РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Від філософії права до соціології права - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Від філософії права до соціології права Історичні етапи розвитку правосвідомості відображені в історії філософії права. Не надто заглиблюючись у цю історію, можна відзначити, що у Новий час одним з перших філософів, який зробив великий внесок до філософії права, був англієць Т. Гоббс (1588— 1679). На думку істориків, ніхто до Гоббса не намагався поставити етику на ґрунт, незалежний від богослов'я. Саме він першим наважився підвести під науку про моральні цінності науковий фундамент. Подібно до флорентійця Н. Макіавеллі, Гоббс підкреслював, що людині властивий егоїзм і у природному стані "людина людині вовк". Згідно з Гоббсом, у природному стані кожна людина має на будь-яку річ таке саме право, як і інша, тобто у природному стані ніхто не має виключного права ні на шо. Кожна людина зайнята передусім собою. Тому у прагненні здійснити свої егоїстичні бажання люди вступають у боротьбу одне з одним. їхній природний стан — це "війна всіх проти всіх". Але така війна загрожує всім та кожному. Навіть найсильніший не може бути впевнений у тому, що не стане жертвою хитрості слабшого. Звідси найперша вимога розуму — шукати миру. Ця вимога є головним законом природи. Самозбереження на ґрунті миру передбачає таке: для мирного співіснування необхідно, щоб кожний відмовився від права на все й поступився іншим частиною своїх прав. Поступка правом здійснюється за взаємної згоди, яку називають договором. Договору належить свято дотримуватися, інакше "війна всіх проти всіх" неминуча. При цьому ніхто не повинен бути суддею у власних справах, але кожний повинен підкорятися у зіткненні з іншими третейському судові, тобто у мирному суспільстві кожний зобов'язаний вчиняти так, як він бажав би, щоб вчиняли з ним інші. Природні закони мирного людського суспільства — це закони мо-ральнісності, яка не є тотожною праву. Моральнісність має справу з внутрішнім світом людини, натомість право має справу з конкретними людськими діями та вчинками. Сферою діяльності права є державне життя. Якщо неможливо встановити спільну згоду, якщо воля багатьох не забезпечує миру, то для його захисту потрібна сильна воля одного, точніше, єдина сильна воля. Таку волю має держава як єдина юридична особа. її волю через договір багатьох визнано спільною волею. У цьому розумінні державу можна розглядати як своєрідну штучну людину, яку Гоббс іменує Левіафаном. Верховна влада Левіафана абсолютна. Вона не може бути обмежена виданими нею законами, оскільки підпорядковує, але не підпорядковується. Звідси випливає безкарність дій верховного можновладця. Найдосконалішою верховною владою є монархія, яка обходиться народові дешевше за демократію, оскільки якщо монарх виявляє схильність наділяти за рахунок народу багатством своїх родичів та друзів, то за демократії аналогічне прагне робити кожна з численних осіб, що стоять біля влади. Що стосується аристократії, то її переваги визначені ступенем відносної близькості до монархії чи до демократії. Запропонована Гоббсом концепція державної влади є принципово антидемократичною: оскільки влада виникає через усезагальний договір та добровільну відмову всіх його учасників від більшості своїх природних прав, то вони вже не повинні вимагати ці природні права назад. Тут Гоббс розрізняє накази-закони та права, застерігаючи від ототожнення закону з договором. Договір — це обіцянка, натомість закон має силу наказу. У договорі сказано, що я зроблю те-то й те-то. У законі ж сказано, що я повинен зробити те-то й те-то. Закон відрізняється й від права, оскільки закон є обмеження дій, а право — це свобода дій у певних рамках. На думку деяких істориків права, Гоббса з цілковитою підставою можна вважати одним з головних теоретиків природного права Нового часу. В його тлумаченні природне право — це право, яке могло б діяти поза державою, якби держави не існувало. Концепція природного права, у розробку якої свій вагомий внесок зробив Гоббс, ставила на чільне місце уявлення про особисту свободу окремої людини, яка властива їй від природи, й тлумачила державу як добровільне установлення, продиктоване законами людської природи. Філософію природного права як особливу ідеологічну систему почали розробляти у XVI ст., а у XVII ст. завдяки працям голландського юриста та політичного діяча Г. Гроція (1583—1645) вона набула значного розвитку. Новий період в історії філософії права охоплює два сторіччя — від середини XVII до середини XIX. У цей час посилюється критика монархізму, дворянства та церкви. Філософи закликають реставрувати природний порядок речей, який не залежить від людських потреб та примх. Вони намагаються відшукати той природний порядок, від якого відхилилася історія людства. Ця боротьба за "природність" набуває вигляду нещадної просвітницької критики соціально-політичних, релігійних та економічних цінностей, несумісних з буржуазним світоглядом. Поява нових ідей багато в чому зобов'язана появі людей нового типу. Одним з таких новаторів був І. Кант. На його думку, питання про те, що таке право, становить для юриста такі самі труднощі, які для логіка становить питання про те, що таке істина. Згідно з Кантом, суто емпірична наука про право — це голова, яка може бути дуже вродливою, але без мозку. Кантівське визначення права говорить: "Право є сукупність умов, за яких свавілля одного може бути узгоджене із свавіллям іншого згідно із загальним законом свободи". Стосовно поведінки людей це означає, що діяти треба таким чином, щоб вільний вияв свавілля міг бути узгоджений зі свободою відповідно до загального закону. У цьому разі Кант йде шляхом Гоббса. Формула права, запропонована Кантом, ґрунтується на просвітницькій ідеї свободи. Своїм гуманістичним вістрям вона завдавала відчутного поштрику поліцейській державі й закликала до боротьби за політичні свободи. Давалися взнаки думки Руссо, твори якого читав та перечитував Кант. Слідом за Руссо він розвивав ідею народного суверенітету, хоча й вважав цей суверенітет у реальному житті нездійсненним. Дотримуючись практицизму Гоббса, Кант заявляв, що соціальний мир — це ідеал, який вивищує й підносить людину духовно. Реальний же стан суспільства зумовлений неперервною боротьбою людей між собою. Щоб ця боротьба не винищила все та всіх, необхідна мінна верховна влада, яка має підпорядкувати собі народ. Яскравою постаттю класичної німецької філософії є Г. В. Ф. Гегель. В університетські роки він перебував під потужним впливом ідей Руссо та Канта, був у захопленні від Великої Французької революції. Гегелівська праця "Філософія права", яка завдала нищівного удару по філософії природного права, побачила світ 1821 р. Головну мету філософії права Гегель убачав у очищенні її від ідей природного права XVII—XVIII ст. Завдання науки про правову державу у тому, наголошував він, щоб зрозуміти державу такою, якою вона реально є, а не в тому, щоб мисленнєво будувати такою, якою їй належить бути. Гегелівська філософія права складена з трьох компонентів: абстрактне право, мораль, моральнісність. Моральнісність, яку Гегель відрізняє від моралі, є умовою вияву права та моралі. Вчення про моральнісність містить три частини: сім'я, громадянське суспільство та держава. Згідно з Гегелем, право є наявне буття свободи. Розвиток свободи полягає у формуванні права, щаблями якого є право власності, право моралі, сімейне право, державне право, право світового духу (право всесвітньої історії). Німецький філософ вважав, що майнова рівність недосяжна. Звичайно, люди є рівною мірою вільними, але тільки як особистості, а не як власники, оскільки особистість — це лише підґрунтя власності. Гегелівське філософське вчення про право було піком спекулятивної філософії. Весь наступний розвиток філософії права у XIX ст. йшов по низхідній. Водночас починає визрівати й формуватися ідея соціології права. Проте сьогодні соціальна практика свідчить, що філософію права ще рано здавати в архів; ця філософська дисципліна не застаріла, у чомусь вона стала ще важливішою, ніж у попередні епохи, оскільки у сторіччя глобальних проблем, які непокоять усе людство, на перший план виходять загальнолюдські цінності, відповідно до чого формується новий тип філософії, переглядаються правові та моральні норми. Знову філософи і теоретики права переймаються питаннями про співвідношення розуму та волі, свободи та необхідності, законності та справедливості тощо. На думку вчених, ці питання та відповіді на них полягають у тому концептуальному фундаменті, на якому будовано всю теоретико-правову аргументацію. Ще не так давно філософію права вважали частиною філософії як такої. Ця надмірна філософічність та моралізаторство теоретиків права відлякували юристів-практиків. Тому, ознайомлюючись з історією юриспруденції, бачимо, як відбувалося розмежування філософії права та правознавства, тобто виявляло себе те, що філософію права розробляли дуже мало причетні до практичного правознавства вчені. Юристи-практики вивчали право таким, яке воно є, не замислюючись над тим, яким йому належить бути. Філософи ж створювали якесь ідеальне право, далеке від його практичного застосування. Потрібен був мінний міст між філософією права та конкретним правознавством. І такий міст було якщо не побудовано, то запропоновано соціологією права, яка взяла від філософії вміння теоретично узагальнювати отримані знання, а від правознавства — орієнтацію на конкретний емпіричний матеріал, оброблюваний за допомогою відповідного логіко-математичного апарату. Література Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (10.06.2016)
Просмотров: 283 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: