократичній підтримці соціального порядку. Такий підхід обумовив відповідну тезу: "Соціологія на службі менеджменту". Центром формування емпіричної соціології став Чиказький університет - "чиказька школа". Саме тут у 20-30-ті роки розгорнулися багатоцільові прикладні дослідження, які й ознаменували розквіт емпіричної соціології. Тому, не дивно, що розвиток емпіричного соціологічного напряму пов'язують із "чиказькою школою". Цей напрям був зорієнтований на детальні дослідження життєдіяльності людей у конкретних ситуаціях. У цей час місто Чикаго за короткий час перетворюється на вершину американської цивілізації, стає одним із найбільших осередків промисловості, науки, культури. Місто буквально захоплювали хвилі емігрантів з Європи, і це зумовило певні зміни в особливостях американського способу життя. Засновниками Чиказької школи вважають У. Томаса і Р. Парка. До найвідоміших праць представників даної школи, кожна з яких була узагальненням певного дослідницького проекту, належать: "Негри у Чикаго" (1922) - (Р. Парк, У. Джонсон); "Бурлака" (1928) - (Н. Андерсон); "Гетто" (1928) - (Л. Вірт); "Негритянська родина у Чикаго" (1913) - (Ф. Фрезер) та багато ін. Та найвпливовішою у формуванні даного напряму стала праця Вільяма Томаса та Флоріана Знанецького, яка перетворилась на хрестоматійну - "Польський селянин в Європі та Америці" (1918). В цьому дослідженні, завдяки активному використанню методу вивчення документів із різних джерел - в основному особистого характеру (щоденники, автобіографії, спогади, листи селян, котрі емігрували з Польщі в Америку), проаналізовано життя людей у нових умовах. При цьому виділяються декілька основних проблем: "соціальна модель щастя", "індивідуальна та соціальна активність", "відносини між представниками різних статей", "злочинність", "проституція", "алкоголізм". Ця свого роду "піонерська" робота знаменує собою вступ до емпіричного розвитку соціології з усім її "методичним та технічним обладнанням". З переходом тодішнього суспільства в менеджеральну епоху соціологія зіштовхнулася і з принципово іншою діяльністю – сферою виробництва. Почала зароджуватися так звана індустріальна соціологія. Гасло "вся влада спеціалістам" та концепції "наукового менеджменту" Ф. Тейлора, А. Файоля, М. Фоллета та інших були визначальними в даному процесі. Директивний стиль управління та контролю, ставлення до людини як до економічної одиниці ("людина економічна"), механістичне уявлення про місце людини у виробництві, підкріплене веберівською бюрократичною моделлю організації управління і здійснення влади над людьми - стримували подальше підвищення ефективності виробництва. "Велика депресія", яку США пережили у 1929–1933 pp., висвітлила вади "наукового менеджменту" і стимулювала перегляд поглядів щодо трудових ресурсів та потребу переходу до нової системи організації виробництва та управління ним з урахуванням "людського фактора" та виробничої демократії. Крім того, дослідження в галузі психології праці також акцентували увагу на моментах взаємовідносин співробітників, рівні їхньої спаяності, корпоративного духу та ін. Поворот до гуманізації проблем менеджменту на межі 20-30-х років обумовив пошук соціально-управлінського механізму, який дозволив би задіяти моральні та психологічні фактори мотивації і заінтересованості людей у праці (типу "партнерського управління", "групового рішення", "співробітництва"). Особливу роль у розвитку теорії та практики "людських відносин" відіграв американський соціолог та психолог Елтон Мейо (1880-1949), який започаткував індустріальну соціологію. Він досить критично сприймав сучасне йому індустріальне суспільство, в якому відбувалися руйнівні процеси відокремлення та дезінтеграції людей. З 1927 до 1932 року Е. Мейо керував дослідженнями в одній з промислових фірм у м. Хоторні поблизу Чикаго, котрі отримали назву "хоторнські експерименти", якими було охоплено до 20 тисяч людей, і були визнані класикою емпіричної соціології. Дані експерименти починалися з визначення ступеня впливу сприятливих умов праці на рівень її продуктивності: освітлення, режим роботи, система оплати та ін. При цьому були отримані цікаві результати. Виявилося, що на зростання продуктивності праці впливають фактори, які не залежать від умов праці: "груповий дух", міжособистісне спілкування тощо. Спостереження Мейо показали, що члени колективу, бригади хочуть бути включеними у групу і при цьому відчувати себе вільними. Бажання бути включеним у певну спільноту він назвав відчуттям "соціабільності". Були виявлені закономірності міжособистісних стосунків у виробництві. В методичному плані до новацій у "хоторнських експериментах" слід віднести: ¦ виділення експериментальних та контрольних груп з метою спостереження за результатами перемінних та наявністю зв'язків між ними; ¦ проведення пілотажу програми інтерв'ю - методичних експериментів та пробних інтерв'ю з новими анкетами; ¦ теоретико-прикладний характер дослідження. Проведені експерименти змінили обличчя менеджменту та сформували нове уявлення про організаційну поведінку людини у виробничих процесах. "Людина економічна" поступилася місцем "людині соціальній". З'явилося соціальне замовлення на інженера, який би мав якості управляючого виробництвом, соціолога та психолога. Виникла необхідність підготувати еліту лідерів організацій, здатних аналізувати групові відчуття, мотивувати поведінку людей і створювати умови для особистісного самовиразу у праці. Виникла необхідна, модна і добре оплачувана професія соціолога. Поступово вигартовувався і методологічний інструментарій проведення соціологічних досліджень. Основні етапи і стандартні процедури соціологічного дослідження, які склалися в емпіричній соціології, становлять фундамент сучасної системи процедур проведення соціологічного дослідження. В розвитку методики і техніки масових опитувань велику роль відіграла діяльність "Американського інституту суспільної думки" Дж. Геллапа, який у 30-х роках XX ст. почав проводити загальнонаціональні опитування. Геллап вирішував одночасно і наукові, і методичні питання, розробляючи основні правила проведення соціологічних досліджень. Так, ним був виведений вибірковий метод опитування, якісні параметри вибірки, правила складання анкети. А досягнення надійних результатів суттєво розширило дослідницьку проблематику. З'являються стандартизовані маркетингові дослідження, електоральні дослідження у процесі виборів, вивчення громадської думки, аналіз аудиторії, засобів масової інформації, дослідження-зондажі настрою людей. Соціоінженерія Поворот до емпіричної соціології актуалізував питання: що може соціологія і чи повинен соціолог брати участь у прийнятті управлінських рішеннях та відповідати за них? Класики соціології відповідали: "Ні". У рамках емпіричної соціології на поставлене запитання давалася інша відповідь: "Так". Прикладні дослідження конкретних ситуацій обслуговували соціальні організації, забезпечували управлінський персонал новою соціологічною та соціально-психологічною інформацією для прийняття оптимального управлінського рішення. З огляду на це, соціолог втручався в консультативно-управлінську діяльність. Це, у свою чергу, визначало необхідність та адресність емпіричної соціології – корисність соціологічних досліджень була зрозуміла та визнана урядовими органами, діловими та політичними колами. Регулярні консультації з соціологами, замовлення соціологічним центрам стали нормою прийняття управлінських рішень. Все це визначало "затребуваний", службово-емпіричний характер емпіричної соціології і обумовило залучення соціолога до розробки планів соціального розвитку на всіх рівнях соціальної політики. Сформована на стику прикладної соціології, соціальної психології і соціального управління діяльність отримала назву "соціоінженерної діяльності". Соціоінженерна діяльність, або "інжинірінг" - запозичений західний термін, визначалася наданням комплексу самостійних консультативних послуг з регулювання та соціального контролю різних організаційних структур для вирішення соціальних завдань. Хоча, як науковий термін "соціальна інженерія" усталилась в американській соціології з початку 60-х років, сама ідея та практичні принципи почали потроху проявлятися з 30-40 років XX ст. в рамках так званої "людської інженерії", що ставила за мету використання наукових даних про потреби, можливості та слабкі сторони людського організму при конструюванні машинних систем. Першочерговим основним колом проблем було підвищення безпеки праці, забезпечення комфортності в системі "людина-машина". В подальшому, спеціалісти в галузі соціальної інженерії почали займатися головним чином соціальними проблемами на виробництві, застосовуючи в своїй дослідницькій та практичній діяльності дані соціології, соціопсихології, фізіології, економіки. В післявоєнний період мотиви соціальної інженерії почали широко застосовуватися в оборонній промисловості США, індустріальній соціології, військовій соціології, в дослідженнях пропаганди та комунікацій. З 40-х до 60-х років число такого роду центрів соціальної інженерії збільшилося до 130. Ідею та принципи дедалі частіше почали використовувати у виборчих технологіях. Так чи інакше прикладні дослідження дали можливість політикам, підприємцям, менеджерам та іншим краще зрозуміти соціальний світ і впливати на нього найбільш надійними методами. Теоретичні розробки 20-40-х років Незважаючи на нехтування "великою теорією", саме емпірична соціологія сприяла вирішенню нових теоретичних питань, обумовлених виникненням конкретних соціальних проблем: формуванням індустріальної цивілізації, якісними змінами в соціальній стратифікації, розвитком демократії та соціального партнерства, новими можливостями управління та ін. Але незадоволеність наявними, не придатними для науково-практичного використання теоріями та станом величезної кількості емпіричного матеріалу, який вимагав систематизації та концептуалізації, привернули увагу емпіричної соціології до теоретичної роботи та підштовхнули до пошуку нових теоретичних конструкцій. Одним з таких навіювань було посилення в соціології інтересу до проблематики комунікації. На відміну від біхевіоризму (наука про поведінку, один з провідних напрямів американської психології на початку XX ст., який вплинув і на соціологію; в основі біхевіоризму лежить розуміння поведінки людини і тварини як сукупності рушійних вербальних реакцій на дію стимулів зовнішнього середовища, тобто стверджується, що фізіологічні механізми умовних рефлексів визначають суспільне життя; родоначальниками даного напряму були Е. Торндайк, Дж. Уотсон, І. Павлов) та фрейдизму формувалася так звана "третя сила" - інтеракціоністський напрям. Суть його полягала в тому, що поведінка людини розглядалася як похідна від повсякденних міжособистісних взаємодій. Особистість і суспільство, згідно з цією теорією, є продуктами комунікації – рольової взаємодії між людьми. При цьому особистість сприймає себе завдяки сприйняттю інших індивідів. Це, у свою чергу, обумовлює формування особистості завдяки соціально-психологічним факторам. Таким чином, долається інстинктивістське та організмічне трактування людини. Розширення уявлення про особистість як продукт соціальної взаємодії відділяло особу від природних зв'язків та залежностей, представляючи її як відображення того, як оточуючі сприймають дану людину. Цей погляд отримав широку підтримку серед спеціалістів, він розглядався у працях з проблеми соціальної поведінки. Створення основ символічного інтеракціонізму пов'язано із представниками Чиказької школи. Ч. Джеймс розробляв концепцію "особистісного "я", котра розглядалася в контексті самопізнання. Ч. Кулі запропонував теорію "віддзеркального "я", котре виникає на основі символічного спілкування індивіда з різнорідними первинними групами, уявлення індивідом, що думають про нього інші). Однак в першу чергу символічний інтеракціонізм пов'язують із іменем Дж. Міда (1864-1931). Концептуальний підхід Міда спирався на три основних посилання: 1) люди реагують на навколишнє середовище залежно від значень - символів, якими вони наділяють своє оточення; 2) ці значення (символи і способи зв'язку між ними) виступають продуктом соціальної повсякденної міжособистісної взаємодії - інтеракції; 3) соціокультурні значення підлягають змінам у результаті індивідуального сприйняття в рамках такої взаємодії. Соціальний світ людини виникає, постає, виростає з практики взаємодії індивідів та їхніх суспільних зв'язків. "Породження" соціального світу Дж. Мід аналізує за допомогою понять "символ", "жест", "узагальнений інший" тощо. Під символом розуміється "ідеальний об'єкт", знак, який свідчить про певний об'єкт, що сигналізується (є джерелом інформації). Найпоширенішими символами є мова. Люди в соціальній взаємодії думають та висловлюються символічно, і діють вони у символічному оточенні. Поняттям жест позначають різні дії та виявлення намірів, що ними керуються люди у процесі суспільного життя. Жест є символом, що містить певний сенс, співвіднесеність із досвідом індивіда. На основі соціальної практики людей формується система символічної жестикуляції, яка полегшує процес пристосування до навколишнього середовища і здійснюється, як правило, цілеспрямовано, у процесі соціалізації. Взаємодію соціальних суб'єктів Дж. Мід назвав "розмовою жестів". Соціальний характер жестів, згідно з концепцією Дж. Міда, відбивається в понятті "узагальнений інший". Соціальні суб'єкти у взаємозв'язку діють не стільки безпосередньо, скільки через "узагальненого іншого". "Узагальнений інший" - це свого роду конструкція, в якій втілено ті чи інші функції, соціальні ролі, дію яких індивід відчуває на собі і таким чином "приміряється", яким чином йому діяти в тій чи іншій ситуації. Сприймаючи та інтерпретуючи жести, людина реалізує здатність "приймати роль іншого", перейматися проблемами та цілями того, з ким вона взаємодіє. Таким чином, завдяки цьому люди конструюють, підтримують та змінюють моделі соціальної організації. У так званій теорії міжособистісного спілкування, представником якої є Чарльз Кулі (1864-1928), формування особи і характер її взаємодії з іншими подаються як комплекс уявлень про себе, створений з оцінок неї іншими людьми. Керівним моментом цієї теорії ("я-теорія" або теорія "дзеркального я") є "відображене "я". Останнє складається з трьох елементів: ¦ уявлення про те, як бачать нас інші; ¦ уявлення про те, як сприймають, оцінюють нашу поведінку та діяльність; ¦ реакція на уявні оцінки у вигляді роздумів, задоволення, сорому тощо. Те, що ми бачимо у так званому "соціальному" дзеркалі, – це суть реакції оточуючих на нашу поведінку. Ми постійно розмірковуємо про те, "що про нас думають інші?", "яким я виглядаю з боку?", "як вони будуть реагувати на той чи інший мій вчинок?". Відповідно до цього і вносяться поправки у власні дії. І ці розмірковування не залишають нас все життя. Наше "я" – це не тільки стан, але і структура, і процес. На соціально-психологічному рівні становлення соціального "я" проходить через інтерналізацію (перетворення зовнішніх форм у внутрішні правила поведінки) культурних норм та соціальних цінностей. Принципово нову, ігрову концепцію запропонували голландський історик, філософ, соціолог І. Хейзінга (1872-1945) та американський Джакоб Морено (1892- 1974). І. Хейзінга на великому емпіричному матеріалі обґрунтував гіпотезу про ігровий фактор культури і соціальну людину як "людину, що грає". Гра, для Хейзінги, має більш раннє походження, ніж культура, і присутня вже в житті тварин, з цієї причини вона не спирається на фундамент раціональності. В людському Світі гра має сенс і піднімається над біологією та психологією. В міфі, культі, у святкуваннях, традиціях народжувалися рушійні сили культурного життя: спілкування, ремесло, мистецтво, наука, право, підприємництво та ін. Всередині них культура входить корінням у підґрунтя ігрової дії. Іншим варіантом "ігрової теорії" була психодраматична концепція американського соціолога Дж. Морено. Її центральний момент - визначення поняття гри як важливого способу реалізації внутрішньої суті людини. Соціальна організація суспільства, на думку Дж. Морено, виникає з інтеракцій її членів, що формує образ суспільства як драми, яка складається із "вистав", дій учасників групових процесів, і котра (інтеракція) відображає певну подію. Саме в них людина спонтанно проживає свої ролі і реальні почуття, думки власного сприйняття життєвих ситуацій. Це обумовлює домінування внутрішніх психологічних дій над зовнішніми проявами. Дж. Морено (як лікар) вперше запровадив новий метод групової психотерапії - психодраму. На основі психодрами виникла нова галузь соціологічного знання - соціометрія - емпірична наука, яка якісно і кількісно оцінює, фіксує міжособистісні відносини і переживання, пов'язані із ролями, які виконують люди у своєму соціальному середовищі. Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (31.08.2016)
Просмотров: 506 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: