РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Сучасний розвиток українського суспільства - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Сучасний розвиток українського суспільства в сфері захисту прав людини з прийняттям Основного Закону держави отримав новий імпульс. Адже після 1996 року, з упровадженням в національну правову систему норм найвищої юридичної сили, перед кожною особою було відкрито нові можливості щодо реалізації конституційного права на звернення за захистом власних прав і свобод, порушених посадовими чи службовими особами державних органів, органів місцевого самоврядування. Забезпечення прав і свобод людини, згідно зі ст.3 Конституції України, стало для держави головним обов’язком. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, – зазначено у ст. 3 Конституції України. Звернення громадян є одним із засобів захисту їх прав та законних інтересів. Це право закріплено Основним Законом України. А саме: у ст. 40 Конституції України зазначено, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. ЗАКОН ГАРАНТУЄ… Порядок практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. №393/96-ВР, із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 13 травня 1999 р. №653-XIV, від 20 листопада 2003 р. №1294-IV, від 20 січня 2005 р. №2384-IV. Цей Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. Закон дає визначення формам та видам звернень, встановлює основні вимоги до звернення, терміни, передбачає права громадянина при розгляді його звернення. ТИПИ ЗВЕРНЕНЬ Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги, – йдеться у Законі. Отже, розрізняють такі види звернень: Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Зазвичай у пропозиціях містяться дані власних спостережень, практики роботи автора, порушуються проблеми державного і громадського життя із зазначенням недоліків у їх вирішенні, що допускаються конкретними органами, а також пропонуються шляхи і способи вирішення цих проблем. Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Скаргою також визнається незгода з рішенням або діями, що стосуються прав та охоронюваних законом інтересів громадян. За формами розрізняють усне або письмове, індивідуальне або колективне. Для того щоб звернення могло бути розглянуте, і на нього дана відповідь, воно має бути оформлене належним чином, тобто мати всі необхідні складові (реквізити). А саме: у зверненні треба зазначити: прізвище, ім'я, по батькові громадянина, що звернувся; місце його проживання; суть порушеного питання; зауваження, пропозиції, заяви або скарги, прохання або вимоги. На письмовому зверненні також обов'язково ставиться підпис заявника (заявників) із зазначенням дати. Не підписане звернення або підписане таким чином, що з нього неможливо встановити авторство, вважається анонімним і не підлягає розгляду. До звернень можуть додаватися різні довідкові матеріали в оригіналах або копіях. Звернення, оформлене без дотримання згаданих вимог, повертається заявнику з відповідними роз'ясненнями, як правило, не пізніше ніж через 10 днів із дня його надходження. ОСКАРЖЕННЯ ДІЙ ТА РІШЕНЬ Подавати звернення необхідно до тих органів, установ і тих посадових осіб, від яких залежить вирішення цього питання. Якщо питання, порушені в отриманому зверненні, не входять до повноважень адресата, звернення пересилається за належністю відповідному органу або посадовій особі у строк не більше п'яти днів. Про це має повідомлятися громадянину, що подав звернення. При цьому скарги не можуть направлятися для розгляду тому органу (посадовій особі), дії або рішення якого підлягають оскарженню. Якщо заявник не отримав відповідь на своє звернення, він відповідно до ст. 55 Конституції України має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Звернення юридичних осіб не може регламентуватись Законом України “Про звернення громадян”, позаяк відповідно до ЦПК, Адміністративного кодексу, ГПК скарги на дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб мають розглядатись тільки судом, окрім випадку, передбаченого ст. 85 Закону України «Про виконавче провадження», де безпосередньо передбачено право юридичних та фізичних осіб оскаржувати дії чи бездіяльність державних виконавців. Розвиток суспільства вимагає від держави запровадження принципово нових, більш дієвих гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Такий підхід, що ґрунтується на реальному підвищенні ефективності діяльності нашої держави в галузі захисту прав людини та схвалення цієї діяльності українським суспільством, без сумніву, дав можливість у випадку порушення прав і свобод людини та громадянина запровадити принципово нову форму захисту - право на звернення людини, згідно зі ст.55 Конституції України, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Самі випадки порушення прав людини є не лише особистою трагедією індивіда, а ще й загрозою для нормального функціонування самого суспільства, оскільки порушується встановлений правопорядок, не належним чином реалізується політика держави щодо визнання пріоритету найвищої цінності людини в нашому суспільстві. Актуальність теми зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених різним аспектам захисту прав людини, практично все ще відсутні комплексні дослідження, в яких аналізуються проблеми, пов’язані з реалізацією конституційного права на звернення громадян щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини. Дослідження зазначених проблем є складовою розвитку теорії та практики конституційного права. Все це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, підкреслює її актуальність і новизну. Цю проблематику досліджували такі відомі вітчизняні науковці в галузі прав людини, як А.З. Георгіца, С.П. Головатий, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, В.В. Копєйчиков, В.М. Корецький, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С.Шемшученко, Н.Г. Шукліна та ін. Дефініція поняття "право на звернення до Європейського Суду з прав людини": це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій суб?єктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні. Аналіз змісту суб’єктивних прав, закріплених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї, свідчить про те, що він має навіть не чотири, а як вперше пропонує дисертант - п’ять взаємозв’язаних структурних елементів: додатковим структурним елементом, який характеризує зміст цих прав “є можливість використання, в разі необхідності, механізму міжнародного захисту зазначених прав і свобод”. До гарантій здійснення та захисту прав громадян на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність належать не лише способи, передбачені національним законодавством України, але й міжнародно-правові способи захисту суб’єктивних прав, зокрема, право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ. Передбачене ч.4 ст.55 Конституції України право на звернення є універсальним суб?єктивним правом, оскільки суспільні відносини, пов’язані з його реалізацією, регулюються як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права; Громадяни отримують право звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами України. - висловлюється думка про необхідність створення на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва та Севастополя, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини; Проаналізувавши процесуальне законодавство Української держави, можна зробити висновок, що, як правило, кінцевою інстанцією, яка вичерпує національні засоби захисту прав і свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку. Державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. Реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини окремою особою забезпечується, насамперед, юридичними механізмами держави. Забезпечення прав і свобод людини – це створення умов, необхідних для здійснення прав людини, та напрямки державної діяльності – забезпечення реалізації прав людини, охорона та захист прав і свобод людини. Саме держава зобов’язана забезпечити кожну людину ефективними способами правового захисту. Тож, правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина займають значне місце у правовому полі держави. В широкому розумінні їх можна розглядати як складову частину правової системи, яка відповідним чином визначає "... зміст і спрямованість діяльності держави" [1, c. 65]. Завдяки способам захисту конституційні права та свободи громадян стають реальними. Як слушно зазначає Ю.С.Шемшученко, проголошення прав та свобод є важливою, але не єдиною ознакою правопорядку. Необхідно також створити умови для реалізації відповідних прав [2, c. 401]. Під способом захисту розуміють сукупність ознак правового характеру, що відображають сутність порушеного права і особливості процесу його відновлення, а також вид юридичної відповідальності, що застосовується до правопорушника. Визначення сутності способів захисту прав та свобод людини і громадянина сьогодні можна назвати пріоритетним напрямком правотворчої та правозастосовчої діяльності державних органів. Це обумовлено охоронною функцією права, спрямованою на те, щоб максимально зменшити кількість негативних явищ у сфері суспільних відносин, в першу чергу між громадянами і державними органами та їх посадовими особами. У зв'язку з цим саме для норм адміністративного права важливого значення набуває проблема дослідження заходів щодо зміцнення законності і демократії. Адміністративно-правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина за змістом та об'ємом охоплюють суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності держави. Особливістю їх є те, що вони виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Оскільки значна частина суб'єктивних прав громадян реалізується в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності різних органів (посадових осіб), це означає, що адміністративно-правові способи є необхідним інструментом захисту прав і свобод громадян саме у цій сфері. Конституційне право громадян на оскарження є одним із найважливіших адміністративно-правових способів захисту прав і свобод людини і громадянина. Ст.55 Конституції України встановлює: "Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". Такий зміст конституційної норми означає, що громадянин має можливість оскаржити будь-яку дію вказаних суб’єктів. Право громадян на оскарження є суб'єктивним правом. Воно реалізується особою з метою задоволення особистих, суб'єктивних інтересів, або з метою захисту інтересів інших осіб, а також суспільних інтересів. За своєю структурою суб'єктивне право може складатися із повноважень трьох основних видів: а) права вимагати; б) права на позитивні дії; в) домагання [3, c. 118]. Зміст права вимоги полягає в можливості вимагати виконання або дотримання юридичних обов'язків. За своїм юридичним значенням воно поширюється на чужі дії. Зміст права на позитивні дії полягає в можливості здійснювати юридично значимі активні дії. На відміну від права вимагати дане право становить собою право не на чужі дії, а на свої, на таку дозволену поведінку, яка перш за все стосується уповноваженого: життєвий інтерес задовольняється за допомогою його активних. Конституційна можливість оскарження конкретизована в діючому законодавстві стосовно багатьох життєвих ситуацій, але така можливість не зменшує для громадян України права на оскарження, встановленого Конституцією. Саме завдяки такій конкретизації підтверджується її значимість і цінність для громадян. У зв'язку з цим особливого значення набуває Закон України від 2 жовтня 1996 року "Про звернення громадян", він конкретизує правову можливість громадян на оскарження до суду дій (бездіяльності) та рішень органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, здійснених з порушенням закону. Цей закон наповнив соціальну гарантованість юридичною. Юридична гарантованість права на оскарження не буде набувати практичного змісту, якщо дане право не буде гарантовано обов'язками протилежної сторони. Будь-яке суб'єктивне право є таким тоді, коли забезпечується обов'язками від іншої сторони. В суб'єктивному праві відображається не будь-яка, а тільки можливість гарантована державою. Якщо право громадян на оскарження є засобом усунення недоліків в роботі установ, їх посадових осіб, то правильний, системний аналіз скарг, які поступають в ці органи, дозволить виявити характер і причини недоліків. Їх послідовне усунення дозволить зменшити кількість скарг, що надходять до відповідних органів. При цьому важливо не допустити розриву між бажанням скоротити кількість скарг громадян і правильним вибором засобів досягнення цієї мети. Наприклад, замість кваліфікованого аналізу скарг і відповідних висновків, удосконалювати критерії їх статистичного обліку, а саме, ті скарги, які раніше враховувалися як обґрунтовані, за якимись новими критеріями розглядати як необґрунтовані. Конституційне право громадян на оскарження, забезпечуючи особистий інтерес окремої особи із захисту порушеного права чи законного інтересу, забезпечує безпосередню участь громадян в управлінській сфері. Кожна реалізована скарга громадянина - це не тільки захист порушеного права і законного інтересу, але одночасно і виправлення недоліків, попередження порушень законності, реальний факт врахування точки зору окремої особи, його участі в управлінській діяльності підприємств, установ, організацій. Необхідно сказати, що участь громадян в управлінській сфері через оскарження носить специфічний характер. Право на оскарження виникає у громадянина як реакція на протиправні дії, що посягають на його права і законні інтереси. Отже, воно реалізується у правоохоронних відносинах. За допомогою цих відносин анулюються негативні, протиправні явища в роботі органів, підприємств, установ організацій і посадових осіб. В цьому розумінні право громадян на оскарження і є адміністративно-правовим способом захисту прав і свобод людини і громадянина. Виходячи із вищесказаного, право на оскарження громадян можна визначити як забезпечене адміністративно-правовими нормами право на звернення з метою захисту прав і законних інтересів, а також виразом соціальної свободи і втіленням міжнародних стандартів у сфері прав людини і громадянина. Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону, як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того, вона зобов'язана послідовно і точно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність. Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, міститься в міжнародних актах. Це насамперед, Загальна декларація прав людини (далі – Декларація 1948 р.), прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй (далі – ГА ООН) 10.12.1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ГА ООН 16.12.1966 р. Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинуватості. Презумпція ж невинуватості означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винуватістю або невинуватістю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних. Декларація 1948 р. проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту та кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. Виходячи з наявності практично необмеженого переліку засобів забезпечення захисту прав і свобод людини в Україні, Конституція України (далі - Конституція) відзначає, що кожний має право будь-якими, не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Такі засоби захисту прав і свобод людини поділяються на судові, адміністративні і державні. Розглянемо особливості кожної із вказаних форм. Перш за все, звертаємо увагу на загальносудову форма захисту. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10 Декларації 1948 р., відповідно до якої воно було відображено в ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При зверненні в суд людина може спиратися на положення Конституції і відповідних законів, тому що її норми є нормами прямої дії. Після використання всіх національних засобів юридичного захисту громадянин може звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ - Європейський суд з прав людини, або до відповідних органів міжнародних організацій - Комісію ООН з прав людини, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист - необхідна і найефективніша гарантія забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Суд є пріоритетним, але далеко не єдиним органом захисту прав і свобод людини і громадянина, на що прямо вказує Конституція. Зокрема, відзначається, що кожний може звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Омбудсмен), до відповідної міжнародної судової установи або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні засоби правового захисту. Що стосується адміністративної форми захисту, то вона передбачає розгляд звернень громадян до вищих органів державної влади, органів місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 40 Конституції, кожна людина має право направляти індивідуальне або письмове звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб. Порядок звернень визначається Законом України “Про звернення громадян”. Громадянин може вибирати будь-який засіб захисту права у випадку незадоволеності результатами розгляду його справи органами влади, підприємствами і т.д. Адміністративний засіб може бути першим (але не обов'язковим) кроком до відновлення порушених прав. Судовий засіб захисту при наявності незалежної судової системи є більш об'єктивним, кваліфікованим, ніж адміністративний. Остання форма захисту - державна. Державний захист прав людини забезпечується через інститут Омбудсмена. Він є інститутом позасудового захисту прав людини і громадянина, організація діяльності, якого визначена в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13.11.1997 р. (далі - Закон). Метою парламентського контролю над дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснює Омбудсмен, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами України і міжнародними договорами України; 2) дотримання і повага прав людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій і їх посадових і службових осіб; 3) сприяння приведенню законодавства України з права і свободи людини і громадянина у відповідність із міжнародними стандартами в цій галузі; 4) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 5) сприяння правовому інформуванню населення і захист конфіденційної інформації про особу. Омбудсмен здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які одержує зі звернень громадян України, осіб без громадянства або їх представників, народних депутатів України, а також за власною ініціативою. Омбудсмен приймає і розглядає такі звернення протягом року після порушення прав і свобод людини і громадянина (при виняткових обставинах цей термін може бути продовжений, але не більш, ніж до двох років). При розгляді звернення Омбудсмен порушує провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз'ясняє заходи, які повинна вчинити особа, направляє її в органи, до компетенції яких відноситься розгляд справи, і контролює розгляд цього звернення; а в деяких випадках - відмовляє у розгляді звернення. Відповідно до Закону, Омбудсмен повинен відреагувати на порушення положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина. Актами такого реагування є звернення Омбудсмена (конституційне подання та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, їх посадовим і службовим особам) - це акт, що вноситься ним для прийняття відповідних заходів у місячний строк по усуненню виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Резюмуючи все вищесказане, потрібно відзначити що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати “людський вимір” до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як найвища цінність, їх повага і дотримання - обов'язок держави. Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією і не повинно порушувати права і свободи інших осіб. Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним є захист прав людини, який здійснюється у розглянутих вище формах. Це означає, що характер держави, в якій є такі форми захисту прав і свобод людини і громадянина мають визначати такі принципи, як верховенство закону в усіх сферах соціального життя; обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян; захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі та гідності; взаємна відповідальність особи і держави; контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів. Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. На вiдмiну вiд глави VI Конституцiї України вiд 20 квiтня 1978 року роздiл II нової Констатуцiї України має назву "Права, свободи та обов'язки людини i громадянина". Такий акцент не випадковий. Адже перелiк конституцiйних прав та свобод в Конституцiї 1996 року значно розширений, конституцiйне закрiплення отримали давно визнанi свiто- вим та європейським спiвтовариством права людини на життя, на демок- ратичну процедуру затримання, група iнформацiйних прав, заборона примусової працi, право на приватну власнiсть, на пiдпрнємництво та iншi. Отже, в Конституцiї України закрiпленi основнi права людини, якi за визначенням П.М.Рабiновича, є певними можливостями, що необхiднi для iснування людини та її розвитку в конкретно-iсторичних умовах. Вони об'ективно визначаються досягнутим рiвнем розвитку людства i мають бути загальними i рiвними для всiх людей. Права людини закрiпленi, перш за все, в таких мiжнародно-право- вих актах: Загальна Декларацiя прав людини (10 грудня 1948 р.) Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi та культурнi права (16 грудня 1966 р.) Мiжнародний пакт про громадянськi та полiтичнi права (16 грудня 1966 р.) Факультативний протокол до Пакту про громадянськi та полiтичнi права (16 грудня 1966 р.) Європейська конвенцiя про захист прав людини та основних свобод (4 листопада 1950 р.) Європейська соцiальна хартiя (18 жовтня 1961 р.) Права людини як категорiя мiжнародного права практично стають правами громадянина в конкретнiй державi тодi, коли вони визнаються та закрiплюються внутрiшнiм законодавством певноi країнi. ТЛУМАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ТЕРМIНIВ Основне право громадянина - це встановлена державою та закрiпле- на в Конституцiї можливiсть, яка дозволяє кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах. В Конституцiї та законах України вживається вислiв "права та свободи людини", "права та свободи громадянина". Як спiввiдносяться категорiї "права" i "свободи", чи є мiж ними принципова рiзниця? Бiльшiсть авторiв, якi дослiджувалн це питання, схиляються до думки, що принципових вiдмiнностей мiж цими поняттями немає. Порiвняйте, наприклад, свободу наукової, технiчної творчостi та пра- во на творчiсть, право на вибiр професiї i свободу вибору професiї. Цi та iншi приклади свiдчать, що одну i ту ж правову можливiсть розглядають як право, i як свободу. Iсторично склалося так, що деякi права iменують свободами: свобода думки i слова, свобода свiтогляду та вiросповiдання, свобода мiтингiв, походiв i демонстрацiй. Крiм прав та свобод в Конституцiї та законах України зустрiчається поняття "законнi iнтереси", "iнтереси громадян" (ст.36, 44 Конституцiї України). Законнi iнтереси - це iнтереси особи, якi безносередньо не охоп- люються змiстом встановлених законом прав i свобод, але залишаються державою та законом. В юридичнiй лiтературi права, свободи та обов'язки входять до поняття "правовий статус". Правовий статус особи - це сукупнiсть всiх прав, свобод та обов'язкiв, що належать громадянину i внзначають ного правове поло- ження у суспiльствi. Право громадян звертатись до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування та вчасно отримувати вiдповiдь, крiм ст.40 Конституцiї України, врегульовано Законом України "Про звернення громадян" вiд 2 жовтня 1996 р. Пiд зверненням громадян слiд розумiти викладенi в письмовiй або уснiй формi пропозицiї (зауваження), заяви (клопотання) i скарги. У зверненнi має бути визначене прiзвище, iм'я та по-батьковi, мiсце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауважен- ня, пропозицii, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладено на особистому прийомi) або письмовим, вiд ок- ремої особи чи групи осiб (колективне). Якшо цi вимоги порушенi, звернення не пiзнiше як через 10 днiв повертається особi з роз'яс- неннями. При розглядi заяви чи скарги громадянин має право: - знайомитися з матерiалами перевiрки, бути присутнiм при розглядi звернення, одержувати письмову вiдповiдь, висловлювати вимоги шодо дотримання таємницi розгляду, вимагати вiдшкодування збиткiв в разi порушення порядку розгляду звернень. Звернення розглядаються i вирiшуються у термiн не бiльше одного мiсяця вiд дня надходження, а тi, якi не потребують додаткового вив- чення - невiдкладно, але не пiзнiше 15 днiв. Якщо мiсячного термiну для розгляду недостатньо, встановлюється необхiдний термiн, про що повiдомляється особi. Загальний термiн розгляду не може перевищувати 45 днiв. Звернення громадян розглядаються без стягнення плати, але якщо витрати були зробленi при перевiрцi завiдомо неправдивих вiдо- мостей, вони можуть бути стягнутi за рiшенням суду. Хотiлося б зазначити, що другий роздiл Конституцiї України "Пра- ва, свободи та обов'язки людини i громадянина" в цiлому вiдповiдає свiтовим та європейським стандартам з прав людини. Але не слiд забу- вати, що потрiбне не тiльки проголошення прав i свобод, але й наявнiсть механiзму їх реалiзацiї, який iснує сьогоднi далеко не для всiх закрiплених в Конституцiї прав. "За п’ять років до Уповноваженого з прав людини звернулися понад 270 тисяч громадян України, іноземців та осіб без громадянства", - зазначала Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова під час виголошення своєї другої щорічної доповіді під назвою "Стан дотримання та захисту прав і свобод людини" 18 квітня 2002 року. За словами Уповноваженого, поступово відбулися зміни щодо змісту подань та заяв, змінився й контингент тих, хто звертається до омбудсмена : "...якщо в перші роки роботи зверталися переважно інваліди, пенсіонери, безробітні, особи, позбавлені волі, то тепер дедалі частіше за захистом своїх прав і свобод звертаються журналісти, працівники правоохоронних органів, зокрема слідчі та судді, державні службовці... Є і випадки звернення самих народних обранців щодо захисту їхніх порушених прав". Сьогоднішня тематика звернень про порушення прав до Уповноваженого відбиває низку проблем українських громадян у взаєминах з державою в соціальній та економічній сферах. Особливе місце посідають заяви та звернення, пов’язані з питаннями судового захисту, правами людини в пенітенціарних установах. Згідно з доповіддю Ніни Карпачової 50 відсотків усіх звернень стосуються порушень громадянських прав, передусім права на судовий захист, 40 відсотків – порушень соціальних і економічних прав, насамперед прав на працю, на отримання за неї винагороди, на надання житла, нарахування пенсій унаслідок позбавлення пільг, а також прав власності на землю. Моніторинг правопорушень, який здійснюється цією інституцією, доводить, що за п’ять років утричі зросла кількість звернень щодо дотримання особистих конституційних прав громадян, зокрема права на повагу до гідності й честі громадянина та заборони на застосування недозволених методів ведення слідства, тортур та іншого нелюдського поводження чи покарання. Протягом останніх трьох років попри гучні урядові декларації про економічне зростання лише офіційний рівень бідності зріс із 26 до 28 відсотків. Дані, наведені Уповноваженим, відбивають наявні прогресуючі диспропорції в розвитку українських регіонів. Зокрема в "Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Хмельницькій, Херсонській, Миколаївській, Волинській, Луганській областях рівень бідності становить від 33 до 46 відсотків". Разом з тим, зазначалось у цитованому парламентському виступі, з огляду на "об’єктивні оцінки самого населення, деякі соціологічні дані" "до категорії бідних в Україні сьогодні можна віднести близько 70 відсотків її громадян". Систематично порушувалися права людини на роботу та оплату праці. Зокрема з наведених даних випливає, що "масового характеру набули порушення права на працю у зв’язку з незаконним звільненням"; водночас, за оцінками Міжнародної організації праці, безробітних в Україні сьогодні налічується майже 2,5 мільйона осіб, переважна більшість з яких – жінки та молодь віком до 28 років. За даними Державного комітету статистики України, заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2003 року становила 2 мільярди 323 мільйони гривень, а кількість працівників, яким своєчасно не було виплачено заробітної плати, сягала 2 мільйонів 155 тисяч осіб. Окрема турбота українських громадян – стан дотримання політичних прав і свобод. Зокрема в доповіді Уповноваженого містились окремі розділи, присвячені висвітленню стану "свободи слова і права на інформацію", "проблемам забезпечення прав і свобод людини на мирні збори, мітинги та демонстрації". Останній розділ був пов’язаний насамперед із подіями 9 березня 2001 року, коли в Києві відбулися драматичні зіткнення між представниками радикальної опозиції і правоохоронних органів, унаслідок чого чимало молодих людей опинилася за гратами. Одним із способів виходу з негативної ситуації, яка склалась, та засобів "запобігання небажаним наслідкам протистояння політичних сил" автор убачає в прискоренні ухвалення закону України про мирні збори, мітинги і демонстрації. Проте найнагальніша проблема українського законодавства полягає передовсім у невиконанні законів як таких. Проте й дірок та шпарин у вітчизняному законодавстві вдосталь. Адже жодним законом не передбачається, наприклад, щоб затриманим у приміщеннях тимчасового утримання не надавалося харчування, що розцінюється як один із "видів тортур", заборонених Конвенцією ООН і Ради Європи, до якої приєдналася й Україна. Водночас в Україні відсутні "ефективні механізми реєстрації скарг громадян на жорстоке ставлення з боку правоохоронних органів та отримання потерпілими відповідних відшкодувань, незважаючи на те, що затриманим дозволяється надсилати свої скарги прямо до суду, оминаючи Міністерство внутрішніх справ", як указується, наприклад у "Звіті про дотримання прав людини – 2002 рік" Державного департаменту США. Проте стягнення з винних у перевищенні службових обов’язків мають косметичний характер, який виразно контрастує з кількістю скарг українських громадян. Наприклад, "згідно з офіційними повідомленнями, з січня по серпень у жорстокому поводженні з підозрюваними було звинувачено 62 співробітники міліції", проте, за даними офісу Уповноваженого з прав людини, 2001 року проти 48 службовців правоохоронних органів було порушено тільки 25 кримінальних справ у зв’язку з перевищенням ними своїх повноважень, причому лише 14 із них було засуджено до ув’язнення. Окреме місце в тексті доповіді посідає опис реакції державних установ, які повинні складати "акт реагування" на запит Уповноваженого. Так, "низка міністерств і відомств не приділяють належної уваги забезпеченню прав і свобод людини. На жаль, поверхово підійшли до ана-лізу узагальнюючого акта реагування Уповноваженого з прав людини Міністерство оборони України, Міністерство аграрної політики Украї-ни, Міністерство освіти і науки України та Міністерство юстиції Украї-ни. Формальні відповіді, а, по суті, відписки, надійшли від держкомітетів: будівництва, архітектури та житлової політики України, по земельних ре-сурсах, по водному господарству, статистики, стандартизації, метрології та сертифікації, лісового господарства, у справах релігій, з енерго-збереження, зв'язку та інформатизації, з питань регуляторної політики та підприємництва, а також Пенсійного фонду, Держдепартаменту Ук-раїни з питань виконання покарань та ряду інших", – зазначається в документі. За матеріалами доповіді, "з невідомих причин" низка державних інститутів "взагалі проігнорували вимоги статті 101 Конституції України та статей 15 і 22 Закону України "Про Уповноваже-ного Верховної Ради України з прав людини", не надіславши Уповно-важеному відповідей на узагальнений акт реагування". Відтак у доповіді вміщено довжелезний перелік державних інституцій, які не звернули належної уваги на запити Уповноваженого. Чільні місця серед них посідають наприклад, Генпрокуратура України, Верховний Суд України, тобто саме ті установи, які й повинні насамперед опікуватися захистом прав українських громадян, але в яких згідно з даними Уповноваженого є достатньо вагомі проблеми із забезпеченням цих прав, зокрема і права на належний судовий захист. Так, більше третини звернень, що надходять, стосуються необгрунтованості вироків та рішень судів, несвоєчасного та неналежного розгляду справ. За словами Ніни Карпачової, лише в 2001 році було розглянуто з порушенням установлених строків 58 тис. кримінальних справ або кожна третя справа, та 250 тис. цивільних справ, або кожна п`ята. Існує й практика винесення помилкових вироків, причому кількість таких випадків зростає: якщо в 2000 році було зафіксовано 294 таких вироки, то в 2001 – уже 332. Упродовж п`яти років зросла кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини. До цієї установи звернулося понад 7 тис. громадян, у зв`язку з чим Україна ввійшла в 2002 році до числа тих п`яти країн, від яких надсилається найбільше звернень до цього суду. Це може пояснюватися насамперед неефективністю діяльності вітчизняних судових установ, емпірично доведеною зневірою українських громадян у тому, що вони зможуть відстояти свої права у вітчизняних правоохоронних інститутах. Попри розвинене законодавство традиційними проблемами залишаються забезпечення права громадян на інформацію та дотримання свободи слова в Україні. "Більшість засновників все частіше використовує ЗМІ не як засіб поширення достовірної інформації, а як знаряддя боротьби за корисливі інтереси, – вказується в доповіді уповноваженого, – простежується відверта спроба владних структур, а також мафіозних кланів підім’яти, скупити або знищити незалежні ЗМІ загалом, так і окремих журналістів, установивши власну монополію на інформацію". У виступі Ніни Карпачової в парламенті констатувалося, що в Україні так і "не створено жодного друкованого загальнонаціонального незалежного видання та громадського телебачення, які надавали б неупереджену, виважену інформацію, консолідували суспільство. Дезінформація населення призводить і до прийняття хибних політичних рішень, що завдає великої шкоди державі в цілому", а професія журналіста в Україні, "залишається однією із найнебезпечніших". Зокрема впродовж останніх десяти років у країні загинули 38 співробітників ЗМІ. Навіть невеликий огляд проблем у галузі забезпечення прав людини у тому форматі, який ми можемо запропонувати, засвідчує, що Україна перебуває на відчутній дистанції від міжнародних стандартів у цій галузі. Ще на світанку становлення інституту Уповноваженого Н. Карпачова зазначала, що в Україні "існує необхідна законодавча база для захисту прав громадян", але "не працюють механізми відстоювання цих прав конкретною людиною". Актуальність цього твердження залишається незмінною й сьогодні. Так само не втрачають актуальності й сказані в 2000 році слова стосовно того, що в державі "порушуються права практично кожної людини – починаючи від мізерної платні пенсіонерам до затримки зарплати меди-кам, учителям та іншим катего-ріям населення" і завершуючи застосуванням тортур під час слідства. Висновки в доповіді зроблені достатньо традиційні і з ними важко не погодитися, адже "складна соціально-економічна ситуація, безробіття, бідність значної частини населення, недосконалість вітчизняної законодавчої бази та правозастосовчої практики…, тиск на ЗМІ, обмеження свободи слова, брутальні методи ведення слідства…, низький рівень правової культури у суспільства" і є каталізаторами та одночасно причинами нерозв’язаних проблем у галузі захисту прав людини в Україні. Література: 1. Бородін М. Конституційне право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав // Право України. – 2000. – № 8. – С.65-66. 2. Академічна юридична думка / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Уклад.: І.Б. Усенко, Т.І. Бондарчук; Ред. Ю.С. Шемшученко – К., 1998. – 503с. 3. Алексеев С.С. Материалистическая диалектика или научная система. – М., 1983. – 252с. 4. Конституція України: Основний Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - Ст. 141. 5. Про звернення громадян: Закон України від 12.10.96 // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №47. - Ст.256.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (05.09.2016)
Просмотров: 569 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: