РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Забезпечення прав національних меншин - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Як і більшість країн Європи, Україна – держава з багатонаціональним складом населення. Абсолютну більшість її 48-мільйонного народу становлять українці – 72,7 %, серед інших 130 національних спільнот переважають росіяни, євреї, білоруси, молдовани, болгари, поляки, кримські татари, угорці, румуни та багато ін. Загалом питома вага неукрахнців у нашій державі становить 27,3 %, або близько 14 мільйонів осіб. Адміністративно-командна система колишнього СРСР ігнорувала і жорстоко придушувала потреби націонаьного розвитку. Демографічні та соціально-економічні процеси, які насаджувались тоталітарною владою, істотно змінювали в певних регіонах України співвідношення корінної й осілої людності внаслідок міграційних процесів. Ве це прирікало український народ на втрату національної самобутності, а націонаьні меншини – на асиміляцію. Актуальність проблематики національних менших різко зросла із загостренням міжнаціональних відносин в ряді країн Центрально-Східної Європи після “оксамитових революцій” 1989-1991 рр., що наклало особливи й відбиток на перебіг євроінтеграційних процесів із перспективного розширення ЄС та інших об’єднань євродержав у східному напрямку. Окреме специфічне забарвлення дана проблематика має в сучасній Україні, високий ступінь полі національності населення якої, в деякій мірі визначає державну політику на міжнародній арені. Ми – українці, відкрито проголосили світові, що будуємо демократичну правову державу, в якій однаково добре буде українцям і росіянам, євреям і полякам, білорусам і угорцям, болгарам і молдаванам, німцям і румунам, представникам усіх народів, для яких українська земля стала рідною. Проблеми міжнаціональних відносин стали одним з важливих аспектів діяльності Верховної Ради України, її комісій і комітетів з питань культури та духовного відродження, державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин. Для сучасної України проблеми національних меншин і міжнаціональних відносин гостро актуалізовані ще тією обставиною, що вони відбуваються в процесі трансформації та побудови національної держави, не відходячи від принципів євро інтеграції задекларованої українською дипломатією. Процес формування нової держави, нового суспільства, передусім повинен спиратися на ідею єднання, яка б консолідувала це суспільство, стала б фундаментом його стабілізації, й цілком очевидно, що в багатонаціональній державі, якою є Україна, ця ідея повинна сприйматися всіма її громадянами незалежно від їх Національних відмінностей. Забезпечення прав національних меншин стало єдиним з провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави та у максимальному наближенні законодавства України до законодавства провідних європейських країн стосовно національних меншин і національних відносин. Першим юридичним актом, де зафіксовано рівні права всіх етно-національних груп, що населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголошено, по-перше, що громадяни всіх національностей становлять народ України; по-друге, держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, м’ясця проживання та інших обставин; по-третє, держава гарантує громадянам усіх національностей, які проживають на її території право вільного національного розвитку. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей, у якій сформульовано принципи національної політики Української держави. У документі робиться акцент на те, що держава гарантує усім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Цей принцип конкретизувався в ряді положень, що захищали права національних меншин як колективних суб’єктів. Закон України “Про національні меншини в Україні” прийнятий Верховною Радою в червні 1992 р., конкретизував і чітко визначив ряд положень задекларованих у двох попередніх документах. Демократичні перетворення в державі сприяли зростанню національної свідомості, зумовили рух національних меншин до самоорганізації та ідентифікації, визначення свого місця в суспільстві, створення національно-культурних товариств. По суті діяльність національних меншин в Україні дублює зовнішню політику їхніх “материнських” держав, а також певною мірою зумовлює політику цих держав стосовно України, враховуючи чисельність та рівень організованості конкретних національних меншин. Саме це і наштовхує на думки про реальний зміст українсько-російських відносин, а точніше російську політику щод України, яка визначається відновідно до становища російської національної меншини в Україні та характеризується неоімпералістичними прагненнями і зазіханнями з боку Російської Федерації (адже росіяни становлять понад 22 % всього населення України). Не включаючи росіян, частка всіх інших національних меншин, приблизно однакова і становить 5,3 %. Питома вага жодної з них не досягає й одного відсотка. Якщо порівняти питому вагу окремих спільнот у структурі сільського та міського населення, то побачимо, що національні спільноти менше присутні в структурі сільського населення і більш поширені у структурі міського. Як виняток, частка молдаван переважає в сільському населенні. Але при цьому спостерігаємо іншу крайність – максимальна репрезентованість єврейської общини у міському середовищі (1,4%), що має свої нюанси в підприємницькій, культурній та іншій діяльності євреїв в Україні. Загальна частка етнонаціональних меншин у струтурі сільського населення становить лише 13,5 %, міського – 34,2 %, в той час, коли чстка неукраїнців не перевищує 27,3% усього населення держави. Така диференціація є насамперед наслідком тго, що українці в україні протягом останніх століть були не субєктом, а обєктом демографічної, зокрема, міграційної політики. Хоча кількісний аналіз національної структури населення необхідно доповнити територіальним аналізом. Для цього виділимо площу території, де переважають представники різних національних груп. Прості підрахунки засвідчують, що українці становлять переважну більшість майже на 95 % території. Інші національні спільноти становлять більшість: росіяни – в адміністративних одиницях середньої ланки АР Крим, також в трьох районах Луганської області, одному районі Сумської області, у восьми містах обласного підпорядкування Луганської області (включаючи Луганськ), а також у восьми містах обласного підпорядкування донецької області; угорці – лише в Берегівському районі Закарпатської області; молдавани – в одному районі Чернівецької та Одеської областей; болгари – абсолютну більшість становлять в трьох районах Одеської області. Однак у жодному адміністративному районі чи місті обласного підпорядкування не становлять більшості кримські татари, євреї, поляки чи інші національності. Кількісний аналіз національної структури населення як у компонентному, так і в територіальному відношенні дає змогу окреслити національний тип держави Україна, від якого залежить і обгрунтування її зовнішньополітичної конфігурації. За типологічною моделлю Ю. Шувалова, який виділяє такі чотири типи держав: приктично однонаціональні; з переважанням однієї нації за наявності значних меншин; зі складаним, але етніно близьким національним складом; з різнорідним національним складом. Україну можна віднести до другого типу дежав. До цього ж типу відносяться такі сусідні держави, як Білорусь, Молдова, Словаччина і Румунія. Два інші сусіди, Польща і Угорщина – практично однонаціональні. В тай час як Росія – з різнорідним національним складом. Причому, з огляду на тенденції міждержавних міграцій, Україна поступово еволюціонуватиме до держав першого типу. В цьому відношенні Україна, яка прагне набуття асоційованого членства з Європейським Союзом, повинна переймати досвід Словаччини та Румунії у сфері національної політикита міжнаціональних відносин, із досягеннням, у перспективі, подібної ситуації стосовно національних питань, яка має місце в сучасній Польщі і Угорщині. Цілком реальним є той факт, що за допомогою окремих національних меншин, Україна зможе досягнути не лише максимального зближення із сьогоднішніми країнами-кандидатами до ЄС, а й статусу асоційованого члена ЄС. Адже асоціація з країнами Центрально-Східної Європи широко використовується в практиці зовнішньої політики Європейського Союзу. Укладення угоди про асоціацію, на зразок Європейських угод, якнайкраще відповідало б прагненням нашої держави. І в цьому випадку дуже допомогло б сприятливе ставлення і заохочення з боку польської, угорської, румунської, німецької та інших меншин України. Проте поки-що така можливість існує лише в перспективі, оскільки ЄС доволі обережно сприймає відповідну ініціативу України. Тому в найближчий період Україні необхідно реалізоувати всі можливості зближення з ЄС, що відкриваються на основі вже існуючого механізму взаємодії. І саме враховуючи чинники національного складу прикордонних областей України на її західному кордоні, відкривається цілком реальна перспектива створення зони вільної торгівлі, в той час, коли кордони Європейського союзу впритул наблизилися до українського кордону. Однак до України, головним чином, відносяться вимоги з боку ЄС, щодо наявності стабільних державних інститутів, які гарантують демократію, верховенство закону, права людини, повагу до національних меншин та їх захист. Мова йде про повагу, толерантність та забезпечення захисту всіх національних меншин, які присутні в Україні. В тому числі й ромів (циган), які в даний час дистанціюються від українського суспільства, та й суспільство від них дистанціюється, а також про євреїв з їх масовою соціалізацією та інтеграцією в численні бізнес-структури України, одночасно зі своїми постійними нагадуваннями про неприпустимість розпалу міжнаціональної ворожнечі та антисемітизму в сучасному українському суспільстві. Але цікавими в даному випадку є соціологічні дослідження Н. Паніної, задяки яким не лише спростовуються міфи про русофобію в Західній Уркаїні та про повсюдність антисемітизму по всій Україні. А також чітко прослідковується явище національної дистанційованості від ряду національних меншин, що має тенденцію до поширення. По суті це означає, що суттєво зменшується частка людей, котрі подумки допускають представників різних національностей як громадян Україниі, відповідно збільшується відсоток тих, хто взагалі не пускав би їх у країну. Загальний підсумок масової свідомості на сьогодні такий, що за десять років незалежності України питома вага психологічно відкритих (схильних до національної толерантності) людей знизилася більше, ніж у три з половиною рази. Практично половину населення тепер складають громадяни з ізоляціоністськими постановами на міжнаціональні взаємини. Особливо за десять років зросла більше, ніж учетверо. Якщо з 1992 року по 2001-ий відбувалося поступове зниження середнього показника загальної національної дистанційованості, то в 2002 році відбулося різке дистанціювання практично від усіх національностей. Цей факт пояснюється як резонансними подіями в сфері міжнародних відносин в останні роки, так і своєрідним відлунням “правого” ренесансу в Європі. До того ж мова йде як про відношення українців до різних національних меншин, так і про відношення цих меншин до самих українців. Звичайно спахалів міжнаціональної ворожнечі в сучасній Україні не було, проте опитування показують, що громадська думка стривожена можливістю виникнення конфліктів саме на національній основі. Безумовно, що можливість реального погіршення ситуації не те, що наблизить, а максимально віддалить українське суспільство від перебігу євроінтеграційних процесів. Тому найважливішого значення набувають передусім такі заходи: розробка державної програми у сфері національних відносин; розробка на рівні органів державної влади засобів раннього попередження міжнаціональних конфліктів; вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів; цілеспрямована пропагадна міжнаціональної толерантності з ЗМІ за посиленої участі держави; розширення повноважень органів державної влади на місцях, підвищення їхньої відповідальності за стан справ не тільки у своєму регіоні, а й в країні загалом. Найважливішим інструментом реалізації державної національної політики має стати сукупність програмно-цільового та індивідуального підходів, що забезпечить об’єднання зусиль центральних органів влади, органів влади на місцях і національних громад у досягенні загальної мети поліпшення якості життя, задоволення культурних потреб, а також потреби контактів із генетично рідними країнами для всіх національних меншин України. Висновок: Таким чином, проблематика національних меншин, задоволення їх нагальних потреб і чітке оприділення їхнього статусу та ролі в суспільстві, тісно повязані з європейською зовнішньополітичного орієнтацію України, її іміджем на міжнародній арені, встановленням і розвитком партнерських відносин з усіма державами Євросоюзу, насамперед з країнами-батьківщинами національних меншин і груп,представлених в Україні. Разом з тим, внутрішній клімат, увага та захист інтересів меншин благотворно впливають на характер міжнародних відносин, стимулюють перспективний розвиток міжнародного співробітництва.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (02.09.2016)
Просмотров: 284 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: