РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Соціологічна думка античних часів - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціологічна думка античних часів Най-давнішими позанауковими формами відображення та пояснен-ня світу природи та людини були міфологія і героїчний епос. Міфологія (від грец. mythos — оповідь, переказ та logos — слово, вчення) зображувала дійсність у тій життєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. У міфах кож-ного народу, як правило, розглядаються питання про поход-ження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв тощо). Земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії пере-творювалось у міфи того чи іншого народу, у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут видаються залежною від міфологічних сил. У міфі історія твориться Богами. Події відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер. У цій формі уявлень про дійсність переважало не раціональне, а філософське знання. З розвитком суспільства, що проявляється насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається по-ступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. Виникає нова форма соціального знання — епос, який мав два значення — як різновид ху-дожньо-літературної творчості (оповідання, поема тощо) і як героїчний епос. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин. Нам відомі книжні епопеї "Іліада" та "Одіссея" Гомера (XII-VII ст. до н.е., Греція), "Махабхаратта" В'яса (друга половина II тисячоліття до н.е., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. "Сасунці Давид" ("Давид Сасунський"). У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, слов'ян-ських народів — історичних пісень та оповідей, югославських юнацьких пісень, українських історичних пісень та дум тощо. У центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдоіс-торичний персонаж. Епос відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. Він істотно відріз-няється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епосу — територія свого етносу та ворогів. Суспільні відносини в ньому описуються такими, яки-ми вони були насправді на час створення епосу, а не від-дзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини. У процесі соціально-історичного прогресу виникають нові форми пізнання дійсності та її відтворення у свідомості ін-дивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення математики і при-родничих наук. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через практичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництвом складських споруд, зростанням ролі міст, суднобудування та судноплав-ства, військової справи тощо. Серед інших причин появи ма-тематики і математичних знань були і потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстані, часу тощо. У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н.е., про що свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та стародавньоєгипетські папі-руси. Стародавні індійські трактати — дхармашастри, зокрема "Манавадхармашастра" ("Закони Ману"), розповідають про організацію збирання різноманітних даних, необхідних для по-літичної та економічної діяльності. У Китаї в II ст. до н.е., як оповідається в "Історичних записках" ("Ші дзі"), один з міністрів розділив імперію на 10 провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продуктів, рі-вень розвитку землеробства, підрахувати населення для ра-ціонального розподілу податків. Уже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи. Сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Ізраїля Давидом близько 973 р. до н.е., про який також згадується в "Біблії" у другій книзі "Царств". Перелік тривав понад дев'ять місяців; результати показали, що "ізраїльтян було 800 000 мужів силь-них, здатних воювати, а іудеян — 500 000". Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Ста-родавнього Риму. Давньоримський цар Сервій Тулій (VI ст. до н.е.) ввів у практику "цензи" — перепис громадян та їх-нього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податкового статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася. Велике значення для пізнання соціальних процесів антич-ного суспільства Греції та Риму має розповідна історія — іс-торіографія, яка розвивається паралельно з філософією. Саме історіографія та філософія відтісняють поступово міфологію та епос на задній план. З виникненням історичної науки формується історична сві-домість греків та римлян, а їх історична пам'ять матеріалі-зується в письмових джерелах і документах. Перших пред-ставників давньогрецької історичної думки називали логогра-фами (VI-V ст. до н.е.). З діяльністю логографів (Кадм з Мі-лету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Са-моса, Гелланік з Лебосу та ін.) антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису. Найбільшою заслугою логографів є спроби описування істо-ричних подій і процесів на основі легенд, оповідей, докумен-тальних матеріалів тощо. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством. Школа логографів певною мірою поставила питання про достовірність історичного матеріалу. Вона критично ставилася до міфології, раціоналістично осмис-лювала міфи та легенди. Значним науковим здобутком логографів є введення в істо-ричне описування фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності. На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство — історія. Найпершим пам'ятником іс-торичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний роз-виток науки про суспільство. Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньорим-ського історика Корнелія Таціта та ін. Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Ста-родавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображен-ня соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпі-ричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо. Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбував-ся паралельно з філософським, проте ці два пізнавальних про-цеси в Стародавньому світі ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практич-но відсутній в історичній науці. Ні історики, ні філософи ан-тичного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не роз-глядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, інди-відів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу. Проте антична культура та наука створили могутній по-тенціал для подальшого розвитку пізнання природи і сус-пільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін. Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха ство-рює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, ^зразки І цінності, згідно з якими суспільство ор-ганізовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати. Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відби-вали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами пере-бувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії. На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково ви-никає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на зад-ній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів. Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воє-начальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичниць-кими віруваннями та християнством також відбувався на ко-ристь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з ак-туальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рів-ності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим. Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів: 1. У світоглядному плані космологічний фаталізм зміню-ється християнським провіденціалізмом. 2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбу-вається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин. 3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу інди-відуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею. Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодаль-ні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії. Торжество християнства означало занепад античної куль-тури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті антич-ністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини сус-пільної організації. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. На-ука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впев-неної в своїй правоті ідеології. Використана література Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) — К.: 1993. Радугин А.А., Радугин Р.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995. Социология: Учебное пособие. — М.: 1995. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) - К.: 1996. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.: 1992.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (15.06.2016)
Просмотров: 276 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: