РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Становлення соціології у Німеччині XIX — початку XX ст. - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Від емпіріокритицизму Р. Авенаріуса до загальної теорії систем і від неї до структурної соціології. Елементи системного аналізу в працях Т. Парсонса 2. Соціологічні погляди В. Парето 3. Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної соціології Розвиток соціології у Німеччині XIX ст. пов'язаний з діяльністю Л. фон Штейна (1815—1890). Його праця "Соціалізм та комунізм сучасної Франції" (1842) справила безперечний вплив на розвиток німецької соціологічної науки. Другим в історичній шерензі німецьких соціологів є Ф. Тьонніс (1855—1936), автор книги "Спільнота та суспільство" (1887), яка свого часу наробила чимало галасу. 1912 р. її було перевидано з характерним підзаголовком "Головні поняття чистої соціології*. За Тьоннісом, з розвитком культури відбувається зміна доби спільноти добою суспільства. Якщо для спільноти характерними є згода, звичай та релігія, то суспільство характеризують договір, політика та громадська думка. Фактично в особі Тьонніса маємо справу з соціологом культури, для якого засадовим є соціально-психологічне витлумачення суспільних явищ і процесів. Тьонніс виходив з того, що соціологія поділяється на (1) (теоретичну) чисту, (2) прикладну та (3) емпіричну. Теоретична (чиста) соціологія займається загальними проблемами існування та розвитку культурних спільнот і суспільств. Прикладна соціологія, близька за духом до філософії історії, досліджує процеси соціального розвитку. Емпірична соціологія робить ставку на спостереження та використання статистичного методу у пізнанні соціальних явищ і процесів. Тьонніс — один із засновників Соціологічного товариства (1909) і його президент до 1933 року, коли нацисти розпустили це товариство. Творець так званої формальної соціології Г. Зіммель (1858—1918) спробував вилучити із соціології історію. У подальшому він розробляв переважно проблеми філософії культури. Життя Зіммель розумів як процес творчого становлення людини. Цей процес не вичерпується раціональними засобами, які перебувають у розпорядженні людської особистості, а може бути осягнутий тільки за допомогою інтуїції. У працях з соціології кінця XIX ст. предметом соціології він оголосив форми соціальної взаємодії людей, які зберігаються за усіх змін конкретно-історичного змісту. Відповідно до цієї методологічної установки Зіммель аналізує такі соціальні форми, як договір, конфлікт, конкуренція, авторитет, підпорядкування тощо, тобто аналізує відносини, які виникають у малих соціальних групах. Соціологічні праці Зіммеля справили значний вплив на розвиток соціологічної думки у Німеччині, США та Росії. "Емпірична соціологія" М. Вебера В атмосфері розквіту експериментальної психології та становлення соціології як науки у Німеччині відбувалося формування "емпіричної соціології, (лапки у цьому випадку вказують на нетиповість цього різновиду соціології) відомого німецького соціолога, філософа та історика М. Вебера (1864—1920), науковий світогляд якого склався під сильним впливом неокантіанства. Спільно з Г. Рік-кертом (1863—1936) та В. Дільтеєм він розробив концепцію так званих ідеальних типів, яка Стала методологічним підґрунтям його "емпіричної соціології". Згідно з концепцією, "ідеальні типи" — це певні теоретичні схеми, які дають змогу впорядковувати емпіричний матеріал. У концепції прийнято встановлену неокантіанцями відмінність між природничо-науковими та соціально-історичними науками. Праці Вебера відіграли велику роль у розвитку соціології. Він був одним із засновників Німецької соціологічної асоціації. Дослідницький талант Вебера особливо виявився в ідеології, економіці та політиці. Вплив його ідей, за визнанням багатьох вчених, вийшов далеко за межі Німеччини й поширився, зокрема, на весь англомовний світ. Як учень неокантіанського філософа Ріккерта Вебер обстоював думку про те, що будь-яке суспільство — унікальне і суть його можна вловити лише за допомогою інтуїції. Але як раціонально мислячий вчений він, природно, не міг задовольнитися таким інтуїтивізмом в осягненні соціально-історичних реалій. Його цікавило, що саме являє собою те чи те суспільство (наприклад, капіталістичне) не стільки за своєю організаційною структурою, скільки за метою та мотивацією, задля яких ця соціальна організація існує. Безпосередні емпіричні спостереження сучасного йому капіталістичного суспільства та їх теоретичні узагальнення не можуть дати адекватних пояснень через ціннісні установки суб'єкта пізнання. Тому Вебер намагається розробити новий метод для розкриття сутності людського суспільства. Цей метод має бути пов'язаний з розумінням мотивацій та цінностей, на які не зважають природодослідники. Слідом за Ріккертом Вебер розмежовує два акти — (1) зарахування до цінності та (2) оцінку. Якщо перший акт перетворює наше індивідуальне враження на об'єктивне та загальнозначуще судження, то другий не виходить за межі суб'єктивності. Наука про культуру та суспільство має бути вільна від такої суб'єктивності (упереджених оцінок), але не від свідомого зарахування досліджуваних предметів до тієї чи тієї системи цінностей. На відміну від Ріккерта, який розглядав цінності як щось абсолютне та надісторичне, Вебер схильний тлумачити їх як установку відповідної історичної доби, як властивий добі напрям інтересу. На фунті такого тлумачення цінностей та ролі їх у пізнанні соціальних явищ Вебер будує схему інтерпретації соціально-культурних фактів як модель, що пояснює соціальну мотивацію. У природознавстві ми не шукаємо мотивів "поведінки" атома чи молекули, але в суспільстві мотивація справді відіграє велику роль, даючи змогу осягнути сенс людських об'єднань. Так, якщо для якої-небудь механічної системи, досліджуваної технічною наукою, мають значення попередні фізичні умови стану цієї системи та результати їхнього впливу на стан "тут" і "тепер", то у людському суспільстві важливе не стільки те, що відбулося до події, скільки те, що відбудеться у майбутньому і зараз не існує як матеріальний факт. Зрозуміло, у людському суспільстві багато що залежить від фізичної причинності, але сама діяльність людей є такою, що її стимулюють ідеальні (мислимі) цілі, тобто мотиви дій та вчинків постають не у речовинному вигляді, а у вигляді ідей чи намірів. На цьому методологічному підґрунті Вебер будує свою "емпіричну соціологію", що принципово відрізняється від традиційних емпіричних методів у "соціальній фізиці" попередніх епох, які не враховують ціннісного чинника у соціальному пізнанні. На його думку, в соціології не спрацьовує наукова система, заснована на методі індукції у дусі англійського емпіризму (позитивізму). Люди — не машини, які автоматично виконують монотонно повторювані дії за встановленою наперед схемою. Вони постійно керуються змінюваними мотивами та намірами. Отже, знання суспільства має залежати від того, наскільки ми знатимемо реальну мотивацію осмисленої людської поведінки. Тільки знаючи цю мотивацію, можна зрозуміти, що насправді відбувається в суспільстві як складній, динамічній системі взаємодій на підставі певних цінностей. Мотивацію Вебер тлумачить не у психологічному плані, а у соціологічному, тобто розглядає мотивацію крізь призму колективних дій, які відрізняються від індивідуальних своєю типовістю у масовому масштабі. Ці типи колективної людської поведінки він називає "ідеальними типами", "Ідеальний тип", згідно з Вебером, — це певна модель суспільства, тобто така модель, яку вибирає дослідник з урахуванням ціннісного підходу до досліджуваної реальності. Ідеальне тільки приблизно є типовим для деякого різновиду суспільного життя та колективних дій. Фактично воно ніколи повністю не відбувається у дійсності, але допомагає краще зрозуміти цю дійсність. Такими у найзагальнішому наближенні є характерні риси веберівської методології соціологічного аналізу. Від емпіріокритицизму Р. Авенаріуса до загальної теорії систем і від неї до структурної соціології. Елементи системного аналізу в працях Т. Парсонса Іншим шляхом розвивалася методологія позитивістського напряму в соціології. Філософські погляди Р. Авенаріуса, одного з фундаторів неопозитивізму, який певним чином сприяв розвиткові соціології в Європі, складалися під впливом перших праць з експериментальної психології та фізіології, а також організмічних теорій у соціології. Згідно з Авенаріусом, людське пізнання підпорядковане законам біологічної еволюції. На думку деяких його прихильників, Авенаріус заклав підвалини нового загального вчення про живі істоти, створивши нову теорію еволюції. Показово, що його навіть намагалися назвати "Дарвіном філософії". У розвитку поглядів Авенаріуса можна виокремити два періоди — докритичний та емпіріокритичний. Перший пов'язаний з розробкою "принципу найменшого витрачання сил", другий — "закону життєвого ряду" та "теорії інтроспекції". "Принцип найменшого витрачання сил" (іноді його ще називають "економією мислення") покликаний установлювати правильне співвідношення засобів та цілей пізнання. Найпростішим із засобів є той, який найкоротшим шляхом веде до мети. Застосування засобів має визначатися лише поставленою метою, а міра їх — мірою досягнутого результату. Цей принцип Авенаріус висунув у праці "Філософія як мислення про світ відповідно до принципу найменшого витрачання сил" і певною мірою він близький до павловського поняття врівноваженості організму із середовищем, поняття, яке є засадовим для рефлекторної теорії. Відповідно до "принципу найменшого витрачання сил" установлюється певний тип відносин між суб'єктом ("Я") та середовищем. Під "середовищем" розуміють щось, що впливає на психофізіологію суб'єкта, тобто деякі зовнішні подразники. Тому поняття "середовище" Авенаріус позначає словом "подразнення" (нім. Reiz), або скорочено — першою літерою цього слова ®. Реакцію на подразники супроводжує вироблення певного досвіду, який у деяких випадках може бути зафіксований у відповідних мовних формах і стати змістом висловлювання. "Принцип найменшого витрачання сил" передбачає умови та вимоги доцільності, тобто набуває значення принципу доцільності. Мислення підпорядковане цьому принципові як окремий випадок психофізичних реакцій організму. Філософське та наукове мислення взагалі є мисленням про предметний світ відповідно до "принципу найменшого витрачання сил". Концепція людського пізнання Авенаріуса — біологістська за своєю суттю концепція пізнання, згідно з якою наукові проблеми виникають, розвиваються та відмирають так само, як і біологічні організми. Долі людського пізнання визначені його життєвою пристосованістю або біологічною міцністю. Будь-яка пізнавальна цінність набуває правильного висвітлення лише у відповідному біологічному контексті. Аналогічних поглядів на пізнання дотримувався й Е. Мах, який вбачав головне завдання пізнання у пристосуванні думок до фактів та думок до думок, тобто у пристосуванні, базованому в остаточному підсумку на так званому "біологічно-економічному принципі". У своїх творах Мах наголошує на біологічній цінності пізнання, підкреслюючи, що всі наші пізнавальні зусилля зумовлені інстинктом самозбереження. Отже, наше світосприйняття детерміноване не апріорними формами інтелекту, як вважав фундатор класичної німецької філософії І. Кант (1724—1804), а біологічною структурою людського організму. Зазначені неопозитивістські погляди набули розвитку в загальній теорії систем, яка дедалі активніше утверджує себе у теоретичній частині сучасної соціології. Яким чином це відбувалося? За словами П. О. Сорокіна, соціологи XVII ст., натхненні прогресом у природознавстві, спробували розвинути соціологію, імітуючи його термінологію, принципи та закони. Так склалася механістична школа у соціології, представники якої намагалися створити особливу соціальну механіку (за аналогією з соціальною фізикою) або інтерпретувати соціокультурні явища у термінах енергетики та механіки. Були й такі, хто, взявши на озброєння ідеї топологічної алгебри, почав конструювати "топологічну" соціологію та психологію. Більшість цих спроб виявилася безрезультатною, але деякі вчені все ж досягли певного успіху, переосмисливши такі поняття, як "рівновага", "структура", "організація", "система". Наприклад, вчений-природодослідник, економіст, філософ і політичний діяч О. О. Богданов (1873-1928). У своїй праці "Всезагальна організаційна наука" він висунув ідею створення науки про загальні закони організації — тектології. На думку авторитетних фахівців, деякі положення богдановської тектології передбачили ідеї кібернетики (принцип зворотного зв'язку, теоретичне моделювання тощо) та положення загальної теорії систем, сформульованої австрійським біологом-теоретиком Берта-ланфі, який у 30-ті роки XX ст. висунув ідею відкритих біологічних систем, що мають здатність досягати кінцевого стану незалежно від порушень вихідних умов системи. Для опису таких систем він використав поняттєвий апарат термодинаміки та фізичної хімії. Наприкінці 40-х pp. Берталанфі формулює програму побудови загальної теорії систем, яка передбачала встановлення загальних принципів та законів поведінки систем будь-якого різновиду та природи. Берталанфі є одним із засновників Товариства з дослідження загальної теорії систем (1954). Богдановське дослідження різних систем будувалося на виокремленні з усталено повторюваних типів взаємодії їхніх частин. Підсумком пізнавальної діяльності тут є фіксація абстрактно-загальних визначень об'єкта, цінних для типологізації та класифікації. Берталанфі, як і Богданов, звернув увагу на те, що множини систем, на перший погляд, абсолютно несхожих, мають спільні властивості. До речі, це одна з головних тез кібернетики, коли йдеться про "машини" та їхню подібність до організмів. У цьому разі йдеться про те, що подібні системи можна описувати моделями одного й того самого роду. Для соціологів та кібернетиків особливий інтерес становлять так звані самопристосовувальні системи, здатні до самоналаштування у разі зміни ситуації в навколишньому середовищі. Описувати та конструювати такі системи можна безліччю різних способів. Так, деякі з цих систем описують у математичних, статистичних чи логічних поняттях. Більшість самопристосовувальних систем призначена для моделювання певних процесів, але деякі системи створюють на більш абстрактних засадах для розв'язання завдань теоретичного характеру. Будь-яка система діє у певному середовищі, і поведінка її та результати роботи відображають взаємодію системи із середовищем, за винятком абсолютно замкнутої системи, в якої, за визначенням, відсутня взаємодія з середовищем. Відносно замкнуті системи являють собою проміжний випадок між абсолютно замкнутою та розімкнутою системою, яка взаємодіє з середовищем повною мірою. Якщо порівнювати ідею теорії систем з ідеологією структурного функціоналізму, то найкраще зробити це на прикладі соціологічного вчення відомого американського соціолога-теоретика, творця загальної теорії дії Т. Парсонса. Ще за життя його називали "живим класиком". Після Другої світової війни структурний функціоналізм, який утвердився саме завдяки працям Парсонса, стає домінуючим напрямом в американській соціологічній науці й залишається таким приблизно до 60-х років, а потім поступово втрачає своє лідерство. Проте й нині структурний функціоналізм має чимало прихильників. Прагнучи завершити побудову своєї соціологічної концепції, Парсонс у статті "Деякі проблеми загальної теорії у соціології" намагався перейти з рівня розгляду соціальної системи як такої на рівень загальної системи дії. Теорію соціальної системи Парсонс створював під безпосереднім впливом ідей Е. Дюркгейма. На думку деяких вчених, він розширив і систематизував теорію структури органічного суспільства Дюркгейма, завдяки чому став яскравим представником класичного структурного функціоналізму, який пропонує таку модель суспільства, в якій за допомогою загальної схеми норм та цінностей на перше місце висувається система соціальних відносин та інституцій. Ця модель забезпечує розуміння суспільства як взаємодії структурних елементів у рамках єдиного цілого. Як відзначав відомий англійський філософ Дж. Льюїс (1889—1979), за суттю це аналогія до біологічної системи, окремі елементи якої здійснюють функції, затребувані іншими елементами, й передусім цілісним організмом для нормального його існування. Ця аналогія непогана, але тільки у певних межах. Як відомо, біологічний організм є надзвичайно усталеною системою функцій, що визначається генетичною структурою. Якщо організм починає функціонувати неправильно, він гине. У суспільстві в такому разі відбувається реконструкція устрою, й воно продовжує нормально функціонувати, але вже у новій якості. У цьому розумінні суспільство є самопристосовувальною системою, що не враховано у парсонсівській концептуальній моделі. До того ж американський соціолог необачно стверджує, що загальна теорія зміни соціальних систем неможлива за сучасного рівня знань. Кібернетика свідчить про зворотне. Таким чином, якщо ідею теорії систем і можна зіставити з ідеологією структурного функціоналізму, то в дуже вузькому аспекті статичних систем. Соціологічні погляди В. Парето Італійський економіст та соціолог В. Парето (1848—1923) є одним із творців економічної теорії граничної корисності. Його у певному розумінні можна вважати фундатором соціології економіки, оскільки у розв'язанні економічних питань Парето дуже серйозно цікавили соціологічні аспекти. Зокрема питання, які соціальні потреби можуть бути задоволені економічно. Для відповіді на нього й було введене поняття корисності, яке позначає уявлення, що його зацікавлена особа пов'язує з потрібним їй предметом. У "Трактаті із загальної соціології" (1916) Парето розвиває соціальну механіку, поділяючи людську активність на два типи — логічні та нелогічні дії. При цьому він зауважує, що в реальному житті обидва типи майже завжди постають у змішаній формі. Така класифікація цілком відповідає психологічному напряму в соціології, одним з лідерів якого був Парето. Соціальну еволюцію, стверджував він, визначає психологічний сенс вчинків людей. Ці вчинки можуть бути логічно обґрунтованими, тобто бути доцільними, усвідомленими, а можуть бути й неусвідомленими, інстинктивними, логічно не обґрунтованими. Рушійною силою суспільства є нелогічні вчинки, зумовлені комплексом спонукальних інстинктів, потреб, бажань, інтересів, які притаманні людській істоті і становлять психологічну константу її поведінки. З точки зору Парето, дії більшості людей визначені почуттями, а не розумом. Підґрунтя одвічних людських почуттів утворюють так звані залишки, які іноді називають також інстинктами. Ці інстинкти-залишки люди переважно не усвідомлюють, а ті, хто усвідомлює їх, не зізнаються у цьому відкрито. Люди визнають за краще наводити обґрунтування своїх вчинків, які не відповідають дійсності. Подібні обґрунтування Парето називає похідними. Наявність "похідних" у нашій свідомості не говорить про свідоме лицемірство, оскільки людина, згідно з Парето, влаштована так, що визнає за краще навіювати собі віру в істинність обґрунтувань своїх вчинків. Охоплюючи психологію мас, "похідні" можуть перетворюватися на політичні та релігійні доктрини. Виходячи з такої схеми, Парето будує пояснення механізмів суспільного життя. На його думку, суспільство — це система, яка перебуває в нестійкій рівновазі, оскільки антагоністичні інтереси класів та соціальних груп немовби паралізують одне одного. Цей одвічний антагонізм зумовлений нерівномірним розподілом "залишків" серед людей, тобто нерівністю їхніх інтелектуальних та вольових якостей. Наприклад, здатність керувати має тільки невелика частина суспільства, його еліта, яка перебуває на вершині соціальної піраміди. Але й у середовищі еліти існує своя нерівність: є еліта панівна і непанівна. Між ними постійно відбуваються конфлікти, зумовлені боротьбою за владу, та обміни ролями. Цей процес рольового обміну увійшов до соціологічної літератури під назвою "циркуляція еліт". Кожний тип еліт має обмежені переваги і не може задовольнити усі вимоги реального соціального життя. Тому періодично вони змушені здавати свої позиції, нерідко внаслідок насильницького перевороту, який, згідно з Парето, "загалом корисний для суспільства". Деякі погляди Парето взяв на озброєння Б. Муссоліні, хоча до італійських фашистів антисоціаліст та антидемократ Парето ставився з часткою презирливого цинізму. А втім, у 1923 p., незадовго до смерті, його було призначено не без активності фашистів сенатором Італійського королівства. Відмова від позитивізму та прагматизму иа користь феноменологічної соціології Соціологія Парето і американський прагматизм дещо схожі, адже і Парето, і представники прагматизму підходять до проблем пізнання з натуралістично-антропологічними мірками. Фундатором прагматизму є американський філософ Ч. С. Пірс (1839—1914), який уперше виклав сутність нового методу у статті "Як зробити наші ідеї ясними". За словами Пірса, термін "прагматизм" він запозичив у Канта. Попервах цей термін був еквівалентним вислову "принцип Пірса". Через двадцять років американський філософ і психолог Дж. В. Джеме (1842—1910) накреслив слово "прагматизм" на своєму філософському прапорі з метою примирення релігійних ідеалів з вимогами емпіричної науки. І невдовзі прагматизм вилився у філософський рух, який набув поширення в Америці та Англії, захопив почасти Італію. У Франції до нього прихильно поставилися філософи А. Бергсон (1859-1941), М. Блондель (1861-1949), Е. Ле Руа (1870-1954) та ін. На думку деяких дослідників історії та теорії прагматизму, релігійні ідеї, які відіграють домінуючу роль у всій прагматичній концепції, майже нанівець зводять усі її позитивні аспекти. Так, наприклад, Джеме прямо призначає прагматизмові роль посередника між емпіризмом (наукою) та релігією. Аналогічні позиції займає й англійський філософ-прагматист Ф. К. Шіллер. Джеме підкреслював, що прагматизм здатний залишатися релігійним, як і філософський раціоналізм, і водночас зберігати тісний зв'язок з фактами, подібно до емпіризму. Прагматизм не ворожий до відсторонених (абстрактних) теорій, але він приймає їх тільки у тому разі, якщо за їхньої допомоги відкривається шлях до конкретних речей. Тому прагматизм головним чином наголошує на практичній корисності понять, вимагаючи, аби вони відповідали певним потребам. Це саме стосується і релігійних понять: якщо релігійні ідеї та поняття доводять свою цінність у поцейбічному світі, вони будуть для прагматиста у певному розумінні істинними, тобто такими, що виконують свою утилітарну функцію. Поняття ж, які за своїми наслідками не причетні до практичних цілей, являють собою якщо не непотріб, то зайвий баласт для людського мислення. У полеміці з позитивізмом у другій половині XX ст. сформувалась феноменологічна соціологія, творці якої піддали серйозній ревізії мало не всі найважливіші постулати позитивістських доктрин у соціології. Наше розуміння соціології, писав Д. Сілвермен, змушує заперечити соціологізм та психологізм, які претендують на пояснення всіх без винятку соціальних явищ у соціологічних або психологічних термінах. Нас цікавить передусім світ соціальних значень, за допомогою яких виникає та стає інтерпретованою соціальна дія, що враховує мотиви інших осіб. При цьому, як стверджують соціологи, представників феноменологічної філософії не цікавить аналіз внутрішніх психічних процесів. У постановці питань про природу досліджуваної соціологами реальності представники феноменологічної соціології керуються тим, що вони називають феноменологічною свідомістю дослідника. Ця свідомість прагне об'єктивно й неупереджено дослідити природу явиш (феноменів), перш ніж буде встановлений причинний зв'язок їх з іншими явищами та з'ясоване їх соціальне значення. У цьому плані соціологи дотримуються феноменологічної концепції Гуссерля, який не надавав спостережуваним явищам (феноменам) ніякого субстанційного значення. З їхньої точки зору, соціальні феномени конституюють себе, тобто стають реальними об'єктами, за допомогою діяльності членів суспільства, які інтерпретують їх. Література Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (10.06.2016)
Просмотров: 263 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: