РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціологія особистості - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціологія особистості План Поняття і сутність особистості. Структура особистості як соціальна проблема. Основні напрямки досліджень механізмів регуляції життєдіяльності людини. Соціологія особистості — галузь соціології, яка вивчає особис-тість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот. Поняття «особистість» давні римляни запозичили в ет-русків. Латиною воно означало — «персона». Римляни нази-вали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащадків. З цією маскою безпосередньо пов'язували ім'я, індивідуальні права і привілеї, які передавалися від батька до сина. З часом це поняття означало маску на обличчі актора, а також викори-стовувалося як ознака суспільної функції помітних та видат-них людей, діяльність яких стосувалася сфери політики землеробства, різних галузей творчості та військових справ. На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представни-ки античної філософії здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння». Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі й тіла. Вель-ми цікаво розгортає уявлення Платона про «світову душу» Плотін. Згідно з його теорією душа єдина за своєю сутністю і тільки на рівні окремих явищ нібито розпадається на індив-ідуальні душі. Започатковане епохою Відродження нове бачення люди-ни як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопо-ширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта про існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчен-ня існування людини (cogito ergo sum) було покладено в ос-нову уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідо-містю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослід-ників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізич-ної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми. Так, багато фахівців психологічного спрямування стверджують, що пріоритетна роль у пізнанні особистості належить психології. Залежно від орієнтації вчених поняття «особистість» розкривається переважно у трьох основних аспектах: 1. Як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів, вольових актів, установок та інших ознак. 2. Як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адапта-цію і виживання. 3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше, найвище в природі та соціальному бутті. Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на со-ціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід нерідко призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях. Поняття «індивід» допомагає глибше зрозуміти ознаки, за якими людина відрізняється від інших живих істот. На соціальному рівні загальне поняття «людина» конкретизу-ється через уявлення про конкретну людину, тобто індивіда певного зросту, статі, маси, віку, освіти та інших предмет-них ознак. Сутність людини у широкому соціальному контексті відоб-ражає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи кожного окре-мого індивіда і потенційними можливостями індивідуальностей відтворювати і змінювати не тільки себе, але й увесь світ. Тобто поняття особистості — це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізову-вати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко» вільно, активно і творчо чи, навпаки, — підневільно і пасив-но, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму. Безвідносного поняття «особистість» існувати не може, бо сутність людини завжди «прив'язана» до того чи іншого рівня розвитку суспільства, який відображає характер ви-робничих процесів та стосунків між людьми, тип політично-го устрою держави і ставлення до культурних цінностей. Осо-бистість, таким чином, безпосередньо і водночас опосередко-вано бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім'я, навчальні, трудові, наукові колективи, рухи, партії, органі-зації), так і соціального універсуму загалом, бо так чи інак-ше наслідки діяльності окремої особи чи їх спільнот познача-ються на стані соцієтальних (глобальних) процесів життє-діяльності людства. Певна річ, світосприйняття дитини чи підлітка суттєво відрізняється від бачення світу зрілими людьми. Не менш суттєва залежність цінностей і поведінки людей від низки об'єктивних чинників, детермінуючих процеси формування особистості: вояк чи робітник принципово інакше оцінюва-тимуть одне й те саме явище, ніж проповідник чи науковець і, певна річ, інакше діятимуть. Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових частин її суті потребують розуміння того, що особистість од-ночасно є і ціле, і лише частина цілого, виступає носієм доб-рих, прогресивних рис і злих сил, відживаючих тенденцій. Так, одна і та сама людина може бути доброю, розумною, чуйною, кваліфікованим працівником, активним провідни-ком певних ідей, залишаючися водночас заповзятим против-ником нових технологій, засобів виробництва, жорстокою і невдячною до своїх батьків, носієм підступних, злих намірів» Дослідження структури особистості належать де новітніх галузей комплексу наук про людину і суспільство, Становлення цього напряму пізнання має давню історію, гли-боке і ретельне дослідження якої очікує свого часу. Донедав-на на монополію у пізнанні структури особистості претенду-вала психологія. Зрозуміло, що штучне обмеження такої інтег-ральної проблеми, як особистість предметом, лише однієї на-уки позбавляло можливості системного і комплексного пізнан-ня її структури. Структура особистості як соціологічна проблема потребує визначень з усвідомленням «обсягів» особистості. Саме відповідь на питання, якою була особистість раніше, якою постає вона в конкретний час і що її очікує в майбутньому, допоможе краще зрозуміти реально існуючі можливості лю-дей творити дійсність, перетворювати себе і світ. Невпинні спроби людства змоделювати всесвіт породили уявлення про форми руху матерії. Сьогодні відомо, що модель реально існу-ючого всесвіту охоплює сім форм руху матерії, структура яких розкриває зміст неорганічної, органічної та духовної приро-ди. Зокрема, неорганічну природу розкриває взаємодія струк-турно впорядкованих механічних, фізичних форм руху ма-терії. Органічна природа представлена геологічною (Земля та інші космічні тіла), ботанічною (світ рослин) і зоологічною (світ тварин) формами руху. Духовна природа перебуває ще у початковій фазі становлення і на сьогодні відома лише одна — соціальна форма руху матерії, яка започатковує собою про-цеси розгортання уявлень про особистість. Поза соціальним середовищем людина позбавлена мож-ливості визначити сенс свого життя, хоча спрямованість дій, що виходять з нього, може мати протилежний характер: одні вбачають сенс у служінні істині, інші — у служінні шлунку; одні — у розвитку культури, інші — у її винищенні. В ос-танні десятиліття, наприклад, все більшого поширення набу-ває соціальний феномен групового, колективного, інституційного і навіть державного егоїзму, що, безумовно, дефор-мує склад думок, почуттів і дій людини. Однією з найактуальніших і практично недосліджених залишається проблема якісно різних структур детермінації соціокультурних параметрів становлення і змін особистості. Йдеться про залежність рівнів емоційної, інтелектуальної, почуттєвої і розумової культури особистості від характеру освоєння нею різних пластів духовності соціального середо-вища. Сфера соціокультурних явищ як по горизонталі, так і по вертикалі не повинна розглядатися як щось однорідне, позбавлене реальної можливості «піднімати» окрему осо-бистість до вершин світової цивілізації або «опускати» її до стилів мислення і дій, давно пройдених людством. Найповніше відносини особистості й суспільства виражає поняття «соціалізація», однією з найпоширеніших форм якої є адаптація. Адаптація - пристосування індивіда до умов існування різних со-ціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Відносини окремої особистості й різних соціальних струк-тур мають діалектичний характер і нагадують відносини між частиною і цілим, між людиною і світом. Цьому розумінню передували уявлення про особистість як аморфно-пасивне утворення, що лише реагує на зовнішні подразники. У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють соціальні норми. Для соціології особливо важли-во розкрити механізми їх впливу на діяльність особистості. В перекладі з латини «норма» — правило, взірець. Вона є засо-бом соціальної регуляції та контролю діяльності суб'єктів со-ціального буття. Формуються соціальні норми з урахуван-ням історії становлення і розвитку людства загалом, окре-мих держав, їх спільнот, інститутів, колективів, організацій та інших структур. Необхідною умовою формування со-ціальних норм є сукупність економічних, географічних, пра-вових, етнічних, культурних та побутових ознак становлен-ня окремих соціальних структур та їх сукупностей. Саме соціальні норми формують уявлення людей про не-обхідне і можливе, прийнятне і неприпустиме, схвальне і осудливе. Формуючись протягом століть, соціальні норми виконують функції відтворення людського роду, збереження моральних устоїв, контролю певного типу інституційного ус-трою соціальних організацій тощо. Соціальні норми безпосе-редньо впливають і на процеси мислення й характер дій осо-бистості. Визначаючи зміст установок та диспозицій, соціальні норми виконують також функції упорядкування, диференці-ації та інтеграції відносин між окремими людьми та їх со-ціальними угрупованнями. Так, виховання людей у тій чи іншій системі поглядів призводить до змістової визначеності Накопичений останніми роками досвід різних шкіл і на-прямів пізнання механізмів життєдіяльності особистості по-требує узагальнення і переоцінки ролі та місця кожного із базових понять. Критерієм і своєрідною призмою їх взаємо-впорядкування повинна бути загальна модель актуального всесвіту. Ця вимога має стати загальноприйнятною, оскіль-ки механізм становлення, змін і функціонування соціального буття в структурі всесвіту в стислій і конкретній формі роз-криває суть механізмів життєдіяльності окремої особистості чи їх сукупностей духовного складу особистості, зокрема формує структурне співвідношення між свідомим та підсвідомим, раціональним і чуттєвим. Нині відомо більше двох десятків досить ефективних для окремих соціальних структур (колективів, корпорацій, країн, установ) систем управління. Серед них концепції управління за цілями, прийняття оптимальних управлінських рішень, урахування ситуаційних обставин, забезпечення наукових принципів і методів, системного підходу тощо. Щодо цього виникають запитання: чи є взагалі сенс вести мову про якусь загальну або справді універсальну управлінську концепцію? Чи відповідають існуючі підходи вимогам пізнання сутності механізмів життєдіяльності особистості? Чи можливо сьогодні науково управляти процесами життєдіяльності особистості? На перше запитання найчастіше звучить ствердна відповідь. Справді, кожен з названих підходів «визрівав» за специфічних умов конкретного соціального організму з усіма його індивідуальними особливостями. Однак помилково було б відмовлятися від використання досить узагальненого дос-віду, спираючись на який людство змогло б розраховувати на справді універсальну концепцію управління соціальними про-цесами. На сьогодні такої уніфікованої концепції не виробле-но. Отже, на сучасному етапі забезпечення необхідних умов існування людей, формування фізично і духовно повноцін-них особистостей вчені мають можливість одночасно вирішу-вати два невіддільних завдання: виробляти найбільш прий-нятну й індивідуальну за своєю суттю концепцію управління соціальними процесами в межах країни, беручи одночасно участь в обґрунтуванні положень і засад універсальної кон-цепції управління. Наступні рівні механізмів саморегуляції життєдіяльності особистості також мають свою форму і соціальний зміст. За-лежно від характеру об'єктивних умов розвитку таких ком-понентів управлінських систем, як прогнозування змін, пла-нування стратегічних і тактичних зусиль, організаційних можливостей, професійної підготовки керівників тощо, фор-муються зміст почуттів, стиль мислення і дій як окремої осо-бистості, так і соціальних спільнот. У типологічне різних соціальних системах розуміння сенсу свого існування, прин-ципи стосунків, мотивація діяльності здебільшого суттєво різняться. Водночас кожна з цих складових — віра, сенс, взаємостосунки, мотивація — є невід'ємними складовими со-ціальних механізмів життєдіяльності людини. Вищеозначені загальні (універсальні) складові механізмів саморегуляції соціальних систем і забезпечення життєдіяль-ності окремої особи потребують розкриття і конкретизації на рівні окремих соціальних утворень. Дуже актуальною для України на рубежі II і III тисячоліть є необхідність визначен-ня змісту соціального ідеалу держави з урахуванням мен-тальності різних верств населення.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (27.07.2016)
Просмотров: 586 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: