РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Способи розуміння суспільства - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Способи розуміння суспільства Марксистський і не марксистський класовий підхід до аналізу і оцінки суспільних явищ Вперше класовий підхід до аналізу і оцінки суспільних явищ в повному обсязі здісненне в марксизмі. Класовий підхід _аналіз і оцінка суспільних явищ з точки зору потреб та інтересів робітничого класу, його партії. Класовий підхід означав також аналіз і оцінку суспільних явищ з точки зору марксизму, соціалізму. Ця точка зору була абсолютизована і тому класовий підхід був звульгаризований, хоча він мав і має деякі загальнонаукові ознаки, бо свої класові методологічні вимоги, правила виводив із матеріальних умов життя різних соціальних груп. А оцінював суспільство, виходячи з потреб та інтересів найбільш злиденного, але перспективного класу – робітничого. В марксистській літературі радянського періоду класовий підхід розумівся як: метод пізнання суспільних явищ, як методологічна позиція дослідника, що відповідає марксизму, соціалізму, як його партійна позиція; як класова позиція у виховній діяльності, в пропаганді, агітації, в засобах масової інформації, в культурно-просвітницькій та духовно-ідеологічній діяльності; як практична, політична, партійна позиція особи. Маркс, Енгельс, і особливо Ленін використовували такі вимоги, правила, прийому класового підходу: відшукування коренів, причин суспільних явищ в матеріальних умовах життя, в тій чи іншій суспільно-економічній формації, виробничих відносинах; пояснення суспільних явищ потребами та інтересами певних класів та соціальних груп; зведення тих чи інших форм історичної боротьби до класової боротьби; врахування класової структури суспільства і змін форм класового панування; аналіз ролі і місця того чи іншого класу в суспільстві; аналіз і оцінка суспільних явищ з точки зору інтересів робітничого класу, соціалізму, соціалістичної революції, потреб розвитку класової боротьби, класової свідомості; аналіз психології класів, соціальних груп, осіб, як прояв духовного стану класів, їх становища в суспільстві, як суб’єктивний фактор (тобто як якість суб’єкта, що проявляється в діяльності), як середовище для розвитку ідеології, політики, як компонент свідомості класів, груп, осіб; виявлення класового змісту і класового значення суспільних явищ, подій, фактів, ідей, вчень. Об’єктивні недоліки класового підходу випливають з того, що сама марксистська теорія суспільство , теорія класів не є повністю науковою, теоретично істинною. Марксизм применшував і принижував роль буржуазії, селян, інтелігенції. І сам робітничий клас, пролетаріат не був і не є взірцем, еталоном істинності судження про суспільні явища, моральних чеснот. Є і суб’єктивні причини недоліків класового підходу і його абсолютизації. Соціальне пізнання не може бути „чистим” виробництвом знань, ідей, теорій, бо неможливо бути вільним від суспільних відносин, матеріальних умов життя, суспільних потреб та інтересів, впливу суспільства. Істинність знань вимагає та соціальна група, клас, нація, які є носіями суспільного прогресу. Межа застосовності класового підходу визначається природою самих суспільних явищ, історичними обставинами. Так, наука і техніка не є класовими самі по собі, хоча їх можна використовувати в класових цілях. А радянський соціалізм відкинув, знехтував генетикою, кібернетикою іншими суспільними явищами саме тому що вони були “буржуазними”, не вкладались у класову свідомість комуністів. Марксизм-ленінізм, соціалізм, виходячи з класового принципу закликав, заохочував до знищення, до руйнування всього капіталістичного, до насильства і сваволі як творчого соціального принципу, не завжди розумів, що знищує цивілізацію, культуру традиції та загальнолюдське, без якого не може існувати суспільство, тим більше побудувати нове, вище. В пориві гіпертрофованої революційності, класовості, партійності соціалізм знищив плюралізм власності, ринок, значно обмежив права і свободи людини, знищив багатовіковим розвитком створені соціальні механізми функціонування суспільства, соціокультурні механізми вільного мислення, тобто рівноправне зіткнення думок, ідей, концепцій, теорії, поглядів. Класовий марксистський підхід породив ідеологічні, політичні та економічні заборони, ставив заслін вільним думкам і вільному обговоренню проблем, свободі наукового пошуку. З методологічного боку класовий підхід є одним із проявів соціологічного редукціонізму, коли потреби, інтереси, почуття, мислення та дії людей зведені до одного джерела _класового. Зведення індивідуального до соціального необхідне в соціальному пізнанні, але таким соціальним не є тільки класове. Людина є представником не тільки певного класу, але й етнічної спільноти, нації, народу, певної епохи, культури. Однокласова ідеологія є вузькокласовою і вона не може об’єднувати різні суспільні інтереси, забезпечити повноцінне розв’язання універсальних суспільних завдань. Справжню роль класового можна зрозуміти і правильно оцінити, як тепер виявилося, на основі розвитку загальнолюдського. Об’єктивний зміст всесвітньої історії є загальнолюдським. Це загальнолюдське є гуманізація історії суспільства в ім’я вільного саморозвитку людини і збереження природи. Якщо загальнолюдське складається не тільки у сфері економіки, але і в політиці, соціальних процесах, духовних, то суб’єктами загальнолюдського є не тільки класи, але і нації, народи, різні товариства, союзи, рухи, об’єднання, асоціації особи. Визнання верховенства загальнолюдського над класовим зразу ж виявило всі вади соціалізму. Загальнолюдське починається там, де кожна людина, кожен народ мають право на свій власний життєвий і політичний вибір. Загальнолюдський підхід-аналіз і оцінка суспільних явищ з точки зору потреб людства в досягненні у світі Добра, Справедливості, Істини, Красоти, Свободи, Гуманності. Трансформаційні процеси охопили не тільки посткомуністичні суспільства, але й увесь індустріальний світ. Суспільство має діяльнісно-структурну природу. Постійно здійснюється структурування соціальних сил, процес утворення соціальних класів. Сучасні філософи, соціологи, економісти, аналізуючи трансформаційні процеси звертаються до концепцій синергетики, нелінійного мислення, ролі випадку, кооперативних ефектів соціальних дій, а також діяльнісно-структурної природи суспільства, теоретичні засади якої розробила український соціолог О. Куценко. Кооперативні ефекти в суспільстві виявляються в процесі утворення соціальних класів. Соціальний клас – різновид соціальних акторів. Починаючи з 1960-х років у методології класового аналізу намітились два підходи: акцентування уваги на вивченні об’єктивних виявів соціального класу як позиції у структурі зайнятості; аналіз процесу становлення класів у контексті процесів виробництва і відтворення соціальних відносин і практик. Перший підхід розроблявся радянською версією марксизму і структурним функціоналізмом як течією соціології (Т. Парсонс, С.Ліпсет, П. М. Блау, Р Ходж). Другий підхід дістав розвиток в неомарксизмі, неовеберіанстві, конструктивістській соціології (Р,Дарендорф, Дж. Локвуд, Е. Гіденс, Ф. Паркін, Н. Пулантзас). Він активно аналізує процеси формування соціальної структури під впливом діяльності людей та інститутів. Наприкінці 1070-х років у соціології спробували теоретично синтезувати ці два підходи, зокрема в теоріях класу як форми соціальних відносин (Р. Еріксон, Дж. Голдтроп, М, Д, Р, Еванс, Е, О. Райт) і у конструктовістсько-структуралістському розумінні класу (П. Бурдьє). Українська діяльнісно-структуралістська концепція процесу становлення класів (О. Куценко) будується на визнанні синергетичних принципів руху складних соціальних явищ, розумінні діяльнісно-структуралістської зумовленості соціального процесу. Вона синтезує окремі ідеї марксистського, веберівського та конструктивістсько-структуриністського підходів, усуває ряд вад названих теоретичних версій, підкреслюючи вияв соціальних відносин, які виникають з приводу капіталів, („відносини соціальної відчуженості й експлуатації, існування, багаторівневість соціального простору”). Концепція становлення соціальних класів описує процес структурування однієї з найглибших системних соціальних нерівностей. Процес становлення соціального класу підпорядковується дії закономірностей самоорганізації соціальних систем. Базисними закономірностями цього процесу, який почасти описали П. Луман, Е, Гіденс є: прагнення розрізнення (продукування ідентифікацій, опозиції, ієрархій, альтернатив) через рефлексію та самоопис; прагнення позначення (символічна легітимація здійснених розрізнень за допомогою номінації, системи правил); прагнення відтворення й відновлення розбіжностей на підставі рефлексивного моніторингу соціальних дій „Я” та „інших”; продукування кооперативних ефектів дій з розрізнення. Означення, відтворення й відновлення, що зумовлює становлення соціальних відносин і структурування даного суспільства. Процес становлення класів ґрунтується на нагромадженні кооперативних ефектів соціальних дій великої групи людей. Усі опинилися у схожих умовах (відсутність необхідних ресурсів і життєвих шансів). Об’єктивне відтворення цих умов є основою сприйняття цими групами людей нерівності соціальних ресурсів і життєвих шансів, процесів розрізнення, позначення, становлення й відтворення соціальних відносин. Об’єктивними умовами виникнення класів є суспільний поділ праці, поява приватної власності, можливість привласнювати працю інших. Ці первинні об’єктивні умови (зміни в продуктивних силах і виробничих відносинах) відкриті марксизмом залишаються в силі і сьогодні. Як наслідок первинних об’єктивних умов появи класів виникають вторинні об’єктивні умови становлення й утвердження класів: місце в суспільстві, „в історично визначеній системі суспільного виробництва”(Ленін); відношення до засобів виробництва; роль в суспільній організації праці; спосіб одержання і розмір суспільного багатства. Ці вторинні умови є теж марксистськими, зокрема ленінськими, і не втратили своєї теоретичної адекватності сучасним реаліям. Нарешті є суб’єктивні механізми, становлення класів, які подає О. Куценко: усвідомлення індивідами свого „соціального Я”; їхнє прагнення реалізувати свій діяльнісно-структурний потенціал; рухливі структурні обмеження дій. Під діяльнісно-структурним потенціалом розуміється: прагнення своїми діями утвердити або розширити життєві шанси (міру свободи); сукупність структурних, культурних, особистісних, соціальних ресурсів, що можуть бути ними використані у соціальних діях. „Соціальне Я” – вияв соціальності індивідів, ставлення їх до себе як до соціальних акторів, втілення прагнення вільно реалізовувати власний діяльнісно-структурний потенціал, власну „Я – концепцію” в суспільстві. Логіка становлення класів: від об’єктивних умов до суб’єктивного осмислення, усвідомлення свого суспільного (класового) становища, від клас „у собі” (ступінь не усвідомлення своїх особливих об’єктивно зумовлених корінних інтересів, відмінності й протилежності їх інтересам інших) до класу „для нас” (ступіні у розвитку класу, який уже усвідомлює свої класові інтереси і свою історичну роль). Це усвідомлення здійснює ідеологічна еліта, а потім воно переходить до окремих індивідів. До окремого „соціального Я”, стає „Я – концепцією”. З поліпшення матеріальних умов життя всіх класів і верств сучасного розвину того суспільства свідомість робітничого класу та інших класів стає не стільки класовою (тобто ідеологізованою у відповідних політичних програмах і реалізованою в організованій класовій боротьбі), скільки соціальною. Соціальна свідомість класів і верств населення більш широка за класову включає акти доброї волі, бажання нарівні з іншими брати участь у суспільстві, використовувати блага суспільства, уявлення про „соціальне Я”, життєві шанси, можливі опозиції й солідарності, характер домагань на володіння певними соціальними ресурсами, становище у суспільстві. Оскільки існують класи, соціальна свідомість не є безкласовою, вона – соціально-класова і її первинними виявами вважаються ідентифікація або самоідентифікація (типізація індивідом реалій його щоденного життя), чуттєва чи раціональна опозиція (визначення „інших” через протилежність чи відмінність основних соціальних інтересів). Показниками вторинних виявів соціальної свідомості є цінності свободи, справедливості, установки на суспільну систему, ідеї бажаного суспільного ладу. Соціологічні дослідження свідчать, що у 1997-1998 роках в Україні процеси руйнації та хаотизації почали витіснятися процесами структурування. Виникли різні суспільстві утворення: підприємці, управлінці вищої ланки, відтворення традиційної класової солідарності та й нових солідарностей, що відбивають ринкові ресурси суспільства. Українське суспільство й досі постає як суспільство робітників, селян, інтелігенції та службовців. З’явились також підприємці, великі бізнесмени, власники, фермери. Має місце класове утворення висококваліфікованих фахівців та інтелігенції (охоплює 18% дорослого населення), класове утворення робітників (20%). А ще недавно робітники складали 60% населення. Слабкі класові утворення фермерів, нечіткі перспективи селян. Діяльнісно-структурний підхід до аналізу суспільства Історія робиться людьми. Суспільство – самопродукована реальність, продукт структури та дії, соціальної практики людей. Діяльнісно-структурну ідею розуміння суспільства містять в собі „теорія структурації” Є. Гіденса, теорія соціальних систем Н. Лукмана, теорія „соціальних акторів” А. Турена, теорія соціального становлення П. Штопки, теорія „подвійної морфогенези” М. Арчера, конструктивістсько-структуралістична теорія „соціальної практики” П. Бурдьє, теорія „систем правил” Т. Бернса і Х. Флем. У діяльнісно-структурному підході виділяється свобода та раціональність як інтенційні властивості соціальної дії, значення кооперативних ефектів консолідованої здатності до соціальної дії. В соціології проблема співвідношення між дією та структурою одна з провідних. Недоліком було те, що в соціології ставилось питання структура чи дія, об’єктивізм чи суб’єктивізм, свобода волі чи детермінізм. Це метафізичне „або-або” слід замінити на діалектичне „і-і”. Суспільство твориться і структурою і дією, об’єктивними умовами і суб’єктивним фактором, свободою волі людини і різними детермінантами. Зближення структури і дії, наголос на волюнтаризм, свободу волі вказує праця П. Бергера і Н. Лукмана „Соціальне конструювання реальності”. Ідеї К. Маркса про практику, теорія „соціальної дії” М. Вебера, „волюнтаристична теорія дії” Т. Парсона, а також праці інших соціологів мають значення для розвитку діяльнісно-структурної парадигми. У найбільш впливових сучасних соціальних теоріях доведено, що соціальна реальність структурована 1) соціальними відносинами, об’єктивованих у правилах, цінностях і 2) соціальними уявленнями людей про ці відносини. Об’єктивна детермінація поєднується суб’єктивною з боку соціальних акторів, діючих суб’єктів, їхніми схемами сприйняття світу і власних практик. Свобода і раціональність є інтенціями соціальної дії. Соціальна дія-один із модулів соціального буття, вона вільна. Раціональна й зорієнтована у своїх цілях та наслідках на інших. Такі дії не тільки відтворюють існуючий порядок речей, але створюють нові форми соціальної реальності. За Вебером соціальна дія максимально раціональна і максимально вільна, коли виникає із потреби досягти якоїсь мети відносно принципів максимальної корисності. У роботі Т. Парсонса „Структура соціальної дії” соціальна дія характеризується як: суб’єктивна (оскільки стосується внутрішнього духовного процесу людини); об’єктивна і раціональна, зорієнтована на інструментальні цінності; нераціональна, бо являє собою вибір між альтернативами; системна, має часовий вимір. Т. Парсон подолав веберівські обмеження соціальної дії, акцентуючи увагу на суб’єктивності процесу прийняття рішень, стихійному раціоналізмі дії. Соціальні дії мають не тільки природно-чуттєве походження, матеріальне, утилітарне, а й позаматеріальне, свобідне, духовне. Дії поза матеріальною метою виростають із інтелектуально-моральних, естетичних потреб і є найважливішим виявом сутності людини. Останнє розширює раціональність дії. Специфічним проявом раціональності є і гра. Гра відбиває здатність людини вийти за межі буденності, відірватися від звичного і стандартного. Гра надає відчуття свободи. Процес гри „переграє” гравця. В грі людина прагне до ризику. Соціальна дія конкретна, бо відбиває суб’єктивні смисли діючого актора, його біопсихічні та соціокультурні особливості. Об’єктивний бік дії становлять структурно-культурні чинники, контексти оточення. Конкретність соціальної дії є суб’єктивно-об’єктивна (залежить від конкретного суб’єкта і конкретних об’єктивних умов). Дія є і абстрактною, бо утверджує місце суб’єкта в системі суспільних відносин. Типами соціальних дій за О. Куценко є інструментальні, моральні. Інтелектуально-чуттєві, ігрові. Соціальними продуктами інструментальних дій є матеріальні, символічні, культурні, соціальні блага, моральних нормативна моральна практика, інтелектуальних форми різних видів творчості, ігрових структури ризиків. Соціальна дія завжди зорієнтована на інших і має тенденцію набувати характеру упорядкованих взаємодій. Упорядковані взаємодії стають соціальною практикою. Людина є діячем, актором, агентом соціальних змін і стабільності. Дія завжди має структурно-культурний контекст. Одним із значних чинників соціальної дії є невизначеність умов дії. Расово-антропологічна школа пояснює суспільний розвиток „расовим добором”, боротьбою „вищих” і „нижчих” рас. Її заснував французький філософ і письменник А. Гобіно (1816-1882). Органічна школа розглядала суспільство подібно до живого організму з його розподілом функцій між різними органами. Засновник цієї школи німецький соціолог А. Шефле. Соціал-дарвіністська школа зводила закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Найбільшим представником цієї школи вважається польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович (1838-1909). В кінці 19 ст. географічно-біологічні напрями соціології зазнали кризи, вони були неспроможні пояснити цілий ряд суспільних явищ. Посилюється психологічний напрям в соціології. Вчені звернулись до аналізу мотивації, психологічних механізмів в поясненні поведінки людини. Прагнення соціальне пояснити психологічним було ненауковим. Тому у психологічній соціології виділяють такі напрями: психологічний еволюціонізм; інстинктивізм; „психологія народів”; групова психологія; інтеракціонізм; Засновник психологічного напрямку в американській соціології Л. Ф. Уорд (1841-1913) дійшов висновку, що з появою людства єдина еволюційна нитка роздвоюється і спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить собі цілі (телезисом, від англ.-ціль). З появою людини з’явилася свідома еволюція. Первинними соціальними силами є бажання, пов’язані з підтриманням життя індивіда (потреба в їжі, одязі, житті). На основі первинних соціальних бажань формуються складніші – інтелектуальні, моральні, естетичні бажання. Телезис є як індивідуальний так і колективний. Американський соціолог Ф. Г. Гіддінг (1855-1931) доводив, що суспільство – психічне явище, а тому соціологія повинна поєднувати соціологічне пояснення з психологічним. Теорія соціальної цілераціональної дії М. Вебери. Ґрунтується на когнітивній презумпції її цілераціональності, виходить із прозорості відношення цілі і засобів. Дія вважається цілераціональною, якщо агент соціальної дії, керуючись типовими мотивами в ситуації суспільно-нормальних „фонових” очікувань, досягає поставлених цілей мінімальними засобами. Соціально-феноменологічна концепція визнає наявність стійких типізацій (соціокультурних взірців), що акумулює соціально-виправданий людський досвід. Саме вони виступають в якості когнітивної схеми розуміння типічної соціальної дії в системі типічних засобів і цілей Структурно-функціональна модель. Соціально-онтологічною передумовою евристочності цього методу є наявність стійкого і високо структурованого суспільства з чітко розподіленою системою інституціональних ролей. Принцип соціальної філософії, який пояснює соціальні явища винятково діями природних причин: фізичних, географічних, біологічних є натуралізм. У 17-18 ст. натуралізм мав прогресивне значення, оскільки орієнтував вчених на виявлення об’єктивних чинників розвитку суспільства. Але натуралізм не з’ясував специфіки суспільства. Фур’є намагався створити „соціальну науку” на основі вчення Ньютона про всесвітнє тяжіння. Географічна школи в соціології пояснювали суспільство кліматичними умовами, географічним середовищем. Біологічний напрям в соціології визначальним для суспільства вважав біологічні та расові особливості людей. Натуралізм характерний для стихійного, природничонаукового, механістичного та вульгарного матеріалізму. Основними недоліками натуралізму є нехтування якісною своєрідністю людини, заперечення людської свободи, активності; уподібнення людини соціальному, а тому, суспільство-механічному агрегату індивідів-атомів. З натуралізму випливає механіцизм, які є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму, егоїзму. Ідея індивіда-атома з його невід’ємними правами сприяли виробленню концепції „громадянського суспільства”, „договірної держави” і водночас освячували силою законів природи культ користі, етику „розумного егоїзму”, боротьбу всіх проти всіх, як про це писав Т. Гоббс. Поппер розрізняє історичний та історицистський підходи до суспільних явищ. Історичний підхід – звичайний науковий підхід, який характеризується аналізом фактів і формуванням законів. Історицистський підхід визнає діяння в суспільстві незмінних універсальних законів, тенденції суспільного розвитку приймає як закон. Поппер висуває такі аргументи проти історицизму: хід людської історії залежить від росту людських знань; не можливо раціонально передбачити хід історичного розвитку; як вважає Поппер, ми повинні відкинути можливість теоретичної історії або історичної науки про суспільство, яку можна було б порівняти з теоретичною фізикою. К. Поппер довів, що помилково складати глобальні плани, проекти, зміни суспільного життя. Краще йти на „часткове лагодження” часткову технологію. Свій підхід до проблеми соціальних наук і соціального життя він називає технологічним. Практичний технологічний підхід спрямований на розв’язання конкретних практичних проблем, сприяє вибору проблем, дисциплінує „спекулятивні нахили”, змушує, щоб теорії відповідали стандартам якості і практичної перевірки. Мислення Поппера негативістське, заперечне, з протилежним знаком. Тому він вважає, що основне завдання в якості технології _„вказати, яких цілей не можна досягти”! Кожен закон, за Поппером, можна виразити так: те-то і те не може статися. Наприклад збереження енергії можна висловити таким чином: „Не можна збудувати вічного двигуна”, закон –ентропії – так: „Не можна збудувати машину із коефіцієнтом корисної дії, що дорівнює сто відсотків”. Див.:Поппер К. Злиденність історицизму (фрагменти). Філософська і соціологічна думка. 1990,№10. Це на думку Поппера, є технологічна форма природничонаукових законів. В соціальних науках узагальнення прив’язані до конкретних історичних періодів. Тому відкриті закони не можна вважати універсальними законами суспільного життя. Вони і не можуть бути чинними для будь-якого суспільства. В соціальних науках ніколи не можна бути впевненим, що ми відкрили істинний універсальний закон, оскільки не можемо знати чи він діяв в минулому ( де були інші обставини) і чи буде діяти в майбутньому (коли зміняться обставини). Соціокультурний підхід розглядає суспільство в єдності культури і соціальності (сукупності взаємовідносин між людьми як умови існування і розвитку їх). Він аналізує всю складність взаємовідносин між людьми, певними їх групами та між особистістю і державою, а також суспільства. В центрі тут стоїть людина як біопсихосоціокультурна істота. Суспільство розуміється як соціокультурна система, яка виникає і розвивається в результаті взаємодій людей як розумних і моральних істот. Цей підхід особливо застосовує російський філософ Лапін М. Взагалі підхід до суспільства має бути комплексним, синтетичним, економічним, політичним, культурним, людським (людський вимір), соціально-структурним, діяльнісним, цивілізаційним, формаційним і т. д.. Має бути і визначальний підхід, той без якого не може існувати суспільство, бути. Виділити ту сферу діяльності, яка в першу чергу задовольняє виживання людей. Спочатку треба мати їжу , чисте повітря і чисту воду, одяг і житло, щоб жити, а потім думати, творити, розважатись, насолоджуватись. Таким визначальним підходом є соціально-економічний. Щоб зрозуміти суспільство треба знати його нормальний стан, тобто дослідити природні, гармонійні соціальні процеси і структури, стійкі, життєздатні явища. Людина прагне подолати зло, потворне, шукає і створює добро, красу, справжнє, глибинне, сутнісне. Екологізація діяльності людини – необхідний фактор сучасного суспільно-історичного розвитку. Наукове розуміння суспільства, його історії сьогодні неможливе без аналізу екологічних процесів, екологічної діяльності людини. Екологічна діяльність – це збереження динамічної рівноваги між суспільством і природою або відновлення такої рівноваги. Основою екологічної діяльності є постійна потреба суспільства в екологічно чистій природі. На жаль, в екологічній діяльності, як і в інших видах діяльності, результати не завжди співпадають з метою. На приклад, знищуючи шкідливі види комах чи якихось інших шкідників, засмічуємо хімічно шкідливими речовинами довкілля. Екологічна діяльність має матеріальну сторону (виробнича діяльність щодо покращення і збереження навколишнього середовища) і духовну (формування екологічної свідомості, екологічної моралі). Відомо, наскільки сьогодні зросла роль містобудівників у створенні екологічно безпечних умов для життєдіяльності людини. Складаються територіальні комплексні схеми охорони природного середовища в різних районах тої чи тої країни. Порушення територій з втратою їх стійкості внаслідок помилково заданих режимів землекористування, а, отже, і природокористування в багатьох випадках проявляється у вигляді небезпечних екологічних процесів. Стратегічний розвиток культури людського співтовариства залежить від особливостей розвитку Землі як планети. Визначальним фактором в розвитку сучасної цивілізації і культури є екологізація діяльності людини. Необхідно перебудувати діяльність суспільства, враховуючи екологічну кризу, зберегти і посилити імунну систему Землі. В процесі екологічної діяльності складаються певні екологічні відносини як відносини людьми, країнами щодо їх відношення до природи. Екологічна діяльність тісно переплітається з діяльністю щодо перетворення суспільства. В умовах екологічної кризи зростає потреба в екологічній діяльності. Коли екологічна криза стає причиною поглиблення кризи соціально-економічної, вона може бути додатковим фактором визрівання суспільних реформ чи навіть революцій. Взаємодія природи і суспільства закономірно приводить до екологічного протиріччя, яке згодом переростає в екологічну кризу. Існують два типи екологічної ситуації: ситуація динамічної рівноваги між природою і суспільством; екологічна криза. Екологічна криза – порушення динамічної рівноваги системи „природа – суспільство”, загострення суперечностей її. Розрізняють локальні, регіональні і світові (глобальні) екологічної кризи. Екологічні кризи можна поділити на природні, викликані змінами в природі без втручання людини і антропогенні, викликані людською діяльністю. Взаємодія суспільства і природи є невід’ємною постійною складовою історії людства. Ця взаємодія формувала певну культуру, яку тепер називають екологічною. Об’єктом екологічної культури є система взаємодіяння „природа – суспільство”. Вона зумовлює відповідність суспільної діяльності потребам природного середовища. Людська діяльність має мати екологічну спрямованість і в першу чергу матеріально-виробнича діяльність в єдності з техніко-технологічною. Така спрямованість орієнтується на оптимізацію та гармонізацію взаємодії суспільство – природа. Екологічна діяльність – перетворювальний процес в системі суспільство – природа, з метою встановлення гармонізації засобами найновіших технологій. Уже найдавніше світосприймання людини базувалось на визнанні глибокої залежності життя людей від природи, її ритмів, циклів. Стихіям природи поклонялись як божествам. Ще давньоєгипетські жерці виробляли певні норми природокористування вчили здійсненню меліорації та зрошуванню. Екологічну загрозу вони бачили не в людині, а в стихійних лихах, зокрема в розливах Нілу. В давній Індії сформувався культ живої природи. Її культуру пронизує вчення про єдність природи в усіх її виявах. Давньокитайська міфологія поєднує Небо – Землю – Людину. В усіх міфах ритуалах, символах людина проголошує єдність з природою. Навіть розчиняється в природі, зливається з нею. В уяві вона й оволодіває природою. Світ сприймався цілісно, як єдиний організм. По мірі розвитку суспільного життя людини (осілий спосіб життя, прогрес землеробства, виникнення залізних знарядь праці, розвиток міст і держав, збільшення чисельності людей і т. д.) природа зазнавала щораз більший тиск з боку діяльності людини. Антропогенне навантаження на природу зростало. Античні вчені, мислителі, філософи започатковують теоретичне обґрунтування ставлення людини до природи. Батько медицини – Гіппократ у трактаті „Про повітря, воду і місцевість” пише про зв’язок людини і природи , умови проживання людини у природному комплексі, від чого залежить її здоров’я і життя. У трактаті „Політика” Аристотель звертається до політико-екологічних аспектів суспільства. Антична культура в цілому мала антропоморфічний характер. Система заборон регулювала поведінку людини стосовно природи. Єдність людини і природи нерідко пов’язувалась з благом і долею (фатум). Все сплетено одне з одним, все супідрядне і впорядковане в єдиному, вчив Марк Аврелій. Згодом руйнувались традиційні форми єдності людини з природою. Уже римляни стали відноситись до природи мільки утилітарно. У середні віки християнська релігія порушила античну гармонію людини і природи, мікро – і макрокосмосу, протиставивши людину як найвище творіння Бога іншим тваринам. Християнство звільнило людину від боязні природи і утвердило думку, що природа віддана Богом в розпорядження, користування, володіння людини. Людина стала протиставляти себе природі, ставати над природою, панувати над нею. Все матеріальне земне, плотське зводилось до презирства і протиставлялось духовному. Це було безглузде і протиприродне уявлення про взаємозв’язок Духа і тіла, матеріального і духовного, свідомості і матерії, буття і мислення. Якщо в язичництві домінувала поетизація природи, захоплення її красою і таємничістю, то в християнстві панує ідея зверхності людини над природою, підкорення природи людиною. І це перейшло в європейську культуру, завдання науки і техніки. Просвітницька епоха в особі найвидатніших мислителів (Ф. Бекон, Р. Декарт) стала повчати людей: „над природою не владарюють, якщо їй не підкоряються”. Але в особі інших мислителів, наприклад, Й. Фіхте, розтлумачувалась установка на безмежне владарювання людини над природою. Пізнаючи природу і на основі цього перетворюючи її, людина руйнує природу і врешті-решт знищує себе. Людина поступово, але неухильно йшла до екологічної кризи, розвиваючи науку і техніку, розширюючи масштаби виробничої діяльності. Антропогенні викиди вуглекислого газу і деяких інших газів, розпилення аерозолів затримують довгохвильове (теплове) випромінювання нашої планети і це приводить до підвищення середньої температури на поверхні Землі; забруднення океанів, морів, озер, рік, пригнічує біоту, скорочуються природні харчові ресурси людства; у забруднених акваторіях морських портів скорочується випаровування і тому змінюється структура енергообміну між водневою поверхнею і атмосферою, що є основним регулятором земного життя. В атмосферу поступає менше вологи, необхідної для біоти; збільшуються пустині і напівпустині;скорочуються площі тропічних лісів і лісів Сибіру (північна тайга), що є легенями Землі і виробляють основну масу кисню; зменшується щільність озонового шару Землі, що негативна впливає на рослин планети; зростає генетична неповноцінність людства, діти народжуються з відхиленням від норми; виникає проблема невідповідності між зростаючими потребами людства, зростаючою його кількістю і зменшуючи ми запасами природи, збіднюваної планети; ґрунт втрачає плодючість, зменшується продуктивність природної біоти; скорочується різноманітність флори і фауни, а це приводить до нестабільності біосфери що може привести до незворотних шкідливих процесів. Може настати неузгодженість світових постійних, констант. В результаті людської діяльності порушена рівновага природних циклів. Старі потенціали розвитку людства вичерпані. Наші моральні основи, наш духовний світ, поведінка в біосфері не відповідають умовам життя, яке склалось. Діяльність людини веде до деградації біосфери і не здатна гарантувати існування Людини. Людина підійшла до межі, один необережний крок і ми в безодні, зникаємо з лиця Землі. Екологічні проблеми стали складовою економічної, культурної і зовнішньої політики держави. Екологічна політика як регуляція відносин між суспільством і природою вийшли за межі національних і регіональних рамок. Майбутнє за політикою соціальною й екологічною. Підприємець чи виробник, який забруднює природне довкілля більший злочинець, ніж дрібний злодій. Сьогоднішні економічні аналізи ігнорують роль природних ресурсів у виробництві, кризові екологічні явища. В аналізі виробництва, розподілу і кінцевого використання сукупного суспільного продукту і валового внутрішнього продукту (ВВП) і побудованій на цьому моделі розвитку економіки руйнування запасів природних ресурсів і біосфери в цілому немає ніякої вартості. В базових вимірювальних економічних інструментах ігнорують деградацію природних ресурсів і зростаючі навантаження на системи життєзабезпечення, такі, наприклад, як клімат і біорізноманітність. У всьому світі темпи росту ВВП – основний показник економічного прогресу. Але поглиблення глобальної екологічної кризи вимагає змінити цей показник. Система національного аналізу економіки скриває екологічну правду і дає хибні орієнтири політикам. Посилює ілюзію нібито економіка і оточуюче середовище розділені. А насправді необхідний синтез економіки і екології. Сучасна світова економічна система, яка не враховує екологічний фактор збиває з пантелику окремих людей, цілі держави і все людство. Наприклад, використання ядовитих пестицидів при вирощуванні зерна може забезпечити максимальний прибуток в короткі строки. Але воно губить підземні води, погіршуючи їх якість. Коли економісти підраховують затрати і доходи при виробництві зерна вони не враховують втрату запасів чистої прісної води. З цієї причини в США отруєні більше половини всіх підземних водоносних горизонтів шкідливими речовинами і що найгірше, їх видалити, знешкодити практично неможливо. А бо ще приклад: ліс продають, підраховують доходи, але не враховують, що втратили ліс і те, що він дає довкіллю. В нових технологіях, які практично реалізуються не враховується шкідливі наслідки. Екологічні катастрофи навіть збільшують доходи, оскільки боротьба із забрудненням розширює виробництво. Ось прояв спотвореної логіки. Нездатність оцінити екологічний бік виробництва є економічною „сліпотою”. Очевидний економічний ріст насправді виявляється ілюзією із-за нездатності враховувати скорочення природних багатств. В новій соціально-екологічній ситуації в структурі внутрішнього валового продукту (ВВП) і внутрішньо-національного продукту (ВНП) входить не тільки виробництво товарів і послуг, але й витрати на подолання екологічних кризових ситуацій (економічна діяльність пожвавлюється в такому випадку, але це не є ознакою багатства держави). Тому шукають інших показників економічного розвитку. В рамках ООН розроблений і запроваджений Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), який дозволяє співставляти розвиток різних країн з точки зору тривалості життя, рівня освіти і доходу. ІРЛП доповнює такі показники як ВВП і ВНП і компенсує їхні недоліки. Показником реального прогресу вважають складений в Стокгольмському екологічному інституті і в неурядовій екологічній організації Новий Економічний Фонд Індекс Стійкого Економічного Розвитку (ІСЕР), який максимально враховує витрати на екологічну діяльність. Екологічна складова настільки велика, що в науці сформувався екологічний підхід як методологічний напрям пов’язаний з гармонізацією взаємодії суспільства й природи. Екологічний підхід є противагою й доповненням економічного підходу. Вимогами, правилами екологічного підходу є: вивчення системних зв’язків у природі; вивчення наслідків втручання людини в природні процеси, яке порушує природні зв’язки й пророкує стихійні природні лиха; розробка раціональних моделей виробничих і природно-антропогенних комплексів, що формуються в процесі олюднення природи; опрацювання методів прогнозування негативних наслідків втручання в природу; розробка технологічних засобів природокористування. Кардинальні зміни відбулися в ставленні людини до живої природи, в технологічному переозброєнні медицини, медико-клінічній практиці, в успіхах генної інженерії, біотехнології, хірургії, трансплантології. Всі ці процеси загострили моральні проблеми. Чи існують межі втручання у життя людини та інших живих істот? Чи припустимо допомогти людині вмерти, якщо вона не витримує постійного болю, мук від хвороби, тобто евтаназію? Прогрес людства заводить людину у новий лабіринт проблем, турбот. Традиційна етика зазнала трансформацій, з’явилася біоетика, вихідними засадами якої стали загальнолюдські цінності, засадничі принципи власного життя, чинність моральних принципів на весь світ живого. Людина повинна діяти не просто за принципом „не зашкодь” (Гіппократ), але і „роби добро” Парацельс, „роби благо”. Звичайно рівності прав людини і тварин не може бути, бо вони не рівноцінні. Тварини можуть теж знищити природне довкілля, але вони його ніколи не відновлять. Людина завдяки своєму розуму може виправити шкоду, помилку, зло. Пошанування життя – осереддя біоетики, світоглядна гуманістична парадигма. Але жива істота, яка шкодить природі, іншому живому не підлягає такому пошануванню. Хіба не треба знищувати саранчу, яка миттєво пожирає рослин? В. Р. Поттер, який ввів у науку термін „біоетика” („Біоетика: міст у майбутнє, 1971”) вважав біоетику не тільки наукою, але й мудрістю. Але мудрість не тільки благословить всіх, але й карає шкідників життя, творців зла. Ситуація невідповідності природі людини створених нею штучних умов називають екологічною кризою. Екологічні проблеми є частковим випадком проблеми „природне і штучне”. Екологічні проблеми – наслідки поведінки людини відповідно певним цінностям. Старі моральні цінності не можуть управляти поведінкою людини у нових умовах. В цьому Павленко О. М. бачить суть кризи. Можливо, продовжує, російський філософ, слід приводити „людину до середовища”, а не навпаки „середовище до людини”. Див.:Павленко А. Н. „Экологический кризис как псевдопроблема”. Вопросы философии., 2002, №7, с. 66. В аналіз сучасної екологічної ситуації включений етичний компонент, оскільки шляхи виходу із екологічних проблем шукають на шляху нових регулятивних принципів поведінки. Будь-яка криза сприяє людському мисленню, стрибку в інтелектуальній діяльності. Людина взагалі виживає, оскільки вміє відповідати на кризи, катастрофи. Криза є умовою вдосконалення людини. Коли вважали, що діяльність людини в природі останню суттєво не змінює, то людські дії мають бути нейтральними. Традиційна етика була антрпоцентрична. Моральні правила відносились мільки до теперішнього стану, а не до майбутнього. В епоху екологічних проблем етика не може бути вже тільки антрпоцентричною, і спрямовується не тільки на теперішнє, але і на майбутнє. Екологічна етика включає відношення „людина-природа”. Екологічну кризу викликали такі багатофакторні процеси в природі, спричинені діяльністю людини: збільшення радіоактивного фону планети із-за розвитку енергетики і атомної промисловості, насичення біосфери електромагнітними полями із-за функціонування радіо-і телестанції, довгих ліній електропередач, забруднення середовища різними хімічними відходами, синтетичними матеріалами. За останні 100 років концентрація вуглекислого газу в атмосфері збільшилась на 15-20%, на 10%-20% запиленість атмосфери, на 7-10% зменшилась освітленість планети. Супутниками техногенної цивілізації стали інфаркт міокарда, гіпертонія, рак, інсульт. Спостерігається ріст генетичної деградації людства, щораз більша кількість новонароджених з фізичними і психічними аномаліями. Порушено самоуправління біоти. Змінилось природне і соціальне буття людини. Воно проявилось в наступному: в соціальному бутті сучасної людини підвищились швидкість і частота комунікацій; виникли передумови для подолання державно-національних кордонів, становлення людства як чогось єдиного, великого суб’єкта діяльності; змінилось природнє буття (антропогенні зміни зв’язані з екологічними проблемами), й можуть статись космогенні зміни: зміна місцеположення осі магнітного полюсу Землі дрейф материків, ”роздування” обсягу Землі, можливе зіткнення з космічними тілами, коливання сонячної активності. Людина усвідомлює крім родової єдності, ще й космічну. Еволюція Землі і людини включена в більш універсальну еволюцію всього Всесвіту.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (10.06.2016)
Просмотров: 470 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: