РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Теорія соціального обміну - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Теорія соціального обміну План 1. Натуралістичний виклик соціології 2. Неофункціоналізм 3. Структуралістичні концепції 4. Постмодернізм і Однією з принципових концепцій в руслі позитивістської традиції виступає концепція соціального обміну. Даний теоретичний напрям формувався на межі кількох теоретико-методологічних напрямів у розвитку соціологічної думки: постпозитивізм, економічний улітаризм (принцип оцінки всіх явищ з точки зору їх користі, інтересу, можливості служити засобом для досягнення будь-якої мети), соціальний біхевіоризм, культурна антропологія. Основна увага в даному соціологічному погляді спрямована на реальну поведінку раціонально діючого індивіда, його економічні інтереси, елементарні форми соціальної поведінки та на цій основі - редуціювання соціальних процесів. Обмін різними типами діяльності виступає при цьому як фундаментальна основа суспільних відносин, на якій виникають різні структурні суспільні утворення (влада, статус, престиж тощо). Різні варіанти теорії соціального обміну набули поширення в соціології, соціальній психології, економіці, політології. Інтелектуальні основи концепції соціального обміну випливають з улітаристської традиції класичної буржуазної політекономії, родоначальниками якої були А. Сміт, Дж. Бентам, Д. Рікардо. Вони вважали спонукальним, поштовхним мотивом людської діяльності прагнення до корисності і отримання вигоди! Іншим джерелом стали праці відомих представників соціальної антропології М. Мосса, Б. Малиновського, які виявили важливу роль обмінних актів у житті доісторичних народів. Сучасні версії значною мірою базуються на принципах необіхевіоризму (реакція як домінант поведінки) та мікроекономіки. Починаючи з відкриттів І. Павлова, Дж. Уотсона, біхевіоризм аналізував відносини "стимул-реакція". Дедалі мала місце конвергенція (злиття) і економічних, і антропологічних, і психологічних узагальнень, що привело до розгляду обміну як одного з ключових моментів соціальних, процесів. Теорія соціального обміну вважається в сучасній соціології добре розробленим підходом до вивчення соціальних відносин та структур./ Вона виходить з того, що обмінні процеси є всюдисущими та універсальними - від міжособистісних до міжсуспільних і є обов'язковою складовою всіх соціальних явищ. Існують дві вихідні передумови теорій соціального обміну. Перша виходить з припущення, що в поведінці людини домінують раціональні задатки, котрі спонукають її до отримання певної вигоди: гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, любов та ін. Різні типи "вигоди" інтерпретуються по-різному: цінність, корисність (в економіці), нагорода, плата, результат (в соціальній філософії). Інше припущення розкриває смисл назви даної концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми, різноманітними формами вигоди. Обмінні акти розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а всі більш складні структурні виникнення (інституції, організації) пояснюються як наслідки обмінних відносин. Основними представниками даного напряму є американські соціологи Джоржд Хоманс (1910-1989) та Пітер Блау (р. н. 1918). Особисті інтереси, як наголошував Дж. Хоманс, виступають універсальною спонукальною мотивацією, котра рухає світом. Людська природа є такою, що люди хочуть і намагаються збільшити задоволення від приємного і водночас уникнути неприємного. А оскільки ресурси суспільних благ найчастіше обмежені, то для задоволення постійно зростаючих потреб і досягнення власних цілей люди, як соціальні суб'єкти, вступають у відносини обміну. У процесі соціальних відносин індивіди ніби проводять "розрахунки" відносно цінності або корисності того, що пропонується для обміну, і навіть із тим розрахунком, щоб отримати дещо більше за те, що буде витрачено (позитивний еквівалент). Таким чином, соціальні відносини включають постійний процес обміну між соціальними суб'єктами. А розгляд соціальних явищ, на думку вченого, потрібно починати з вияву елементарних процесів. Хоманс стверджує, що в поясненні соціальних феноменів потрібно використовувати саме "психологічне пояснення", а не обстрактний схематизм. Саме це і є основним методологічним положенням для концепції соціальної поведінки як обміну, де біхевіористична психологія виступає пояснювальним інструментом. Другим важливим предметом аналізу теоретиків цього напряму виступає соціальна структура як обмін. Оскільки обмін є основою взаємодії між особами, він виступає водночас і фундаментальною базою існуючих соціальних систем. Ця залежність пояснювалася тим, що всі моделі соціальних відносин з часом інституалізуються, набуваючи структурних системних форм - від неформальних моделей дружби, соціальних кіл, організацій - до моделей державних, політичних, міжнародних відносин. Теоретики соціального обміну продовжили традицію антропологів, пояснюючи соціальні структури як наслідок солідарності між людьми, яка виникає в результаті символічного обміну. У методологічному підході Дж. Хоманса та його послідовників проявляється мікросоціологічний рівень аналізу з усіма перевагами та недоліками. Однак перейти до пояснення макрооб'єктивних соціальних умов вчений так і не зміг. Вирішити цю проблему розриву між мікро- та макрорівнями намагався інший американський соціолог - П. Блау. Він бачив вирішення цього завдання на шляху синтезу принципів соціального обміну з поняттями макросоціологічних концепцій (теорії конфлікту, структурний функціоналізм). Вчений на рівні макросоціологічного аналізу шукав точки стику між мікропроцесами взаємодії, міжособовим обміном і такими структурними утвореннями, як спільноти, групи, інституції, організації. На відміну від інших прихильників концепції соціального обміну П. Блау основну увагу приділяв нормативно-ціннісній стороні процесів обміну, щоб пояснити великомасштабні соціальні процеси. Він доповнює концепцію обміну описом елементарного розкриття складних процесів - інституалізації. Якщо у Дж. Хоманса дана концепція ґрунтується цілком на психологічних постулатах міжособової взаємодії, то у Блау вона доповнюється "виникаючими якостями" суспільних утворень, які не залежать від індивідів. Першим принциповим моментом його підходу було ототожнення обміну з типом асоціативних процесів. Соціальне життя бачить він у вигляді "базару", де суб'єкти торгують один із одним задля вигоди. Другим моментом було визнання диференційованості, стабільності та збалансованості у відносинах обміну, що служило редуціюванням на цій основі будь-яких соціальних змін (різні рівні та ступені стабільності та збалансованості обміну в будь-якому випадку породжують зміни, інновації в різних соціальних структурах, а значить, "приводить їх в рух"). Таким чином, Блау визначив суперечливі та інтеграційні сили, що спричиняють соціальну динаміку (рух, дії, зміни). В цьому з ним споріднювалися і конфліктологи. Аналіз теоретика соціального обміну відзначається досить глибокою концептуалізацією соціальних процесів, які базовані на поняттях "протистояння", "інновації", "зміни" і т. ін. При своїх недоліках теоретичний підхід П. Блау все-таки став своєрідним полігоном для розробки багатьох соціологічних проблем. Натуралістичний виклик соціології Незважаючи на кризу позитивістських тенденцій у соціології в 60-х роках, у 70-х спостерігається посилення останніх в соціології, які стимулювали виникнення в загальному руслі неопозитивізму низки нових концепцій: біхевіористична соціологія, соціобіологічні концепції, методологічний позитивізм, постпозитивістські концепції. Найістотнішими концепціями даного напряму виступають соціобіологія та соціальний біхевіоризм. Соціобіологія обрала за мету вивчати біологічні засади будь-якої соціальної поведінки для того, щоб мати можливість глибше осмислити закономірності та залежності, що спостерігаються у живому світі. Перегляд засад соціальних наук, визнання саме об'єктивних природних універсалій і редуціювання соціального через природничо-наукові закономірності - основні питання, що стоять перед даним теоретичним підходом, який невипадково відродився. В різний час майже всі соціологічні напрями так чи інакше підпадали під вплив суміжних біологічних наук. Корені біологізації в соціальних науках торкалися концепцій органіцизму, соціальної екології, ідей природного відбору і т. ін. Так чи інакше, суперечливі взаємини наук про людину і суспільство та наук про живу природу не зникали. Найбільш відомим серед "біологізаційних" намагань була "теорія інстинкту", за допомогою якої пробували пояснити певні види соціальної поведінки. Відомим теоретиком у даній сфері вважається К. Лоренц (австрійський етолог, психолог, соціолог). Він, зокрема, досліджував "інстинкт агресії" як присутність "звірячого" в людській природі. Теоретики даного напряму відшукували біологічні універсали, які існують незалежно від людської свідомості в будь-якій соціальній системі типу: прагнення власності, ієрархія статусів, принцип територіальності, вирішення конфліктів, "дурні звички", агресивність - все, що простежується у тварин. Прихильники даного напряму доводять, що соціокультурні досягнення людини, форми людської організації мають і біологічне підґрунтя. У науковому колі вживаються різні варіанти найменування цього підходу: "соціобіологія", "еволюційна екологія", "біхевіористська біологія" тощо. Найбільш відомими теоретиками даного напряму є Б. Уілсон, Дж. Александер, П. Ван та ін. Сучасні ідеї соціобіології найбільш системно представлені Едвардом Уілсоном - американським ентомологом. У своїй відомій праці "Соціобіологія: новий синтез" (1975) він наголошував на існуванні і ролі багатьох природних та генетичних факторів для розуміння суспільних явищ та життєдіяльності людей. Уілсон стверджує спільність визначальних принципів функціонування живих спільнот (типу батьківського піклування, владарювання, правила територіальності, прагнення до "оволодівання"). Згідно з його аргументацією всім "біологічним прошаркам" (комахи, птахи, ссавці) обов'язково притаманна ієрархічність: в них існують "підлеглі" і "володарі", різні "класи". Даний біо-соціальний підхід створив певне підґрунтя для багатьох натуралістичних установок, які намагаються редуціювати біологічні закономірності на соціальні явища. Однак він має, власне, і багато вад, що не дозволяє в повному обсязі претендувати на головний об'єктивний підхід у розумінні соціальних явищ. Іншим теоретико-методологічним напрямом у неонатуралізмі є соціальний біхевіоризм - своєрідна спроба на ґрунті засобів, методів та понять експериментальної психології побудувати соціологічну теорію. Лідером цього напряму виступав американський психолог Беррес Скіннер. Він був проповідником того, що біхевіоризм повинен стати методологічною засадою всіх соціальних наук, філософією "науки людської поведінки". На його думку, біхевіористична психологія повинна описувати об'єктивно спостережувані закономірні зв'язки між стимулами та реакціями у соціальних відносинах, і особлива увага приділялася механізмам підсилення цих реакцій. Скіннер висунув концепцію, згідно з якою будь-який живий організм у ході процесів, які багаторазово повторюються, набуває нових реакцій на зовнішні стимули, завдяки тому, що сам їх "підкріплює". Іншими словами, індивіди, за його аргументацією, повторюють дії, за які були винагороджені раніше. Якщо дія індивіда не отримує очікуваного стимулу, то можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволеності. Згідно з системою "дія-стимул-дія" вчений хотів окреслити в психологічних поняттях не тільки індивідуальну соціальну поведінку, але й поведінку соціальних структур. Основна методичність в його поглядах полягає в тому, щоб досліджувати "відкриту поведінку" людини та середовища її протікання, котре впливає на неї. Головним в його підході є обґрунтування закономірностей "оперантної поведінки" (висхідна від самого організму поведінка, котра діє на середовище і генерує підкріплення) - тобто модифікація відомого принципу рефлексивної поведінки: реакція на стимул доповнюється підкріпленням, підсиленням її через вплив факторів середовища, оточення. Крім того, людина при цьому (у моделях поведінки) користується ще й соціальним (історичним досвідом). Успіх у даному випадку розглядається як головний елемент "підкріплення", що спонукає індивіда до більш активних дій. Ефект успіху має закріплюватися у внутрішньому прагненні, спонуканні до повторення певних дій. Таким чином, зокрема, пояснювалося багато видів соціальної поведінки людини. Біхевіористична стратегія містить чимало ідей та положень, що збагачують соціологію, однак вона має і значні недоліки та суперечності. Намагання побудувати поведінкову психологію за природничими зразками звузило цей науковий підхід. Зведення людини до "реагуючої субстанції" з малим врахуванням феномену свідомості заслуговує критики. Окрім цього, кожний "поведінковий" об'єкт розглядався відособлено, окремо, причому домінантою в осмисленні соціальної поведінки дані теоретики висували психологізм. Неофункціоналізм Як не дивно, але, незважаючи на свій занепад та критику з боку багатьох опонентів, структурно-функціоналістичний аналіз умовно залишався академічним еталоном в соціології, центральною течією соціологічного теоретизування. Після численних пошукових варіантів серед соціологічного теоретизування інтерес до функціонал істинного підходу знову зріс. Незмінна актуальність неопозитивістських концепцій пояснювалася спиранням на абстрактну універсальність аналітичних понять цього підходу. Неофункціоналізм - це реконструкція теоретичної традиції, що була закладена Т. Парсонсом, P. Мертоном, її поповнення та поглиблення. Цілком очевидно, що Т. Парсонс ближче за інших підійшов до мети "усвідомлення", "урозуміння" суспільства. Своїм підходом він зміг інтегрувати безліч теоретичних конфігурацій для об'єктивного "розуміння" суспільства. Тому на базі "парсонських" функціоналістичних підвалин помалу трансформувався новий теоретичний напрям - неофункціоналізм. Дане теоретизування спрямоване на розробку універсальних концепцій, пізнавальних моделей і принципів аналізу, які б пояснили соціальне життя та були б адекватні емпіричним даним, реальним ситуаціям, запропонувати "оптимальні" інтерпретаційні моделі для розуміння як історичних, так і емпіричних фактів - одним словом, "з мозаїк створити малюнок". Сучасний неофункціоналізм спрямовується на критичний перегляд деяких положень функціоанлізму і розширення його інтелектуального "кругозору" при збереженні його теоретичного ядра. Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність виокремлює різномаїття аналітичних рівнів: культурного, структурного, індивідуального. Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституцій сучасного суспільства: економічні відносини, державний устрій, політичні організації, соціокультурні інститути. В даній синтезуючій концепції знайдено місце і для теоретико-методологічних засад теорій середнього рівня, для позитивістських концепцій, аналітичного реалізму (як впорядковується соціальний світ), тут вбачаються і веберівські "ідеальні типи". Невід'ємним від інтеграційних є завдання синтезу макро- і мікро- рівнів аналізу. Дається поправка і на те, що соціальна реальність є не стільки об'єктивною, скільки певною конфігурацією значень, що виникає у свідомості діяча, і взагалі соціальна дійсність уявляється у вигляді деякого комплексу цілей, оцінок, мотивів діяльності. Беручи до уваги всі вищевикладені моменти, можна стверджувати, що, зайнявши в теоретичній соціології позицію, яка визначена як неофункціоналізм, вчені взяли до уваги, що соціологи в дослідженні суспільства почали розглядати його як історично обумовлену соціальну систему і конкретний життєвий світ, як інтерсуб'єктивну і споконвічну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Однак невід'ємною є і неомарксистська позиція про роль матеріального виробництва в аналізі суспільства. Інтерес до питання про взаємозв'язок і взаємодію між рисами особистостей і організацією суспільства як соціальної системи ще більше актуалізувався, беручи до уваги досягнення всіх соціологічних шкіл і напрямів. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, – по суті є єдиним теоретичним напрямом останніх десятиліть, котрий запропонував нові свіжі ідеї. Даний підхід найбільш повно знайшов вияв у творчості німецьких соціологів Ю. Хабермаса і Н. Лумана, американських соціологів Дж. Александера, Дж . Тьорнера, Е. Гідденса Структуралістичні концепції Однією з досить специфічних теорій в сучасній Західній соціології є теорія структурами або, точніше, структуралізм у соціології. Його теоретики спрямовували увагу на вироблення системи певних узагальнених абстрактних понять для аналітичного вивчення соціальних явищ з метою формального моделювання і статистичного вивчення соціальних явищ у більш узагальнених рисах структуралізм визначають як пошук універсальних і незмінних законів людського життя. Це – досить складний науковий напрям у гуманітарному знанні, що виник у 20-х роках XX ст. і отримав пізніше різні філософські й ідеологічні інтерпретації. Виникнення структуралізму як конкретно-наукового напряму пов'язано з переходом ряду гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Основу цього переходу склало використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний метод, що лежить в основі структуралізму, спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а трохи пізніше був поширений на літературознавство, етнографію, історію і деякі інші гуманітарні науки. У більш вузькому (і строгому) змісті під структуралізмом мають на увазі комплекс наукових і філософських ідей, пов'язаних із застосуванням структурного методу, які отримали найбільше поширення у 60-х роках. Його основні представники - французькі вчені: етнолог К. Леві-Стросс, історик культури М. Фуко, психоаналітик Ж. Лакан, літературознавець Р. Барт, а також мистецтвознавець У. Еко (Італія). Основу структурного методу становить виявлення структури як сукупності відносин, інваріантних (незмінних) при деяких перетвореннях. У такому трактуванні поняття структури характеризує не просто стійкий "кістяк" якого-небудь об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень. Впровадження в гуманітарні науки структурного методу в такому його трактуванні пов'язано з радикальною перебудовою самого предмета цих наук – з побудовою нових типів ідеальних об'єктів, що володіють високим ступенем конструктивності, і з виникненням нових типів міжпредметних зв'язків. Об'єкт дослідження конкретно-наукового структуралізму - культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких – мова, але в яку входять також наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. п. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє знайти сховані закономірності, яким несвідомо "підкоряється" людина. Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури (ментальні структури – психологічні механізми, що обумовлюють надання переваги певним типам і формам мовних репрезентацій, духовний склад, спосіб думок; епістеми, як умовно-конструйовані культурно-історичні утворення) Корені структуралістичних засад - у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови. Увага приділяється, як правило, культурним явищам у вигляді етнографічних, психологічних, історико-наукових, історико-культурних та естетичних систем-утворень, як сукупності взаємозв'язуючих та взаємодіючих елементів, суть яких визначається не стільки змістом, скільки місцем і роллю в соціальній системі. На противагу суб'єктивістським течіям, у структуралізмі "відштовхуються" від "своєрідного об'єктивного", що не підлягає суб'єктивним змінам (переконструюванню, поглядам з іншого боку). Такого роду "об'єктивність" у соціальному середовищі, на думку вчених, "обумовлена" мовою, яка "не схильна" до суб'єктивного впливу та змін, в якій існують і функціонують своєрідні структурні утворення, що формуються незалежно від волі і бажання людей. На практиці ж структурний напрям у соціології - це, свого роду, пошук аналогії із будовою мови в усіх сферах культури і суспільства. Метод структурного аналізу в соціології пов'язаний із методами лінгвістики, семіотики (наука, що досліджує властивості знаків і знакових систем). Так, французький етнолог, соціолог К. Леві-Стросс досліджував системи, споріднення, міфів, ритуалів, масок як особливого роду "мови", що виступала засобом "урозуміння" спільного, спорідненого між розмаїттям соціальних явищ та культур людського духу. На думку вченого, моделі різних "соціальних світів", що конструюють соціологи, – однакові, оскільки виходять з єдиного джерела - людського розуму. Структура людського розуму визначає всі структури, що створюються людьми. Навіть міфи різних примітивних суспільств подібні. Те ж саме стосується і систем комунікації, виховання, процесів обміну. Проте, вивчаючи "примітивні" суспільства, К. Леві-Стросс встановив, що предметом соціального обміну між родами, поряд з товарами і жінками, була також інформація, яка згідно зі звичаями, життєвими правилами чи сваволею її власника, могла і повинна була стати спільним здобутком. Проте у таких холодних суспільствах, як їх називає К. Леві-Стросс, схильність до виробництва і споживання інформації помітно нижча, ніж у "гарячих" індустріальних, сучасних структурах, що розвиваються. Тому, на його думку, масова комунікація - це винахід останніх. У зв'язку з цим, прихильники структуралізму схильні до гіпотези, що у примітивних народів більш розвинуте відчуття інтуїції, здорового глузду в процесі спілкування та взаємодії. Сучасно-цивілізована людина створила собі досить обширну комунікативну систему, яка глибоко пронизує всі сфери життєдіяльності у формуванні власних установок, дій. І вона перекидає цей тягар їх формування не стільки на власний розсуд, інтуїцію, чуйність, скільки на комунікативно-інформаційну систему. Таким чином, напрошується висновок, що сучасна людина є більшою мірою продуктом мас-медіа, яке у свою чергу, породило суспільство. Своєрідним підтвердженням даної теорії є ідея "мозаїчного" типу культури французького соціолога А. Моля, за якої засоби масової інформації відіграють ключову роль у системі суспільних взаємовідносин. Якщо в класичному (та в деяких інших примітивних) типі культури система знання будувалася на потребі осягнення ланцюга причин і наслідків, то в "мозаїчному" типі культури - знання є випадковою сукупністю розрізнених елементів. За твердженням А. Моля, сучасна людина відкриває для себе оточуючий світ, як за законами випадку у процесі спроб і помилок, так і "статистично" із газет, відомостей, здобутих у разі потреби. Лише набувши деякого обсягу інформації, людина починає виявляти приховані в ній структури. Вона йде від випадкового до випадкового, але іноді це випадкове є і суттєвим. Повідомлення мас-медіа звернені найбільше до почуттів. Вони апелюють (зосереджують увагу) не стільки до раціонального осмислення інформації, скільки до логіки міфу, яка знімає суперечності і значно спрощує образи світу, соціуму, людини. Якщо виходити з точки зору здорового глузду, об'єктивного осмислення навколишнього світу, то напрошується висновок про зростання примітивності та одномірності в осягненні людиною складної і суперечливої реальності. Всі шляхи будуються на логічній структурі розуму, і всі вони визначаються загальними законами. У кінцевому підсумку, концепція Леві-Стросса пов'язана із "дюркгеймівською" соціологічною школою та американською культурною антропологією. Вчений стверджував, що історичний підхід тільки полегшує розуміння того, як виникають ті чи інші суспільні інститути, головна ж мета наукового вивчення суспільства - розкриття формальної структури взаємовідносин, що випливають в свою чергу із "позасвідомої" природи людських стосунків. Такого роду "позасвідоме" є універсальним для всіх часів і народів прагнення представити історично-конкретне розмаїття дійсності у символічній формі традицій, ритуалів, і в першу чергу - мови. Кінцевий результат дослідження – моделювання своєрідної "структури", тобто уявного алгоритму конструкції, котрі визначають "приховану" логіку даного явища. Постмодернізм Цей теоретичний напрям вважається одним з нових (останніх) макротеоретичних надбань соціологічної науки. На думку соціологів, він "стоїть дещо не в одній площині" поруч зі способами пізнання соціальної реальності і самої соціології і більше стосується нового розуміння змін у суспільстві, які сьогодні відбуваються. Цю загальнотеоретичну концепцію запропонував Е. Гідденс, видатний сучасний американський соціолог на XII Всесвітньому соціологічному конгресі у Мадриді в 1990 p., окресливши як постмодерністський напрям, хоча саме це поняття вживалося набагато раніше. Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, метою яких є дати більш точне й об'єктивне осмислення і пояснення явищ та процесів останніх десятиліть. Вперше цю проблему порушив А. Тойнбі (праця "Дослідження історії", 1934-1954). Вчений зазначає, що західна цивілізація в останні десятиліття вступила у новий, перехідний період, відмінний від попереднього. Дослідникам цього теоретичного спрямування була властива спроба з'ясувати розбіжність між "модерністю", яка сформувалася на той час, і постмодерністю (неминучого нового майбутнього), показати те радикально нове, що вже з'являється в житті. Постмодерністський напрям у соціології можна умовно поділити на дві течії. Перша - "причинова" – загострювала увагу саме на ролі науково-технічних чинників у механізмі сучасних соціальних змін, і інтерпретована в системі соціального знання як теорія постіндустріального розвитку. Друга - "наслідкова" - відображає постмодернізм як новий соціально-філософський підхід до суспільного життя, культури, людської діяльності. Він є не стільки теоретичною парадигмою, скільки набором концептуальних підходів до соціокультурної реальності. Соціологічна думка постмодерністського підходу синтезує кілька напрямів соціального теоретизування, включає різні інтерпретації сучасної соціальної і культурної реальності. На відміну від теорій індустріального суспільства, – в яких основна увага приділяється науково-технічному прогресу, розвитку нових технологій, які викликають великі зміни в соціальній структурі - соціальних інституціях, способі життя людей, і де модерне суспільство показано в усій своїй суті - надто раціоналізовано жорсткою системою, – постмодерне суспільство характеризується більш ірраціональними й гнучкими формами соціальних зв'язків. Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються і які відбудуться у майбутньому. Саме такого роду фактори розглядаються ними як критерії суспільного прогресу. Причому, мається на увазі, передусім, зростаюча роль соціального суб'єкта (особистості будь-якої соціальної спільноти - народу, групи) і свободи його діяльності. При цьому і "соціальне" розуміється по-іншому, не на раціональних принципах, владі, прогресі, виробництві. Теоретики постмодернізму виступають продовжувачами критики модерності капіталістичного розвитку, яку здійснювали Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фромм та інші прихильники негативної оцінки "індустріального масового" суспільства. Ця критика стосувалася головним чином сфер культури та суспільної свідомості. Соціологи вважають, що доречно говорити про рівноправність найрізніших культур, незалежно від ступеня їх розвитку, довершеності і т. ін. Тут стверджується рівноправність різних уподобань, стилів життя, стандартів, смаків, поведінок. Гідденс і прихильники постмодернізму вважають, що в суспільстві постмодерністського типу головну роль відіграватиме ідея суб'єктивації всіх соціальних процесів, пов'язаних із культурною активністю соціальних спільнот. Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами. Постмодерний напрям відображає новий синтез ідей щодо інтерпретації соціального світу. Один із пошуків інтегрованого підходу в сучасній соціологічній теорії є і намагання синтезувати мікро- та макрорівні аналізу соціальної реальності, представленого теорією "структуралізації" (котру водночас відносяться і до структуралістичного напряму в соціології) Е. Гідденса, де увага зосереджується на передумові і результатах людської діяльності як структурних властивостей соціальних систем. Один із співнапрямів постмодернізму репрезентується поглядами видатного французького соціолога та етнолога П'єра Бурд'є (1930-2001). Його погляди видаються досить оригінальними, на перших порах сприймалися як "шокуючі". Напрям його теоретизування не вміщується в межі школи, а інтегрує різні концептуальні ідеї для вирішення на новому рівні традиційних соціологічних дилем. На думку дослідників, Бурд'є властива зневага до міждисциплінарного підходу, який накладає відбиток на предмет дослідження і на застосовувані методи дослідження. І не дивно, що коло його дослідницьких інтересів досить широке (етнологія, соціологічна теорія, соціологія культури, політики, масових комунікацій, соціальна філософія). Критичні і нестандартні погляди П. Бурд'є пронизують різні напрями системи соціологічного знання. Однак доречно буде показати окремі фрагменти його теоретизування, що більш стосується постмодернізму. Оригінальність соціологічного теоретизування Бурд'є виявляється в аналізі взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного. Соціальний світ видається мислителю як складна багатовимірна структура, де об'єктивне і суб'єктивне взаємо пронизується та доповнюється одне одним. Пояснюючи смисл і механізм соціальної взаємодії, вчений широко використовує поняття "габітусу", "соціального простору". До "габітусу" він відносить все те, що стосується свідомості діячів (індивидів). Це свого роду набір схем (моделей), через які люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, адекватно орієнтуються у безлічі конкретних життєвих ситуацій. "Габітус" визначається як система дії, спосіб відчуття, осмислення і оцінення суб'єктом, що визначається поняттям "стиль життя" соціального світу. "Поле", згідно з поглядами П. Бурд'є, є ареною змагань соціальних діячів або групи за поліпшення своїх позицій, за здобуття певного місця в соціальній ієрархії і водночас "поле" є структурною частиною "соціального простору". Тому в соціальному світі є декілька "полів" (економічне, політичне, релігійне, культурне і т. ін.). "Поле" виступає своєрідним різновидом ринку, де використовуються різні види "капіталів" (економічний, культурний, соціальний). Поняття "каліталу" займає у соціологічній концепції Бурд'є досить вагоме місце. В діях "агента" в "соціальному просторі" капітал виступає в різних формах - не тільки в економічному розумінні. Тут "капітал" слід розглядати як факт закріплення людських соціальних відносин у формі інтересів, поваги, обов'язку, що дає шанси людині на здобуття влади, впливу в межах певного соціального поля і т. п. Капітал проявляється в різних формах: культурний капітал (дипломи, знання, рівень мови, манери); соціальний капітал (зв'язки, мережі впливу). Бурд'є, як зазначалось, займався найширшим колом питань: соціальне відтворення, система освіти, держава, влада і політика, література, мас-медіа, соціальні науки. В одній з основних його праць "Практичний зміст" - висвітлюються фундаментальні питання співвідношення філософського, антропологічного і соціологічного пізнання, теорії і практики, формування категорій соціальної перцепції; на етнографічному матеріалі аналізується формування і функціонування логіки практики і практичне почуття. Зокрема, саме Бурд'є першим звернув увагу вчених на комплекс проблем, пов'язаних з новим перерозподілом світових ресурсів, появою "нових бідних", за що його іноді називають "ідейним натхненником антиглобалізму". Дослідження П. Бурд'є соціальних факторів найглибшим чином змінили наш погляд на деякі інститути: музеї, телебачення, науку і, у першу чергу, освіту. У "Спадкоємцях" (1964) і "Відтворенні" (1970), двох роботах написаних разом з Жан-Клодом Пассероном, він показує, яким чином система шкільної освіти "відкидає" дітей зі скромного середовища і спростовує сформовані уявлення про рівні можливості державної школи. Він також говорить про те, що погляди і "габітус" викладачів престижних шкіл, які схожі з поглядами дітей з родин визначеного соціального рівня, сплетені міцним культурним і соціальним капіталом, сприяють відтворенню з покоління в покоління нового, так званого "державного дворянства". Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (30.07.2016)
Просмотров: 735 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: