РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціологія права: порівняльне право - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Порівняльне право 2. До питання про головні етапи юридизації суспільного життя 3. Правова система, судова практика та політика 4. Громадська думка та соціологія права 5. Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу Порівняльне правознавство остаточно було конституйоване як самостійна галузь досліджень на зламі XIX—XX ст. Разом з тим було визнано та введено до наукового лексикону термін "порівняльне право". Це свідчить про те, що порівняльно-історичний метод є винятково важливим інструментом пізнання в юридичній науці. Будучи пов'язаним з принципом історизму, який є одним з центральних принципів гуманітарних наук, порівняльно-історичний метод виводить на проблематику соціології права, яка розглядає свої предмети в соціальній динаміці та соціальній зумовленості. Як відзначав Давід, порівняльне право показує безліч праворозумінь, ознайомлює із суспільствами, в яких відсутнє європейське розуміння права, в яких право тісно пов'язане з релігією й становить найпотаємнішу її частину. Нема потреби говорити про убозтво та вузькість тієї філософії права, яка базована на вивченні тільки свого національного права. Порівняльне право сприяє розвитку соціології права і загальній теорії права, оскільки показує історичне походження правових класифікацій, соціальну та політичну зумовленість державних інституцій тощо. Таким чином, порівняльне право покликане відіграти значну роль в оновленні правової науки, у виробленні нового міжнародного права, яке відповідає умовам сучасного світу. Порівняльне право багато хто розглядав і продовжує розглядати як один з аспектів соціології. У цьому є своя слушність, оскільки порівняльне право, як і соціологія, намагається встановити, якою мірою право визначає соціально значущу поведінку людей та ті соціальні функції, які люди визнають за ним як за винятково важливою суспільною інституцією. Тому для соціологів права відкриваються широкі перспективи для порівняльних досліджень правових систем минулого та сучасного, виявлення зв'язків права з іншими соціальними інституціями, рівня впливу права на суспільне та державне життя, на розв'язання міжнародних проблем тощо. До питання про головні етапи юридизації суспільного життя Історично юридизація (термін "юридизація" є відносно новим та незвичним для юристів пострадянських республік, але він уже увійшов до лексикону західних вчених, на що не можна не зважати. За допомогою цього терміна підкреслюють процес активного впливу юридичної думки та практики на соціальне життя у масштабах держави) життя буржуазного суспільства пройшла, згідно з Ю. Хабермасом, чотири етапи. Перший етап пов'язаний з виникненням буржуазної держави, яка формувалася у Західній Європі у період абсолютизму. Другий — етап конституційної держави. На третьому етапі маємо справу з демократичною конституційною державою, яка сформувалася в Європі та Північній Америці під впливом Великої Французької революції. Четвертий етап пов'язаний з існуванням соціально-демократичних конституційних держав, які з'явилися в Європі у XX ст. Розвиток права у Західній Європі в період абсолютизму відбувався як інституціоналізація двох важливих засобів регулювання суспільних відносин — економічних (гроші) та державних (влада), що в остаточному підсумку призвело до поділу економіки та держави на дві самостійні підсистеми. Буржуазна держава, заохочуючи підприємницьку ініціативу, створила політичний порядок, у рамках якого феодальне суспільство трансформувалося у ринковий капіталізм. Цивільне право стимулювало розвиток договірних відносин товаровласників. Публічне право закріпило суверенітет держави у царині правотворчості, її монополію на примушування до виконання юридичних приписів. Цей суверенітет почали розглядати як володіння засобами формування громадянського суспільства. На другому етапі склався конституційний механізм виконавчої влади, який пов'язував її правовими формами та бюрократичними процедурами. Буржуазний порядок цивільного права було доповнено принципом адміністративної легальності, тобто принципом панування права. Цей принцип став гарантією від довільного втручання державної адміністрації в особисте життя громадян. На третьому етапі відбулася демократизація конституційної влади, і громадяни отримали права участі у політичному житті держави, що було закріплено та розвинено на четвертому етапі. Соціальна держава зробила у сфері економіки те саме, що відбулося на перших двох етапах юридизації в адміністративному управлінні та законодавстві. Вона закріпила гарантії трудящих від свавілля підприємців. Так у процесі історичної еволюції формувалося право як особлива соціальна інституція, яка функціонує у рамках певних юридичних норм. Право як соціальна інституція не створює нових соціальних відносин, не формує їх безпосередньо, а лише регулює чинні й у процесі цієї регуляції справляє побічний вплив на формування соціально-правових відносин у державі. Таким чином, юридизація чинних відносин — це встановлення правових інституцій, які є гарантами стабільності суспільства у масштабах правової держави. Правова система, судова практика та політика Один з найвідоміших представників сучасної соціології права німецький вчений Н. Луман, вивчаючи зміни у правовій системі, зумовлені політичним втручанням, показує, що політичні зловживання правом як засобом соціальної інженерії змінюють його внутрішню структуру аж ніяк не у кращий бік. Згідно з Луманом, теорія суспільства як функціонально диференційованої соціальної системи дає змогу розглядати право як одну з його функціональних підсистем. Остання водночас є у певному розумінні саморегульованою системою, проте у царині законотворчості вона підлягає політичному контролю. І все ж таки правова система відтворює себе тільки у правовий спосіб, враховуючи реальну правову практику у вигляді тих чи тих правових подій (конкретні юридичні рішення тощо). Із сказаного випливає, що правова система функціонує водночас і як закрита (нормативно закрита), і як відкрита (пізнавально відкрита, відкрита для політичних впливів) система. Баланс між відкритістю та закритістю є запорукою нормального функціонування її. Правова система не може нормально функціонувати тільки у тому разі, якщо впливи зовнішнього середовища стають надмірними. Наприклад, політичний вплив (передусім через законодавчі нововведення) може досягти певної межі, за якою правова система буде нездатною відтворювати нормальну правову практику як реалізацію встановлених норм. За умови державного інтервенціонізму у сфері права може відбуватися вихід правового (законодавчого) регулювання за межі права, яке охороняє певні царини суспільних відносин від втручання держави, а це вкрай негативно позначається на природі цих відносин і на самому праві, яке впродовж тривалого часу вперто й наполегливо завойовувало сфери свідомої людської діяльності. Громадська думка та соціологія права Ще відносно недавно юристи, як правило, не займалися соціологічними дослідженнями, а соціологи далеко не завжди пристойно володіли методами та прийомами юридичного аналізу різних документів. Тільки на початку XX ст. в Європі почали здійснювати більш-менш регулярні дослідження та збирати відповідний матеріал, який становить інтерес для юристів, соціологів та філософів права. Перші зародки традиції соціологічного підходу до права пов'язані з діяльністю не стільки власне соціологів, скільки юристів, які через специфіку своєї професії частіше стикалися з різними соціальними документами, що відображають багатоманітні тенденції та масоподібні явища у житті суспільства. Показовим є і той факт, що значну частину учасників 1-го конгресу Міжнародного інституту соціології (1894) становили юристи, які одними з перших оцінили на власному досвіді потужність громадської думки і звернули увагу соціологів на цей феномен, який набув у XIX—XX ст. значного політичного сенсу. Настільки значного, що багато які сучасні соціологічні установи сьогодні працюють виключно над аналізом громадської думки. Свого часу видатний російський юрист та блискучий судовий оратор А. Коні (1844—1927) підкреслював, що небезпеки, які загрожують виробленню правильного судового вироку, можуть походити далеко не завжди від особистих якостей судді. Навряд чи хто-небудь наважиться заперечувати те, що накази, які надходять у тій чи тій формі від можновладців, та загроза можливого усунення судді не тільки від конкретної справи, а Й від справ узагалі, а також впливові прохання та навіювання здатні породити у судді почуття тривоги та страху за своє становище, кар'єру, долю. Проте Коні не обмежується констатацією загальновідомих істин. З усією серйозністю він указує й на такий чинник зовнішнього впливу на суддів, як тиск з боку громадської думки. Поняття "громадська думка" безпосередньо стосується понять "конституційна держава", "суверенітет", "міжнародне право", "звичаєве право" та інших юридично важливих понять, а не тільки фіксує зв'язок діяльності суддів або адвокатів з навколишнім суспільним середовищем. Аналіз поняття "громадська думка" дає змогу виявити ті приховані механізми, які змушують юристів звертатися до соціології й брати активну участь у розробці її методологічного інструментарію. Поняття "думка" (тут у значенні "гадка") — передусім філософське, давно вкорінене у "науці наук". Вперше на нього звернули увагу ще давньогрецькі філософи, які розрізняли гадку та знання. На ранніх стадіях розвитку давньогрецької філософської думки розмежування гадки та знання було зумовлене уявленнями про "точність" божественного знання та "приблизність" знань людини. Пізніше градуювання знання почали співвідносити з рівнями буття (чуттєве буття мінливого світу речей, яке відображене у наших гадках та здогадках про світ; надчуттєве буття умосяжного світу). У давньогрецького філософа Платона поняття "гадка" займає проміжне положення між істинним знанням (істинне буття) та незнанням (небуття). У платонівському тлумаченні гадка — царина віри та здогадок людини, яка має справу з мінливим світом речей. Наступний крок в аналізі змісту поняття "гадка" зробив Арістотель, згідно з яким знання поділяється на безпосередньо-інтуїтивне та дискурсивне (пізньолат. discursivus від discursus — міркування, доказ, аргумент, логічно обґрунтоване, опосередковане знання). У свою чергу дискурсивне знання поділяється на аподиктичне (грецьк. apodeiktikos — вірогідне, неспростовне, логічно доказове, ґрунтоване на логічній необхідності) та діалектичне (ймовірнісне). На відміну від аподиктичних, діалектичні судження передбачають можливість протилежного тому, що у них стверджено. Аналізом діалектичних суджень (суджень ймовірності) займається модальна логіка. Таким є філософський погляд на проблему гадки (ймовірнісного знання), який, до речі, неявно присутній і у соціологічних тлумаченнях поняття "громадська думка". Але додаткове слово "громадська" надає поняттю "думка" (у значенні "гадка") ціннісного характеру, й не просто ціннісного, а ціннісного з політичної та економічної точок зору, якщо враховувати державне управління суспільними процесами та явищами. Можновладці особливо починають зважати на громадську думку тоді, коли на роль суверена висуває претензії суспільство під егідою поняття "народ", тобто тоді, коли порушують питання про представницьку владу. А це питання має конкретний політико-правовий смисл. Іншими словами, проблема громадської думки так чи так має юридичне підґрунтя. Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу Істотний вплив на формування політико-правових уявлень про громадську думку справила Доктрина конституційної держави, яка поширилася з Англії на континентальну Європу в середині XVIII ст. Ця доктрина ставила собі за мету захист прав особи та соціальних груп від абсолютизму королівської влади. Засобами для досягнення зазначеної мети були: 1) обмеження державної влади позитивними законами; 2) обмеження органів влади розподілом окремих функцій державної влади між різними органами за умови, що жоден з них не стане необмеженим представником державної влади; 3) визнання за громадянами певних юридичних прав, у тому числі права участі у законодавстві та державному управлінні. Захист громадянських та політичних прав особи привів одного з представників конституційної доктрини першої половини XIX ст. Б. Констана (1767—1830), відомого французького письменника, публіциста та політика, до заперечення ідеї безмежності суверенітету. Згідно з ним, помилково вважати, що суспільство загалом має безмежний суверенітет стосовно своїх членів. Юрисдикція суверенітету закінчується там, де починаються індивідуальне життя та особиста незалежність. Суспільство, яке переступає межі прав окремої людини, є неповноцінним та деспотичним. Руссо знехтував цією істиною, і в результаті його суспільна угода, що передбачає цілковите й безумовне відчуження всіх прав людини на користь суспільства, стала найжахливішим ідеологічним помагачем будь-якого роду деспотизму, що й продемонструвала Велика Французька революція. Поняття прав громадянської свободи було розвинене тільки за Нового часу. Уперше воно з'являється у XVII ст. завдяки англійським конгрегаціоналістам та індепендентам, які проголосили як природні та недоторканні для держави права громадянина (передусім право релігійної свободи (свободи віросповідання), а потім і низку інших прав). Коли наприкінці 2-ї Англійської революції (а фактично державного перевороту 1688—1689 pp.) ці права було остаточно визнано за англійськими громадянами Біллем про права 1689 p., вчення про права громадянської свободи набуло розвитку у працях видатного англійського філософа XVII ст. Дж. Локка та відомого англійського юриста В. Блекстона (1723—1780). Уявлення про наявність у громадян особливих прав вільної сфери діяльності, в яку держава не повинна втручатися, були перенесені в Америку англійськими колоністами, й у 1776 р. їх проголосили як особливі декларації у конституціях утворених у Північній Америці штатів (держав). Ці декларації стали прототипом знаменитої французької Декларації прав людини та громадянина, виданої 1789 Б. Констан, який надавав особливого значення правам громадянської свободи, вважав, що народи Нового часу цими правами обмежили всемогутність держави. У правах громадян він убачав межу державного суверенітету. ВИСНОВКИ 1 Соціологія права є відносно самостійною науковою дисципліною, яка виникла під впливом розвитку соціології та соціальної філософи, представники яких указали на необхідність дослідити не тільки "внутрішню" проблематику права, а й функціонування самого права як особливої соціальної інституції в системі інших соціальних інституцій, що історично розвиваються. 2 До соціології права примикає філософія права, але при цьому їх не можна ототожнювати, оскільки філософію права цікавлять передусім загальні питання взаємовідносин особи, суспільства та держави, причому розглядає ці питання вона крізь призму понять "суше", "належне", "вибір", "доцільне", "правосвідомість", "моральна свідомість", "індивідуальне", "загальне" тощо. Соціологія права також робить засадовими взаємовідносини особи, суспільства та держави, але аналізує ці взаємовідносини у контексті понять "ситуація", "стан справ", "обов'язок", "законність", "громадянський обов'язок", "моральний обов'язок", "володіння", "власність", "влада", "соціальна інституція", "соціальна діяльність", "соціальна структура", "громадська думка" тощо. 3 Соціологія права, будучи тісно пов'язаною із соціологією релігії, політики та політичною економією, змушена передусім турбуватися про специфіку свого методологічного забезпечення, щоб зберігати певну незалежність там, де її інтереси перетинаються з дослідницькими інтересами суміжних дисциплін. Специфіка методології соціології права полягає в тому, що ця методологія націлена у першу чергу на порівняльно-історичне вивчення права як соціальної інституції, яка має своє особливе генетичне коріння та свою особливу структуру. Оскільки порівняльно-історичний метод пізнання широко використовується в інших соціологічних дисциплінах, у кожному конкретному випадку відмітні риси цього методу визначено досліджуваною предметною цариною. ЛІТЕРАТУРА Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем. — М.: Прогресе, 1990. — 806 с. Давид Р. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1988. - 496 с. Зорькин В. Д. Позитивистская теория права в России. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. - 269 с. Исаев И. А., Золотухина И. М. История политических и правовых учений России XI - XX вв. - М.: Юрист, 1995. - 378 с. Каленскии В. Г. Государство как объект социологического анализа. — М.: Юридическая литература, 1977. — 182 с. Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 19X6. — 351 с. Кудрявцев В. Н., Калширчук В. П. Современная социология права. — М.: Юрист. 1995. - 297 с. Кульчар К. Основы социологии права: Пер. с вен г. — М.: Прогресс, 1981. — 256 с. Лапаева В. В. Конкретно-социологические исследования в праве. — М.. Юридическая литература, 1987. — 144 с. Ноэль-НоСшан Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания: Пер. с нем. — М.: Прогресс-Академия, Весь Мир, 1996. — 352 с. Подгурецкий А. Очерк социологии права: Пер. с польск. — М.: Прогресс. 1974. — 328 с. Пэнто Р., Гра вит ц М. Методы социальных наук: Пер. с фр. — М.: Прогресс. 1972. - 608 с. Сабо И. Основы теории права: Пер. с венг. — М.: Прогресс, 1974. — 270 с. Спиридонов Л. И. Социология уголовного права. — М.: Юридическая литература. 1986. - 236 с. Суслов Ю. А. Конкретные исследования и развитие социологии права. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1983. — 143 с. Тилле А. А., Швеков Г. В. Сравнительный метод в юридических дисциплинах. — М.: Высш. шк., 1978. - 200 с. Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права. — М.: Юрист, 1996. - 576 с. Шегорцов В. А. Социология правосознания. — М.: Мысль, 1981. — 174 с. Яковлев А. М. Право и социология. — М.: Юридическая литература, 1975. — 112 с. Яковлев А. М. Социология экономической преступности. — М.: Наука, 1988. — 256 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (05.09.2016)
Просмотров: 321 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: