РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціологічна сутність культури - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціологічна сутність культури Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соці-альними зв'язками й відносинами, утво-рюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — про-дукт їхньої діяльності, умова дальшого їхнього існування. Це: сукупність матеріальних і духовних цін-ностей, що відбивають певний рівень істо-ричного розвитку даного суспільства і людини; рівень опанування того чи того виду знань або діяльності; сфера духовної життєдіяльності суспільства (система осві-ти, виховання, релігії, творчого творіння тощо); форми соціальної поведінки людини, зумовлені рівнем її виховання й освіти. Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultural literatum), вироблення правил поведінки (cultural jurios) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (зна-ряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціаль-ний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадко-вуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії. До культури належать також і ті явища, що поєднують природ-ний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфлік-тній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій. Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, до-зволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в пред-метно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна роз-виватися. Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації осо-бистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім'ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає роз-виток культури. Однозначне тлумачення культури неможливе, бо вона прони-зує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних від-тінків. Немає іншого терміна в соціології, котрий би так часто вживався і був таким значущим, як культура. Ще на початку сто-ліття Е. Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і де-яких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною—членом су-спільства. Поняття «культура» і «цивілізація» Е. Тайлор уживав як сино-німи. Проте згодом чітко виявилися «виразки» цивілізації — термоядерна і біологічна зброя, екологічні кризи, Чорнобильська катастрофа, урбанізація з її крайнощами, наркоманія тощо. Усе, що в цивілізації спрямоване проти людини, її життя, фізичного й морального здоров'я, не може утворювати культуру. До неї на-лежить лише те, що має розумні засади. Н. Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакові для людей, поєднаних пев-ним способом життя. При цьому він наголошує, що культура створюється людьми і що культури навчаються. Отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від поперед-нього покоління до наступного. О. Якуба вважає, що культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтво-рює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв'язками й відносинами. Н. Черниш наголошує, що культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збе-реження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях. «Філософська енциклопедія» (1983 р.) дає, на нашу думку, найзмістовніше визначення культури як специфічного способу організації та розвитку людської життєдіяльності, відображе-ного в продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соці-альних норм і установок, у духовних цінностях. Отже, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе. Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об'єкт і предмет вивчення (див. рис). її цікавить культура як сис-тема явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взає-модії і якісно відрізняє людину від іншого живого світу; культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя. У вітчизняній соціології сформувалося кілька підходів до вивчення культури. Предметом соціологічного дослідження культури може бути: уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядається у взаємодії з іншими суспільними системами; кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної ко-мунікації, що вивчаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи з іншими суспільними системами. Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості: культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя; культура завжди зв'язується з творчою діяльністю й у своє-му як матеріальному, так і моральному втіленні є невід'ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її пе-ретворювальної діяльності в розв'язанні насущних проблем; культура вивчається як сукупність моральних і матеріаль-них цінностей; культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ста-влення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент); культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб'єкта культурно-історичного процесу. Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як: міру суспільного прогресу; ступінь втілення гуманістичних цілей; особливу форму поєднання багатства, нагромадженого в минулому, і цінностей сьогодення. Засаднича ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності індивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях. Як уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття суспільства, бо культурне пронизує суспільне в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов'язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною. Соціальна сутність культури Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розумінні термін «культура» вживаєть-ся на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, за-соби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому із середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціаль-ному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і вико-ристовують для підтримки певних структур соціальної діяль-ності. У вузькому розумінні культура — це система цінностей, пе-реконань, зразків та норм поведінки, визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не супе-речить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпе-чують підтримку соціальної діяльності, її розвиток. Як стверджує М. Вебер, у цінностях у концентрованому ви-гляді відбивається сенс культури (не в результатах творчої діяль-ності, навіть не в її процесі, а саме в цінностях). М. Лапін гадає, що система цінностей утворює внутрішній стрижень культури, моральну квінтесенцію потреб і інтересів ін-дивіда і соціальних спільнот. Культура у свою чергу справляє зворотний вплив на соціальні інтереси і потреби, стаючи одним з найважливіших мотиваторів соціальної дії, поведінки індивідів. Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення со-ціології культури: суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї; культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в яких діє сукупний працівник); культура людини-індивіда, що включає такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання. Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Зі сказаного раніше випливає, що культура самодетермінується знаннями, цінностями, нормами і взірцями як основними соціальними утвореннями, що орієнтують людину в її поведінці, діяльності, взаємодії з іншими людьми. За Я. Щепанським, взірець — це культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та інших членів групи, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потра-пити в конфлікт. Орієнтуюча засада культури є водночас упоряд-ковуючою, організуючою засадою, бо будь-яка організація намага-ється звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Отже, основною функцією куль-тури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людей на основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки). На рівні соціальної організації головна функція культури — підвищення ефективності діяльності, трудової поведінки людей у межах організації. На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення су-перечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соці-альних взірців поведінки, що є актуальними на даний момент. Культура своїми механізмами встановлює цінності та їх основ-ні критерії. Такі цінності зв'язані з культурною орієнтацією, ці-леспрямованістю дій людини. Вони стосуються уявлень, взірців поведінки, предметів культури, традицій у процесі особистого та групового вибору і є базовими елементами культури особистості, певної спільноти, суспільства. Проте людина орієнтується на цінності та норми одночасно. Норми — це схвалені в суспільстві моделі відносин і поведінки людей у певних сферах діяльності й ситуаціях. За Н. Смелзером, норми — це правила поведінки, очікування та стандарти, що ре-гулюють взаємодії людей. Вони (разом із цінностями) як складові культури впливають на стиль поведінки індивідів, організацію різ-них видів соціальної діяльності і принципи їх оцінки, у чому й виявляється ціннісно-нормативне регулювання культури. Культура як певна система ціннісних комплексів здатна бути регулятором індивідуальної та групової поведінки. Вивчаючи це питання, Е. Дюркгейм наголошував, що суспільство існує лише там, де є спільна система цінностей і норм, що її як загально-обов'язкову визнає більшість громадян, тобто уявлення про цін-ності та їх втілення в моральних відносинах є колективним. Дещо інший підхід демонструє М. Вебер, який на перший план висуває не колективні уявлення, а ціннісні орієнтації особистості в системі соціальних дій, сенс, який соціальна дія має для її суб'єкта. Він додержувався думки, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах життя є етичні вчення головних світових релігій. Ідеї М. Вебера розвинули американський соціолог Т. Парсонс та його учні. Т. Парсонс розглядав культуру як у певний спосіб організовану систему цінностей, що відповідає потребам, без якої не можуть бути реалізовані соціальні дії; як комплекс ідеальних зразків (норм, традицій тощо), що обмежують і спрямовують ви-бір, надають йому сенсу. Культурні зв'язки відтворюють історич-ний досвід як цінність, котра засвоюється індивідом, стає здобут-ком його духовного світу і спрямовує його соціальні дії. Через цінності культура спрямовує соціальні дії, поведінку людини, впливає на всі соціальні процеси в суспільстві, виконує регулятивну функцію. Окрім того, культура зберігає і передає з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє соціальні цінності, людський досвід, врізці поведінки, тобто виконує трансляційну функцію. Разом з тим вона добирає з успадкованих складових елементів необхідні для розв'язання завдань наступних етапів розвитку суспільства, відбраковує морально застарілі й цим ви-конує селекційну функцію. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підґрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну фун-кцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто виконує комунікативну й пі-знавальну функції. Особливого значення нині набуває інтегративна функція, бо саме культурні заходи об'єднують людей, створюють умови для їхнього знайомства, ліпшого порозуміння. На думку Я. Шепанського, культура справляє надзвичайний вплив на життєдіяльність су-спільства через соціалізацію й формування особистості людини, створення й упровадження цінностей, формування взірців діяльнос-ті та поведінки, створення моделей інститутів та соціальних систем. У загальній соціалізації особистості, інтегруванні її в соціаль-не життя провідну роль відіграє соціалізація саме засобами куль-тури, що означає не тільки навчання розуміння культури, а й уміння жити у світі культури, володіти механізмами і засобами впливу на свою долю і на майбутнє суспільства. Соціалізація — кумулятивний процес засвоєння людиною культури, соціальних ролей і норм, накопичення соціальних нави-чок, що починається з народження людини і закінчується лише зі смертю. Протягом усього життя людині доводиться, просуваючись соціальними та професійними щаблями, міняти соціальні ролі, свої погляди на життя, правила поведінки, смаки тощо. Завдяки соціа-лізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну, досягає соціальної зрілості, тобто інтерналізує (засвоює) соціальні цінності та взірці поведінки й адекватно виконує ролі дорослого члена суспільства. Усе необхідне для соціалізації людини закладається в її генах, проте для реалізації цього процесу потрібні відповідні соціальні умови, належне соціальне середовище. Якщо такі не створюють-ся, потенційні можливості людини залишаються нереалізовани-ми, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціаль-ну. Прикладом цього є так звані феральні люди — істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середови-ща. Цей термін запровадив шведський учений Карл Лінней, а вперше життя людських дітей, вихованих дикими звірами, почав вивчати 1940 року американський соціолог Кингслі Девіс. Феральні люди не можуть стати повноцінними членами суспіль-ства, бо процес соціалізації настав у них дуже пізно. Соціалізація має починатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини. У дитячі роки закладаються підвалини соціалі-зації, а на наступних етапах життя вона тільки триває. Дитина, що потрапила в ізоляцію від інших людей, соціально гине, хоч доросла людина за такої ізоляції може соціально розвиватися ще успішніше. Отже, початок соціалізації та її продовження — це якісно різні етапи. Діти й дорослі перебувають на різних полюсах процесу соціалізації, і їх відрізняє опанування соціальних ролей. Агентами соціалізації є як індивіди, так і установи, які відпо-відають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей. Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різня-ться й агенти. Агенти первинної соціалізації — це такі, хто підтримує з лю-диною тісні особистісні стосунки (батьки, родичі, друзі). Агенти вторинної соціалізації зв'язані з людиною формально-діловими стосунками. Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — вико-нують лише одну-дві функції. Вторинними агентами можуть бу-ти як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім'я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя. У молодіжному віці (від 13 до 19—27 років) соціалізація на-буває активного характеру, але вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залеж-ністю від думки й поведінки однолітків. Ролевий діапазон у молоді дуже обмежений, у неї менший об-сяг прав і обов'язків проти дорослих, і розв'язання проблем, які постають перед молоддю, уможливлюється переважно в зрілому віці, тобто йдеться про так зване ролеве безправ'я, або ролевий конфлікт. Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, по-літична й соціальна незалежність, яка полягає в тому, що людина сподівається лише на власні сили і не шукає підтримки в оточення. Молода людина вважається самостійною, якщо вона може: сама себе забезпечити засобами до існування; розпоряджатися грошима незалежно від інших; самостійно обирати спосіб життя; проживати окремо від батьків. У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов'язки, потреби й засоби їх задоволення. Завершується активний період соціалізації з виходом на пен-сію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей — і перетворюється на па-сивного споживача. Літня людина так само безсила, беззахисна і нездатна до актив-них дій, як і дитина, але на відміну від дитини не є головним об'єктом турботи для інших членів сім'ї. Вихід на пенсію лишає особу можливості активного й вільного пошуку засобів до існу-вання, хоч люди похилого віку ще певний час можуть бути гід-ними партнерами чи конкурентами представникам інших соці-альних груп на ринку праці, у системі культури й освіти, веде-нні домашнього господарства, міжособистісному спілкуванні. Однак у всіх цих сферах їхня роль стає мінімальною: на роботі літніх звільняють першими, а наймають останніми; у домаш-ньому господарстві їм залишають найпростіші функції (замітати підлогу, мити посуд), вирішення всіх принципових питань сі-мейного життя молоді люди залишають за собою. Між іншим, як це не парадоксально, у примітивних суспільствах старі люди є дуже шанованими, бо їх цінують як носіїв знань і життєвого досвіду. В індустріальному і постіндустріальному суспільствах — усе навпаки. Перехід з фази зрілості у фазу старості супроводжується зву-женням соціального статусу, зниженням працездатності, зміною соціального оточення. Нова роль вимагає від літньої людини но-вого процесу адаптації, а біологічне старіння організму значно зменшує резерви такої адаптації. Через це виникає почуття не-впевненості й недоцільності власного існування. Психологічний дискомфорт загострює й фізичні недуги. Трагічність становища людей похилого віку в сучасному українському суспільстві посилюється ще й тим, що за своє довге трудове життя кожний з них дав суспільству незрівнянно більше ніж отримав нині від нього у вигляді мізерної пенсії. Отже, вихід на пенсію породжує ще й відчуття соціальної не-повноцінності, матеріальної залежності від дітей, родичів, від благодійних «подачок», що морально принижує людину. Як-то кажуть, «стара людина — це ніби дерево, яке вже не цвістиме і не даватиме плодів, а тому нікому більше не потрібне». Тож, проб-леми, зв'язані із соціальним захистом літніх людей (як і інших знедолених соціальних груп), є також предметом вивчення соціо-логії і якоюсь мірою соціології культури. Важливими функціями соціології культури є соціальна оцінка якісного становища суспільства через визначення місця даної країни у світовій культурі, а також здійснення соціологічного ви-міру культури, тобто окреслення реальних меж її існування в різ-них сферах соціуму, міри її впливу на всі складові суспільства. З'ясування цих функцій дає змогу сформулювати чіткіше сам предмет соціології культури, закономірності й механізми функ-ціонування та розвитку культури як ознаки соціальної системи. Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспіль-ній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, становище і функціонування соціальних інсти-тутів і організацій культури, різні форми поширення стійких со-ціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з приро-дним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб'єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу. Література Бабій Л. Г. Діалектика розвитку історичних типів культури. — Львів, 1991. Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К., 1994. Здіарук С. І., Парахонський В. О., Валевський О. Л. Стратегічні аспек-ти національно-культурної політики України. — К., 1995. Ионин Л. Г. Социология культури. — М., 1994. Історія української культури. — Миколаїв, 1996. Коган Л. Н. Социология культури. — Екатеринбург, 1992. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993. Культура і побут населення України. — К., 1991. Культурология. XX век: Антология // Философия и социология культури. — М., 1994. Победа Н. А. Социология культури. — Одесса, 1997. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М, 1992. Смелзер Н. Социология. —М., 1994. Столяров И. А. Управление культурой. — М., 1988. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1996. Якуба О. Социология. — Харьков, 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (13.06.2016)
Просмотров: 408 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: