РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Співучасть держави у соціальному розвитку - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Співучасть держави у соціальному розвитку Співучасть держави у соціальному розвитку значною мірою обумовлюється її типом. Класова держава має в цьому відношенні найгіршу перспективу, адже вона в значній мірі контролюється особливим класом, який її діяльність ставить на потребу власним інтересам. Особливо за умов, коли панівний клас є пригноблюючим, а підлеглий – уярмленим. Перший не прагне до соціальних нагромаджень і адекватних вилучень, не висуває або не підтримує перспективні ціннісні орієнтації, не здійснює добровільну громадянську злагоду, соціотворчу мобілізацію, справедливу (за критеріями розвитку) соціальну мобілізацію і стратифікацію. Він скерований на безпосередню владну регламентацію, досить часто із залученням сили, фізичного примусу, жорсткого контролю за розподілом, розкішне споживання. Коли його партнером стає уярмленний клас, суспільство впадає у продовжений застій. А за умов, коли пригноблюючому класу протистоїть організований протестуючий клас – суспільство входить у смугу революційних потрясінь, силових, досить часто озброєних, конфліктів. Національна держава на чолі з керівною елітою, здатною підтримати і забезпечити розвиток, має значні соціотворчі можливості. Тоді тут можливий ціннісний консенсус, організаційний, інтегративний націоналізм і тотальна мобілізація переважної частини населення на основі національної ідеї. У протилежному випадку (на чолі держави стоїть пригноблююча еліта, котрій протистоїть організована народна маса), ситуація розвивається в бік насильницьких дій. Але найбільш адекватним інструментом розвитку є соціальна (соцієтальна) держава. Вона у найбільшій мірі здатна до підтримки і забезпечення основної вимоги керованого розвитку – вільного творення і демократичного контролю. Не з боку особливої соціальної групи, а всієї соціогрупової структури, яка і є соціальною базою системи історичних дій. За таких умов держава перестає бути особливим актором соціальних дій. Вона перетворюється в інструмент розвитку суспільства, хоч й різні групи, у зв’язку з відмінністю їх становища, здатні скористатися нею у різній мірі. Але головна тенденція полягає в тому, що держава стає засобом інтеграції суспільних відносин і соціальних дій на основі демократично вироблених рішень, їх підтримки і виконання. Основне її завдання полягає в тому, щоб гарантувати необхідні правові умови для розвитку: державний контроль над організацією ефективної економіки, здійсненням необхідних вилучень, мобілізацією ресурсів, стратифікацією і винагородою. Вона має також забезпечити необхідну рівновагу соціогрупової структури, бо керований розвиток виключає конфлікти у насильницькій формі. Держава виступає всезагальним посередником між груповими суб’єктами, соціальними організаціями, сферами життя (економікою, політикою і культурою), а також стосунками окремого громадянина з іншими соціальними спільнотами і утвореннями. Але вона ні в якому разі не виступає історичним суб’єктом, не зливається з ним. Таке можливе лише в тоталітарному суспільстві, коли держава підміняє, підминає під себе, зливається з системою історичних дій. Таке злиття завжди суто формальне, штучне і не продуктивне. Держава тоді перестає бути політичним органом, соціотворчим суб’єктом. Перетворення виробництва нових суспільних відносин у суто державницький процес руйнує сам цей процес, покладає на державу такі завдання і функції, з якими вона не може справитися в силу обмеженості її внутрішніх можливостей: обплітаючи, мов спрут, усі суспільні відносини і види діяльності, вона позбавляє їх ініціативи, внутрішнього імпульсу, в зв’язку з чим історичний процес втрачає динаміку, еволюціонує в застій. Але і в соціально благополучній (соцієтальній) державі не всі індивідуальні та колективні суб’єкти мають однакові можливості для соціальної творчості: від прямої неучасті (аполітичність, індиферентність, самоізоляція, відстороненість, індивідуальний чи колективний ретретизм) до повного злиття (скоріше в суб’єктивно-психологічному, ідеолого-утопічному плані) з історичним суб’єктом. Проміжними ланками при цьому виступають: 1) співпраця, що супроводжується пошуком, поданням і реалізацією особистого або колективного інтересу (особиста та висхідна колективна соціальна мобільність). Близьким до цього є приєднання до вже існуючих політичних організацій (партій, профспілок, громадських організацій чи історичних рухів) або об’єднання з метою створення нової організації. Інколи така діяльність здійснюється з метою перебудови одного з елементів системи історичних дій (виробництва, суспільних накопичень, продуктивного інвестування, зміни культурно-ціннісних орієнтацій, механізмів мобілізації, винагороди та ін.). Соціотворча ініціатива при цьому може носити більш динамічний або більш стагнуючий характер. А соціальна інтеграція відбуватись на авторитарній, індивідуально-стимулятивній, функційно-інституціональній чи представницькій основі. Неучасть теж може проявлятись у різних формах: безпосередній абстентизм (пряме і демостративне уникання громадських справ і обов’язків), індивідуалістично націлена неучасть (участь у громадських справах лише за деяку винагороду матеріального чи морального характеру), колективно-групова самоізоляція (переважно з боку найбідніших, соціально знедолених прошарків, зайнятих проблемами соціального виживання). Іншими словами, співучасть і соціотворча ініціатива індивідів та груп обумовлюється мірою їх політичного відчуження. При цьому слід зауважити, що форми відчуження залежать від характеру соціальної структури. Організації схильні до бюрократичного відчуження, що проявляється як неучасть в управлінні, виробленні мети, визначенні дозволених і заборонених дій, критеріїв внеску та винагороди, правил контролю тощо. Політичне відчуження держави проявляється як неучасть або недостатня співучасть у виборі історичної перспективи та шляхів її реалізації. Тому деформація соціальної організації відбувається через надмірну її бюрократизацію, держави – через тоталітаризм. Однією з ознак тоталітаризму є злиття держави і соціальних організацій, взаємна втрата їх суверенності та автономності діяння. Соціальна організація перетворюється тоді на особливий елемент державної системи, а держава стає сукупністю уніфікованих адміністративних органів. Особливим моментом політичного відчуження є втрата народними масами здатності до соціальної творчості, яка повністю привласнюється, монополізується владною елітою. Засобом відчуження держава стає і тоді, коли відмовляється від участі в розвитку або концентрує свою діяльність лише на культурній моделі розвитку: надмірного значення набуває її пропаганддистський апарат, суспільні стосунки починають тяжіти до ідеологічних взаємин. Здатність держави лише до організації ефективного виробництва перетворює її у сукупність аміністративних органів господарювання (міністерство міністерств). Якщо ж вона зайнята лише вилученнями і виробництвом ресурсів розвитку, то швидше нагадує гігантську структуру інноваційно-технологічного спрямування. У випадку, коли діяльність держави акцентована на винагороді та розподілі, то вона постає або інструментом суто класового призначення (політичний орган панівного класу, якщо розподіл несправедливий), або надпрофесійним синдикатом (держава повністю бере на себе функцію розподілу). Коли ж держава виступає суто контрольно-примусовим органом, то це – диктатура. Політичне керівництво країни є внутрішньо суперечливим. Об’єктивною підставою для цієї констатації є те, що держава одночасно виступає посередником у перетвореннях особливих груп у соціальні суб’єкти дії і є перепоною для цього. Саме тому цілком виправданим є твердження про подвійну діалектику влади, суперечливе поєднання в ній пригнічення та активізації, свавілля контролю знизу, прагнення до самоізоляції і представництва інтересів, соціокласове, соціоетнічне і загальносуспільне спрямування діяльності. Керований розвиток ми визначаємо як такий тип суспільних перетворень, який відбувається в умовах відносного соціального замирення, певної консолідації соціальних суб’єктів, насамперед класів. Це відбиває історично ту ситуацією, коли соціокласова структура суспільства складається із керівного і протестуючого класів. Ознакою керівного класу є перш за все здатність до організації колективного виробництва, що веде до достатніх вартісних накопичень, нагромаджень суспільного багатства. Такий клас є внутрішньо організованим, згуртованим і досить владним, а тому здатним до перетворення суспільних накопичень у ресурси розвитку. Водночас такий клас розробляє, контролює або підтримує досить привабливу соціальну утопію для здійснення ціннісної злагоди в суспільстві і соціальної мобілізації найбільш динамічної та організованої частини населення. Крім того, він демонструє здатність провести справедливу соціальну стратифікацію, розташувати індивідів і групи в соціальному просторі за їх внеском у процес розвитку. Такий клас забезпечує еквівалентну винагороду і необхідну владно-примусову дисциплінаризацію населення. Важливим інструментам і гарантом керованого розвитку є держава. Вона організовує політичне керівництво суспільством, здійснює посередництво між класами та іншими соціогруповими структурами, чинить опір прагненню окремих спільнот підкорити собі весь історичний прогрес: взяти під контроль його цілі, засоби, мету та умови її реалізації, механізми внеску і винагороди тощо. Можливості окремої держави бути інструментом розвитку залежать від її здатності здійснити наступні дії. 1. Мобілізація – владно-примусова та ідейно-психологічна організація колективної волі до історичної творчості; перетворення сукупності соціальних спільнот в об’єднаного історичного суб’єкта, діючого за єдиним планом або відповідно до виявленої волі. 2. Прогрес – прагнення забезпечити розвиток з боку монопольного володаря влади, а також посилення соціотворчих інтенцій з боку інших спільнот. 3. Демократія – контроль політичної влади (структур, організацій, інститутів і окремих персоналій) з боку громадянського суспільства. Забезпечення основних прав людини і достатнє представництво інтересів основних соціальних груп в органах державної влади. 4. Винагода – задоволення основних суспільних потреб. За умов позитивного значення зазначених індикаторів маємо ідеальну державу, здатну здійснити керований розвиток. У ній наявна необхідна міра узгодженості всіх основних елементів, успішно долаються внутрішні розриви і порушення рівноваги, в т. ч. між мобілізацією, прогресом, демократією і винагородою. Ефективно діюча держава здатна також долати суперечність між економічним і соціальним розвитком, своєчасно переводити вартісні накопичення в ресурси розвитку. Інакше це буде країна, яка процвітає економічно, проте з наявними ознаками соціальної стагнації. Суперечність може виявитись і між економічним прогресом та рівнем матеріального задоволення. Вона долається удосконаленням демократичних засад. До порушення рівноваги може призвести і розбіжність між рівнем матеріального задоволення і соціальної мобілізації. Ця суперечність долається вдосконаленням механізмів винагороди, тісним їх поєднанням з участю в соціальному розвитку. Відрив соціальної мобілізації від економічного розвитку веде до втрати історичної перспективи, самоізоляції, автаркії та пригнічення соціальної активності. Якщо ж соціальна мобілізація здійснюється переважно на основі міфів, маніпуляції свідомістю, національними або класовими почуттями з використанням підсвідомих або несвідомих колективних настроїв і стереотипів, тоді втрачається стимул до праці, позитивна виробнича орієнтація і трудова мотивація. Отже, ідеальна держава поєднує в собі всі чотири вищеназвані ознаки. Проте такої держави в природі не існує. Кожна конкретна держава характеризується певним функційним дефіцитом, відсутністю однієї або декількох ознак, їх модифікаціями тощо. Наприклад, випадок, коли є належні умови для розвитку (прогресу), демократії і винагороди, але відсутня мобілізація. За таких умов політична організація не веде доцільно спрямованого ідейно-психологічного залучення громадян до перспективної соціальної утопії або мобілізуючої ідеології. У кращому випадку вона бере на озброєння лише деякі абстрактні (“загальнолюдські”) цінності: прогрес, процвітання, справедливість, порядок та ін. Такий політичний режим можна охарактеризувати як ліберально-прогресистську демократію. Історичний прогрес у такому випадку відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до економічної системи розвитку. Такий приклад маємо у США. Другий можливий випадок: є демократія, винагорода, соціальна мобілізація, проте немає розвитку (прогресу). Демократія при цьому буде досить повною, винагорода – еквівалентною, задоволення основних потреб породжує дух замиреності і громадянської злагоди. Але соціальна мобілізація тут набуває вигляду лише прихильної співучасті, а не активного і динамічного втручання у громадянські і політичні справи. Тому роль держави в житті суспільства ослаблена – вона є гарантом права і соціального порядку, але не виступає організатором руху у напрямку обраної історичної перспективи. Прикладом такої історичної ситуації може бути сучасна Англія. Третій випадок: є винагорода, соціальна мобілізація і розвиток (економічний прогрес), але відсутня демократія. Винагорода тоді регулюється адміністративним чином, соціальна мобілізація здійснюється шляхом примусового ідеологічного маніпулювання, а економічний розвиток зведено лише до нагромадження суспільних багатств у формі державної і приватної або колективної власності. Такий тип політичного режиму можна визначити як народно-класову диктатуру. Державні, а інколи – колективні нагромадження в ньому переважають. Якщо накопичення здійснюються виключно в державній формі, то це колишній СРСР у його найбільш динамічний період існування. Четвертий випадок: є мобілізація, економічний прогрес, демократія, але відсутня винагорода, яка винесена за рамки наявної історичної ситуації, у віддалену перспективу, або ж набуває вигляду уявного задоволення через культивування почуття патріотизму, національної гордості тощо. Такий режим характерний для національної або соціальної демократії на початковій фазі їх становлення і може характеризувати, наприклад, сучасну Польщу, прибалтійські країни. Вище ми розглянули ситуації з однією відсутньою ознакою. Такі типи держав є досить могутніми, але водночас і досить рідко зустрічаються. Більш поширеною формою є держава з двома відсутніми ознаками. Які тут можливі варіанти? Перший випадок: є мобілізація та винагорода, немає економічного прогресу і демократії. Маємо кризу представництва, тобто це – диктатура. Її конкретний характер залежить від особливої акцентації діяльності державного керівництва. Зосередженість на ідеологічній та психологічній мобілізації характеризує демагогічну диктатуру. Якщо ж наголошується на винагороді, тоді маємо розподільчу диктатуру, систему з контрольованими адміністративними важелями економічного стимулювання. Другий випадок: є демократія і мобілізація, відсутні прогрес і винагорода. На такій основі стверджується режим з кризою соціальної інтеграції. Залежно від акценту, це може бути демократія з ознаками стагнації або демагогічного переродження. Найбільш імовірний напрямок історичної еволюції – демагогічна демократія з явно означеною кризою соціальної інтеграції, відсутньою громадянською злагодою, слабкою економікою і незадовільною винагородою. Третій випадок: є розвиток і мобілізація, відсутня демократія і винагорода. Така ситуація свідчить про кризу законності. Держава може набувати форми національно-народної, демагогічної або розподільчої диктатури. У першому випадку акцентується на примусовому продуктивізмі, у другому – на ідеологічній мобілізації, в третьому – на їх певній комбінації. Винагорода тут здійснюється штучним або корумпованим чином. Держава ґрунтується не на реальній співучасті суб’єктів у розвитку, а на їх взаєминах з владою, оскільки не налагоджений демократичний контроль за розподілом. Нарешті, можлива і така історична ситуація, коли політичний режим позбавлений усіх трьох позитивних елементів. Наявний лише один. Це – особливий випадок. Він трапляється дуже рідко, хоча теоретично можливий. У даному випадку кількість переходить у якість: при відсутності одного елемента маємо суперечності і деяке порушення політичної рівноваги, напругу в політичній системі; при відсутності двох – її кризу, а при відсутності трьох – цілковиту політичну і соціальну дезорганізацію, соціальний колапс. Як правило, це – тимчасовий стан, у більшості випадків перехідний. Дане суспільство або входить у повну соціальну кризу, втрачаючи залишки громадянського миру і владної організації порядку, або виходить із неї, набуваючи деякої стабілізації. Тут можливі такі варіанти: Перший – наявна лише соціальна мобілізація. Таку політичну ситуацію можна визначити як інтегративний націоналізм або авторитарний соціалізм. Тут зберігається певна можливість переходу до розвитку на основі винагороди. Другий – наявний лише прогрес. Це – продуктивістська диктатура. Найчастіше вона трапляється при наявності досить могутнього панівного класу, котрий жорстко контролює силові механізми держави і економічну активність населення. Найлегше тут перейти до контролю над винагородою, а потім – над мобілізацією. Третій випадок – маємо лише демократію. Це – режим ритуалістської демократії, яка весь час тримається у підвішеному стані, знаходиться під загрозою. Четвертий варіант – наявна лише винагорода. Маємо справу з деспотичним конс’юмеризмом (споживацтвом). Він є паразитарним за своєю суттю і класово або етнічно обмеженим. Панівний клас або нація тут виступають суб’єктами розкішного споживання, що свідчить про їх певну (інколи – повну) соціокультурну деградацію. Якщо їм протистоїть протестуючий клас чи нація, то ситуація буде рухатись у бік насильницької революції. Якщо ж пригноблений клас чи етнос не досить організований і сильний, таке суспільство приречене на довге соціальне гниття. Акцентація на певних елементах політичного режиму пояснює різновид і профіль політичного керівництва. Якщо дії держави концентруються на створенні, поданні, підтримці та розповсюдженні культурної моделі розвитку, значить в її надрах переважають “пропагандисти”. Змістом їхньої діяльності є посилення соціальної мобілізації на основі певних ціннісних орієнтацій та відповідних форм їх подання – ідеології або утопії. І навпаки: якщо відсутня достатня соціальна мобілізація, значить апарат даної держави потребує пропагандистських кадрів. У випадку, коли держава акцентує свою діяльність на господарській діяльності і пов’язаному з нею розвитку, маємо справу переважно з економістами. Держава, котра розв’язує проблеми демократизації суспільства, потребує “політиканів”. Якщо в основу державної діяльності покладено розподіл, то є потреба в “синдикалістах”. Розходження між основними елементами політичного режиму характеризує також основні тенденції його еволюції. Наявність демократії та відсутність відповідного владного впорядкування дає анархію, керівництво без демократії – диктатуру, авторитаризм або деспотію. Розходження між мобілізацією і прогресом породжує надмірне експресивне ціннісно забарвлене культуротворення. Це значить, що держава активно включилась у виробництво і ствердження культурної моделі розвитку. У даному суспільстві швидше мають місце ефективна економіка, активне соціальне нагромадження, можливе вилучення і виробництво ресурсів розвитку. Але в тому суспільстві відсутній вибір історичної перспективи, ціннісна злагода і активна соціальна мобілізація. Загальною ж тенденцією, якщо виходити із сучасного світового розвитку, є поступове зникнення або, швидше, розмивання чітких кордонів між державою і суспільством. Це відбувається за рахунок двох зустрічних тенденцій: все більшої соціалізації держави та одержавлення суспільства. Соціалізація держави відбувається завдяки дотриманню нею основних прав і свобод людини, обмеженню її примусово-пригнічуючих функцій, все більш розвиненому політичному представництву інтересів основних соціальних груп через систему політичних партій, профспілок і громадських організацій, демократичному контролі за діями держави з боку громадянського суспільства. У той же час зростання обсягу і складності соціальних проблем, гостроти суперечностей робить державу все більш необхідним і продуктивним інструментом суспільного розвитку. Тільки вона все менше виступає органом примусу і маніпуляції, а все більше – системою науково обґрунтованих і ціннісно узгоджених рішень, зусиль по організації їх виконання. Великого значення для врівноваження відносин між державою і суспільством набувають соціальні рухи. Вони беруть на себе функцію класової боротьби, але здійснюють її на більш цивілізованій основі. Частково також це завдання покладається на систему представницьких політичних організацій: партії, профспілки, громадські організації. За цих умов держава все повніше представляє у своїх діях історичного суб’єкта, все суспільство. Але, звичайно, лише формально-правовим чином, у межах закону. Отже, виникнення промислової цивілізації та пов’язаного з нею керованого розвитку зовсім не означає зникнення або відмирання держави. Остання набуває нових рис, активно взаємодіючи з громадянським суспільством, політичною системою і соціогруповою структурою, розвиваючись паралельно з ними.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (10.08.2016)
Просмотров: 265 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: