РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Суспільно-політичні погляди в праці Володимира Винниченка “Заповіт борцям за визволення” - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План. 1.Вступ: 1) Навчання та початок політичної діяльності 2)Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну 3)За кордонами рідної України 2.Державницька ідея В. Винниченка 3.Заповіт Володимира Винниченка 4.Уроки української історії в праці В. Винниченка “Заповіт борцям за визволення”: 1)Українська державність 2)Дві орієнтації 3)Національна рада 4)С. Петлюра 5)Позиції й дії “двох” орієнтацій 6)“Президент” Андрій Лівицький. 5.Висновок 6.Список використаних джерел. Вступ Після проголошення України незалежною державою в українській літературі почало з’являтися багато нових імен. Одним із них є ім’я Володимира Кириловича Винниченка. Ще в 1909 році Михайло Коцюбинський писав: “Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов Винниченка.” Іван Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”. Понад п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія. Та “все повертається на круги своя”... І сьогодні ми переконуємося в цьому. Адже після тривалого забуття ім’я Володимира Винниченка, його творча спадщина знову привертають до себе увагу. Поступово п’єси Винниченка завойовують глядачів України. Його твори заносять до шкільних програм з української літератури, політичну і громадську діяльність вивчають на уроках з історії України. Навчання та початок політичної діяльності Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер – Григорівка Кіровоградська область); навчався у сільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічій класичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності, голод, духовну сліпоту й відчай, що вибухає сліпою помстою. У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу і з 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. Уже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії. Спочатку він входить до складу Революційної Української Партії (РУП), заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) – і Винниченко став одним з її лідерів. Програма УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства і встановлення демократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціально-економічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободи слова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП була пов’язана як з РСДРП, так і з рештою українських партій. Але цікаво, що і з тими, і з тими вона перебувала у стані постійного конфлікту. За словами історика, “якщо у першому випадку “агресором” виступали російські соціал-демократи, котрі припускали можливість існування будь-якої національної соціал-демократії, крім української; то в іншому – саме УСДРП виступила ініціатором роздмухування “класової боротьби” всередині українства”. Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген Чикаленко, – він дуже добре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархіст”. Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуру Винниченка, у якому постійно жив той дух противенства, який ще з гімназійних часів створював йому репутацію enfant terrible (жахливої дитини), а пізніше – вічного порушника правил”. У політиці, літературі, просто в повсякденні. “Натура – як у тура”, – зауважив в одному з листів Є. Чикаленко і мав, звичайно, рацію. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну 4 лютого 1902 р. Володимира Винниченка вперше заарештували. Після кількох місяців перебування в Лук’янівській тюрмі його випустили, але з університету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали на військову службу в 5-му саперному батальйоні (“автопортрет” Винниченка тієї пори знаходимо в його “армійському” оповіданні “Боротьба”). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає на Полтавщину, де продовжує революційну агітацію. Врешті решт його забирають у солдати. У війську юнак і далі веде пропагандистську роботу, налагоджує зв’язки з революційною молоддю поза казармами. Все це мало б закінчитися новим арештом, але Винниченко не став його чекати і 1-го лютого 1903 р. втік із війська, подавшись за кордон, у Галичину. Там він співпрацює у газетах РУПу, пише брошури й листівки, переправляючи їх разом з іншою нелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходить кілька разів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рук жандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії – та на півтора року ув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в “дисциплінарний батальйон”.Тепер його ув’язнення розтягнеться аж до революційних подій 1905-го. РУП проявила нездатність до серйозних конструктивних рішень і в іпостасі крайової організації приєдналася до РСДРП і, за сумною традицією, розпочала справжню війну проти своїх колишніх колег. Згодом, на ІІ з’їзді(1905), знесилена розколом, стала під протекторат РСДРП і розчинилася в ній, змінивши основний пункт своєї програми: замість боротьби за самостійність України появилося гасло боротьби за національно-територіальну автономію у складі Росії, активним пропагандистом якої аж до жовтневого перевороту був Винниченко. “Будучи головою Центрального Комітету Соціал-демократичної партії, - писав він, - я мав честь і радість тим голосом диригувати. Царський уряд це знав, його жандармерія ганялась за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час від часу переїздити з України в Росію. Те саме робили і мої товариші по роботі”. Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка арештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову – Лук’янівка, яка ставала для нього другою “домівкою”. У “третій політичній” Лук’янівської тюрми разом з Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, В. Степанківський, С. Єфремов. Суд було призначено на 12 жовтня того ж таки 1907 року”. У день, коли мав відбутися суд, Винниченко і В. Степанківський перейшли австрійський кордон. Потяглися роки життя в еміграції Завершувався цілий період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі “Украинская жизнь”. Згодом, у період національних змагань 1917- 1920 рр., він з болем переконається, у яку морально-психологічну прірву може “кидати” людину політика. Україна вдруге одержала шанс стати незалежною. Чи скористаються ним політики? Яка роль у реалізації його буде відведена Винниченкові – членові щойно створеної Української Центральної Ради? І чи впорається він із завданням великої державної ваги? “Я був сином робітничо-селянської родини, я з дитинства на самому собі зазнав гніт, приниження, як соціального, так і національного характеру. Я з юних літ проводив боротьбу з цим віковічним злом нашої нації. Я прийшов до Центральної Ради Не від царських ”канцелярій”, не від тихих посад, невід спокійного влаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрмів, від життя неспокійного, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії” Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дрібниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти (прийом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання), телефонних та письмових погроз за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка і копітка річ. Вона потребує надлюдських зусиль, відчаю, гніву і вміння, щоб закласти підвалини будинку в якому зручно і вільно житимуть нащадки. Він, як завжди не шкодує сил. “Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав суверенної нації ”. Ідея суверенітету прозвучала на п’ятий день після створення Центральної Ради. 22 березня 1917р. Винниченко пише відозву “До українського народу”. “Впали вікові пута, - говорилося в ній. – Прийшла воля пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш, як двохсотлітнього сну”. Перебуваючи на Княжій Горі, і, здавалося б, щасливою долею “приречений” на творчість, він не заспокоюється, бо вже остаточно “захворів” на політику, і йому несила спокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибоке переконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні, морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичні компроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918 року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-під варти( Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського та його спільників. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і демократи, що ми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, але духовно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час наш голос матиме довір’я в народі нашому”. Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко – голова нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавська влада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, “але тільки патріоти. Вони не революціонери”. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу не твориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду. Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебто для участі у международній соціалістичній конференції, але зупиняється в Австрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, але його думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го – плідні творчі періоди в його біографії. Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісної співпраці з радянською владою. Він глибоко щодо себе безжально аналізує минулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе, що найбільше топтало його гідність. За кордонами рідної України Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференції УСДРП 14 вересня 1919 р. Він із кількома колегами виходить з УСДРП і створює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії, організовує політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”, який починає виходити з березня 1920 року. На сторінках “Нової доби” він публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: “Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу”. Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, не могли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому він вирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомо готується “йти а всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання”, жертвує затишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці – аби лише була з того якась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щоб своїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати нову Україну. Помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі біля містечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції. Там мав він клапоть землі, хату – свій “закуток”, в якому з 1934 року разом із дружиною Розалією без необхідних матеріальних достатків проживав останні важкі роки. Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішуче відмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував під постійною загрозою арешту та депортації. Державницька ідея В. Винниченка Яскраву сторінку в історію політичної думки України XX століття вписав В. Винниченко. Ядром його політичної концепції була державницька ідея, сутність якої він визначає так: “Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв’язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їхній колектив у покаліченому стані”. Будучи справжнім соціалістом, Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи йог тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав “колектократизацією”. Його суть в об’єднанні, “себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність та засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше ... організація кооператорів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства ... ”. Винниченко закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї “інтенсивної кооперації господарства” й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. Які її переваги? Кожен “робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе... а продуктивність праці в колектократії повинна бути на стільки більша, на скільки більше є ціле за частини”. Як собі уявляє Винниченко цей мирний, законодавчий шлях? Він пропонує Асамблеї прийняти низку законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад, “закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик. Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств. Закон про участь робітників у прибутках підприємств”. Його соціалізм бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні, він припустився ряду фатальних для держави помилок. Заповіт Володимира Винниченка За два роки до смерті він написав унікальний твір під назвою “Заповіт борцям за визволення”. Спонукав його до цієї морально важкої праці обов’язок українського громадянина, який змушений доживати віку далекої від рідної землі, але душею, серцем “приречений” бути зі своїм народом, з його прагненням свободи і незалежності. Як часто він повертався спогадами в ті політично бурхливі 1917-1920роки, коли він очолював значимі соціально - політичні сили і коли етичний кодекс “чесності з собою” було не доречно поширювати на політичну діяльність. Але як міг письменник Винниченко відступився від основних ідей творчої діяльності і блискавично засвоїти тактику і стратегію тієї політичної боротьби, яку вели більшовики? Коли більшовикам потрібно було набувати спільників проти Тимчасового уряду, вони визнавали політичні засади Центральної ради. В заповіті якому відображена еволюція його політичних поглядів на засоби і методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В.Винниченка. Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: “Українська держава, була і є. Її...створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма своїми силами , фізичними й духовними. Не емігрантські “вожді” та “міністри”, а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров’я і життя за неї , тисячами віддають тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення , яка зветься “Українською Повстанською Армією” . Допомогти в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи на зустріч його соціально-політичним прагненням. ”Треба, - продовжує письменник ,- чесно, відверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція –тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією , не на надання їй своїх урядів , “конституції” , “законів”, а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення ,бажає творити тут на чужинні кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української діяльності”. З цього постають головні завдання української еміграції: нарощувати власну конструктивну діяльність, розвінчувати всілякі спроби дискредитувати українську національно державну ідею. Друга заповідь цієї книги – необхідність орієнтації на розв’язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Ця заповідь випливає з роздумів Володимира Винниченка не лише про Україну, а й про долю усього людства. Розмірковуючи над жорсткістю двадцятого століття, він, соціал-демократ, розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжку неволю, ніж та, що була до революції. У своїх останніх творах – “Конкордизм”, “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне”, - ідеї яких він стисло викладає в “Заповіті борцям за визволення”, Володимир Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку – в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ. Уроки української історії в праці В. Винниченка “Заповіт борцям за визволення” Українська державність Володимир Винниченко говорив, що “українська держава на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в “тюрмі народів” – Росії... “Тюрма народів”, чого ж це тюрма, коли там є Українська Держава, Советський Союз так чи інакше розвалиться, що цьому розвалові будуть сприяти “зовнішні чинники”, чи вони, ці чинники матимуть до певної міри силу вирішувати долю підсовєтських народів...” Дві орієнтації За Центральної Ради висувалося питання орієнтації: “Керівництво визвольного руху нашого під час революції 1917 року стояло перед вибором: де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії)? І так само думка поділилася: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, щоб піти назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла “Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без хлопа і пана”, щоб з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Але друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона великою більшістю голосів висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецьке військо. Одна з них, ота керівна, складалась переважно з людей не трудового походження, урядовців царських установ, дітей поміщиків, фабрикантів, священиків та адвокатів, із людей, які не стояли близько до трудових мас української нації, які до революції не брали ніякої в підпільній, підготовчій до неї роботі, але які своєю освідченістю, своєю національністю свідомістю робили вплив на більшість депутатів Центральної Ради, вели їх за собою. Друга група складалась із представників суто трудових класів української нації, селян і робітників. Вона була плоть од плоті народу і знала його потреби, прагнення, вірування. Вона знала, що національна свідомість його, забита сторіччям неволі, була не така велика, щоб заглушити соціальні болі й інтереси, що небезпечно було віддати ворогові, руському імперіалізмові, одягненому в більшовицьку форму, керівництво отими болями та інтересами, що треба було, щоб українське ім’я було проводом у русі за соціально-економічне визволення нації...” Винниченко розмірковує прожите життя і дає свої настанови: “Оце треба знати всім борцям за визволення України. Та не тільки борцям, а й простим, щирим членам української нації, які насамперед їй хочуть добра. Їм треба перестати входити із твердженням про “прапор української державності” та про “Державні центри” за межами України, перестати зневажати український народ і його таможні бойові сили “орієнтацією на зовнішні сили”, які немов би дадуть Україні визволення. Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать на сотні років.” Національна рада Винниченко говорить, що “Українська Національна Рада подібно до воза, в якій запряжено коней головами в різні напрямки. Коли один кінь тягне в один бік, а другий у другий, а третій у третій, віз мусить або стояти на місті, або безсило шарпатись. І мимоволі у багатьох членів еміграції виникає питання: що зробити, щоб віз ішов в одному напрямі, щоб справа посувалась на перед, а не шарпалась?” В 1923 році Винниченко в статті “Єдиний революційно демократичний фронт ” писав: “Ідея української державності й визволення має найкращого носія у самому народі, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні, за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція... Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе “урядом ” і “носієм” ідеї української державності, то від цього ні ідея державності, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють...” “Люди, які звуть себе Національно-Державним Центром, “легітимними” спадкоємцями традицій української Революції і носіями її “Скрижалів”, не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшива. ” С. Петлюра. З твору ясно, що найбільшу неприязнь Винниченко мав до свого “колеги” Симона Петлюри. Ось якими словами описано в заповіті цю людину: “Головними претендентами на роль проводу “Уряду” є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри, а з них особливо Андрій Левицький та Ісак Мазепа, що прибрали собі нові назви, один “президента”, а другий “прем’єр-міністра”. Ім’я Петлюри петлюрівці намагаються зробити національною святинею, символом усієї України. Петлюра в їхній пропаганді – це святе ім’я, це – великий національний герой, це – святий мученик за ідею української державності, що впав од руки ворогів її. До революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні у політиці, ні в культурній чи громадській галузі не був помітний. У підпільній революційній роботі він не брав майже ніякої участі. Під час війни 1914 – 1917 рр. він жив у Москві й на якісь кошти видавав на руській мові місячник ”Украинская Жизнь”, весь тон якого був спрямований на пропаганду серед українців “бороться за Россию до победного конца”. Коли пізніше приїхав до Києва з фронту Петлюра, як делегат якоїсь військової частини руської армії, і коли заявив, що він хоче вернутись в соціал-демократичну партію, Винниченко “забув”, “простив” йому його ренегатство, його “победный конец”, і ввів його в Центральну Раду, а Центральний Комітет с-д партії за моєю порадою виставив його кандидатуру на незайнятий пост Генерального Секретаря військових справ. Прибравши собі титул “Головного Отамана”, він дбав за зверхній бік своєї функції, весь свій час уживав на наради та на “накази по армії”, якої не було, правив урочисті служби божі й кінець кінцем так занедбав справу реального формування українського війська, що Центральна Рада мусила висловити йому догану й позбавити його за нездатність і недбальство поста Генерального Секретаря військових справ. Центральна Рада сама добре знала всі труднощі що стояли на перешкоді в творенні армії, і коли вона робила все ж таки догану й скидала С. Петлюру з посади Генерального Секретаря, то, значить, було за що, значить, та шкода, яка робилася ним, була кричуща . Коли німецька армія закликана Центральною Радою, окупувала Україну, С. Петлюра під тою самою назвою “Головного Отамана” на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав до Києва “на білому коні”, як завойовник і визволитель. Коли кайзерська армія, вигнавши більшовиків з України, схопила за горло українську демократію руками поставленого нею гетьмана, руського генерала Скоропадського і зробила замах на нашу самостійність, Винниченко розпочав організацію повстання проти німців у Скоропадського. Національний Союз під грохіт руських бліндованих автомобілів провів своє останнє перед повстанням зібрання і вибрав Директорії, на чолі якої поставив голову Національного Союзу Володимира Винниченка. Головна мета якої вони прагнули, затвердити ідею демократичності Вищої Влади, колективності, а не персональності її була досягнена, ідея державної всеукраїнської політичної акції була зафіксована: повстання проти німецької реакції, проти поневолення національного і соціального заявлялось акцією всіх течій української нації, а не одною якоюсь групою, чи ще більше одною якоюсь особою на зразок “гетьмана”. В цей час Петлюра замість того, щоб іти на риск, він вибрав інше: знаючи від Винниченка план усієї акції, він поспішив поїхати до Білої Церкви, до Полку Січових Стрільців. Заявивши їм, що він приїхав од Національного Союзу з дорученням почати акцію повстання, від свого імені видав відозву до українського народу з закликом здіймати те повстання. Вся акція зразу набрала отого характеру персональності, якого так боялися ініціатори й організатори повстання, почався рух не український, не державно національний і соціальний, а петлюрівський, не Національний Союз і його вибраний Вищий Орган керували ним, а якийсь Петлюра, якийсь головний отаман, такий самий, як були вже різні бандитські отамани на Україні за того часу, - Махно, Тютюнник, Григоріїв та інші. С. Петлюра не мав ніяких виразних, твердих ні соціальних, ні політичних, ні моральних, ні навіть національних принципів. Метою і сенсом його діяльності була самореклама, здобування отих верхніх виявів оцінки. Не маючи ніяких великих внутрішніх духовних якостей, які творять великі громадські цінності і тим викликають справжню “популярність” – славу, він мусив удаватись до інших засобів.” Після вигнання німців і їхнього гетьмана з України, Директорія охоче прийняла пропозицію советського уряду припинити війну. Для завершення переговорів і підпису миру Директорія вислала для цього до Москви свою делегацію на чолі з Семеном Мазуренком, членом соціал-демократичної партії. Винниченко, як голова Директорії і керівник зовнішньої політики, дав директиву нашій делегації непохитно стояти на умовах миру, вироблених Директорією. Вони були такі: Цілковита самостійність Української Народної Трудової Республіки, припинення воєнних дій, вивід всіх військових частин Росії з території України, поміч військовими засобами українській армії. За це Українська Держава зобов’язувалась заключити з Москвою тимчасовий воєнний Союз проти білогвардійських руських армій та всіх сил, які їм помагали, хоч би й сил Антанти. Після довгих і гарячих дебатів самостійність і незалежність України була офіційно визнана в відповідній резолюції й мирний договір підписано з боку Росії головою советського уряду Леніним та Наркомом Закордонних Справ Чичеріним, а з боку Української держави-головою української делегації Семеном Мазуренком. Семен Мазуренко зараз же прямим телеграфним проводом повідомив про це свій уряд і попрохав ратифікації Директорією цього великого акту. Його повідомлення прийняв С.Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не повідомив і ратифікації договору, розуміється, не сталось. С. Мазуренко кілька разів домагався відповіді, але не міг дістати її. Він хотів вернутись на Україну, щоб особисто привести заключний договір, але з наказу Головного Отамана С. Петлюри його на кордоні не було пущено на Україну. І таким чином, цей величезної ваги для нашої державності акт було сховано від українства і вся дальша боротьба за неї пішла таким не щасливим напрямом. Москва, не діждавшись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила свої воєнні дії, зайняла Київ, натиснула на розбиту українську армію і витиснула її за межі України до Польщі. Цілком натурально що Петлюра не хотів заключення миру з Москвою і скликання Трудового Конгресу, Конгресу отих поротих і громлених селян і робітників. Орієнтація його прихильників, а тим самим і його власна, була не на селян, робітників, Трудовий Конгрес, не на внутрішні сили нації, а на зовнішні, соціально поріднені з ними, на капіталістичні держави Заходу, на так звану тоді “Антанту”, яка присилала свою військову поміч білогвардійцям руським проти большевиків та українських “сепаратистів”, як вони нас називали, та ще на шляхетську Польщу . Директорія не дістаючи з Москви ніякого повідомлення про мирні переговори і пояснюючи це її небажанням іти на мир з нами, стане на їхню орієнтацією. Пояснюючи отак мовчання Москви, Директорія більшістю голосів прийняла пропозицію Петлюри вислати делегацію в другий бік: до полковника (чи генерала?) Фрейденберга, командира військових сил Антанти, що стояли на півдні України. На чолі цієї делегації було поставлено так само члена соціал-демократичної партії Ісака Мазепу. Французький полковник Фрейденберг прийняв їх як жалюгідних прохачів, говорив з ними брутально, тоном жандарма, ніяко помочі навіть не пообіцяв і поставив вимогу: “Вигнать як собак Винниченка і Петлюру, - Винниченка, як большевика, а Петлюру – як бандита. І це все ”. Винниченко виїхав до Австрії, а вся Директорія на чолі з Петлюрою, який у порушення постанови Трудового Конгресу зараз же по моїм виїзді прибрав собі назву голови Директорії, виїхала з рештками розбитої армії до Польщі, до одного з елементів тих “зовнішніх сил”. З того часу шляхи цих двох течій українства виразно розійшлися. Позиції й дії “двох” орієнтацій Керівники течії начолі з С. Петлюрою і рештками армії пересунулись на польську територію і почали прохальні переговори з урядом Пілсудського про поміч проти Москви. Переговори закінчились недоброї пам’яті договором 1920 року. За цим договором група людей, яка звала себе Урядом Української Народної Республіки, зобов’язувалась оддати Польській Державі частину Об’єднаної Соборної України, Галичину. Без ніякого уповноваження представницького органу народу вони дозволили собі такий великий акт, як розбиття Соборності, як віддання у власність чужої держави частини Української Землі. Після поразки поляків большевиками петлюрівці мусили повернутися до Польщі разом з польською армією. Тут польський уряд прийняв їх на своє утримання до нового майбутнього походу на Україну. Цілком зрозуміло, що петлюрівці мусили виконувати народну приповітку: “Начийому возі їдеш, того й пісню співаєш”. Друга течія, течія орієнтації на внутрішні сили, на “всебічне визволення” української нації. До неї належали такі ліві соціалісти – революціонери, а так само ті демократи, які ставились негативно до орієнтації на зовнішні сили, а надто на “польськи” віз. Ця течія ні до яких чужинних сил не зверталася за допомогою в боротьбі проти московського імперіалізму. Вся її орієнтація була на внутрішні сили, на український народ, вся мета її була: давати йому по мірі сили своїх допомогу в його боротьбі за свою національно-державну та соціально-політичну незалежність і самостійність. 3 вересня 1920р. Володимир Винниченко був призначений на посаду заступника Голови Ради Народних Комісарів та народного комісара закордонних справ Української РСР; був введений до складу членів КП(б)У. Здавалося ніщо не віщувало конфлікту. І все ж таки він стався. Більшовицькі лідери не виконали однієї умови – ввести його у члени Політбюро – єдиний орган, переконався Винниченко, здатний впливати на хід подій, а отже єдиний, в якому можна було б брати хоч якусь участь у справжній відповідальній роботі. Та Винниченкові відмовили. Залишившись членом уряду, він мусив би своїм іменем санкціонувати акти насильства над українською нацією і брати відповідальність за всі декрети. Винниченко відмовився від посади, заявивши свій протест проти політики РКП на Україні. Це був виважений, мужній вчинок. Зоставшись в уряді, він мав би окремі поїзди, автомобілі, оплески, овації, гроші, його іменем були б названі вулиці, міста, фабрики; його книги друкувались би мільйонними тиражами і приносили б мільйонні гонорари. “Але моя участь в уряді, - був переконаний Винниченко, - моє підпирання моїм іменем політики Москви на Україні, було б таким самим злочинним поводженням щодо України, яким було підпирання петлюрівцями іменем Директорії політики Польщі на Західній Україні ”. Відмова від співпраці з комуністичним урядом, численні виступи з памфлетами, статтями в “Новій Добі” мали якісний вплив на боротьбу українства за національні здобутки. “В самій урядовій партії КП(б)У, - писав Винниченко, - здійнялись гострі дебати, суперечки й трохи не дійшло до збройної боротьби в ній... Москва мусила піти на уступки, на зміну своєї національно-культурної політики. Звідси пішло скасування “диктатури руської культури на Україні”, свого часу проголошеної Раковським, проти якої я повстав на першому ж засіданні в харківському уряді, звідси почалось сприяння українській літературі, мистецтву, почалась перемога української течії в уряді партії. Так само позначились уступки в галузі економічної та соціальної політики. І наскільки великі були наслідки мого протесту і ті уступки в напрямі самостійності, що українські політичні діячі почали цілком одверто проголошувати клич “Геть од Москви!” ”. Течія всебічного визволення, або “орієнтація на внутрішні сили” гостро негативно поставилась до позицій і дій петлюрівської течії, до її договору з Польщею, до топтання нею державних, соціальних, політичних та інших принципів, на яких йшла українська революція. С. Петлюру убив єврей Щварцбарт на вулиці Парижа. Слідство і суд Франції установили, що убивство було вчинене на ґрунті помсти єврея Щварцбарта за погроми єврейської раси на Україні малими отаманами, чинені під потуранням “Головного Отамана” Симона Петлюри. Отже з усього вище наведеного вважати С. Петлюру за мученика за національно-державну справу нема об’єктивних, доведених даних. На думку Винниченка він упав жертвою своєї нещасливої вдачі. “Президент” Андрій Лівицький. Іншою негативною постаттю в очах В. Винниченка був Андрій Лівицький: “Ще менше “обожнювання” заслуговує так званий “президент” Андрій Лівицький. Це “президентство” вже зовсім “самочинний” фантастичний витвір петлюрівської течії. Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту ні такої назви. Після смерті с. Петлюри назву Голови Директорії на підставі тільки отого взятого напряму, прибрав собі отой “якийсь” Андрій Лівицький, який ніякої участі ні в Центральній Раді, ні тим паче в Директорії не брав. Коли Винниченко виїхав, він одразу став найближчим співробітником “Голови” Директорії, С. Петлюра, а по його смерті його спадкоємцем, тобто теж “Головою” Директорії. Але чого ж раптом вилетів із того мундира “Президент”, як метелик із замотка? Петлюрівська група, очевидно, зрозуміла, що носити титул Голови Директорії при живому, юридично-законному, справжньому Голові Директорії Винниченкові, тепер, коли прибула нова еміграція, коли настав якийсь орган представництва, коли треба бути всеж таки трохи охайнішим в поводженні з досягненнями революції, стало “незручно”. Тому вона зняла з нього мундир “Голови Директорії”, й одягла на нього мундир “президента”. Висновок “Ви з визначеним почуттям і вираженням помітили, що я претендую на роль пророка, писав В.Винниченко в одному з листів 23 липня 1941 р. ... Тепер відповідаю вам: так, усією душею всім розумом і почуттями своїми хотів би бути пророком навчання, що може дати людям полегшення від їхніх страждань. Бути пророком життя, повної радості, сили, погодженості сил, тобто того, що ми називаємо щастям. Це, мені здається, настільки висока і прекрасна мета, що кожний, хто тільки чим-небудь може неї здійснювати, повинний не тільки не викладатися хотіти бути пророком, проповідником такого навчання, але і всіма силами прагнути до нього”. Винниченко був з породи одержимих людей. Його місіонерські проекти іноді нагадують великі утопії. При сприятливих обставинах він міг би закінчити якою-небудь конкордистською комуною на зразок тих, котрі влаштовуються в різних куточках планети сучасними Вчителями і Пророками. Хто знає, може, це був би далеко не гірший український проект проект пошуку людьми дороги до храму? Утім, судити можемо про те, що відбулося. А відбувся насамперед Винниченк-письменник. В еміграції він багато написав. Хоча багато чого з того, що було створено, на багато років залишиться без руху в шухлядах. Згадаємо хоча б саме головне. Романи “Сонячна машина”, “Поклади золота”, “Вічний імператив”, “Лепрозорій”, “Нове заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!”, п'єси “Пророк”, “Над”, “Ательє щастя”, “Пісня Ізраеля”, книга розповідей “Намисто”, початок епопеї “Хмельниччина”... Список використаних джерел. Барабаш Ю. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних нотаток // Київ. – 1991. - №8.-с.120-126 Болюх О.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні внутрішнього світу героїв // Культура слова: Між від. зб. –вип. 44.-к.,1993.-с.20-24 Винниченко В.К. Була, є й буде // Літ. Україна. – 1994.- 8 грудня.-с.5 Винниченко В.К. Намисто: Оповідання – К.: Веселка, 1989.-380с. Винниченко В.К. Вибрані п’єси. – к.,1991, 370с. Винниченко В.К. Раб краси.-к.: Веселка, 1994.-383с. Винниченко Р.Я. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко //Україна.-1992.-№10-11.-с.14-15 Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні// Хроніка – 200.-1998.-221-2.-с.186-213 Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість (навч. посібник для студ.-філол.)-к., 1996.-256с. Гриценко Т. Грані таланту Володимира Винниченка//Диво слово. – 1994.- №9.- с. 35-38 Єфремов С. Володимир Винниченко //Єфремов С. Історія укр.. письменства. 1989.-т.2.-с.290-298 Жулинський М. Володимир Винниченко (1980-1951)//Літ. Україна-1989.-№48.-25 листопада.-с.6-7 Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка// Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення.-к.,1992.-123с. Жулинський М. Щоденник Володимира Винниченка //Київ.-1990.-№9-11.- с.88-90 Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 24. 2 Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 16. 3 Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка// Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 123. В. Винниченко. Заповіт борцям за визволення. К., 1993. С. 186. Там же. С. 89. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991.С. 89. Там же. С. 90. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 11. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 15-16. Там же . С. 18. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 20. Там же . Там же . С. 22 Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 25-29. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 48. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 48. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. С. 53. Там же. С. 58.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.06.2016)
Просмотров: 820 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: