РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Суть і способи функціонування політичної влади - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Суть і способи функціонування політичної влади В цілому суспільство володіє значно більшою владою, ніж безліч окремих індивидів. Однак ця «додаткова» влада ніколи не буває однаково доступна для всіх індивидів у суспільстві. В міру того, як дії складаються в певний порядок, можливість керувати ними на свій розсуд концентрується в руках невеликої групи людей. Хоча в теорії збільшення влади суспільства необов'язково супроводжується концентрацією права свободи дій у використанні цієї влади, на практиці зазвичай одне супроводжує інше. Як правило, одні індивіди створюють певну систему усталених правил, а інші — керують нею. Здатність до соціальної дії стає значно доступнішою для одних, ніж для інших. Соціальна влада — це здатність до дії в даному суспільстві, і тому вона переважно може бути визначена як дія, можлива в даному суспільстві. Соціальною владою володіють ті, хто користується правом на свій розсуд керувати соціальною діяльністю, тобто ті, хто володіє свободою дій у використанні усталеного порядку. Соціальна влада визначається як розподіл знання, а знання — це загальноприйнята переконання, визнана віра, стало пов'язана із соціальною діяльністю. Соціальна влада — це не продукт індивідуальних переконань, а характерна ознака групи індивідів, що взаємодіють, їхня загальна здатність до дії, і вона існує як розподіл знань, які індивіди несуть у собі й підтримують їх. Ця концепція дозволяє прояснити, чому суспільство з високорозвинутою технологією є в цілому могутнішим, ніж схоже за розмірами суспільство, що не має такої технології. Влада міститься в суспільстві в цілому, однак право на її використання на свій розсуд зазвичай розподіляється більш селективно. Структура влади чи розподіл влади фактично є розподілом саме цього права. Коли кажуть, що одна особа володіє більшою владою, ніж інша, це означає, що вона має більшу свободу дій, тобто кажуть про владу, хоча точніше було б сказати про право на вільне її застосовування. Влада індивіда, що володіє нею, фактично залежить від здатності до дії інших. Цей індивід подібний до, водія, який має в своєму розпорядженні автомобіль. Його влада міститься в самому автомобілі, залежить від характеру двигуна і т. ін. Водій розпоряджається нею і, можна сказати, володіє нею. Цілком аналогічно цьому індивід володіє владою лише в певному розумінні, оскільки вона міститься в соціальному контексті й перебуває поза її власником. Ми надто схильні вважати, що влада властива тим індивідам, котрі володіють нею. Навіть коли виразно розуміємо, що це помилково, ми знову піддаємося такому способу думання і в наслідку робимо помилкові висновки. Можливо, в цьому нам слід винити нашу історію. В Європі ще з феодальних часів зробили фетиш із ієрархії і вважали, що здатність використання влади сконцентрована у «вищих ешелонах» суспільства. Героїчні постаті випромінювали владу, світло цього випромінення осявало всіх. Навіть сама наша мова й лінгвістичні ідіоми побудовані на цій концепції. Впливові постаті — це «владарі», вони «володіють» владою, влада «поділяється» чи «розподіляється» серед них. Це вже стало звичкою. Та залишається фактом також і те, що владою, здатністю до дії фактично володіють і ті, хто нібито безвладний, і тільки право її вільного використання надійно сконцентроване на найвищих рівнях суспільства. Усунення шаха в 1979 р. знаменувало собою початок революційних змін в Ірані. Багато хто із західних політичних діячів були вражені цією подією. Значна кількість вчених-суспільствознавців і політологів виявила, що їхні ідеї потребують перегляду. Шах, зрештою, мав фантастичні нафтові доходи, арсенали сучасної зброї, величезні ресурси придушення, включно із знаменитою секретною поліцією, розгалужений державний апарат тощо. Священнослужителі, котрі підняли народ на революцію, не мали майже нічого. Шах певною мірою мав право свободи дій. Революція передала це право в інші руки і здобула перемогу. Саме так робили всі переможні революції, щоб відбувся перерозподіл знань про владу. Ми повинні чітко розуміти, що влада лежить поза і над межами володаря влади. Соціальна влада в значній мірі втілена в усталеному порядку (рутині) і організованій взаємодії. В основному це твердження справедливе, однак його не слід інтерпретувати надто суворо. Візьмемо, для прикладу, бунт, який також є проявом влади. Той, хто починає бунт і веде його в правильному напрямку, володіє владою. Різні страйки, заколоти, заворушення тощо, якими б хаотичними вони не були, є проявом влади. Без сумніву, що в міру того, як бунтівники, страйкарі та аналогічні групи стають організованішими, а їхні дії — кваліфікованішими і скоординованішими, влада цих осіб і груп, їхня здатність до дії підвищується. Зрозуміло, що той, хто володіє владою, бачить у високоупорядкованих і звичних діях надійніший інструмент, який можна використати на свій розсуд, ніж неслухняні безладні маси. І навіть слабкі загальні тенденції в колективній дії роблять їх вельми корисним інструментом. У тих випадках, коли влада здійснюється за активної підтримки підлеглих, упорядкування і попередня організація дії відіграють значно меншу роль, оскільки старанні підлеглі завжди пам'ятатимуть про мету володаря влади та імпровізуватимуть, творчо адаптуватимуть свої дії для того, щоб сприяти досягненню його мети. Однак така думка була б хибною. Творча, новаторська колективна діяльність, найімовірніше, народжується поза організацією і поза порядком, що встановився. Влада переважно, якщо не абсолютно, втілюється, а значить, і спирається на усталений порядок і організовані дії. Але саме право діяти на свій розсуд у використанні цього порядку і організації й означає володіння владою. Що ж являє собою це право? Не більш, ніж здатність особи діяти або давати якийсь знак, після чого відбуваються відповідні зміни в даному порядку речей. Якщо її дії або знак змінює даний порядок так, як вона того хотіла, то це означає, що вона володіє правом свободи дій стосовно цього установленого порядку. Таким чином, особа володіє владою в тій мірі, в якій порядки, що встановилися, піддаються її керівництву. Владою може володіти і «колективна дійова особа», котра замінює індивідуум як володаря влади. Такою «колективною дійовою особою» може бути рада компанії, центральний комітет партії чи військова рада. Так само, як і індивід, ця особа розробляє свої процедури і практику, формує свої міркування і приймає рішення. Та проте її не можна ототожнювати із жодним індивідуумом, котрий входить до її складу. Можуть бути відмінності між індивідом і колективною дійовою особою в тому, як вирішуються різноманітні завдання, з яким успіхом або труднощами, наскільки зберігається стабільність самої дійової особи, однак жодна з цих відмінностей не є фундаментальною. Колективна дійова особа може мати владу точно таким же чином, як і індивід, до того ж ця влада буде автономна і неподільна, оскільки про неї відомо, що нею володіє колективна дійова особа в цілому. Влада може асоціюватися і з якимось закладом. Тут немає ніякої фундаментальної проблеми. Та в даному випадку можна зіткнутися з певними проблемами, які випливають із того факту, що індивід, котрий діє «як офіційна особа», та індивід як такий часто на практиці не розрізняються. ДЖЕРЕЛА ВЛАДИ. Первісним джерелом влади, мабуть, була груба сила, адже донині вона охоче визнається такою. Цей факт допомагає пояснити, чому влада у свідомості народу часто ототожнюється з прямим насильством. Терор, організоване насильство використовувались урядами досить часто, аби продемонструвати, що сила такого роду зазвичай породжує поступливість, смиренність навіть з боку тих, хто особисто не відчуває на собі болю його наслідків. Але сила не єдине джерело влади. Тож чим ще зумовлена здатність впливати на дії людей? З давніх-давен багатство було джерелом влади з тієї простої, але переконливої причини, що його володільці могли забезпечити людям засоби існування. Очевидно, не треба було багато часу, щоб пізнати зв'язок між багатством і владою. Зазначимо наявність двох інших важливих джерел влади — займане становище і володіння інформацією. З давнини джерелом влади було займане становище. Президент США розпоряджається владою в певних межах доти, доки займає цей пост. Того дня, коли він залишає Білий дім, знову стаючи приватною особою, його владні повноваження відразу втрачаються. В наші дні британські чи скандинавські монархи, незважаючи на їхнє високе становище, наділені дуже скромними повноваженнями. Те ж саме можна сказати і про президентів у багатьох парламентських республіках, як-от: Італія, Індія і ФРН. Це, одначе, не перекреслює значення займаного становища як джерела влади, оскільки влада в цих країнах сполучена з конкретною посадою (прем'єр-міністра або інших офіційних осіб держави). Знання, інформація, досвід і особливі навики завжди були джерелом влади; особливо це було характерно для розвинутих цивілізацій, життя яких потребувало безлічі різноманітних навичок, злитих в єдине узгоджене й систематизоване ціле. Значення знань і практичного досвіду наочно проявилося в нинішніх індустріально розвинутих суспільствах незалежно від їх ідеологічної орієнтації. Справді, наш час — епоха експертів; однак експерт з його вузькою спеціалізацією потребує того, щоб його оточення вміло переробляти інформацію і мало б знання в своїх конкретних галузях. Спеціалізація потребує координації, залежної, в свою чергу, від організації. Тому організація є ще одним важливим джерелом влади. Роль тих, хто організовує і спрямовує зусилля експертів, цінується дуже високо, бо дозволяє здійснювати владу. Організація стає середовищем для становлення стосунків, що сприяють не тільки мобілізації ресурсів і людей, але й (що дуже важливо) втіленню в життя прийнятих рішень. Досить поглянути на державні чи приватні організації, щоб зрозуміти їх значення як джерела влади. Фактично посада має смисл тільки як елемент організації. Навіть досвід реалізується переважно в рамках організаційного середовища. Організація важлива як джерело влади і в іншому контексті. Те, що не під силу одному, досягається спільними зусиллями. ВЛАДА І АВТОРИТЕТ. Очевидно, що авторитет — це якість, яку може мати і не мати суб'єкт влади. Якщо такий спроможний, не вдаючись до грубої сили, впливати на поведінку інших шляхом навіювання, наполегливості й переконування, можна сказати, що він має авторитет. Зрозуміло, що авторитет — якість набута. Вона пов'язана з визнанням влади без прямого силування чи явної готовності. Авторитет часто визначається як влада, здатна викликати послух. Ханна Аренд писала, що авторитет означає владу, що спирається на злагоду. Його розпізнавальна ознака — безумовне, визнання влади тими, хто має виявляти покірність, водночас не треба ні примушувати, ані переконувати. Інакше кажучи, авторитет — це здатність, вроджена чи набута, чинити панівний вплив на якусь групу. Це прояв влади, і він передбачає послух тих, хто підпорядкований їй. Людина, що має авторитет, володіє чимось таким, що може бути назване здатністю переконливо обгрунтувати як свої дії, так і те, що вона пропонує робити іншим. Отже: а) авторитет грунтується на злагоді, тоді як влада — це можливість нав'язувати свою волю іншим; б) авторитет — втілення аргументу, тоді як влада не має таких рис; в) примус — важливий елемент влади, не характерний для авторитету. Авторитет може бути різним: традиційним, законним, конституційним і харизматичним. Останній передбачає відданість лідеру, наділеному особливою божественною винятковістю, героїзмом, гідним наслідування характером. Авторитет може спиратися і на законну силу, легітимність, громадську думку, релігію і походження. Відносність влади. Оскільки влада є комбінацією чотирьох складних змінних, жоден індивідуум, група або держава не можуть володіти постійною чи абсолютною сумою влади. В одних її більше, ніж в інших, оскільки вплив невід'ємний від конкуретної мети, ситуації і змінюється в часі. Влада співвідноситься з конкретною метою, оскільки містить елементи необхідності, довіри, доброї волі. Влада пов'язана і з конкретними ситуаціями, має тенденцію змінюватися залежно від них, надто під впливом влади, що конкурує, набирає різноманітних форм і користується різними ресурсами. Ресурси залежать від того, як змінюються згуртованість організації або її фінансові можливості; вплив здебільшого відповідає коливанням у престижі і довірі. Робітничий клас втрачає вплив у міру того, як економічний спад розколює його ряди і виснажує його ресурси; авторитет уряду стає слабшим у міру нагромадження свідчень його корумпованості й некомпетентності. Владні стосунки. Є чотири способи визначення владних стосунків у конкретній ситуації: 1) Можна спробувати виміряти владу в аспекті окремого відомства, припустивши, що влада діє тільки в рамках офіційної установи. Однак водночас випускається з уваги роль впливових осіб і прихованих лідерів, а отже, реальне коріння влади. 2) Для заповнення цієї прогалини можна скористатися компетентними експертами, тобто зібрати спостереження і враження тих, хто тісно контактує з офіційними суб'єктами влади і має можливість спостерігати весь процес у дії. Ефективність цього методу значно знижена через відсутність надійного критерію для добору добре підготовлених спостерігачів. 3) Можна сконцентрувати увагу на реальному процесі прийняття рішень. Суть даного методу — виявлення фактичної діяльності людей, рівня їх участі в конкретному процесі прийняття рішень. 4) Одначе просто розглянути участь у процесі прийняття рішень замало, тут потрібно застосувати четвертий метод, який полягає в тому, щоб на основі порівняння діяльності різних учасників процесу прийняття рішень підійти до оцінення характеру і міри влади. Тенденція ототожнювати політику і владу бере початок від Макіавелі і, мабуть, стає переважною рисою американської, а можливо, й сучасної політології в цілому. Політика тут розглядається з суто технічного погляду. Цінності вважаються особистими перевагами і мають силу тільки в тому разі, якщо вони задіяні. Політичне життя — це не тільки боротьба за владу; боротьба породжується протиріччями поглядів на соціальне життя і державну політику. Політична влада сукупна з іншими елементами влади, групами і асоціаціями, що намагаються впливати на неї і змусити її діяти у своїх інтересах. Залежно від ступеня прямого чи побічного впливу різних груп на політичну владу та її органи вони потрапляють у поле зору політологічного аналізу і стають частиною системи, що підлягає порівняльному дослідженню. Тому неможливо розглядати політичну владу в даній системі, не торкаючись водночас організованих груп, як-от робітничі, промислові асоціації, релігійні угруповання, родові організації тощо. Розподіл влади. Хоча влада й відносна, для кожного суспільства і політичної системи характерний певний тип її розподілу, тому що в будь-якому середовищі індивідууми і групи зазвичай користуються неоднаковою владою. Внаслідок спеціалізації функцій, шо є в кожному суспільстві, переваг, які надаються цим спеціалізованим функціям, успадкованих відмінностей, а також відмінностей біологічного і соціального характеру нерівномірний розподіл влади спостерігається в кожній політичній системі. В одних суспільствах розподіл влади набуває форми кумулятивної концентрації, тобто практично всі ресурси влади потрапляють до рук кількох груп на шкоду суспільній більшості. Класичний приклад — традиційні аграрні суспільства, де владу зосереджено в таких групах, як уряд, земельна аристократія, а часом — військові або духовенство. Суспільство, по суті, являє собою систему владних відносин — політичних, соціальних, економічних, релігійних, моральних та ін. Але найважливіші з них — політичні, бо політичною владою володіє держава, яка монополізує особливі повноваження. Політична влада розподіляється нерівномірно і здебільшого зосереджується в руках меншості. Згідно з Марксом, у кожному суспільстві, за винятком примітивного, є правлячий клас, який монопольно володіє політичною владою над підлеглим класом чи класами. Правлячий клас є політично панівним, оскільки йому належать основні засоби економічного виробництва. Представники класичної елітарної теорії в особі Парето, Моски і Міхельса заперечують погляду Маркса на владу. По-перше, вони не визнають твердження про те, що політичні структури є простим відбиттям соціально-економічних відносин. Економічні фактори, хоч і відіграють певну роль, не є єдиним джерелом, що визначає структуру влади в суспільстві. По-друге, погоджуючись із Марксом у тому, що політична влада розподіляється в суспільстві нерівномірно, вони заперечують ідею, що між керівними (правлячими) і керованими класами є постійна межа. Вони вірять у безперервну циркуляцію еліт і відкидають можливість формування стабільного і замкнутого правлячого класу. В. Парето (1848—1923) — італійський економіст і соціолог, один із засновників функціоналізму. В політології висунув концепцію «циркуляції (зміни) еліт», згідно з якою основа суспільних процесів — творча сила і боротьба еліт за владу. Сучасник і співвітчизник Парето, відомий юрист і соціолог Г. Моска (1858—1941) є родоначальником концепції «політичного, або правлячого класу» — різновиду теорії еліти. Р. Міхельс (1876— 1936) — німецький історик, економіст і соціолог, котрий прийняв італійське громадянство. Висунув так званий залізний закон олігархічних тенденцій у буржуазній демократії, що стверджував необхідність «активної меншості» (еліти) і відкидав панування мас. По-третє, прихильники елітарної теорії вважають неймовірною ідею Маркса про майбутнє рівноправне безкласове суспільство. Джеймс Бернхем у книзі «Управлінська революція» вважає, що в складі еліти можуть відбуватися зміни, але ніколи не настане кінець владі еліт, а це виключає можливість безкласового суспільства. Проте він згоден з Марксом у тому, що джерело влади еліт має економічний характер. Ч. Р. Мілс у праці «Влада еліти» доходить висновку, що політична еліта або влада еліти — це продукт інституційного ландшафту суспільства. Керівники, що займають командні пости в трьох головних сферах — економічній, військовій і політичній, — складають монолітну групу. Плюралісти, у свою чергу, заперечують головне твердження прихильників елітаризму, нібито суспільство характеризується наявністю єдиного центру політичної влади. Вони доводять, що в суспільстві — велика кількість центрів влади, жоден з яких не є повністю самостійним. У пірамідальній моделі розподілу влади лише дехто, а саме ті, хто перебуває на вершині соціальної ієрархії, володіє значною владою, тоді як уся маса, що складає основу піраміди, майже не має її. Однак останніми роками цю модель почали заперечувати, на противагу їй було висунуто декілька аргументів. На думку багатьох сучасних дослідників, владні відносини досі було подано в дещо переверненому вигляді. Процес демократизації, що набирав сили в XX ст., відкрив великі можливості для участі народу в політичному житті і для громадського контролю за його організацією. Реагуючи на це, лідери перестали ігнорувати думки виборців і своїх прибічників у прийнятті життєво важливих рішень. Суспільне визнання лідера почасти зумовлене його успіхом, ступінь якого оцінюється не ним самим, а його прибічниками, що вимагають від лідера дій, виконання обіцяного і творення. Навіть в автократичних режимах народ є не чим іншим, як суспільним тиском на лідерів. Для аналізу загального розподілу влади в країні доцільно розглянути окремо її горизонтальний і вертикальний поділи. Горизонтальний поділ влади має місце між елементами державного управління на одному й тому самому рівні. Наприклад, у США на федеральному рівні влада розподіляється між трьома органами державного управління — законодавчим, виконавчим і судовим. Далі вона ділиться вже в рамках кожного із цих органів. Так, федеральний виконавчий орган складається з безлічі установ, різних за обсягом реальної влади і за своїми зв'язками з Білим домом. У парламентській системі владу також поділено між трьома органами, але один із них, виконавчий (кабінет міністрів), наділений значно більшою владою, ніж два інших, тобто має підтримку більшості членів Палати громад національного законодавчого органу. Під вертикальним поділом влади слід розуміти відносини між різними рівнями державного управління. В будь-якій системі правління є, щонайменше, два рівні: загальнонаціональний (або центральний) і місцевий, куди входять великі, середні й малі міста. Як правило, між центром і місцевими органами влади є один або декілька проміжних рівнів. Таким може бути регіональний рівень, наділений владою, яка чітко визначена конституцією і захищена від посягань центрального уряду. В цьому випадку система називається федеральною; за відсутності регіонального рівня або його слабкості (залежності від центру) система називається унітарною. У США та Індії має місце федеральна система управління, оскільки штати мають владу, надану їм відповідними конституціями. Англія являє собою унітарну систему, тому що, по суті, тут немає регіонального рівня, а місцева влада підпорядкована парламенту. Розроблена Ч. Р. Мілсом пірамідальна модель розподілу влади в США своїми головними рисами дуже нагадує модель соціальної стратифікації Парето (у формі піраміди). Мілс ділить еліту на «правлячу» і «неправлячу» (конус піраміди), а знизу біля основи розміщує «нееліту» (маси, позбавлені ролі у виробленні політики чи використанні влади). Він також має на увазі принцип циркуляції, який передбачає «опускання» елементів еліти, котрі деградують, у нееліту і «просування» гідних із нееліти в еліту. Різновиди влади. Вплив і авторитет — це різновиди влади. Про відмінності між впливом і владою ішлося вище. Владу в цілому можна відрізняти від авторитету, який є законно або формально санкціонованою владою. Реальна і потенційна влада. Реальна влада здійснюється на практиці і цим відрізняється від потенційної, що є в резерві для можливого використання в майбутньому (процес її перетворення в реальну не завжди простий). Така влада відрізняється від перших двох типів. Це влада, яку приписують конкретному індивідууму, тобто особі, що має репутацію впливової людини. Ліві і праві. Як уже зазначалось, головна тема досліджень Ч. Р. Мілса — безпрецедентна концентрація влади (у часі, що дорівнює життю майже цілого покоління) в руках невеликої, досить тісно згуртованої групи людей. Мілс доводить, що влада цієї групи обернено пропорційна масштабу і владі всього суспільства. Владуща еліта — це ті, хто займає ключові позиції в прийнятті рішень у великих організаціях (чи в уряді). Мілс ототожнює цю еліту з «вищим класом». Різниця між двома американськими партіями (на відміну від європейських) має, швидше, прагматичний, ніж ідеологічний характер. «Я хотів би охарактеризувати цю різницю — пише Т. Парсонс, — як різницю між «правими» і «лівими», адекватну американським умовам. У цьому розумінні американські праві концентрують увагу на організації економіки вільного підприємництва. Як «консервативна» в загальному — соціальному плані, така економіка фактично є центром динамічного розвитку суспільства. А з політичного погляду ця економіка, безумовно, консервативна, бо інституалізована на основі приватного підприємництва, до того ж таким чином, що будь-яка позитивна політична діяльність одразу сприймається як загроза втручання». Політична влада, опинившись у руках соціалістичних партій, спрощено може бути названа «лівою», а влада в руках консервативних і традиційних елементів — «правою». Неформальна влада. Вище розглядалось, як розподіляється «формальна» державна влада. Тепер коротко проаналізуємо владу «неформальну». В структурі державних інститутів наявні суб'єкти влади, формально підлеглі, але фактично самостійні в прийнятті рішень, з якими державним керівникам доводиться погоджуватись. Найвищі військові і цивільні чини, здавалось би, мають одержувати вказівки від політичного керівництва, що здебільшого й відбувається. Однак складність функцій уряду в постіндустріальному суспільстві не дає можливості відносно невеликій групі політичних керівників у виконавчих та законодавчих органах держави підтримувати суворий контроль над тією ділянкою урядової діяльності, яку вони офіційно курирують. Так, значна частка відповідальності за прийняття рішень мимоволі передається експертам, що працюють в адміністративних органах і в самостійних політичних сферах. З огляду на це роль штатних державних службовців у неформальних структурах влади західних держав значно поважніша, ніж можна припустити. Приватні особи та інститути також володіють владою в тих країнах, де приватний сектор існує поруч із державним і де держава не поширює контроль на всі сфери соціального життя. Щодо цього особливу роль відіграють два інститути: підприємства приватного бізнесу, особливо гігантські корпорації (як у США), і профспілки, що репрезентують інтереси робітників. Ця сила, повноважна визначати рівень цін, заробітної плати, інвестицій в економіку, часом виявляється значно ефективнішою, ніж рішення уряду з економічної політики. Влада приватних корпорацій, звичайно, може не без успіху врівноважуватися владою великих, добре організованих профспілок, до того ж не лише в певних (наприклад, рівень зарплати) сферах. Великий бізнес і великі профспілки можуть навіть об'єднати свої зусилля, звівши нанівець спробу уряду протистояти інфляції шляхом послідовного підвищення заробітної плати і цін. Високий ступінь формальної концентрації влади в руках виконавчого органу центрального уряду (наприклад, у Франції) посилює позиції адміністративної еліти в неформальній структурі влади. Хоча депутатам часто не вдається вплинути на перебіг вироблення політики в Національній асамблеї через власний законодавчий орган, вони намагаються досягти бажаного шляхом адміністративних заходів; якщо потрібен закон, то уряд складе законопроект і подасть його на затвердження до парламенту. В обох випадках доводиться мати справу з державними службовцями, котрі, без сумніву, вносять власний погляд у рішення, вироблені відповідним міністерством. Окрім того, в усіх західноєвропейських країнах великий вплив на економічну політику мають три типи груп інтересів: фермерські асоціації, асоціації підприємців і робітничі організації. Зі всіма трьома уряди консультуються під час вироблення економічної політики. Політична влада як складний феномен. Політична влада — складне явище, яке завжди передбачає наявність інших форм влади, зокрема багатство, збройну силу, цивільну владу і вплив. «Теорія еліт», «групова теорія», «теорія влади» — всі вони пов'язані з питаннями влади. Представники цих ідей спробували виробити і «теорію політики», але їм не вдалося довести справу до кінця. А проте ці підходи важливі, бо еліти, групи і влада відіграють дуже поважну роль у формуванні політичного феномена. Однак він не вичерпується концепціями еліт, груп чи влади, оскільки кожен із цих елементів не настільки універсальний, щоб охопити всю сферу політичної діяльності. Роль влади у розв'язанні конфліктів. Влада — головний фактор у процесі розв'язання конфліктів. Якщо гроші — економічна валюта, то влада — валюта політична. Всі процеси розв'язання конфліктів зумовлюють використання партіями-суперницями своєї влади в різній мірі і в різних формах, а конфігурація влади (типи її розподілу серед груп, що змагаються) у будь-якому певному конфлікті визначає кінцевий результат, рішення. Саме влада визначає, чи стане конкретний конфлікт конфліктом політичним. Дії уряду в конфліктній ситуації викликані настійливими вимогами самого уряду або суспільного середовища і підтримані в якійсь мірі чи формі владою. Уряд втручається в конфлікт, якщо втягнуті в нього групи мають засоби — мирні або насильницькі, щоб переконати державних посадових осіб у бажаності чи необхідності втручання. Ефективне здійснення влади. Давня проблема політики — організація дійового контролю над керованими, особливо в питаннях обов'язкового виконання ними рішень влади. Незважаючи на цілком обґрунтовані побоювання щодо посилення державної влади, державним посадовим особам потрібна влада, адекватна їхній відповідальності. Друга проблема полягає в обмеженні влади держави щодо контролю. Суспільство мусить мати певну владу над урядом не тільки для забезпечення належної свободи людини, але й для гарантії, що уряд справді служитиме як інструмент і здійснюватиме політику в інтересах народу. Влада та її реалізація мають на увазі взаємодію між багатьма складовими елементами; ця взаємодія, судячи з усього, універсальна і типова. Законне право розробляти і втілювати в життя рішення, від яких залежить створення і розподіл цінностей, є найважливішим джерелом державної влади. Уряд створює і розподіляє цінності, здебільшого близькі переважній частині суспільства: мир і порядок усередині країни, стабільність, благоденство, рівність тощо, і відтак стимулює підтримування себе і дотримування законів. Інший важливий для законної влади фактор — довіра, що дозволяє фактично впливати на уми і поведінку людей. Народ повинен вірити, що влада поділяє його ідеали та цінності і, відстоюючи їх, здатна карати або заохочувати. Однак важливішим може бути сприйняття масами або групами готовності уряду створювати цінності, що відповідають основним потребам, і розв'язувати вкрай важливі проблеми. Зневіра в спроможності уряду стосовно питань економіки, охорони здоров'я або громадського транспорту, як правило, посилює спротив державній владі в цих сферах, і, навпаки, віра, що держава має широкі можливості, гарантує підтримку діяльності уряду. Можливість впливати залежить від ресурсів влади, якими можна маніпулювати в певних межах заради мети, що постає як вартість і потреба. Однак усе це стосується лише потенційної влади. її трансформація в реальну владу, фактичне використання можливості впливати на уми і поведінку — питання вибору для суб'єктів влади. Головний фактор у даному разі — свідома чи підсвідома оцінка витрат і вигоди", оскільки використання влади заради досягнення певної мети неодмінно тягне за собою деякі вартісні втрати. Важливіша в цьому розумінні оцінка витрат і користі з погляду конкретних проблем або протиріч, які можуть відбитися на цінностях потенційних суб'єктів влади. В даному разі розрахунок базується на оцінці значущості того, що може бути досягнуте за конкретних зусиль, а не на втратах. Роль комісій у законодавчому процесі. Владою наділені й законодавчі органи. В американській системі, наприклад, спеціальні комісії відіграють вирішальну роль, є реальними осередками влади з питань законодавства в рамках певних політичних сфер. Процедури в Конгресі такі, що комітети по кілька разів визначають той чи інший законопроект, перш ніж Конгрес розгляне і прийме його; таким чином, законопроект здебільшого модифікується чи відхиляється самою комісією, а його прийняття може бути значно відстрочене. Використання влади в прийнятті рішень. Оцінка бюрократичної влади в системі прийняття рішень важлива як в аспекті обсягу і значення власної влади бюрократії, так і в аспекті обсягу та інтенсивності її впливу на прийняття рішень іншими структурами. Аналіз влади в процесі прийняття рішень будується на аналізі впливів окремих осіб, груп, інститутів у рамках системи прийняття рішень. Від рівня плюралізму, конкуренції та представництва в даній системі значною мірою залежить ступінь їх наявності в різних типах впливу. Останні, в свою чергу, впливають як на характер системи, так і на її потенціал та ефективність. Типи розподілу влади визначають ступінь плюралістичності процесів прийняття рішень, конкурентності і представництва. Вони також пов'язані з двома іншими характерними рисами: структурно-функціональною диференціацією та інституюванням і формалізацією прийняття рішень. Для ефективного державного управління потрібен розподіл конкретних функцій конкретним органом і закладом уряду, але це веде до розосередження влади, що може стати на заваді її ефективності (наприклад, розподіл влади між численними комісіями Конгресу і різними бюрократичними установами). Боротьба за владу може спричинити формування нових структур, бо державні чиновники або зацікавлені кола щосили прагнуть реалізувати свої інтереси в особливих структурних рамках. Аналогічна ситуація проглядається і стосовно чотирьох типів політичних можливостей: екстрактивної, регулювальної, розподільної і символізувальної. З одного боку, вони посилюються при значній концентрації влади, з другого — залежать від здатності реагувати на вимоги різних верств суспільства. Ця здатність підвищується завдяки суттєвому розосередженню влади. Згадані типи політичних можливостей у кінцевому підсумку пов'язані з інгредієнтом підтримки, а останній, принаймні почасти, обумовлений відповідністю державної діяльності (нехай відносною і в довгостроковій перспективі) сподіванкам і надіям суспільства. Значна концентрація влади дуже важлива для уряду в проведенні адекватної та ефективної політики, особливо в період перемін і збільшуваних вимог. Коли ті, хто приймає рішення, ігнорують незаможні верстви населення — безземельних селян, низькооплачуваних робітників, мешканців трущоб, расові, релігійні або етнічні меншини, учнівську молодь тощо, ці верстви починають вимагати соціальної справедливості і економічної, соціальної, політичної рівності. В такій ситуації політичні системи мають адаптуватися до нових вимог, якщо не хочуть зіткнутися з нестабільністю, що наростає, хаосом або революцією. Реформа реальна за режимів, схильних до нового, які мають для цього необхідну владу. Основні тенденції владних відносин. Протягом останніх десятиріч окреслилась тенденція зміцнення державної, національної, виконавчої і бюрократичної влади. Державні органи і бюрократичний апарат постійно прагнуть розширювати свою владу і функції, використовуючи для цього всі наявні засоби. Одначе ця тенденція має глибше коріння — співвідношення влади і можливостей. Еліти і маси вважають (справедливо чи несправедливо), що уряд на суспільному рівні, вище керівництво і бюрократична верхівка володіють доволі великими можливостями і ресурсами, щоб задовольнити потреби і впоратися з проблемами сучасних, складних і взаємозалежних індустріальних суспільств. Незважаючи на збереження суттєвих відмінностей політичних систем за територіальним принципом організації влади, загальна тенденція полягає у зміщенні політичної влади від підпорядкованих рівнів у бік центральних, загальнонаціональних урядів. США, Канада, Бразилія і деякі інші країни й далі функціонують як федеральні системи, де штати і місцеві органи влади по-старому володіють значною владою. Та водночас у них відбувається зосередження більшої влади в руках центральних урядів і розширення їхніх функцій. Нижчестоячі органи дедалі частіше відіграють роль провідників державної політики, адресатів федеральних фондів для потреб власних програм, які приймають рішення у рамках загальнонаціональної політики. Ця тенденція в основному пов'язана зі складністю сучасних суспільств. Вони більше не є децентралізованими суспільствами, що були попервах відносно самостійними і автаркичними на місцевому, провінційному чи федеральному рівні. Урбанізоване масове індустріальне суспільство — це взаємозалежна національна спільнота; власне кажучи, воно дедалі більше стає взаємозалежною інтернаціональною спільнотою. Дискутуються навіть питання про життєздатність сучасної національної держави. Найсерйозніші економічні проблеми — безробіття, економічний спад, інфляція, енергопостачання — потребують загальнонаціональних підходів — так само, як проблеми екології, зумовлені економічним зростанням. Аналогічним чином й інші питання — транспорт, соціальне забезпечення, освіта, громадська безпека, охорона здоров'я — пов'язані із загальнонаціональними потребами, що не піддаються самостійному вирішенню на місцевому рівні. Пересування влади від законодавчих органів до виконавчих часто утрирується, адже навіть в умовах попереднього обмеження функцій уряду і прийняття рішень, і законодавча ініціатива завжди були в руках виконавчих органів, а законодавчий орган служив лише певною противагою виконавчого, вдосконалюючи, ратифікуючи або відкидаючи вихідні від нього пропозиції. Нині деякі законодавчі органи зберігають свою життєздатність і вплив у системі державного управління. Американський Конгрес — найвпливовіший, як і раніше, законодавець у світі, який значно обмежує владу Президента. Британська Палата громад позбавлена, на перший погляд, самостійності в прийнятті рішень, проте відіграє в законотворчості важливу роль. Разом з тим вищенаведена тенденція виразно проявляється у двох напрямках. Перший — відмова від демократії і, отже, від пріоритету законодавчої влади. Другий — збереження демократії при постійному посиленні виконавчої влади без відповідного посилення законодавчої чи пониження ролі законодавчих органів, покликаних обмежувати, вдосконалювати або ж анулювати ініціативи органів виконавчих. Розширення функцій виконавчої влади, в свою чергу, привело до становлення бюрократичної держави, а отже, до зростання повноважень бюрократії: підвищення її ролі в прийнятті рішень. Як говорилось вище, бюрократи вже більше не є простими адміністраторами; використання законів у сучасних умовах передбачає значною мірою вироблення цих законів і контроль за їхнім дотриманням. Бюрократи всього світу міцно пов'язані з розробкою політики на вищому рівні, виступаючи як радники, лобісти, консультанти у виконавчих і законодавчих процесах. Ресурси влади. По суті, всі групи інтересів мають певні ресурси влади. Найважливіші з них — кількісний склад і організація. Масштаб організації має дуже велике значення, але може бути компенсований іншими факторами чи ресурсами. Важлива і організаційна згуртованість: коли робітничий клас виступає єдиним фронтом, він здобуває довіру і набуває ваги, що відповідає його числу. Неасоційовані групи, в яких немає елемента формальної організації і згуртованості, зазвичай слабкі. їхня чисельність неадекватна викликаному ними ефекту. Володіння власністю, або економічна влада — другий важливий ресурс, особливо характерний для впливових економічних груп у промислових суспільствах. Групи, що репрезентують бізнес, можуть справляти вплив завдяки можливості надавати або скорочувати робочі місця; провідні профспілки — через вплив на економіку шляхом страйків; інші групи — завдяки коштам, які вони можуть використати для укладання угод. Важлива роль належить і таким ресурсам, як інформація, кваліфікація і досвід. Групи інтересів володіють інформацією і досвідом, що конче потрібно урядові для вироблення ефективної політики. Крім того, в них є лідери, професійні кадри і лобісти з великими навичками у використанні цих ресурсів для впливу на політику. Групи інтересів, на думку державних чиновників, маючи потрібні знання і підготовлених експертів, особливо впливові, коли політичне питання включає складні технічні проблеми. Влада груп інтересів взагалі і конкретних зокрема може оцінюватися в контексті її розподілу в політичній системі в цілому. В олігархічних системах у політиці звично домінує одна або декілька груп — земельна аристократія, релігійні кола, військові у феодально-аграрних суспільствах. Системи концентрованої влади (авторитарна, тоталітарна) і деякі парламентські демократії, аж ніяк не маючи імунітетів стосовно груп інтересів, успішно чинять опір їх впливу доти, доки правлячі політичні еліти виступають єдиним фронтом. Якшо між елітами виникає протиріччя, то для груп інтересів настає сприятливий момент, коли вони можуть переконливо заявити про себе. Делегування влади, - Розглянемо процеси, через які влада делегується. Посідач влади може передати іншому управління тим усталеним порядком, що спочатку був під його контролем. Він може довести це до загального відома, і відтак передати повноваження. Це — один із шляхів передачі права на використання влади за своїм розсудом. Якщо ми знаємо, як посідач влади здійснює владу, то в нас є уявлення і про те, як ця влада делегується. Однак шляхом делегування прості системи особистого контролю можуть перетворитися в складні сплетені ієрархії, а подальший розвиток таких ієрархій може часто спричинити розширення або, альтернативно, обмеження влади. Делегування влади «нагору». Розглянемо спочатку делегування влади «нагору», коли один індивід дозволяє управляти усталеними порядками, що перебувають під його контролем, якійсь іншій особі, котра має більшу можливість до дії, ніж він сам. Делегування влади якомусь певному представникові може здійснюватися великою групою індивідів у надії, що цей представник зможе здобути результати, навряд чи досяжні, якщо ця група діятиме самостійно. Такому представнику добровільно підпорядковуються або підтримують його, тому що його дії вважаються корисними або через те, що йому довіряють. Той, хто делегує, водночас може піти на певну втрату або відчуження влади, як на необхідну ціну за ті вигоди, які можуть бути одержані тільки через організовані дії. Проте таке делегування містить у собі ризик, що делегована влада може бути обернена проти свого першоджерела, що той, кому делегована влада, може перетворитись на володаря і гнобителя. Індивід, котрий вступає до організації заради проштовхування своїх інтересів і відтак передає частину своїх повноважень іншим, має остерігатися того, щоб не стати частиною людської машини, що служить тим, хто з самого початку обіцяв служити йому. Тут ми стаємо на знайомий грунт. Ця дилема була старанно досліджена такими соціологами, як Р. Міхельс та ін., котрі спирались на теорію М. Вебера. Зокрема, дослідження політичних партій Міхельсом у 1915 р. і далі служить як модель, що розкриває небезпеку делегування влади нагору. Делегована до політичної партії особа залучається в бюрократичну і адміністративну структуру, що є технічною необхідністю, якщо політична партія ставить політичні цілі і активно бореться за них. Делегована по відповідних каналах людина набуває технічних адміністративних навиків, глибоко пізнає досвід організації та її особливості, вникає в діяльність комітетів, їхні процедури і стає частиною організації партії, ланкою в безлічі життєво важливих ланцюжків зв'язку, компонентом системи прийняття рішень. Таким чином, вона набуває влади. Без неї руйнуються найважливіші справи, без неї розпадається так важко набута здатність до дії, втрачається послідовність. Вона вже більше не є просто делегатом, вона стає постійним набутком партії. Навіть якщо номінально ця людина підлягає переобранню, вона почувається добре захищеною: їй не загрожує проблема зняття із займаної посади, тому вона може, по суті, погрожувати тим, що піде у відставку, щоб посилити свій вплив. «У Німецькій імперії державний міністр у середньому займав свій пост протягом 4-х років і 4-х місяців. У керівництві соціалістичної партії ми спостерігаємо, що одні й ті самі особи займають ті ж самі пости впродовж 40 років», — писав Міхельс у 1915 р. Такі особи, що міцно обґрунтувались на тривалий період часу, ідеально прилаштувались, щоб акумулювати ще більше влади: до їхніх рук потрапляє контроль над партійними фінансами, право призначення нижчестоячих чиновників і функціонерів, і це може гарантувати їм непохитну підтримку з боку численних підлабузників та послугачів. Кінцевий результат — олігархічний контроль навіть гам, де спочатку була демократично побудована партія. В таких випадках активна меншість визначає політику, для якої більшість просто забезпечує ресурси. Політика, вироблена активною меншістю, з часом щораз більше відбиває інтереси цієї меншості, а не інтереси тієї більшості, яка, як передбачалось, повинна була представляти їх. Ця політика забарвлена консерватизмом бюрократів і адміністраторів; у ній багато компромісів і багато нерішучості, що цілком влаштовує тих, хто зумів пристосуватися до наявного порядку речей. Це політика, яка відбиває інтереси тих, кому делеговано владу, а не тих, хто її делегував. Партія створюється як засіб досягнення мети. Однак, ставши метою самою по собі, обтяжена своїми власними завданнями, інтересами, вона відчужується від того класу, який представляє. Все це привело Міхельса до остаточного, глибоко песимістичного висновку: можуть перемогти соціалісти, але не соціалізм. «Залізний закон олігархії» Міхельса не може не справити враження. Справді, ефективне справдження колективних цілей перед лицем опору потребує організації і концентрації прав на свободу дій і є питанням «практичної необхідності». Колективна діяльність потребує керівництва з боку невеликої групи людей, а керівництво з боку небагатьох якраз і є олігархією. Однак песимізм Міхельса не зовсім виправданий. «Відірваність» тих, кому делеговано владу, від тих, кого вони репрезентують, виникає не так легко і не так абсолютно, як вважає Міхельс. Справді, він сам визнавав, що «олігархія» — одне, а «відірваність» — інше, що демократична партія, навіть коли вона підвладна олігархічному контролю, може, без сумніву, впливати на державу в демократичному сенсі. Тож якою мірою ті, кому делеговано владу, можуть бути «відірваними» від тих, кого вони репрезентують? Очевидно, що в таких індивідів виробляються свої особливі інтереси й цілі і що вони здобувають владу, яка їм дає певну автономію і послаблює їхню залежність від своїх початкових прихильників. Та вони все ще змушені спиратися на ті ресурси, які дає їм величезна маса сим-патиків. У них немає готових засобів, щоб змусити їх надавати ці ресурси і перетворити активну підтримку в повну покору. Суворих санкцій, всеохопного нагляду, засобів для підтримки ізольованих і фрагментованих форм соціального досвіду — цих важливих інструментів систематичного примусу — вже більше не вистачає. Прибічник партії номінально має можливість вийти з неї. Навіть якщо йому доведеться зазнати певних малоприємних витрат, він може покинути партію. Л те, що можна безболісно покинути, можна й легко створити. Ті, хто делегує владу нагору, завжди ризикують зіткнутися із зрадою. Лідери, котрих вони висувають, цілком можливо, репрезентуватимуть їх менш ефективно, ніж вони того бажали б, і обернуть свої багаті можливості для створення власних «гніздечок». Але поки що лідери потребують підтримки тих, кого вони представляють, і доти, доки відчувають, що можуть їх втратити, вони зобов'язані давати якусь «віддачу». Таким чином, лідери та їхні послідовники пов'язані договором. Разом вони володіють ресурсами організації. Лідери мають можливість зруйнувати цю організацію; послідовники мають можливість позбавити їх ресурсів. Тому мусить бути досягнутий компроміс. Реальна небезпека для тих, хто делегує владу, виникає тільки тоді, коли їх можливість вийти з-під неї поза систему обмежується. В міру того, як створюються різні перепони і плата за вихід стає нездоланно високою, можуть розширюватися та інтенсифікуватися санкції, нагляд та соціальний контроль, і багато хто вважатиме за краще залишитися в партії через небезпеку репресій з боку меншості, яка має владу. Можна твердити: коли партія наближається до того, щоб стати державою, вона стає серйозною загрозою для більшості своїх членів і прибічників. Делегування влади «вниз». Тепер розгляньмо, як відбувається делегування влади «вниз». Коли якийсь посідач влади делегує якусь із своїх можливостей до дії своєму підлеглому, він, як і раніш, володіє більшою владою, ніж підлеглий, і сподівається, як і раніше, керувати ним. А втім, делегування влади вниз породжує ті самі дилеми, які ми обговорили вище. Таке делегування дає посідачу влади можливість спростити діяльність з контролю і посилити її ефективність; зберегти час для управління ширшим колом справ; він може мати більше вигід від такого використання влади. Але делегування влади вниз також містить у собі ризик втрати цієї влади. Той, кому делеговано владу, може перетворитися на суперника, відчуження влади може зворотно вплинути на своє першоджерело; може виявитися неможливим повернути назад колись передані повноваження. Делегування влади вниз ускладнюється також існуванням альтернативних форм делегування. Розглянемо дві крайні, протилежні форми делегування вниз. Назвемо одну з них «наділенням владою», другу — «уповноваженням»: перша надає підлеглому повну владу, тоді як друга наділяє його просто повноваженнями. Коли дана особа наділена владою, то їй передається право за своїм розсудом керувати всією системою звичної діяльності, їй можуть бути «надані» армія для здійснення якоїсь кампанії, військовий підрозділ для якихось воєнних дій, флот для розвідки або для піратських нападів, лабораторія для проведення наукових досліджень, кошти для рекламної кампанії. Від такої особи очікують, що вона сприятиме реалізації цілей посідача влади, але заради цього їй і надається свобода дій у застосуванні своїх повноважень. Фактично вона є аутентичним посідачем влади. Наділення владою — це простий і прийнятний метод активізації здатностей до дії і підтримання їх. Однак посідач влади повинен мати гарантію, що він зможе повернути собі свободу дій у будь-який зручний для нього час. Наділення владою підлеглих є загальноприйнятою практикою, і послідовне повернення влади — звична справа, що не викликає жодних проблем. Наділення владою визначній мірі звільняє посідача влади від тягаря управління. Воно дає можливість упідлегленим на місці творчо реагувати на реальні ситуації і на будь-які непередбачені обставини, що виникають. А небезпека, що з'являється при цьому, може бути зведена до мінімуму за допомогою перевірених методів, які використовуються деспотичними і тоталітарними режимами, або ж витонченішими і складнішими засобами. Проте, незважаючи на різні хитрощі, наділення владою передбачає часткову втрату свободи дій. Посідач влади стає залежним від майбутніх рішень і суджень інших і може втратити можливість управляти своїми ресурсами відповідно до послідовного, докладного і гармонійного плану дій. Посідач влади може бути не готовий заплатити таку ціну. Можливо, він прагнутиме втримати всі владні важелі у власних руках, в той же час визнаючи, що певного роду делегування необхідне для розв'язання внутрішніх проблем управління. В цих обставинах він може спробувати делегувати своїм підлеглим не владу, а повноваження, тому вони управлятимуть, але не за своїм розсудом. Він може довести до відома всіх, що тим, кому делеговані повноваження, слід виявляти послух остільки, оскільки вони передають розпорядження, одержані «згори». Хоча посідач влади доводить до відома всіх, що дану особу наділено лише повноваженнями і нічим більше, підлеглі цього підлеглого схильні «помилково» сприймати його повноваження як владу або вважають доцільним розглядати його як посідача влади по праву. Тому уповноважені постійно зазнають спокуси відмовитися від своєї пасивної ролі і діяти як незалежна влада. І в тій мірі, в якій їм це вдається, вони стають володарями по праву і відповідно зменшують владу «вище-стоячих». Щоб подолати цю принаду, посідачі влади повинні мати можливість створювати для своїх уповноважених такі умови, коли б їм дорого коштувала така свобода дій. Робиться це або шляхом позбавлення винагородження, або шляхом застосування санкцій. Тільки це змушує уповноваженого, котрий, у кінцевому підсумку, є активною, розсудливою, обізнаною людиною, діяти так, аби заслужити довір'я навіть усупереч своїм нахилам. Уповноваженому дають підлеглих, котрі його не люблять або з котрими в нього немає спільних інтересів. Посідачі влади розосереджують делегування влади з тим, щоб будь-кого можна було приневолити до дій чи тримати в страху шляхом залучення інших. Таким чином, уся система влади через уповноважування тримається на погрозі і є джерелом погрози. Вона, як і делегована влада, часто будується за принципом: «поділяй і владарюй». Тож яким чином досягається належна узгодженість дій? Надійний, безперервний зв'язок між посідачем влади і його «пасивними агентами» може бути встановлений лише за ідеальних умов безпрецедентної одностайності та однорідності. Створити і підтримувати такі умови — непросте завдання. Така система панування і підлеглості повинна бути глобальною за своїми масштабами, вона потребує готовності управляти і маніпулювати всіма аспектами сфери соціального досвіду, а по суті — і сферою фізичного досвіду, оскільки соціальний порядок нерозривно пов'язаний із природним порядком. Нема потреби говорити, що глобальний захід такого роду майже завжди приречений на невдачу. Неможливо створити діючу систему чистих і досконалих відносин повноважної влади. Така система може існувати тільки як ідеал, до якого за певних обставин можуть прагнути посідачі влади. На практиці володарі влади завжди стикатимуться з тим, що їхні накази не виконуються через недосконалі комунікації, а їхня можливість прямої дії підупадає. Також і уповноважені завжди матимуть якийсь запас часу, щоб використати своє власне необмежене право свободи дій і навіть виступати проти самих посідачів влади, вдаючи, що додержуються їхніх вказівок. У багатьох випадках посідачам влади доводиться докладати чимало зусиль, щоб тримати у своїх руках нібито пасивних підлеглих і щоб обмежити завжди наявну в них спокусу стати повними посідачами влади. З другого боку, уповноважені часто чинять опір, коли на них натискають, і прагнуть активізувати свою свободу дій у рамках наявної системи комунікацій і контролю, створеної як інструмент їх примусу. В підсумку опір такого роду може спонукати посідачів влади дозволити підлеглим діяти за своїм розсудом, тобто звернутися до політики «наділення їх владою». Делегуючи керівництво діями, посідач влади може передати право діяти за своїм розсудом без жодних умов або з деякими обмеженнями; він може додавати щораз нові й нові обмеження, намагаючись створити маріонетку, навіть якщо це йому ніколи повністю не вдасться. Ці межі можливостей делегування також є межами можливостей самого упідлеглення, як би воно не відбувалося. Підлеглий завжди зберігає певну автономію, здатність робити якийсь вибір, і тому він ніколи не матиме пасивного статусу. Навіть найнижча верства (в будь-якій багатоярусній ієрархії), яка лише виконує накази і розпорядження, завжди зберігає за собою рештки необмеженої свободи дій і автономії. Цю «безвладну» верству можна розглядати як верству уповноважених, які стоять найнижче в ієрархії, але і її не можна вважати повністю пасивною. Свобода дій у використанні соціальної влади може бути сконцентрована в руках небагатьох, але і вона ніколи не буде повністю зосереджена в їхніх руках. Використана література Дікон Б. Глобальна соціальна політика. Пер. З англ.. – К., 1999. – 346 с. Матвієнко, В.Я. Соціальні технології. К.: Укр. пропілеї, 2001. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К., 1995. – 206 с. Соколенко С.И. «Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины». – К.: Логос, 1998. – 568 с. Холостова Е.И. Технологи социальной работы. Ученик. – К.: Изд-во: Инфра-М, 2003. – 400 с. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (07.07.2016)
Просмотров: 460 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: