РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціометричне вивчення малих груп - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціометричне вивчення малих груп План 1. Соціометричне вивчення малих груп 2. Класи в структурі політичного суспільства 3. Диктатура чи представницька влада? 4. Держава та громадянське суспільство 5. Ідея правової держави та її реалізація Аналізуючи соціальні групи, соціологи пропонують суспільству відповідні рекомендації, які часто-густо мають велике практичне значення. Для цих цілей використовують різні технічні процедури. Особливою популярністю користується соціометрія.* Соціометрія (від лат. soci(etas) — суспільство + грецьк. metron — міра, metreo — вимірюю) — галузь соціальної психології, яка вивчає міжособистісні відносини у малих групах, приділяючи переважну увагу їх кількісному вимірюванню. Як технічний інструментарій соціометрія є сукупністю методів та прийомів, спрямованих на отримання та аналіз кількісних даних про структуру та функціонування малих соціальних груп. Термін "соціометрія" з'явився у ХГХ ст. у зв'язку з вивченням впливу одних груп людей на інші. Завдяки використанню соціометрії у XX ст. виникла мікросоціологія (Ж. Гурвич у Франції та ін.). Соціологи вважають, що головна заслуга у створенні методології соціометричних досліджень, у розробці вимірювальних процедур та математичних методів обробки первинної інформації належить американському соціопсихологу Д. Марено, який надав нове значення термінові "соціометрія", обмеживши його сферою індивідуальних взаємовідносин та включивши до соціометрії низку оригінальних методів, постулатів психоаналізу та теорії соціальних ролей. Соціометричне тестування базується на мовленнєвих звітах піддослідних стосовно внутрішньогрупових міжособистісних переваг та уподобань за певних ситуацій. Соціометрія дає змогу описувати становище людини у групі так, як його уявляє собі сама людина, зіставити погляди всіх учасників групи, а відтак за допомогою формалізованих процедур отримати індекси, які відкривають можливість доказового порівняння між собою різних людей або груп. Групові індекси показують міру пов'язаності людей у групі, взаємність цих зв'язків, інтегрованість групи, обсяг та інтенсивність взаємодій тощо. Важливу роль у соціометрії відіграє соціальний експеримент у формі методу психодрами та соціодрами. У першому випадку створена експериментатором група перетворюється немовби на театральну трупу, яка програє певну ситуацію взаємодії. При цьому піддослідні демонструють свої уявлення про власні ролі, ґрунтовані на попередньому досвіді або на певних очікуваннях. Інші учасники експерименту постають у ролі глядачів, що активно реагують, та учасників загальної взаємодії. У соціодрамі мають місце такі самі елементи (сцена, актори, глядачі, пацієнт, терапевт), проте тут бере участь так звана природна група (сімейна, виробнича тощо). Іноді "актори'9 та "глядачі" міняються ролями. Останнім часом психодрама та соціодрама розвиваються відносно незалежно від інших процедур соціометрії, їх широко використовують у навчанні керівників організацій, установ, підприємств тощо, а також під час відпрацювання взаємовідносин "важких підлітків" з дорослими та у груповій психотерапії. Методи соціометрії застосовують при вивченні та формуванні малих груп, виробничих, навчальних, військових та інших колективів. Класи в структурі політичного суспільства Почавши із соціальних експериментів, пов'язаних з вивченням малих груп у виробничому житті, соціологічна наука швидко вийшла на широку проблематику, наблизившись до питання про взаємовідносини понять "велика група" та "клас". За визнанням Щепанського, нинішня соціологія не має точного визначення великої групи й у низці випадків задовольняється констатацією того факту, що велика група — це щось надто чисельне, щоб усі його члени могли знати один одного особисто та здійснювати безпосередні контакти. До великих груп належать класи, етнічні та релігійні спільноти тощо. Інтуїтивно зрозуміло, що великі групи можуть існувати за умови розвитку формальних зв'язків, засобів масової комунікації, зміцнення системи формального управління та контролю.* Поняття класу в соціальних науках вживають у статистичному (обсяговому) значенні щодо великих сукупностей людей, які мають певні спільні риси. Іноді як синонім "класу" використовують слово "категорія" (грецьк. kategoria — висловлювання, твердження, свідчення, доведення, ознака; розряд, група предметів, явищ, осіб, об'єднаних спільністю яких-небудь ознак). У класах виокремлюють соціальні прошарки (рівні). Деякі прошарки перебувають на стику класів.* Соціальний прошарок — це група людей, більш-менш чітко відмежована від інших груп за критеріями високого або низького суспільного становища (майновий стан, рівень культурного розвитку, спосіб життя тощо). Інакше кажучи, соціальний прошарок можна розглядати як групу об'єднаних певним внутрішнім зв'язком людей, які мають ієрархію цінностей та формально взаємодіють одне з одним на підставі цієї ієрархії. Аналізуючи класи, Щепанський уводить поняття "соціальна диференціація". На його думку, підставою соціальної диференціації можуть бути: біологічні особливості (стать, вік, раса); інтелектуальні властивості (розумовий розвиток, здібності, темперамент, характер тощо): освіта; матеріальне становите; спосіб життя; виконувані соціальні ролі (функції). Соціальні класи можуть бути не тільки диференційовані, а й стратифіковані, тобто поділені на сукупності або групи людей, які розташовані одне стосовно одного вище чи нижче у суспільній ієрархії відповідно до різних критеріїв. До можливих стратифікованих систем сучасного індустріального суспільства належать: (1) диференціація всередині окремих професій згідно з рівнем кваліфікації; (2) диференціація професійних звань та ієрархія професій; (3) ієрархія відповідних інституцій (міністерств, відомств, профспілкових організацій тощо); (4) ієрархія соціальних позицій людей на підставі значущості, приписуваної їхнім ролям (наприклад, еліта в науці, техніці, мистецтві); (5) ієрархія класів; (6) система ієрархії на підставі комбінованих критеріїв. Поняття "клас" тісно пов'язане з поняттям "політичне суспільство", яке давно прижилося у соціології.* Під політичним суспільством зазвичай розуміють колективну людську спільноту, яка має апарат управління, внутрішньо організована й спирається на певний матеріальний (економічний) базис. Політичне суспільство, яке існує в рамках певного нормативного правопорядку, відрізняється від великих соціальних груп своїм тотальним усеохопним характером, тобто включає в себе всі інші соціальні групи, але саме не входить до жодної з них, хоча й може виражати інтереси панівної групи. Порівняно з політичним суспільством нормативний порядок соціальних груп, які входять до нього, передбачає наявність неправових (офіційно неформальних) норм, частина з яких у рамках певної групи може мати цілком формальний характер (скажімо, норми церковної життєдіяльності за умов відокремлення церкви від держави). Специфічним феноменом політичного суспільства с влада. Переважна частина сучасних вчених вважає, що дослідження влади є головним змістом політичної науки. Оскільки владу зустрічаємо в усіх соціальних групах, слід розрізняти владу в масштабах політичного суспільства та владу в масштабах різних груп, не змішуючи при цьому владу та управління суспільним життям. Деякі соціологи вважають, що поняття влади стосовно політичного суспільства належить до розряду комплексних (багатофункціональних). Це поняття передусім передбачає розмежування предметів влади (економічних, політичних, правових, пропагандистсько-ідеологічних тощо), соціальних груп (які перебувають при владі та які не перебувають при владі) та способів влади (влада за допомогою економічних, правових тощо важелів). У політичному суспільстві головним різновидом влади є політична влада, яку характеризує соціальне панування тих чи тих суспільних груп. З появою державних утворень центральною інституцією політичної влади стає держава, яка може мати найрізноманітніший характер (монархічний, демократичний, олігархічний тощо). Засадовим для всього цього є апарат примусу (норми права, воля тирана тощо). Саме держава має монополію на примус щодо всіх членів суспільства. До головних форм вияву влади у масштабах політичного суспільства належать: (І) панування, яке передбачає той чи той рівень підпорядкування одних соціальних груп іншим; (2) керівництво як здатність здійснювати волю можновладців; (3) управління процесами суспільного життя за допомогою певних соціальних інституцій (економічних, політичних, правових, культурних тощо); (4) організація взаємодії та взаємозв'язку головних компонентів суспільного життя (організація господарського життя, різноманітних засобів комунікації тощо); (5) контроль за здійсненням відповідних процесів та отриманням очікуваних результатів. Сучасне політичне суспільство, до складу якого входять величезні маси людей, не в змозі (за деякими винятками) мати справу з малими соціальними групами. Та й великі групи, якщо не визначено їхню роль та місце у системі виробництва та якщо вони не заявляють про свої соціальні інтереси політичними методами, не завжди привертають увагу можновладців. Представників політичного суспільства, які перебувають при владі, цікавлять не просто великі соціальні групи, а групи, які безпосередньо причетні до політики, до боротьби за владу, за керівництво суспільством. Такими великими групами є класи, відмінності між якими визначені передусім їхнім ставленням до панівних форм власності. Розподіл доходів відіграє винятково важливу роль у процесі утворення класових структур суспільства та партій, які очолюють боротьбу цих класів за справедливий розподіл доходів, за демократичну соціальну політику. Отже, метою будь-якої політичної партії є влада. Перебувати при владі — означає обіймати певні посади в урядових інституціях для проведення своєї політики в інтересах цілком конкретних соціальних сил (класів, соціальних груп), водночас враховуючи інтереси інших соціальних сил, щоб не виникало гострих соціальних конфліктів, обтяжених найнеприємнішими наслідками для суспільства та держави. У реальній політиці необхідно зважати на факти, які інколи вимагають рішучої зміни політичного курсу з огляду на реальні обставини та практично значущих дій. Врахування реальних обставин має базуватися не на "політологічній балаканині", а на наукових оцінках та прогнозах. Тут свою незамінну роль повинна відіграти соціологія політики, яка критично аналізує політичні обставини, що існують у певному суспільстві. Життя свідчить, що виразники "загальнонародних інтересів", прийшовши до влади, надто часто починають зловживати нею у своїх особистих інтересах. Щоб мінімізувати зловживання такого роду, суспільство має контролювати владу. Контроль над застосуванням влади є найважливішим питанням політики і він не може бути обмежений діяльністю офіційних державних інституцій. У демократичному суспільстві цей контроль буде ефективним тільки тоді, коли діяльність державних інституцій підкріплюватиметься діяльністю партій, профспілок та інших громадських організацій. Щоб домогтися здійснення своїх соціальних інтересів, люди повинні вміти організуватися. Це й визначає важливу роль політичних партій. Саме партії покликані забезпечувати добре зорганізоване керівництво політичними рухами, навчаючись на досвіді своїх та чужих помилок, своїх та чужих досягнень. Диктатура чи представницька влада? На думку професора !інституту історико-політичних досліджень при Римському університеті К. Монгардіні, події останніх десятиріч XX ст. серйозно змінили зміст політичного представництва, яке є засадовим для сучасної демократичної держави. Нинішня криза політичного представництва є результатом того, що раціональна модель політичної організації втратила свою ідеологічну значущість. За умов кризи представництва політика позбавляється реального сенсу. Характеризує її деградацію тенденція, за якої все у суспільстві перетворюється на політику, а сама політика тих чи тих партій стає вираженням партійних інтересів вузького кола осіб. Головними наслідками поглиблення кризи представництва Монгардіні вважає, по-перше, збільшення розриву між надіями на позитивні соціальні зміни та результатами діяльності держави, по-друге, відхід людей від суспільного життя. Все це виливається у різні форми соціального відчуження, байдужості, втечі від політики чи протесту. Позбувшись ідеологічного та морального значення, представництво виявляється зведеним до простого подання голосу на користь "симпатичного" політичного діяча. За таких умов правлячі групи намагаються замаскувати свою політичну та моральну слабкість за допомогою посилення організаційних структур відповідних партій, з яких вони вийшли на політичну сцену або які підтримують їх. Це політичне маневрування обтяжене зростанням тоталітарних, диктаторських настроїв в організаційних партійних структурах. Подібні умонастрої є живильним фунтом для реорганізації партії у напрямі її централізації, посилення контролю за низовими ланками, що стимулює зростання партійної бюрократії. За відсутності ідеологічних механізмів забезпечення прив'язаності виборців різноманітні партії ліберального типу змушені "полювати" на голоси навіть тих, чиї інтереси для них є чужими. Така ситуація вимагає від партії витрачання більших коштів на соціологічні та психологічні дослідження потенційних виборців, щоб їх можна було за будь-яку ціну та за допомогою будь-яких засобів "переманити" на свій бік. Це дуже нагадує маркетингову діяльність з вивчення політичного ринку та проштовхування на нього неходового, але добре "запакованого" товару. Якщо звернутися до історії ідеології представництва, то засадовою можна вважати книгу Гоббса "Левіафан". В історії політичної думки Гоббс відомий як прихильник необмеженої державної влади, що придушує свободу окремої особистості. У нього на батьківщині, в Англії, ідеї Гоббса майже одностайно не були сприйняті. Його політичні погляди не поділяли, хоча й з різних причин, ні в оточенні Стюартів, ні у стінах англійського парламенту. Репутації ревного монархіста він набув на континенті, і головним чином тому, що уряд Людовика XIV (1638—1715), дбаючи про свої власні політичні цілі, заохочував видання його творів. У Франції "Левіафан" став яскравим символом абсолютистського режиму. Незважаючи на те, що Гоббс заперечував демократію як форму державного устрою, вважаючи, що будь-яка демократія внаслідок корупції та зловживання вироджується у правління аристократів, його теорія, на думку французького дослідника Л. Жома, все ж таки відіграла значну роль у формуванні представницьких інституцій державної влади. Справа в тому, що англійський мислитель першим висунув ідею представництва, проте це поняття не було пов'язане у нього з ідеєю демократії. Гоббс ототожнював державу з організмом, який об'єднує та репрезентує інтереси всіх членів суспільства. Зміст "Левіафана", підкреслює Жом, не можна зводити до ідеї держави-жандарма. Це суперечить філософії Гоббса, який заявляв, що держава є продовженням та втіленням здорового людського глузду, який не бажає гинути задля тимчасової вигоди окремих осіб. Одночасне визнання Гоббсом абсолютного суверенітету держави та невідчужуваних прав людини не є суперечністю з тієї причини, що ці принципи підлягають реалізації у різних сферах суспільного життя. Іншими словами, державний суверенітет у Гоббса є всемогутнім, але тільки у своїй власній сфері, за межами якої людина зберігає свої індивідуальні права та свободи, якщо не зазіхає на права та свободи інших. Таким чином, у суверені-представникові, яким можуть бути окрема людина (наприклад, монарх) або асамблея (наприклад, парламент), люди, згідно з Гоббсом, водночас присутні, оскільки створюють його своїми спільними зусиллями, та відсутні, оскільки суверен-представник заміщує їх. Звичайно, це не означає, що всі люди безпосередньо братимуть участь в управлінні державою. Суверен, згідно з Гоббсом, має цілковиту незалежність у прийнятті рішень, але не у своєму існуванні як суверена, статусом якого його наділив народ. У трактаті "Про громадянина" англійський мислитель прямо говорить: "Королем я називаю народ". Щоб правильно зрозуміти філософію політики Гоббса та розвиток ідеї представницької влади, необхідно враховувати таке: сучасна правова держава — це продукт Нового часу. Підвалини такої держави було закладено у період абсолютизму. Свою роль у цій справі відіграли твори Гоббса. Пізніше, за доби Просвітництва, склалася прийнята нині багатьма державами світу система поділу влади. Буржуазні революції поставили на порядок денний питання про участь громадян у формуванні державності нового типу, сприяли здійсненню ідей конституціоналізму та федералізму. Що стосується поняття "суверенітет", винятково важливого для теоретичного осмислення сутності сучасної держави, то вперше його філософсько-політичне та юридичне тлумачення було наведене у творі французького юриста Ж. Бодена "Шість книжок про республіку" (1576). Відмітною ознакою державної влади він визнавав суверенітет і визначав суверенну державну владу як найвищу, постійну, незалежну, не пов'язану ззовні даними їй кимось законами. Визнання Гоббсом народу головним суб'єктом верховної влади виражало дух Нового часу. Цю ідею послідовно розвивали у школі природного права, і вона врешті-решт вилилася в теорію народного суверенітету. Так, наприкінці XVII ст. Локк наголошував, що абсолютний суверенітет належить народові, але здійснюють його за допомогою встановлених носіїв влади. Теорію народного суверенітету було законодавчо втілено під час Великої Французької революції XVIII ст. Народний суверенітет французькі революціонери розуміли як приналежне народові право установчої влади, тобто як право встановлювати той чи той режим державної влади, а також як право обирати народних представників до законодавчого зібрання. Проте досвід Великої Французької революції показав, що народ аж ніяк не являє собою простої суми рівних один щодо одного індивідуумів і тому його не може бути визнано єдиним та абсолютним суб'єктом верховної влади. Справа в тому, що цей народ розпадається на окремі суспільні групи, які протистоять одна одній через відмінності в інтересах, що їх об'єднують. Та чи та організація влади є результатом суперечливого співвідношення різних суспільних сил, а не згоди всього населення відповідної країни. Таким чином, констатував російський теоретик та історик права, професор Ф. В. Тарановський (1875—1936), суверенну владу не можна вважати ні приналежністю всього народу, ні приналежністю певної суспільної групи. Державна організація об'єднує в собі інтереси різних суспільних груп. Через це верховну владу належить розглядети як особливу приналежність держави, що постає як інтегруюча соціальна інституція. Вивчення реального історичного досвіду державного будівництва у XVIII— XIX ст. приводить до того, до чого Гоббс прийшов за допомогою теоретичних міркувань, а саме: держава є особливою юридичною особою (особливою соціальною інституцією з правами юридичної особи), відмінною як від народу, так і від правителів. Говорячи словами Тарановеького, необхідно визнати державу як юридичну особу суб'єктом суверенної влади. З цієї точки зору про державну владу можна говорити як про самодержавну, не персоніфікуючи цю владу в особі монарха або іншої аналогічної особи. Суверенітет, або самодержавність, становить невід'ємну приналежність сучасної держави, яка постає як немовби невидима (неперсоніфікована) юридична особа. Держава та громадянське суспільство До середини XVIII ст. європейські політичні мислителі використовували термін "громадянське суспільство" для описання політичної асоціації, члени якої підпорядковані певним законам, завдяки чому в державі забезпечується мирний порядок та нормальне правління. У цій традиції "громадянське суспільство" та "державу" розглядали як синоніми. Бути членом громадянського суспільства означало бути громадянином, тобто членом держави, який поводиться відповідно до її законів та утримується від антидержавних вчинків, які завдають шкоди співгромадянам. Таке розуміння громадянського суспільства можна знайти у Юма, Руссо, Канта. У другій половині XVIII ст. традиційні уявлення про громадянське суспільство починають переглядати. На середину XIX ст. стає остаточно ясно, що громадянське суспільство та держава — це не одне й те саме. Першим кроком до розділення понять "держава" та "громадянське суспільство" стала спроба виправдати статус суверенної (централізованої та конституційної) держави й водночас захистити права соціальних груп, які утворюють громадянське суспільство. Ці спроби й призвели до того, що класична концепція дала "внутрішню тріщину". Наприклад, у фізіократів (фр. physiocrates від грецьк. physis — природа + kratos — влада; французькі економісти другої половини XVIII ст., які визнавали землю та землеробство єдиними джерелами багатств, а землеробську працю — єдино продуктивною працею) спостерігаємо тенденцію протиставляти так зване природне суспільство, під яким розуміли сферу економічних відносин, суспільству політичному. Наступний крок у переосмисленні сутності громадянського суспільства пов'язаний з доведенням того, що громадянське суспільство має законне право захищати себе від держави. Це доведення було соціально зумовлене Американською та Великою Французькою революціями, які породили ідеологів соціальної рівності, громадянських свобод та конституційних форм правління. Коли стало очевидним, що держава та громадянське суспільство не є тотожними, особливий наголос було зроблено на переоцінці ролі держави у житті суспільства. Маркс запропонував розглядати державу як інструмент у руках панівного класу для придушення та експлуатації інших верств населення та як класову форму організації економічного життя суспільства. Його опоненти вказували передусім не на репресивні функції держави, а на організаційні, вважаючи, що держава повинна регулювати й контролювати за допомогою політичних, правових та адміністративних засобів життя громадянського суспільства. Найяскравіше цю ідею виражено у працях консервативних німецьких політичних філософів, яких насторожувала та відлякувала надмірна революційність аргументів тих, хто наполягав на відокремленні громадянського суспільства від держави. Кін не згодний з марксистським твердженням про те, що громадянське суспільство належить пов'язувати виключно з капіталістичною стадією товарного виробництва та обміну. На його думку, таке тлумачення недостатнє та однобічне, оскільки не враховує внутрішніх закономірностей політичного розвитку європейського суспільства (включаючи релігійну Реформацію), який звільнив людину від багатьох не тільки релігійних, а й політичних догм. Страх перед тим, що громадянське суспільство буде поступово придушене новими формами державного регулювання, веде до пошуків політичної системи, яка гарантувала б стабільне представницьке правління та суспільні свободи. З особливою наполегливістю ця тема звучить у англійських, американських та французьких політичних мислителів, які застерігають сучасні їм нації від загрози нового деспотизму —деспотизму виборної держави. Людству давно відомі державні утворення, пише американський дослідник X. Даалдер, проте термін "держава" у макіавеллівському розумінні й та реальність, яку він відображає, з'явилися порівняно недавно у соціально-політичній літературі. У зв'язку з цим з історичної низки соціальних організацій та систем управління виокремлюється держава як специфічна система управління. На думку Даалдера, для європейських держав (починаючи з VI ст.) характерними є такі риси: 1. Поділ церковної та світської влади, започаткований доктриною "двох мечів" папи Геласія (492—496). Цю доктрину ідеологи світської влади тлумачать так: монархи отримують свою владу не від папи як посередника між Богом та людьми, а безпосередньо від Бога. 2. Утвердження поняття державного суверенітету, який означає, що ніяка зовнішня сила не має права приймати політичні рішення всередині території певної держави й ніхто всередині цієї території не має права на державні рішення, крім монарха (суверена). 3. Обґрунтування принципу прямого правління, завдяки якому піддані отримують можливість стати громадянами. Іншими словами, для сучасної держави характерні безпосередні зв'язки між урядом та громадянами (скажімо, без посередництва церкви або якої-небудь партії). 4. Відособлення державного та особистого, що передбачає розвиток судів для контролю та регулювання суспільних відносин. 5. Зростання соціальної значущості права й ототожнення його з юридичним вираженням влади суверена (наприклад, король може встановлювати закон, але сам він не може бути вищим за закон). 6. Збільшення соціальних інституцій, які здійснюють державне управління. 7. Дедалі ширше втручання держави у суспільні та економічні справи за допомогою бюрократії. 8. Розмежування понять "держава" та "суспільство" ("громадянське суспільство"). Відособлення суспільства від держави сприяє зростанню значення індивідуума як політичного агента. Ідея правової держави та її реалізація У процесі усвідомлення відмінностей між державою та суспільством формувалася ідеологія правової держави, згідно з якою держава має бути органом права, що забезпечується конституцією та відповідними їй соціальними інституціями.* Засадовою для ідеї правової держави є соціально-філософська доктрина про те, що влада має здійснюватися тільки в ім'я всезагального блага. Щоб зрозуміти смисл цієї ідеї, слід враховувати, що державознавці Нового часу виокремлювали три головні гілки державної влади: законодавство, суд та управління. Під законодавством розуміли діяльність державної влади, спрямовану на встановлення юридичних норм. Суд тлумачили як діяльність державної влади щодо захисту та відновлення права у конфліктних випадках. А ось у розумінні суті державного управління було чимало різночитань та суперечок. Деякі вчені навіть відмовлялися наводити позитивне визначення державного управління і вважали за краще говорити про нього за допомогою негативних характеристик, указуючи, наприклад, що цей тип управління є діяльністю, яка залишається по вирахуванні законодавчої та судової. До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. politeia — державний устрій). Управління у "поліцейській державі" у принципі заперечувало самовизначення особистості та соціальних груп, оскільки цілком ґрунтувалося на засадах усезагальної та всепоглинаючої опіки держави над особистістю та суспільством. На зміну концепції та практиці "поліцейської держави" прийшла ідеологія ліберальної держави, яка виражала інтереси третього соціального стану, або класу заможних городян, тобто буржуазії, в руках якої було зосереджено значний грошовий капітал та у середовищі якої процвітала самостійна духовна культура, незалежна від церкви та держави. Під тиском буржуазії управління як поліцейство було повалене, й запанувала система буржуазно-ринкового лібералізму. Вона означала невтручання державної влади в економічне та духовне життя енергійного, підприємливого та буржуазно мислячого індивідуума. В Англії ліберальна система державного невтручання у господарські справи установилася у XVIII ст., на європейському материку після Великої Французької революції. Ліберальна доктрина пішла незрівнянно далі ліберальної практики державного невтручання у соціально-економічну життєдіяльність. Ця доктрина проголосила абсолютне невтручання державної влади в економічне та духовне життя окремої людини. Завдання держави ліберальна теорія вбачала не в управлінні, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вважали забезпечення особистої свободи, тобто усунення будь-яких зазіхань на свободу буржуазного індивідуума. Саме у цьому розумінні ліберальна доктрина замінювала "поліцейську державу" державою правовою. З наростанням конфліктів у буржуазному громадянському суспільстві та зростанням свідомості незаможних класів невтручання держави в соціально-економічні відносини загрожувало постійними порушеннями соціальної рівноваги. У зв'язку з цим державна влада виявилася змушеною дедалі частіше втручатися в соціально-економічне життя, послаблюючи дух вільної конкуренції й допомагаючи соціально слабким групам, прошаркам, класам. У такий спосіб відбувалося становлення нової функції державної влади — функції соціальної політики. Водночас на роль "четвертої влади" у суспільстві почали претендувати профспілки, які у сучасних промислово розвинутих капіталістичних країнах уже утвердилися de facto у такій ролі. Нова ідеологія втручання держави в економічне та духовне життя суспільства істотно відрізнялася від старої ідеології поліцейської держави. Відповідно до цього й відбувається відмова від попереднього терміна "поліція", який набув вельми негативного значення щодо системи державного управління складними соціальними процесами, й державознавці починають говорити про управління як адміністрування. Водночас відбувається відмова й від поняття правової держави в його попередньому лібералістичному тлумаченні. Ідеологи нової генерації визнають за краще говорити про цілі державного будівництва, використовуючи висловлювання "культура", "культурне будівництво", "культурна діяльність держави", тим самим підкреслюючи гуманістичний, а не поліцейський характер сучасно) їм буржуазної держави. Відтепер правовою визнають державу не з точки зору її цілей, а з точки зору форм та способів її соціально-політичної діяльності. Інакше кажучи, істотним для правової держави періоду державно-монополістичного капіталізму є питання не про те, на що спрямовано діяльність держави, а про те, як держава править. Правова держава потрібна, щоб обмежити свавілля можновладців. Вона втілює у собі принцип розділення держави та суспільства в ім'я інтересів суспільства, для якого держава є важливим інструментом, і нічим більше. Учениця та співробітниця відомого угорського марксиста Д. Лукача, викладач політології у Новій школі соціальних досліджень (Нью-Йорк) А. Хеллер, полемізуючи з ортодоксальними марксистами та представниками крайніх правих, вказує на те, що саме формально-правовому характерові сучасної держави (правової держави) нинішні демократичні інституції зобов'язані своєю міцністю та стабільністю. Під формально-правовим характером сучасної демократії вона має на увазі передусім відносне (не абсолютне) розділення держави та суспільства. При цьому одні й ті самі демократичні принципи рівною мірою є засадовими як для "ідеального типу" капіталізму, так і для "ідеального типу" соціалізму, оскільки встановлюють приблизно однакові способи конституційно-правового розв'язання соціальних проблем та подолання соціальних конфліктів, хоча й відрізняються своїм конкретно-історичним смислом, який визначений національним характером тієї чи тієї держави, відповідними культурними цінностями, особливостями соціальної структури, господарського життя тощо. Волюнтаристські спроби замінити формальну демократію ("буржуазну демократію", згідно з ортодоксальною марксистською термінологією) реальною демократією (наприклад, "пролетарською"), поєднавши державу та суспільство у деяку тотальність під егідою якої-небудь партії крайнього лівого або крайнього правого спрямування, ведуть до відмови від демократії взагалі. Першим документом, який закріпив принципи формальної демократії, була американська Декларація незалежності. Проте ця Декларація містила лише конструктивну ідею, яку ще належало реалізувати. Наступна її реалізація стала завоюванням робітничих партій, профспілок та феміністських рухів. Політичні страйки XIX ст. були безпосередньо спрямовані на реалізацію формальної демократії. На думку Хеллер, не капіталізм зробив формальну демократію універсальною, а боротьба проти капіталізму, що призвела до появи державно-монополістичного капіталізму, змушеного зважати на факт існування правової держави й підпорядковувати себе її правилам та законам. Злившися з державою, націленою на демократизацію суспільного життя, він прийняв відповідні "правила гри". Хоч би як інтенсивно не вели боротьбу з капіталізмом у тій чи тій країні, більшість трудівників, за словами Хеллер, ніколи не ототожнює капіталізм з формальною демократією. Таке ототожнення характерне радше для ідеології ліворадикальних інтелектуалів, які, спираючись на традицію, що йде від К. Каутського (1854—1938), одного з лідерів та теоретиків німецької соціал-демократії, зарозуміло вважають, що сам робітничий клас не в змозі усвідомити свої справжні потреби та інтереси. А якщо так, то напоумити "темні" робітничі маси повинні інтелектуали, які мають "єдино правильне наукове знання" про те, як функціонує суспільство та куди йому слід рухатися. Про небезпеку подібного елітарного мислення, пише Хеллер, свого часу попереджала Р. Люксембург (1871 — 1919), видатний діяч німецького, польського та міжнародного робітничого руху, хоча й не могла передбачити, що заміна формальних демократичних гарантій "єдино правильним вченням" призведе не просто до свавілля жменьки інтелектуалів в особі російських більшовиків, а до захоплення влади найжахливішим диктатором. За умов формальної демократії помилковий крок у принципі може бути виправлено, натомість за умов панування "єдино правильного вчення", яке вважають панацеєю від усіх лих і яке не припускає альтернатив, таке виправлення стає неможливим. Маркс, за словами Хеллер, виходив з того, що комуністичне суспільство — це всесвітнє суспільство без держави. У такому суспільстві саме по собі відпадає питання про відносини між громадянським суспільством та державою. Комуністичне суспільство в утопічних прожектах Маркса — це безкласове, а отже, й соціально безконфліктне суспільство, в якому не можуть існувати різні соціальні інтереси. Стосовно цього комунізм протистоїть соціалізмові, намагаючись перетворити його на першу фазу єдиної комуністичної формації, яку (фазу) слід щонайшвидше подолати та увійти до царства "всезагальної свободи", обтрусивши із своїх ніг порох народоправ'я (демократії). Якщо відмовитися від подібних комуністичних утопій, близьких до релігійних міфів, то демократичний соціалізм, на думку Хеллер, — не якась вигадана соціальна модель, оздоблена демократичними гаслами, а цілком реальна та життєва модель соціально-державного устрою, яка має на увазі подальший розвиток та трансформацію громадянського суспільства. Під впливом економічних та соціальних криз сучасні демократичні держави стали на шлях регулювання соціально-економічних процесів. Література Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (02.09.2016)
Просмотров: 292 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: