РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціологія, історія, історизм - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціологія, історія, історизм План 1. Пропедевтичні зауваження 2. Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст, 3. Біля витоків сучасної історичної науки 4. Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії 5. Новий час і переоцінка ропі науки у житті суспільства. Історія як практично значуща дисципліна 6. Класифікація еволюції історичної науки* Пропедевтичні зауваження* Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських і вчених початку XX ст.* Біля витоків сучасної історичної І науки* Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії* Новий час і переоцінка ролі науки у житті суспільства. Історія як практично значуща дисципліна* Класифікація еволюції історичної науки* Матеріалістичне І розуміння історії: Його сильні та слабкі аспекти & Суперечка про принцип історизму та поява історичної соціології* Сучасні рухи за оновлення історичної науки Пропедевтичні зауваження У наші дні мало хто наважиться стверджувати, що цінність будь-якого наукового дослідження вимірюють тільки тим, наскільки швидко результати пізнавальної діяльності вчених можуть бути практично використані. Історичний досвід навчив людей, що навіть найабстрактніші побудови з часом здатні стати на диво корисними для задоволення практичних потреб. Історія, незалежно від її практичної корисності, має право вимагати собі місце серед наук тією мірою, якою вона обіцяє нам замість простого перераховування подій та зовнішнього описання фактів дати розумну класифікацію та зробити їх осмисленими у рамках певних наукових теорій. Втім, не варто втішати себе ілюзіями й приписувати історичним наукам те, чого вони не можуть дати. А вони не можуть дати людям тих загальновідомих історикам істин, які люди не відчують на своїй власній "шкірі". У цьому розумінні історія нічого не навчає, але не навчає доти, доки ті, хто нехтує історичним досвідом, не понабивають собі гуль, намагаючись "обдурити" історію та самих себе. Тому проблема користі історичного знання виникає завжди у другу чергу, а у першу чергу перед тим, хто обирає собі професію, стоїть проблема суто інтелектуальної виправданості історичної науки. Генерації останніх десятиріч XIX та перших років XX ст. перебували під впливом давно застарілих уявлень про природничі науки, що якнайкращим чином висловив письменник-фантаст Жюль Верн (1828—1905). Поширюючи ці уявлення на всю сукупність духовних багатств, обиватель вважав, що справжня наука має приводити шляхом неспростовних доведень до непорушних істин, сформульованих у вигляді універсальних законів. Це переконання було майже всезагальним. Але, застосоване до історичних досліджень, воно породило у науковому світі дві протилежні тенденції. Представники першої справді вважали можливою науку про еволюцію людства, узгоджену з жюльвернівським ідеалом всесилля наукового знання. Представники іншої тенденції доводили, що історію не можна помістити в рамки фізичних закономірностей. Вони вбачали в ній не стільки наукове знання, скільки якусь естетичну гру. Ці та інші погляди спростувала не тільки жива й часто трагічна історія XX ст., а й ті самі природничі науки, які довели, що світ природи набагато складніший, динамічніший, ніж вважали раніше. Виявилося, що космос можливого значно багатший на реальний потенціал, ніж космос здійсненого. Історія знову була змушена звернутися до власного пізнавального інструментарію й привести його у відповідність до вимог часу, а цей час зажадав переоцінити й техніку історичного аналізу, й власне розуміння історії, й принцип історизму. І саме тут і повинна була сказати своє слово соціологія історії, яка прийшла на зміну філософії історії, але все вийшло значно складніше. Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст, Як відзначають у науковій літературі, про кризу методологічних . засад західної історіографії заговорили у 50—60-ті роки XX ст. такі авторитетні вчені, як Ф. Бродель у Франції, Г. Барраклоу в Англії, Д. Поттер у США, О. Андерле у ФРН та багато інших, хоча ця криза окреслилася ще наприкінці XIX ст. й стала очевидною на порозі XX ст. На початку XX ст. побачила світ праця німецького вченого Е. Мейєра (1855—1930) "Теоретичні та методологічні питання історії", яка була відгомоном полеміки 1896—1899 pp. Полеміка ця виникла з приводу поглядів, висловлених у різних статтях професором Лейпцігського університету К. Лампрехтом (1856—1915), автором багатотомної праці "Історія німецького народу". На думку Мейєра, історія — не систематична наука, оскільки вона не спроможна відсторонитися від безконечного розмаїття одиничних фактів. Слід пам'ятати й те, що скрізь з дослідницькою технікою має поєднуватися творча самодіяльність, внутрішня сутність якої недоступна нашому пізнанню і є первинним, що не підлягає подальшому аналізові, фактом людської природи. Як було підкреслено, цей пункт не бере до уваги матеріалістична теорія суспільно-історичного прогресу. Історія для Мейєра — це "оповідання про безконечну кількість одиничних фактів, які колись мали місце". Він украй негативно ставиться до тих теорій, які запозичують з природознавства поняттєвий апарат, наукові методи й застосовують цей інструментарій до вивчення історичного матеріалу. Усі природничі науки, писав Мейєр, керовані ідеєю закономірності природних процесів і ставлять собі за мету відкриття необхідних причинних зв'язків. Представники цих наук вимагають і від гуманітарних наук (зокрема, від історичних досліджень) пошуків закономірностей у суспільному житті та відображення їх у наукових законах. При цьому одиничні історичні факти зводять до рівня простого підсумовування фактичного матеріалу, з яким ше треба чимало попрацювати, аби належним чином систематизувати та узагальнити його. З такими поглядами на суспільство та живий історичний процес Мейєр абсолютно не згодний, оскільки тоді з історії елімінують усі милі його серцю "індивідуальні моменти" і на перший план виступає вивчення масових, типових явищ, у зв'язку з чим від істориків вимагають вивчення розвитку та функціонування суспільств, класів, соціальних груп тощо, тобто вимагають установлення тісних контактів із соціальною філософією позитивістської спрямованості та соціологією. Особливо його турбує те, що принижують роль випадку в історії, применшують значення вільного волевиявлення та роль особистості у суспільно-історичному житті. Свої претензії Мейєр висуває не тільки до природодослідників та матеріалістів, а й до Лампрехта, який вважає головними соціальними одиницями нації. З точки зору Лампрехта, історія, яка бере до уваги тільки людського індивідуума та суто індивідуальні події, є прикладною психологією. Таким чином, згідно з Лампрехтом, справжнім предметом історії має бути психологія мас, а не індивідуумів, тобто історики повинні вивчати соціально-психічні чинники. Соціально-психічні фази еволюції, підкреслює німецький професор, йдуть одна за одною у певній послідовності; зміна їх не зумовлена ніякими індивідуальними мотивами, але є результатом неперервного зростання психічної енергії цілого народу. Тому кожна фаза випливає з попередньої з причинною необхідністю. Соціально-психічні фази еволюції властиві будь-якій національній історії. Отже, засадовими для класифікації історії того чи того народу мають бути не політичні події, а соціально-психічні чинники. Мейєр без особливого ентузіазму визнає, що історія підпорядкована певним загальним закономірностям, але все ж таки наполягає на тому, що її не можна зводити до них, і дуже скептично ставиться до загальних формулювань, які відображають ці закономірності у формі наукових законів. Йому надзвичайно приємно, що останнім часом філософ Г. Ріккерт у своєму дослідженні історико-методологічної проблематики доходить висновків, які майже цілком збігаються з його власними поглядами. Я можу сміливо сказати, писав Мейєр, що історичні закони існують тільки в ідеалі, тільки як допоміжні постулати. Так само і в сфері масових явищ, досліджуваних у рамках економічної історії, немає ніяких історичних законів, а є лише емпіричні узагальнення, що здійснюються шляхом не дуже обґрунтованих аналогій. У питанні про націю Мейєр на відміну від Лампрехта вважає, що національність ґрунтується не на особливій психічній енергії, а на волі, тобто на ідеї, яка надихає націю і стимулює її розвиток. У такому разі єдину національність утворюють ті людські групи, які воліють стати єдністю. Професор уникає питання про причини такого "водіння", відзначаючи, що тут недоречно вдаватися в подробиці, оскільки ці причини у кожному окремому випадку пізнають особливим чином. При цьому він зауважує, що в історії вирішальну роль відіграє не більшість, яка беззастережно підпорядкована національній ідеї й засвоює її без чіткого усвідомлення, а ті обрані кола (еліта), яким належить керівна роль у культурі чи в політиці. Подібні "філософізми", а точніше, "психологізми" (Мейєр хоча й відхрещується від психології, але насправді, як ми бачимо, оперує психологічними поняттями) були неприйнятні для представника нового напряму в німецькій філософії історії, репрезентованого психіатром та філософом-екзистенціалістом К. Ясперсом (1883—1969). У своєму творі "Витоки історії та її мета" (1949) Ясперс наполягає на тому, що людство має єдине походження та єдиний шлях розвитку, незважаючи на те, що чимало фактів заперечують це. Проте науково довести ці положення, згідно з Ясперсом, так само неможливо, як і довести протилежну тезу. У зв'язку з цим Ясперс піддає критиці матеріалістичне розуміння історії, висунуте К. Марксом та Ф. Енгельсом. Не заперечуючи ролі економічних чинників у житті суспільства, він, проте, переконаний, що історія найбільшою мірою визначена духовними чинниками. Визнання останніх визначальними у соціально-історичній життєдіяльності людей повертає Ясперса у лоно психології, але не соціальної, а філософської психології у вигляді екзистенціальної філософії. Як зазначав історик Д. М. Петрушевський (1863—1942) у праці "До питання про логічний стиль історичної науки" (1915), без загальних соціологічних понять історична наука неможлива, навіть якби вона ставила своїм винятковим завданням індивідуалізуюче вивчення "сирого" історичного матеріалу. Ті загальні поняття, які абсолютно необхідні для історичних досліджень, являють собою не якісь особливі історичні "сутності", а соціологічні поняття, покликані відображати суспільні явища в історичній динаміці. З точки зору Петрушевського, історична наука, якщо вона справді наука, а не колекціонування старовини, опрацьовує конкретний історичний матеріал, і в результаті маємо соціологічні (соціально-типові) поняття, за допомогою яких науково витлумачують індивідуальні події чи їх комбінації. Зовсім іншої точки зору на історію як реальність соціальної еволюції дотримувалися деякі американські антропологи та соціологи перших десятиріч XX ст. Вони заперечували концепцію соціальної еволюції й оголошували перевагою те, що соціологія має справу тільки з соціальними змінами, тобто з чимось більш нейтральним, не обтяженим елементами телеологізму. На думку американського соціолога Р. Макайвера, одна з причин нехтування вивченням соціальної еволюції полягає в тому, що соціальну зміну часто ототожнюють з технологічною чи культурною зміною. Інша причина полягає в тому, що сам еволюційний процес часом розуміють надто однобічно. Звичайно, кішки не еволюціонують із псів, але і ті, і ті є продуктом еволюції. Цього не заперечуватиме жодний зоолог. Аналогічно міркує і будь-який професійний антрополог. З його точки зору, патріархальна сім'я могла й не еволюціонувати з матріархальної, проте кожному зрозуміло, що обидва типи зазнали певних еволюційних змін. Як вважає Макайвер, еволюційний підхід до вивчення суспільного життя має свої безперечні переваги. По-перше, ми краще починаємо розуміти природу якої-небудь системи, коли вона "розгортає" себе. У цьому разі еволюція є принципом внутрішнього зростання. По-друге, еволюційний підхід дає змогу розташувати безліч історичних фактів у значущій послідовності, надавши їм зв'язності стадій, які йдуть одна за одною, замість того щоб пов'язувати їх суто зовнішньою ниткою хронології. Таким чином, еволюційний принцип передбачає ефективні засоби класифікації та важливі характеристики найрізноманітніших соціальних систем. По-третє, еволюційний підхід підштовхує до пошуку причин. Там, де відкривається спрямованість історичної зміни, є якісь постійні сили, які діють сукупно. Біля витоків сучасної історичної науки Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII—XVI11 століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук. Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлумачення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосувалися церковної інтерпретації історії світу. У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; Christoph Cellarius, 1634—1707), професор з німецького міста Галле, запропонував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської. Період чистої латини — стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Першого Великого (близько 285—337 н. е.), що послідовно проводив централізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324—330 pp. він заснував Константинополь на місці міста Візантій. Час варварської латини — середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р. Повернення до чистої латинської мови — Новий час. Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої людини (молодість, середній вік та старість). Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Нового часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, сповненими енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє. Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV—XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов'язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469—1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Воден (1530—1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583—1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) та ін. Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політичну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого — все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послідовність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу. На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіавеллі поділяв усю історію людства на два періоди — зростання доблесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя. Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії Класифікацію Макіавеллі спробував розвинути на свій кшталт італійський філософ-містик, поет та політичний діяч Т. Кампа-нелла (J568—1639), який стверджував, що варварство та цивілізація, віра та сумнів абсолютно збігаються з великими періодами небесних явищ, а це зайвий раз підтверджує, що історія людства замкнута на себе, як орбіти небесних тіл. Цю ідею історичного кругообігу потім підхопив видатний італійський мислитель, один з фундаторів історизму Дж. Віко (1668— 1744). Згідно з Віко, історія має об'єктивний та провіденційний (від лат. providentia — провидіння; наперед визначений, фатальний; приписуваний провидінню, тобто божеству) характер, а всі нації розвиваються циклами, які включають три епохи. Перша епоха — божественна, коли ще немає держави і всім керують жерці. Друга епоха — героїчна, коли виникають аристократичні держави. Третя — власне людська епоха, коли з'являються демократичні республіки або представницькі монархії. За словами відомого російського історика М. М. Стасюлевича (1826—1911), автора "Філософії історії у найголовніших її системах" (1908), Віко не тільки першим окреслив план ідеальної та вічної історії, вказавши у ній місце для кожної історичної нації, а й увів до гуманітарних наук той порівняльний метод, якому вони зобов'язані багатьма своїми успіхами. До Віко причину історичного кругообігу шукали в природі речовинного світу, і деякі філософи (Кампанелла та ін.) висували припущення про зв'язок долі людства з розташуванням небесних тіл. Віко ж указав на природу власне людського духу як на головну причину історичного кругообертання. Перше видання головного твору Віко "Засади нової науки про загальну природу націй" побачило світ 1725 p., друге — 1730 р. Третє видання, перероблене та доповнене, було надруковане 1744 p., вже після смерті автора. На той час у Франції починався широкий просвітницький рух. Праця Віко зовсім не схожа на твори письменників доби Просвітництва. Можна погодитися з тими істориками, які зізнаються, що її дуже важко читати, оскільки Віко нерозбірливий у виразах, а його міркування про всесвітній потоп та вірогідність біблійних переказів виглядають дуже безпорадними. У той час, коли Віко писав свою "Нову науку", у Франції відбувалася дуже жвава та напружена полеміка літераторів, відома під назвою "суперечки стародавніх та нових". Палкі прихильники раціоналістичної філософії Р. Декарта в особі Ш. Перро (1628—1703), автора трактату "Паралелі між стародавніми та новими щодо питань мистецтва та наук" (1688—1697), а також всесвітньо відомих казок ("Кіт у чоботях", "Попелюшка", "Синя борода" тощо), та французького письменника Бернара Ле.Бовьє де Фонтенеля (1657—1757) повстали проти беззаперечного авторитету античності з точки зору суворого раціоналізму. Порівнюючи Стародавню Грецію із сучасною їм Францією, вони заявляли, що перша схожа на глухе закуткове село, а її гомерівські герої — на брутальний простолюд. На початок XVIII ст. ідея неперервного, лінійного розвитку цивілізації вже була у широкому вжитку у Франції та Англії. З цією ідеєю була нерозривно пов'язана критика всіх попередніх форм суспільного життя, й передусім варварськи-героїчних, а по суті феодальних. Якщо просвітники міркували з точки зору індивідуальної свідомості просвіченої особистості, то Віко оцінював історію з точки зору народу, який у своїй масі є недостатньо свідомим, не ширяє у хмарах, а займається своїми повсякденними практичними справами. Тому стародавні звичаї народів, їхні легенди, міфи слід оцінювати не за індивідуальними мірками, а за мірками народного життя загалом. За такого підходу людські почуття та розум виявляються однаковими у людей різних епох. Понад те, цивілізовані народи, досягнувши найвищих щаблів цивілізації, знову поринають у стан варварства, нічого не втрачаючи у своїй незмінній людській природі. Звичайно, ідея кругообігу, яку обстоював Віко, сьогодні виглядає наївною, а проте вона має свої авторитетні модифікації у творах німецького філософа О. Шпенглера (1880—1936) та англійського історика А. Д. Тойнбі (1889-1975). Новий час і переоцінка ропі науки у житті суспільства. Історія як практично значуща дисципліна На початку XVIII ст. історична думка не перебувала ще під впливом уявлень про людство як про організм, що розвивається за певними загальними законами. Ці уявлення набули поширення тільки на кінець XVIII ст. Тоді ж синонімічні поняття "народ" та "нація" починають посідати центральне місце у суспільно-філософських та політичних маніфестах, а "народні (національні) інтереси" подають освіченому загалові як фундамент правильної суспільної організації. Зазначені поняття ще не розщеплюють на соціологічний термін "народ" та етносоціальний термін "нація". Для Нового часу характерне висування на перший план прикладної, практичної цінності наукового знання. Видатний англійський політичний діяч та філософ Ф. Бекон (1561 — 1626) прямо та чітко заявив, що наука потрібна людям передусім для розв'язання практичних, нагальних завдань ("Scientia est potentia"). Ця заява добре показує, наскільки його філософський світогляд відрізнявся від античного, представники якого зневажливо ставилися до розв'язання філософами практичних завдань. Бекон же навчав, що чим більше знає людина, тим вище її могутність щодо навколишнього світу. За словами цього вченого мужа, знання та сила збігаються ("Tantum possumus quantum scimus"). Такими самими умонастроями були пройняті й декларації мислителів XVII—XVIII ст., які вимагали від істориків виявляти історичні закономірності, щоб рішуче виправляти історичні "помилки", здійснюючи революції, відтинаючи "помилково" мислячі голови й тим самим перетворюючи історичну науку на практично значущу дисципліну. Такими, якщо говорити коротко, були головні передумови спроб укотре і вже без впливу з боку політичних замовників переосмислити у XIX ст. внутрішню структуру історичної науки, її методологію й визначити перспективи її подальшого розвитку у співдружності з іншими гуманітарними науками, включаючи соціологію. Саме тоді, власне, й було сформульовано перші серйозні класифікації еволюції історичної науки. Класифікація еволюції історичної науки Ще у Стародавній Греції історичну оповідь почали відокремлю-JL-Ц вати від практичних записів та літературно-поетичних творів. Історичний матеріал поступово стає предметом особливої літературної обробки, здійснюваної з метою встановлення істини про події, які мали місце насправді. Батьком літературно обробленої історії вважають грецького історика Геродота, який написав зв'язну історію греко-перських війн. Геродот був безпосереднім продовжувачем діяльності логографів (від грецьк. logos — слово, промова, мовлення, твір + grapho — пишу), перших представників історичної давньогрецької прози (VI—V ст. до н. е.), які записували перекази про міфічні та історичні події, описували чужі землі та побут народів, а пізніше складали судові промови на замовлення та від імені клієнтів. Історія типу геродотівської отримала у науці Нового часу назву оповідальної, оскільки вона тільки констатувала історичні факти, не намагаючись робити з них практичні висновки. Цю традицію продовжили римські упорядники анналів (від лат. annales (libri) — річні [зведення]) та середньовічні упорядники хронік (від лат. chronikos — такий, що належить до часу). Крім лінії Геродота в описанні історичних подій в античності сформувалася ще й лінія Фукідіда, автора історії Пелопоннеської війни, яку вважають початком історичного оповідання, що дістало назву прагматичної історії. Відмітною рисою прагматичної історії є те, що її пишуть для здобуття повчальних уроків з минулого. Сам термін "прагматична історія" увів до вжитку грецький історик Полівій (близько 200 до н. е. — близько 120 до н. е.). У тлумаченні Полібія прагматична історія має своїм завданням морально-повчальне описання політичних справ ("прагмату"). За його словами, для політичних діячів найкращою школою є вивчення історії. Займаючись написанням прагматичної історії, вчений дбає не тільки про вірогідність викладеного ним матеріалу, а й про встановлення причинного зв'язку подій. Причинність за повчального характеру описуваних історичних подій не йде далі врахування людських планів та розрахунків, тобто історик не помічає ще тих об'єктивних закономірностей історичних процесів, які виходять за межі свідомої поведінки людей і не вкладаються у їхні плани. У цьому разі причинність тлумачать крізь призму поняття "доля". Особливістю античної історичної науки є те, що вона не виходила за межі порівняно вузького кола народів та подій. В історичних трактатах того періоду була відсутня ідея єдності людського роду. За таких умов не могла виникнути теорія загальнолюдського прогресу. Головним стрижнем історичних творів була ідея вічного кругообігу. Яскравим прикладом, який ілюструє сказане, може бути давньоримське право. Воно склалося попервах як право замкнутої міської громади, розраховане на громадян останньої, й тому отримало назву цивільного (лат. jus civile). Це право встановлювало тісні й навіть, за словами відомого російського правознавця Ф. В. Тарановського (1875—1936), обтяжливі визначення суб'єктів, об'єктів, а також форм та умов утворення юридичних відносин. Під настільки тісні визначення та формули не могли бути підведені відносини між римськими громадянами та іноземцями (лат. peregrini) з їхньою різноманітністю суб'єктів, об'єктів, форм та видів угод. Для регламентації ширшої взаємодії та торговельного обігу практика спеціального преторського суду (лат. praetor peregrini) виробила поряд з нормами цивільного права систему права, яке умовно може бути назване міжнародним (лат. jus gentium). Чому умовно? Римське суспільство поділялося на дві групи, не вважаючи рабів, — на соціальні стани патриціїв та клієнтів разом з плебеями. Патриції становили римський народ. Давньоримською юридичною мовою "populus" означало тільки патриціанську частину римського населення. Плебеї та клієнти не належали до римського populus', вони були його підданими. Згідно з поглядами римлян, їхнє право мало два джерела — волю богів та волю людей. Приписи богів вони називали fas, а приписи людей — jus. Таким чином, приписи людей (jus), які спиралися на цінності патриціанських родів (gentes), не могли бути звернені не тільки до інших народів, а й навіть до всіх римлян, включаючи плебеїв та клієнтів. Отже, тут можна говорити навіть не про зародки міжнародного права, а про розвиток тільки міжродового права як прототипу права загальнонародного (лат. jus gentium) або загальнодержавного в рамках однієї конкретної держави. При створенні цього загальнонародного права доводилося відступати від тих засад, на яких ґрунтувалися родові патриціанські відносини, й переходити до ширших засад, які надавали б потрібного сенсу юридичним відносинам як таким, незалежно від того, хто є їхніми суб'єктами — римські громадяни чи іноземці. Так поступово уявлення про особливості цивільної громади замінювалися уявленнями про істотні, суттєві, природні властивості самих угод та відносин, що виходили за межі цивільної громади. Громадянський розум (лат. ratio civilis) старих законів поступався місцем природному розумові (лат. ratio naturalis) нового загальнонародного права. Зазначений процес зафіксовано у відомому визначенні римського юриста Гая. Конкретний факт паралельного розвитку в Римі систем цивільного та загальнонародного права він узагальнив, і в результаті з'явилося вчення про те, що у кожного народу діють подвійні юридичні норми: одні, ним самим установлені й розраховані на особливості його побуту, та інші, однаково визнані усіма народами й ґрунтовані на спільному для всіх людей природному розумі. Вчення про природне право було сприйняте західноєвропейською думкою в середні віки й залишалося здобутком як юриспруденції, так і християнської історіографії аж до початку XVII ст. Важливі зміни в характері історичних праць зумовило християнство як загальнолюдська (інтернаціональна) релігія, для якої не мали значення відмінності національні, культурні та політичні. Тому у середні віки формується уявлення про людство як про єдине ціле. З утвердженням християнства як однієї зі світових релігій формується так зване ідеологічне розуміння історії. Наприклад, християнський богослов Августин Блаженний (354—430 н. е.) вважав істотним в історії лише зростання та остаточну перемогу виключно однієї Ідеї — ідеї християнського світогляду. Його філософія історії панувала упродовж доволі тривалого часу. І в наші дні цю традицію активно захищають богослови та їхні прихильники. Відокремлення філософії від релігії аж ніяк не підірвало підвалин ідеологічного тлумачення історії. Наприклад, за доби Просвітництва віра у виняткову силу загальнолюдських ідей досягає свого апогею. Зокрема, це відбилося в переконанні, що виховання і просвіта є всемогутніми. Ідеологічне розуміння історії обстоював Г. В. Ф. Гегель. За часів Відродження ознайомлення з культурою античного світу стимулювало розвиток уявлень про мінливість усіх культурних явищ в історичному процесі. З плином часу на такому ідеологічному фунті почала формуватися нова класифікація історії людства. Остаточно вона склалася у XVII ст. завдяки працям Целларія і увійшла до всезагального вжитку. Французькі мислителі доби Просвітництва започаткували філософію історії, яка мала велике значення для подальшого розвитку історичної науки. Щоправда, як зазначає В. М. Хвостов (1868— 1920), автор "Теорії історичного процесу" (1919), історія як наука із самостійними цілями залишалася ще не відомою просвітникам. А проте письменники доби Просвітництва намагаються продумати історичний процес, подати його як зв'язне ціле, пройняте певними ідеями. Відтак на перший план висуваються питання еволюті суспільного життя, зрозумілі ще однобічно — як інтелектуальний прогрес. При цьому встановлення фактів не відокремлюють від їхньої оцінки. Уперше починають звертати увагу на історію торгівлі, культури та економічного побуту. Крім того, предметом історичного розгляду стають не тільки видатні діячі, а й народні маси. Літературу французького Просвітництва завершує фундаментальна праця філософа Ж. А. Н. Кондорсе (1743—1794) "Нарис історичної картини прогресу людського розуму", яка побачила світ у 1795 p., вже після смерті автора. Головна ідея цієї праці полягає в тому, що на історію слід поширити принципи природознавства й перетворити її на точну науку. У цьому розумінні Кондорсе є безпосереднім попередником пізнішого позитивізму в історичній науці, репрезентованого працями соціаліста-утопіста Сен-Сімона та Конта. Філософія історії знаходить чимало адвокатів і по сьогодні, хоча сама філософська наука поступилася більшою частиною своїх традиційних позицій іншим наукам, включаючи соціологію, яка претендує на власне (позитивне) розуміння історії. Що стосується захисників філософії історії у XX ст., то можна назвати англійського філософа та історика Р. Дж. Коллінгвуда (1889—1943), який нараховував чотири способи застосування словосполучення "філософія історії". По-перше, цей вираз позначає "критичну історіографію" (Вольтер). По-друге, під філософією історії розуміють філософське витлумачення всесвітньої історії (Гегель та інші автори кінця XVIII — початку XIX ст.). По-третє, позитивісти XIX ст. розглядають вивчення історії з точки зору відкриття загальних законів соціальної еволюції. По-четверте, філософію історії можна розуміти як вчення про історичне знання та пізнання. На думку естонського філософа Е. Н. Лооне, можна виокремити не менше п'яти значень словосполучення "філософія історії". По-перше, філософію історії розуміють як універсальну історію людства, базовану на певних принципах та законах. По-друге, філософія історії — це історична теорія суспільства та його еволюції. По-третє, філософію історії деякі вчені тлумачать як філософську науку, яка займається методологічними проблемами історіографії. По-четверте, філософію історії ототожнюють з аксіологією історії, тобто з вивченням найбільш значущих для суспільства та людини історичних подій. По-п'яте, філософія історії є історичним фундаментом філософської теорії пізнання, тобто постає у ролі теорії історичного знання та пізнання. У пропонованій Лооне класифікації підходів до історичної науки явно проглядає тенденція до виходу на рівень соціології історії (наприклад, вивчення законів соціально-історичного розвитку, зв'язок з аксіологічною проблематикою тощо). Це випливає також з того, що сучасна історична наука дедалі ширше використовує емпіричні методи дослідження (наприклад, археологічні розкопки, біологічно-антропологічні дослідження, різноманітні соціальні експерименти тощо), які є невід'ємними інструментами сучасної соціології, включаючи соціологію історії. Література Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.06.2016)
Просмотров: 313 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: