РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Соціальні класи та верстви - Соціологія - Реферати - Каталог статей

„Соціальні класи та верстви” План Вступ. 1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи 2. Теорія соціальної стратифікації 3. Трансформація соціальної структури українського суспільства Висновок. Використана література Вступ Класи і страти належать до великих соціальних груп. Поняття соціальних класів уперше було вжито для пояснення історичних процесів французькими істориками періоду Реставрації. Проте тоді це поняття ще не було чітко визначеним і не складало центрального пункту методології дослідження. Воно вживалося більше у значенні соціоекономічних відмінностей і різниці інтересів, відповідно до яких кожна група посідає своє місце в соціальному процесі. Відмінність становища приводила до опозиції та боротьби. історичного процесу Тому французькі історики періоду Реставрації схилялися до пояснення в термінах класової боротьби. Своєї розвиненої класичної форми поняття класів набуло у марксизмі. Тут воно є центральним і складає фундаментальний принцип, за яким осмислюється історичний процес. Відмінність марксистського від домарксистського розуміння класу, як у цьому зізнавався сам К. Маркс у листі до Вейдемейєра, полягає у наступному: 1) класи є продуктом історичного розвитку (вони виникають на певному етапі суспільної еволюції і за відповідних умов); 2) класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату; 3) сама диктатура пролетаріату є лише інструментом і передумовою для їх знищення і розбудови суспільства без класів. Проте у самого Маркса ніде немає досить чіткого і повного визначення класів. Терміном “клас” він позначає різні суспільні прошарки. Зокрема, в роботі “18 брюмера Луї Бонапарта” він нараховує 5 класів (селяни, пролетарі, дрібна буржуазія, земельна аристократія, промислова буржуазія ). А в роботі “Революція і контрреволюція в Німеччині” їх нараховується уже чотири лише в сільській місцевості (кріпаки, сільськогосподарські наймані робітники, бідні та заможні селяни). Ще в одній роботі (“Громадянська війна у Франції”) класовий перелік збільшується до семи. Історичний перелік класів К. Маркс застосовує в “Маніфесті комуністичної партії”. Тут історія суспільства подається як історія боротьби класів: рабів і рабовласників, вільних і патриціїв, кріпосних і феодалів, пролетарів і буржуазії. Класова боротьба є то більш замаскованою, то більш відвертою, але завжди з необхідністю призводить до кардинального перетворення існуючого суспільства. На його думку, сучасне капіталістичне суспільство не тільки не позбавилося класової боротьби, але надало йому ще більш антагоністичної, жорстокої, хоча й значно спрощеної і очевидної форми (всі класові відмінності зосереджуються на протистоянні буржуазії та пролетаріату). Завершенням цієї боротьби є соціалістична революція. В іншому місці (“Вступ” до “Критики політичної економії”) розглядається джерело і механізм виникнення класів: поява додаткового продукту внаслідок суспільного розподілу праці та її привласнення певною групою. У кінцевому результаті, класова теорія Маркса містить такі основні принципи: відносини класів є об’єктивними, необхідними і незалежними від волі та свідомості людей; вони визначаються рівнем розвитку виробництва, насамперед характером і рівнем розвитку продуктивних сил; класово-економічна структура суспільства складає базис, на якому виростає юридична, політична і культурно-ідеологічна надбудова; свідомість людей, їх позиції та мотиви діяльності визначаються класовим становищем; найвищою формою класової боротьби є соціальна революція. Остання випливає із суперечностей між продуктивними силами (людина і засоби виробництва) і виробничими відносинами (насамперед, відносинами власності). Соціальна революція свідчить, що революційний клас (уособлення нового характеру і рівня розвитку продуктивних сил) із стадії “класу в собі” перейшов у стадію “класу для себе”: набув відповідного рівня свідомості, згуртованості та політичної організованості. Соціальна революція призводить до створення нових виробничих відносин, на основі яких виростає нова політична і культурно-ідеологічна система суспільства, в т. ч. “нова людина” як уособлення, персоніфікація всіх цих якісних змін. Соціальна революція не виникає, у всякому разі, не перемагає, раніше, аніж старе суспільство не реалізувало всі свої можливості і не розвинуло всі властиві йому суперечності. Соціалістична (пролетарська) революція є принципово новим типом соціальної революції, бо вона здійснюється більшістю і заради більшості. Аналіз зазначених пропозицій свідчить: концепція Маркса не утримує чіткого переліку ознак, за якими та чи інша соціальна група констатується у певний клас. Тому класова структура суспільства у дослідженнях самого засновника цієї теорії весь час “пульсує”. Обмеження соціальної структури лише класовим розподілом збіднює соціологічний аналіз, оскільки нехтує іншими групами, які теж є суб’єктами історичної дії. Одновимірне визначення класів у контексті економічного детермінізму позбавляє можливості здійснити аналіз внутрішньокласової диференціації, котра в певний історичний період може стати визначальною. У всякому разі внутрішнє розмежування впливає на історичну поведінку класу, без урахування чого аналіз буде обмеженим. Окрім того, виникає логічна суперечність у визначенні класової свідомості. З одного боку, у самого Маркса вона характеризується як відчужена, а тому принципово хибна і деформована з причин класового становища. Це стосується і класової свідомості пролетаріату – останній розглядається в контексті марксової теорії як тотальне накопичення всіх можливих форм відчуження: праці, споживання, культури, сенсу буття, технологічного, від природи, від іншої людини, від самої себе – власних сил і здібностей. З іншого боку, пролетаріат розглядається як історичний носій вселюдського розуму, можливостей і прагнень. Нарешті, і це найбільш суттєва вада, поняття класу у Маркса не підлягає операціоналізації, його не можна визначити через змінні, застосувати вимірювальні процедури. Саме з цієї причини його не можна верифікувати (перевірити) емпірично чи експериментально, що складає основну вимогу соціологічного аналізу. У такому контексті є підстави вважати його поняттям – припущенням, ідеологемою. У XX ст. було багато спроб модернізувати теорію класів Маркса, пристосувати її до нових реалій. Г. Лукач розрізняє об’єктивне становище класу (у стані відчуження) і його самосвідомість. У практичному відношенні це означає, що об’єктивно революційним може бути один клас, а боротися за його інтереси інша соціальна група. У такому тлумаченні зберігається вищеозначена проблема – делегування повноважень і легітимізація владних домагань іншої соціальної групи, яка діяла б від імені пролетаріату, використовуючи його як засіб реалізації власних інтересів. На певну трансформацію класової структури сучасного капіталізму вказує А. Грамші. Він висунув тезу про виникнення “середнього” класу і громадянського суспільства. На цій основі неомарксисти (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас) стверджують, що пролетаріат утратив революційний потенціал, який властивий, на їх думку, лише маргинальним (периферійним) соціальним групам: молоді, особливо студентам, безробітним, люмпен-пролетаріату, емігрантам, кольоровим етнічним меншинам, які й постають основною революційною силою сучасності. Є й більш академічні версії теорії класів. Зокрема, Р. Дарендорф, критикуючи Маркса за жорсткий економічний детермінізм, висуває тезу про владу як основну розмежувальну ознаку класового розподілу. У контексті такого підходу суспільство поділяється не на багатих і бідних, а на владних і безвладних. Конфлікт між класами визначає основну вісь суспільних відносин, а його продуктивне (в законних межах) розв’язання є основним чинником суспільних змін. 1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням. Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти. Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи. Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак. Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо. У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено: спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності); спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією); груповими установками та орієнтаціями. У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві. У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі. Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки. Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків. Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша. До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи. Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства. Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури. Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень. Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють. Схема 8. Види соціальної структури суспільства Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини: структурні зрушення в економіці; зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності; послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності. Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот. Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система). Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації. 2. Теорія соціальної стратифікації Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи: обов'язковість дослідження всіх верств суспільства; застосування при їх порівнянні єдиного критерію; достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств. Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. Схема 9. Історичні типи соціальної стратифікації 1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата. 2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм. 3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. 4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін. Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація). Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв. Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо. Клас —угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти. У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи. Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство). Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки: 1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника). 2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства. 3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу. 4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства. Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»). Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації. 3. Трансформація соціальної структури українського суспільства Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль. Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування. Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб. Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства. Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами. Схема. Соціальна стратифікація радянського суспільства (модель Т. Заславської) Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. її основу становлять: 1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою). 2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей. 3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців. 4. Активізація процесів маргіналізації. Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції). 5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу. 6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської. 7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню). 8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи. Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими. Висновок Останнім часом у західних країнах спостерігається створення позадержавних (квазідержавних) структур і активне поповнення їх представниками найновішого покоління свого класу (служба зайнятості населення, органи соціального захисту, освіта і культура в державному вимірі, наукові дослідження і технічні розробки). Але основним критерієм залишається владна позиція. Тому найбільше тяжіння серед шукачів викликають державні і адміністративні посади, а також діяльність профспілок, особливо останнім часом. Аналіз свідчить, що структурні зрушення в промислово розвинених країнах досить суттєві. Проте до соціально однорідного суспільства вони не призвели, навіть якщо проблему тлумачити не в марксистському (соціальна рівність), а в структурно-функціональному вимірі (існуючі відмінності між стратами є результатом справедливої соціальної мобільності). Тут швидше можна приєднатися до думки англійського соціолога Е. Гідденса (автора широко відомої праці “Соціологія: підручник 90-х років”). Він не погоджується з тими дослідниками, котрі вважають, що класи зникають з історичної арени. Можливо, зауважує він, ці відмінності помітні дещо слабше, аніж це було в минулому столітті. Але існує, на його думку, ряд соціальних сфер, де класовий розподіл залишається очевидним. Навіть фізичні відмінності людей все ще корелюють їх класове становище. Представники робітничого класу і сьогодні мають менший середній зріст і вагу, більш високу дитячу смертність, повільніше дорослішають у фізичному і соціопсихологічному відношеннях, частіше хворіють хронічними недугами, помирають у молодшому віці. Основні форми психічного і розумового розладу спостерігається саме серед представників цієї соціальної групи. Дані конкретносоціологічних досліджень свідчать, що жертвами цих обставин стають насамперед підростаючі покоління. А це значить, що такі тенденції збережуться і в найближчій перспективі. Порівняльний аналіз робітничих регіонів показує, зокрема, що тут усі соціальні індикатори значно гірші, аніж у суспільстві в цілому: нестабільна сім’я, більше розлучень, безбатьківщина (серед шахтарських сімей незаконнонароджених більше 20 %, у загальній популяції – 8 %, у заможних верствах населення – 3 %). Кожні 100 шахтарських сімей нараховують 280 дітей, з яких більше третини є правопорушниками. Діти із шахтарських сімей при обстеженнях демонструють низьку квоту інтелекту, слабку загальну структурованість особи, схильність до негативного (ситуативного) задоволення потреб. Вони користуються бідною в лінгвістичному відношенні мовою (звужувальний код), не вживають абстрактних виразів, не схильні до концептуалізації дійсності. Характер не постійний, поведінка імпульсивна, в ціннісних орієнтаціях переважає агресивний егоцентризм та інфантилізм. Недовірлива агресивність до навколишнього оточення супроводжується замкненою пасивністю, відчуттям приреченості, соціальної непотрібності та беззахисності (див. “Застосування психосоціальних і педагогічних засобів до юних девіантів робітничого походження”. – Ніон, 1971). Досліджуючи 2000 шахтарських сімей у США, американський соціолог С. Глюкк прийшов до аналогічних висновків (див. Міжнародні дослідження в криміналістиці. – 1969. – № 8. – С. 243). Маркс, на думку Е. Гідденса, мав рацію, стверджуючи, що на більш низьких рівнях соціальної ієрархії і в розвиненому промисловому суспільстві будуть накопичуватись бідність, відчуження праці, жорстокість, людська деградація та інші ознаки постійності та живучості бідності як такої. Але він помилився, за автором, передбачаючи, що прибутки більшості населення залишаться надзвичайно низькими, а меншість буде все багатшою і вужчою. Відбулося певне поліпшення соціального становища середніх прошарків, чого Маркс передбачати не зміг. Е. Гідденс вводить ряд соціологічних змінників, які дозволяють операціоналізувати дещо невизначене поняття класу: відношення до власності як показник не може бути використане, тому що воно в сучасному промислово розвиненому суспільстві ніяким чином не характеризує суспільний стан і прибуток у зв’язку з корпоратизацією та акціонізацією найбільш суттєвих галузей економіки. Зрозуміло, що достовірну інформацію щодо розподілу суспільного багатства отримати досить важко. Статистика в цьому відношенні не дуже корисна, замаскована і втаємничена. Багаті люди не публікують даних про свій майновий стан у повному обсязі, податкові декларації передбачають лише відомості щодо річних прибутків. Але й за цими скупими відомостями можна намалювати більш-менш достовірну картину. За даними Гідденса, зокрема, у Британії 1 % “верхівки” володіє 21 % загального обсягу особистого майна, третиною національних багатств країни розпоряджаються 20 % населення. Той же 1 % “верхівки” має на руках 75 % акцій приватних корпорацій, а 90 % їх розподілено серед 5 % інших верств населення (див. Гідденс Е. Стратифікація і класова структура. //Социс. – 1992. – № 9. – С. 120). Не більш рівномірно виглядає і розподіл прибутків. У тій же Великобританії 5 % “верхівки” отримує 16 % усіх прибутків, а 50 % представників нижчих класів отримують всього 5 % національного прибутку. Більшість дослідників вважає, що в західноєвропейських країнах майновий стан і прибуток зараз розподіляється ще більш нерівномірно, аніж 80 років тому. Лише США є деяким винятком: тут за останні 25 років відбулося певне вирівнювання майнового стану і прибутку. Отже, є всі підстави вважати, що за майновим станом і розподілом прибутків навіть у найбільш промислово розвинених країнах продовжує існувати розподіл на вищий, середній і робітничий класи. Отже, наявність класового розподілу сучасного промислового розвиненого суспільства можна вважати достатньо обґрунтованим фактом. Але це не означає, що класову боротьбу в марксистському розумінні слід тлумачити як визначальний фактор розвитку історичного процесу. Не має і достатніх підстав сьогодні ставити робітничий клас у центр суспільного порядку та історичного процесу. Використана література 1. Аза Л.А. Воспитание как философско-социологическая проблема. – К.: Наук. думка, 1993. 2. Алтухов В. Философия многомерного мира// Общественные науки и современность. – 1992. – № 1. – С. 15-27. 3. Бычко И.В. Идеологические альтернативы. – К.: КГУ, 1989. 4. Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі. – К.: Ін-т соціології, 1994. 5. Вопросы политического лидерства. – К.: УкрНИИ молодежи, 1992. 6. Гавриленко І.М. Соціалізація особи маргінального типу// Соціалізація особи як проблема національної освіти. – Ніжин, 1994. – ч. 1. 7. Гавриленко І.М. Чи потрібна державі ідеологія// Віче. – 1996. № 4. 8. Гавриленко І.М. Ідеологія// Віче. – 1997. – № 2. Ідеологічні альтернативи// Віче. – 1997. – № 4. 9. Гавриленко І.Н., Чепак В.В. Загальносоціологічна теорія. – К.: КВТІ, 1998. – С. 81–102. 10. Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. – К.: Наук. думка, 1992. 11. Грушевський М.С. Початки громадянства. – М., 1921. 12. Донченко Е.А., Злобина Е.Г., Тихонович В.А. Наш деловой человек. – К.: Ин-т социологии, 1995. 13. Зиновьев А.А. Запад. Феномен западизма. – М.: Центрполиграф, 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (06.07.2016)
Просмотров: 472 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: