РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціальний розподіл стилів - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціальний розподіл стилів План 1. Соціальний розподіл стилів 2. Нова парадигма соціоструктурного підходу Вище вже докладно описувалися різні підходи до визначення понять "життєвий стиль", "культурний стиль", "життєва форма" тощо. Однак існує ще один, не теоретичний, але цілком практичний критерій виділення подібних груп, що не збігається з класами, верствами і групами, виділеними відповідно до різноманітних критеріїв соціальної стратифікації. У ході маркетингових досліджень і вивчення споживчого ринку соціологи орієнтуються не на групи в соціальному розумінні, а на агрегати в технічному розумінні слова, тобто на безлічі індивідів, що володіють визначеною ознакою. Уданому разі мова йде про споживчі переваги. Процедура полягає втому, щоб, виявивши, наприклад, переваги марки сигарет чи певної моделі автомобіля, знайти соціодемографічні ознаки, що передбачають розкрити характерні риси їхнього життєвого стилю і таким чином точно назвати цільову групу, на яку в даному випадку повинен орієнтуватися виробник. Теоретичною основою подібних досліджень можуть служити концепції життєвої форми чи форми життєвого стилю, але в будь-якому випадку теоретична основа (це, втім, стосується не тільки маркетингових, а й соціологічних і навіть психологічних досліджень у даному напрямку) містить кілька формальних ознак чи ознак формальних властивостей життєво-стильового підходу. Німецький соціолог Г.П.Мюллер визначає їх таким чином. Цілісність. Передбачається, що, чи йде мова про життєвий стиль особистості (як у Шпрангера) або групи (як у багатьох інших дослідників), даний життєвий стиль визначає з більшою чи меншою повнотою всі її життєві прояви. Він дає цілісний образ (гештальт) (Gestalt — образ) — позначення деякої конфігурації одиниць (деталей, предметів тощо) чи послідовності подій, що, хоча і складаються з окремих елементів, членів чи приватних процесів, однак сприймаються не як сума складових, а як єдине, виділене з навколишнього середовища ціле. Специфічну "гештальтну" якість ці єдності отримують завдяки своїй структурі, тобто особливому порядку взаємного розташування чи проходження елементів один за одним, чи ж зв'язку елементів між собою, особистості чи групи, який може бути схоплений не тільки в цілому її життя, але навіть у дрібних деталях. Добровільність. Це украй важливий момент процесу "стилізації" життя. Людина не "приписана" до класу, верстви, соціальної групи, до яких належить за народженням, вихованням, освітою, розміром доходу. Соціально-станові ознаки мають прескриптивний характер. Коли мова йде про життєвий і культурний стиль, завжди в наявності вибір, тому що стиль саме тим і відрізняється від традиції та канону, що дає практикуючому його індивіду можливість вільного вибору. Характерність. Момент своєрідності, що надає життєвому стилю свого відразу л є ідентифікуючого і безпомилково пізнаваного вигляду. Ознака "характерності" є в переліку рис стилю, пропонованого Г.-П. Мюллером, хоча, по суті, це видається зайвим тому шо характерність передбачається самим визначенням стилю. Розподіл шансів стилізації Масштаб можливостей стилізації, якими володіє конкретне суспільство, залежить від багатьох факторів, насамперед від його ціннісної і нормативної систем, а також від рівня життя і матеріального добробуту громадян. Чим слабші соцієтальній, інституціональні і ситуаційно специфічні норми та регулятори, тим швидше й очевидніше місце традиційних рольових і ритуальних моделей займають життєві стилі, які конкурують між собою за вільно вибираючого індивіда. З іншого боку, чим виший матеріальний добробут і рівномірніший розподіл благ, ресурсів, можливостей освіти, тим більше альтернатив вибору стилів. Тому, пише Мюллер, "ціннісний і нормативний плюралізм і суспільне багатство є необхідною умовою зростання свободи вибору індивіда і різноманіття пропонуючи себе на вибір життєвих стилів". Розподіл прагнень до стилізації Так само, як існує розподіл шансів стилізації, існує і розподіл прагнень до стилізації. Останнє може розглядатися і на рівні всього суспільства, і на індивідуальному рівні. Прагнення до стилізації життя та її проявів на суспільному рівні в основному є властивістю середніх верств (у сучасному суспільстві). Як правило, вищі верстви не прагнуть до стилізації життя, очевидно тому, шо вони не відчувають необхідності обмежувати себе "зверху". їхній життєвий стиль демонструє свободу і природну незалежність стосовно суспільних конвенцій, завдяки чому вони без будь-якого насильства над собою залишаються в межах власної традиції. Вони мають у своєму розпорядженні безмежні можливості стилізації, але не виявляють прагнення до неї; їхній стиль — це їхня традиція. Нижчі верстви залишаються такими, якими вони є, зовсім з іншої причини: вони не можуть жити інакше, оскільки постійний тиск матеріальних обставин диктує їм такий спосіб життя, що не залишає можливостей для етилізаційних експериментів. Прагнення до стилізації на рівні індивідуума також розподіляється нерівномірно на різних етапах життєвого шляху. Найбільш високі як прагнення, так і шанси стилізації в юності й у період дорослості. Навпаки, у старості багато життєвих стилів стають просто фізично і біологічно недоступними, знижується те, що можна назвати стилізаційним темпераментом, соціальні фактори усе більш поступаються місцем біологічним. Так само й у дитинстві можливості і шанси стилізації невеликі, тому що, з одного боку, це період активного впровадження у свідомість дитини моральних норм, що суперечить самій можливості стилізації, з другого боку — її бачення світу обмежене обрієм будинку і школи, що надають дуже вузький репертуар стилізаційних можливостей, Власне, три перших виділених Мюллером риси стилю передбачаються самим визначенням стилю і включені тільки для того, щоб представлене сукупністю цих рис визначення було досить повним. Дві ж інші характеристики мають принципове значення і заслуговують докладного розгляду. Нова парадигма соціоструктурного підходу Щоб обговорити проблеми розподілу шансів і прагнень до стилізації, варто повернутися до вихідного пункту міркувань про соціальне розшарування і соціальну нерівність — до ідеї вертикальної класифікації. Зрозуміло, що в будь-якій культурі вертикальні класифікації зберігаються і насамперед класифікації, які ґрунтуються на аскриптивних ознаках, таких, як стать, вік, колір шкіри, а також інших, менш значних (колір волосся, фізична конституція, співвідношення обсягів грудей, талії, стегон тощо). Ці індивідуальні фактори відіграють істотну роль у розподілі шансів і можливостей стилізації, а найчастіше виступають як детермінують фактори, що визначають і передбачають конкретні напрями і змісти прийнятих та освоюваних стилів. Однак у розподілі шансів і можливостей стилізації важливі й інші фактори — фактори, що традиційно використовуються як базиси класифікацій, на яких у сучасній соціології грунтується інтерпретація соціальної нерівності, а саме: рівень доходу, обсяг і престижність освіти, престижність професії тощо. Тому, як справедливо відзначає Мюллер, вищий клас має всі можливості, але мало прагнення до пошуку і вибору нових культурних стилів, тимчасом як нижчі класи навпаки (чи майже навпаки). Так само, чим вищий рівень освіти, що несе із собою знання альтернатив життя, тим більше можливості, а найчастіше і прагнення до стилізації. Тут виникає дилема, вирішивши яку, ми, власне кажучи, надамо теоретичної визначеності усьому матеріалу, викладеному в книзі. Дилема полягає в наступному: чи є життєві і культурні стилі дійсно "вільно падаючими формами", які відірвані від соціального субстрату (навіть якщо цей субстрат колись існував) і вільно та довільно вибираються суверенними суб'єктами з метою самоідентифікації й упорядкованого ведення власного життя, ч и життєві і культурні стилі споконвічно (хоча це і не очевидно) скоординовані з певними позиціями в соціальній структурі, а вибір певного стилю означає, власне кажучи, вибір певної позиції в традиційній (або трохи модифікованій) системі соціальної стратифікації. Почнемо з другого варіанта. Якщо ми вибираємо цю відповідь, то обговорення проблеми життєвих і культурних стилів, хоча і важливе саме по собі з погляду аналізу культурного опосередкування соціальних процесів, мало що змінює в нашому баченні природи соціальної структури, соціальної нерівності та соціальних трансформацій. Ми ніби ускладнюємо картину, вписуючи нові деталі, нових персонажів, надаємо характерам нових відтінків, але не змінюємо, по суті, ні фабули, ні головних дійових осіб. Зрозуміло, це означає збільшення соціологічного знання, більш детальний, глибинний аналіз процесів, що протікають, а крім того, просто більш правильний портрет соціальної реальності на даному етапі її розвитку. Зрештою, це підхід у стилі П. Бурдьє, який зрозумів і витлумачив культуру як сукупність інструментів ідентифікаційних стратегій. Відповідно до цього підходу, класове і прошаркове членування суспільства не зникає, не розчиняється в культурі, але культура відіграє роль активного медіума, що творить, так би мовити, ліпить класово-прошаркові ідентифікації. Вибір першої відповіді приводить до набагато більш радикальних висновків. По-перше, автоматично виключаються підстави для розмови про соціальну нерівність як соціальну проблему, тому що розсипаються в порох універсальні вертикальні класифікації, тобто ті вертикальні класифікації, щодо базису яких існує загальний консенсус. Соціальна нерівність залишається, але вона депроблематизується, тому що ґрунтується на аскриптивних статусах (належність до життєвої чи культурної форми). Скажімо, нерівність плюралізується. Кожна з форм володіє своєю особливою класифікацією, заснованою на власній ознаці, характерній саме для неї. Таким чином, плюралізація життєвих чи культурних форм веде до плюралізації нерівностей, але зникає соціальна нерівність як така, нерівність з великої букви, викорінювання якої у свій час склало одне з основних завдань модерністського проекту. Пояснимо на прикладі. На Заході в 70-і — 80-і p.p. XX ст. відзначався розквіт двох протилежно орієнтованих культурних стилів: хіпі і япі. Термін "хіпі" не має потреби в поясненні: дещо про їхні ідеї і життєву практику сказано вище. Япі (япі — від англійського словосполучення young urban professionals) — в основному молоді бізнесмени, що практикують підкреслено діловий стиль, строгість манер, коректність у звертанні, оснащені технічними атрибутами заможної ділової людини — комп'ютер лаптоп, особливої марки годинник, особливої марки автомобіль (наприклад, БМВ). Зрозуміло, япі не обмежувалися суто зовнішніми демонстраціями стилю; для них характерний певний набір цінностей і норм: підкреслена лояльність стосовно держави, висока цінність сім'ї. Багато хто із сучасних українських молодих бізнесменів практикують стиль япі. Риси багатьох представників так званих "нових українців" подібні до рис япі: ідеї лояльності, високої цінності сім"ї, вигляд, характерні предмети споживання. Але вданому випадку нас цікавлять не ці групи самі по собі, а їхнє ставлення до нерівності та співвідношення концепцій нерівності, прийнятих цими групами. Насамперед, варто відзначити, що їхнє уявлення про нерівність не стикаються і практично не можуть бути взаємно трансльовані. Для хіпі всі люди рівні, усі люди — брати, в ідеалі громада хіпі не ієрархізована. Япі, навпаки, дотримуються практично традиційної системи класифікації (дохід, освіта, престиж) і в оцінці людей керуються "досяжницькими" ознаками. Спадає на думку такий факт: як окремий і самостійний культурний стиль (чи культурна форма) виділяється те, що повинно відповідно до загальноприйнятих соціологічних уявлень бути верствою, органічною складовою частиною соціальної структури; цей факт свідчить або про неадекватність соціологічних уявлень, або про "розмивання" дійсної соціальної структури, про що в нас і йде мова. Отже, в уявленнях япі і хіпі відсутня спільна для обох груп система вертикальної класифікації, що могла б стати основою взаєморозуміння в питанні про соціальну нерівність і взаємопогоджуване розміщення тієї й іншої групи в стратифікаційній системі. Те саме можна спостерігати й стосовно інших культурних і життєвих форм та культурних стилів. Кожна життєва форма і кожен культурний стиль керується власною класифікацією, що не збігається з класифікацією інших. Це й означає плюралізацію нерівностей і зняття з порядку денного проблеми нерівності як такої. Крім того, у випадку, якщо визнається вільне, соціально неприкріплене існування форм і стилів, доводиться відмовитися від поняття соціальної стратифікації. Тут те саме співвідношення, що й у світовій стратифікації. Поділ культур і суспільств на примітивні, традиційні і розвинуті можливий тільки тоді, коли існує єдиний критерій, а цей критерій представляє універсальна еволюціоністська парадигма. Зміна парадигм, перехід на точку зору культурного плюралізму руйнує самий базис класифікації і всю систему стратифікації суспільств у глобальному масштабі. Тому не випадково модерністський проект і сформовані в його лоні теорії модернізації, що мають за мету ліквідацію регіональних нерівностей, підтягування "світової периферії" (країн і регіонів Африки, Азії, Латинської Америки, а тепер і СНД) до рівня розвинутих індустріальних суспільств, нерозривно пов'язані з ідеями еволюції і прогресу, що після "смерті" старого культураитро-пологічного еволюціонізму відродилися в соціологічно- орієнтованому не революціонізмі структурно-функціональної школи. Без ідеї прогресу і глобальної стратифікації зруйнулася б уся система політичної й економічної організації світового порядку. Так само без ідеї вертикальної стратифікації і ліквідації нерівності, тобто підтягування нижчих класів за рівнем доходів, освіти й іншими параметрами до середніх класів, що становлять у розвинутих капіталістичних країнах більшість населення, міняється вся політична і господарська організація цих країн. Хоча ряд соціальних експериментів у різних країнах світу демонструє різні варіанти можливої організації регульованого співжиття різних життєвих форм і стилів, безглуздо уявляти, якою повинна бути ця нова, горизонтально організована соцієтальна структура; ця справа не соціологів, а футурологів. Ми розглянули можливі теоретичні наслідки альтернативних відповідей на запитання про те, чи скоординовані різні життєві форми і стилі з позиціями, що існують у соціальній структурі сьогоднішнього суспільства. Однак насправді ці відповіді не є альтернативними. Говорити, як Г.П.Мюллер, про розподіл шансів і прагнень до стилізації з різних позицій у стратифікаційній системі зовсім не означає заперечувати можливості подальшої реідентифікації індивідів і становлення відповідних життєвих форм і стилів як самостійних елементів соціальної структури, які не вписуються в існуючу нині систему стратифікації. У цьому розумінні погляд П. Бурдьє, що визнає класову структуру суспільства й уточнює наші уявлення про цю структуру, не суперечить позиції авторів, що пророкують "кінець соціального розшарування", "кінець стратифікації". Навпаки, підхід Бурдьє, що вивчає, яким чином культура, формуючи класові ідентифікації, починає відігравати усе більшу роль у відтворенні соціальної структури, демонструє, що культура незалежно від передбачуваної соціально-економічної матриці бере на себе роль структуруючого агента. У такому випадку і мюллерівський аналіз розподілу шансів та прагнень до стилізації, і концепція Бурдьє, і ряд інших теорій, на яких ми тут не зупинялися, є не що інше, як вивчення процесу трансформації соціальної структури сучасних індустріальних суспільств у нову структурну організацію, засновану не на вертикальному, а на горизонтальному членуванні. Література Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991. Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987. Іонін Л.Г. Розуміюча соціологія. Історичний і критичний аналіз. — М.: Наука 1979 Калашник Я.М. Судова психіатрія. — М., 1961. Календарні звичаї й обряди в країнах зарубіжної Європи. Історичні корені і розвиток звичаїв. — М.: Наука, 1993. Канетті Е. Маса і влада. — М., 1997. Комарів М.С. Вступ до соціології. — М.: Наука, 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (17.07.2016)
Просмотров: 223 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: