РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціальна нерівність і бідність - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Соціальна нерівність Соціальна нерівність зростає, накопичуються несприятливі соціальні обставини, тобто поглиблюється депривація. В постсоціалістичних країнах диференціація доходів зросла до 7-10 і більше разів. Країни поляризуються, має місце спрямованість соціальної і економічної мобільності до полюсів соціальної структури. Формуються взаємовиключаючі інтереси “верхів” і “низів”, багатих і бідних. Сьогодні багатий це не тільки рівень, масштаб його приватної власності але і влада, висота в ієрархічній соціальній структурі суспільства. Через владу, завдяки владі багаті люди збагачуються, через багатство вони і приходять до влади. Соціальна поляризація зумовлена кумулятивним характером соціальних процесів, що означає концентрацію на одному полюсі багатства, на другому – бідності. Тобто, найбільш ймовірно закріплення високого статусу і його подальше підвищення високо ресурсними групами (процес “накопичення переваг”), представники низько ресурсних груп є головними кандидатами на “поглиблення деривації”1, нагромадження обставин, які поглиблюють бідність. Новий етап розвитку соціальної структури в Росії, Балабанов А.С. і Балабанові Е.С. вважають інститулізація нерівності. Тобто, виникла постійна ієрархія привілегій і втрат щодо доступу до бажаних благ і цінностей. Це є закріплення стартових позицій для нових поколінь, передача досягнутого багатства і соціального статусу дітям. Бідні (“програвші” в постсоціалістичних країнах) та їх нащадки втратили і втрачають найважливіші економічні, політичні та культурні ресурси суспільства. Різні макроекономічні теорії будують різні схеми відтворення багатства і бідності. Наприклад теорії “замкнутого кола злиденності” які виникли в західних економічних школах в 40-х роках ХХ ст. пояснюють відтворення несприятливих 1Балабанов А.С., Балабанова Е.С. Социальное равенство: факторы углубления депривации, 2003, № 7, с. 34 обставин різних суспільств через замкнуті цикли в розвитку, в процесі яких суспільство проходить через ряд станів і в підсумку повертається до вихідного. К. Маркс писав про прогресуючу поляризацію і злиденність пролетаріату, М.Вебер – про нерівні життєві шанси. Повторюваний характер соціальних процесів представлений і в теорії структуризації Е. Гіденса. Концепція “соціального виключення” акцентує увагу на динамічні аспекти нерівності та накопичення і взаємопородження негативних життєвих обставин. Вона протистоїть традиціям вивчення бідності як статичного явища. Вони сприяли розумінню того, що старі методи боротьби з бідністю у вигляді соціальних трансфертів лише піднімають рівень споживання бідних, але не підвищують життєві шанси їх не розв’язує проблеми накопичення негативних життєвих обставин. До них ведуть не тільки низькі доходи, скільки нерівність в доходах. Сьогодні найбільш масштабний рівень відтворення і поглиблення нерівності пов’язаний із глобалізацією, утворенням всесвітнього інвестиційного середовища та інтеграції національних ринків капіталів. країни “золотого міліарду” нагромаджують доходи, багатства, переваги. Бідна країни виключаються від інвестиційних ресурсів, 72 % світових іноземних інвестицій приходиться сьогодні на капіталовкладення США, ЄС і Японії один в одного. Користуються Інтернетом 93 % населення багатих країні тільки 0,2 % - бідних. Структура економіки бідних країн (або тих, що розвиваються, доганяють багатих) спрямована на індустріалізацію і експорт сировини. Поки що піднесення рівня споживання можливе лише за рахунок надексплуатації природних і людських ресурсів, що призводить до виснаження, вичерпування їх. Багаті країни завдяки величезним інформаційним і науковим ресурсам безперервно збільшують свої багатства, доходи, шанси, економічний та інтелектуальний капітал. Фундамент їхнього капіталу змінюється. Механізм породження нерівності доходів залежить не тільки від володіння тими чи іншими ресурсами але й від характеру їх використання. Фактором зростання багатств, доходів у заможних людей є частка стратегічних інвестицій (освіта, придбання нерухомості, збереження прибутків). Бідні все витрачають на виживання, тобто стан багатства і бідності визначають також структурою домашніх витрат. У бідних сім’ях високі трудовитрати на домашню роботу, у багатих – менші і тому вони мають можливість перерозподіляти свій час на ту зайнятість, яка оплачується, на максимізацію доходів, нарощення сімейного капіталу. Наявність власного житла є активом, засобом збереження доходів. Соціальна нерівність відтворюється і через нерівний доступ до освіти. Інтелектуальне розшарування громадян стає основою будь-яких інших нерівностей. Проблема загострюється ще і тим, що знання на відміну від матеріальних цінностей, невід’ємне від його носія і його не можна ані відняти, ані націоналізувати чи перерозподілити на користь іншим. Нерівність породжується нерівністю, винагороди в професіональній сфері різним рівнем оплати праці, різними умовами праці. Ті, що зайняті фізичною працею замінимі, менш свобідні у використанні свого робочого часу, їх робочі місця менш надійні і вони мають менше шансів на кар’єрне просування. Середній клас має більш вищу заробітну плату і кращі умови праці. Роботодавці мають можливість встановлювати правила праці, які відповідають їхнім інтересам. Заможні частіше включаються у взаємовигідні неправові практики. На збільшення розриву між багатими і бідними крім об’єктивних факторів впливають і суб’єктивні: ментальність, поведінка, цінності, мотиви, що призводить до різних моделей соціально-економічної адаптації. У бідних громадян понижений рівень соціальних потреб, домагань, активності, для них характерна установка на виживання, на життя одним днем. Багаті прагнуть індивідуальної свободи, орієнтуються на прагматизм, ефективність інновацій економічної стратегії. У бідних знижується соціальний капітал. Розвиток людського капіталу сприяє накопичення переваг, призводить до ефекту само відтворення ресурсів, зменшення індивідуальних зусиль для ефективного використання ресурсів. Кумулятивний характер соціальної нерівності, передача привілегій і втрат із покоління в покоління пов’язаний із проблемою соціальної справедливості. Концепції справедливості у бідних і багатих різнопротилежні. Бідність як соціальний стан несправедливості і як соціально – економічна проблема В індустріальному суспільстві панує класова, вертикальна стратифікація (нижчий і вищий клас) в постмодерному суспільстві. Ця стратифікація доповнюється горизонтальною (центр – периферія, інсайдери, аутсайдери). Група маргіналізованих людей не можуть бути активними суб’єктами реальних процесів інтеграції в суспільстві. Складовою частиною соціальної політики передових держав є викорінення бідності . Але і в країнах матеріального добробуту частка тих, чий дохід на половину менший середнього складає від 10 до 30 % населення. В середньому в Європі це складає 17 %. Бідність – соціальна ситуація, стан, зв’язаний з нестачею необхідних ресурсів щодо повної норми, обмеженість ресурсів (матеріальних, культурних, соціальних), що не дає можливості вести прийнятний спосіб життя. Бідність – негативне відхилення від суспільної норми життя. З 70 років ХХ ст. при дослідженні бідності, маргіналізації, злиднів (депривації) користуються терміном “соціальна екслюзія”, що означає бідність яка веде до нестатку прав, обмеження доступу до інститутів, що розподіляють ресурси, невигідне положення щодо отримання освіти, кваліфікації, зайнятості, житлових і фінансових ресурсів. Соціальна екслюзія зміщує проблему бідності на індивідуальний рівень. Вона є процесом маргіналізації, соціальним виключенням громадян з участі в соціальному обміні. Бідність – стан, ситуація несправедливості окремих людей чи цілих груп, обумовлена нестатком необхідних соціальних ресурсів, в першу чергу матеріальних. Якщо концепція бідності акцентує увагу на розподіл ресурсів та недостатнє задоволення потреб, то в концепції соціальної ексклюзії більше уваги приділяється громадянським правам чи обмеженню цих прав шляхом дискримінації від інститутів соціальної інтеграції зокрема, від ринку праці. Традиційна боротьба з бідністю допускала необхідність підтримки доходів. Тепер вважають, що потрібно підкреслювати важливість соціальних послуг, які сприяють інтеграції, наприклад сприяти отриманню освіти, щоб надалі могла людина нормально жити. Дж. Фрідмин запропонував декалог громадянських прав, які повинні забезпечуватись суспільством. Це такі права: професійна допомога при народженні; безпечний і здоровий життєвий простір; адекватне харчування; доступна медична допомога; якісна практична освіта; політична участь; економічно продуктивне життя; захист від безробіття; належна старість; пристойні похорони. Андерклас – бідна група людей (сукупність сімей, інвалідів), які знаходяться поза системою зайнятості. Ці люди недостатньо навчені, кваліфіковані, довготривало безробітні або зовсім не включені в трудовий процес, окремі їх індивідууми пов’язані із вуличною злочинністю, демонструють форми девіантної поведінки. Серед них найбільше наркоманів, повій, злочинців, підліткової вагітності у жінок. Відсутність роботи – їх спосіб життя. Сьогодні бідність складається не в контексті формування класів, а в контексті процесу депролетаризації . Традиційне капіталістичне суспільство з великою часткою робітничого класу і незначним прошарком дрібної буржуазії перетворилось у суспільство середнього класу (великої середньої маси), невеликого елітного шару і зростаючої меншості соціально виключених, андер-класів. Держава забезпечує інтереси тільки середнього класу. Сьогодні бідні виключаються із суспільного способу життя. В умовах індустріального капіталізму такого не могло бути, оскільки бідних людей становило більшість. Бідність стала маргінальною, прийняла форми андеркласу і соціальної ексклюзії. В результаті соціально – економічних перемін в постсоціалістичних країнах сформувалась верства бідних людей, яка колись за радянської влади належала до середнього класу. Вони не тільки втратили засоби до існування але й соціально дезадаптовані, оскільки їх життєві стратегії в нових умовах ведуть до бідності. Але в цих же нових бідних людях збереглися нематеріальні культурні і соціальні життєві ресурси, які можна було використати для адаптації в нових умовах і подолати бідність. Але бідні не вважають себе такими, призвичаюються до бідності і своє становище вважають нормальним. Вони не здатні знайти вихід із такого становища, виробляють пасивні способи спротиву: виробляють риси традиційно бідних людей. Ці бідні люди переважно з вищою освітою, робота за спеціальністю перестала забезпечувати потрібний рівень життя. Знизилось значення їх спеціальних знань, навичок, вмінь, досвіду. Відбулась інфляція культурного капіталу. Не можливо культурні ресурси перетворити в культурний капітал. Але людина з вищою освітою має більше шансів влаштуватись на роботу (хоча б по своїй спеціальності), оскільки вважають що вони швидше оволодівають новими видами роботи. Перехід на менш кваліфіковану роботу, але більше оплачувану є виходом із бідності. Але втрати значимості освіти, професії сприймається як втрата самого себе, небезпека стати “ніким”. Стратегія відмови від професії в кінцевому результаті не є виходом із бідності, стає деструктивною. Люди з такою стратегією стають маргінальними. Людина втрачає свою ідентичність (перестали бути, наприклад, вчителем. викладачем) вважає себе невдахою. Готовність змінити свою професію в перехідному суспільстві пов’язана з психологічними незручностями, послаблюється орієнтація на професіоналізм і конструктивну поведінку. Бідність існувала завжди. Вона існує сьогодні і в усіх суспільствах, навіть в найбільш розвинутих. Але вона різна в кожному суспільстві. Відповідними світовими організаціями розраховано, що якщо людина не отримує 4-3 долари в годину вона є бідною. Хто живе на 1-2 долари в день є не тільки бідним, але й зубожілий. Для громадян. наприклад України, заробіток 3-4 долари в годину (20 доларів в день або 600 доларів на місяць) був би достойний. Український громадянин почував би себе заможнішим і перестав би їхати за кордон за додатковими заробітками. В Україні 80 % громадян бідні. Така кількість бідних свідчить про те, що це проблема не тільки соціальна але й економічна (економічний спад) і політична (влада робить людей бідними, збагачуючи себе та вищих бізнесменів, олігархів). Терміни “прожитковий мінімум”, “мінімальний споживчий бюджет” приховують проблему бідності як і середні показники бідності чи багатства. Людина, тим більше сім’я, не може довго існувати коли одна зарплата, або 70-80 % її йде на споживання. А звідки взяти гроші для оплати за комунальні послуги, транспорт, одяг, не говорячи вже про навчання у школі, здобуття середньої або вищої освіти. Коли постійно зростають тарифи на житлово – комунальні послуги, ціни на транспорт, споживчі товари, то прожитковий мінімум є не межею бідності, а межею злиднів (людина постійно відчуває недостаток продуктів харчування). Стійка бідність веде до погіршення здоров’я, декваліфікації, де-професіоналізації і в кінцевому результаті – до деградації людини (аналогічно як алкоголізм та наркоманія). Бідні люди народжують бідних і хворих дітей, з низькою освітою і кваліфікацією. А отже, бідніє, хворіє, де інтелектуалізується особа і деінтелектизується суспільство, падає рівень його культури. Драматичність ситуації поглиблюється тому, що бідними стають переважна більшість дітей , пенсіонерів. Це призводить до зниження якості майбутніх поколінь, людського потенціалу. В Україні (як і в Росії) бідними є не тільки традиційні групи людей – одинокі матері, багатодітні сім’ї, інваліди, престарілі люди, але і освічені, висококваліфіковані і працюючі групи людей. Це нові бідні і специфічні для України та інших постсоціалістичних країнах. У розвинутих суспільствах серед працюючих, освічених, кваліфікованих бідних не має Великі масштаби бідності свідчать про економічний упадок, неефективність соціальної політики і діяльності влади. Бідність визначається не тільки поточними доходами, рівнем споживання, але і розпорядження певного майна (дім, машина, гараж), грошовими і речовими накопиченнями. Бідні люди живуть від зарплати до зарплати, від пенсії до пенсії, вони не мають можливості накопичувати гроші і товари. Бідність інтенсифікує маргіналізацію населення. З’являється шар жебраків позбавлених будь-яких засобів до існування. Формується і зміцнюється “соціальне дно”. “Соціальне дно” складають: 1). злиденні, які відкрито просять милостиню; 2). бомжі, які втратили житло; 3). безпритульні діти; 4). вуличні повії. Ці люди не мають соціальних ресурсів, втратили стійкі зв’язки у суспільстві, елементарні соціальні навички, домінантні суспільні цінності. Вони знаходяться у стані відчаю, безпорадності, безутішності. Хіба що безпритульні діти вважають, що знайшли довго шукану свободу. Але вони ведуть аморальний спосіб життя, ходять немиті, брудні, запущені. Живуть переважно невеличкими групами – колоніями або в сім’ях але є і поодинокі випадки. Переважно живуть у підвалах, закинутих будинках, на вокзалах, портах, в теплотрасах, каналізаціях та смітниках. Більшість з них алкоголіки, таксомани, наркомани, деякі озброєні і займаються хуліганством. Це суспільний ресурс кримінального світу, вони здатні на будь-які антисоціальні дії. “Соціальн6е дно” знаходиться поза рамками законів і норм Конституції. Державна влада виключає їх із ланок соціальних зв’язків, суспільство до них відноситься поблажливо, виправдально, вважаючи бідність і злиденність хворобою суспільства. Факторами низхідної соціальної мобільності, що веде до “соціального дна” є: неправильна політика (антинародні економічні реформи, безробіття, низькі зарплати, високі ціни); кримінальність (злодійство, злочинність, насильство, грабіжництво); особиста невезучість в житті (хвороба,, інвалідність, погане виховання); власна вина (схильність до різних вад, девіантної поведінки, алкоголізм, наркоманія, проституція); соціальна ізольованість (безпритульність, відірваність від суспільства, втрата зв’язків з рідними, друзями, відсутність роботи).1 Загроза збіднення, нужденності, зубожілості соціально небезпечна. Вона втягує в себе селян, робітників, інтелігенцію. дітей і жінок. Злиденні постійно потрапляють в групу ризику: можуть зайти в запій або включитись в кримінальну діяльність. Необхідна мобілізація всіх суспільних ресурсів на допомогу таким людям. Неправові соціальні практики: походження, сутність і зміст. Не правові трудові практики Кожне суспільство повністю не контролює своїми формальними інститутами, всіма видами діяльності людей. Виникають неформальні, нелегальні діяльності, які породжують нелегальні, скриті, антизаконні, неправові явища. Як вони виникають і яка їх роль у суспільстві? В радянському соціалістичному суспільстві , наприклад, існувала, розвивалась і процвітала “друга” неофіційна, прихована, неформальна, неправова, нелегальна економіка. “Друга” неправова соціалістична економіка – економічна діяльність поза і всупереч централізованій і запланованої державної економіки. Вони включали деякі легальні і неприховані види діяльності, легальну і нелегальну компоненти. До легальної частини “другої” економіки входили особисті підсобні господарства, житлове будівництво, приватна практика окремих професіональних груп (лікарі, вчителі), але й ці легальні види діяльності здійснювали неправові, протизаконні акції. дії. До особистого підсобного господарства приховувались площі, кралась худоба, корм і добрива. Житлово – будівельні кооперативи користувалися “чорним ринком” для отримання будматеріалів, неформальним 1Див.: Римашевская Н.М. Бедность и маргинализация населения. – Социс, 2004, № 4 наймом робітників. Навіть легальна частина другої економіки була тіньовою. оскільки включала нелегальні дії. Більшу частину другої економіки складали нелегальні норми економічної активності. Це по-перше крадіжка суспільної власності. Крадіжки були матеріальною базою “другої” економіки, суттєва надбавка до зарплати. Форми крадіжок були різними: списання частини виробленої продукції, використання службового транспорту. По-друге спекулятивний перепродаж, спекуляція яка доповнювала блат. По-третє нелегальне виробництво товарів і послуг. Авторемонтні, будівельні роботи, транспортні послуги здійснювались не легально. Багато господарських керівників користувались послугами шабатніків (будівельників-мігрантів). По-четверте корупція. Хабарі курсували по всіх рівнях державної драбини. Чим вище, тим більший розмір хабара. Посади прирівнювались праву власності. Несуттєвими причинами нелегальних практик при соціалізмі були: 1). збої у плануванні; 2). низька політична культура громадян. Суттєві причини: 1). дефіцит товарів. Суттєвою, несистемною ознакою соціалізму стали черги за всім необхідним. Дефіцит товарів супроводжувався структурними особливостями економіки, особливістю господарювання в умовах централізованого розподілу ресурсів. Базовою моделлю радянської соціалістичної економіки було виробництво засобів виробництва, чорна металургія, важке машинобудування, будівництво великих підприємств. Промисловість, яка виробляла товари для широкого вжитку відставала. “Друга” економіка була реакцією на таку ситуацію і в деякій мірі усувала дефіцит, пом’якшувала його. Як не парадоксально план і централізація породжували дефіцит товарів. План не може передбачити коливання ресурсів. Якщо є вільний резервуар звідки можна черпати недостаючі товари і куди поступають надлишкові ресурси суспільства. Але централізація економіки не знає такого резервуару. Всі ресурси розподіляються ще в момент випуску, нічого зайвого, ніякого залишку. Соціалістичні господарники створювали запаси на своїх підприємствах. Громадяни такі запаси створювали у своєму домашньому господарстві. “Друга” економіка знищувала високий інфляційний потенціал. Жорстко контрольовані ціни у поєднанні із нестачею споживчих товарів призводили до концентрації незабезпечених грошей у населення. Високі ціни “чорного ринку” нейтралізували цей надлишок. Тіньова економіка дозволила подолати межі зрівняльного розподілу доходів і благ. Вона також підвищувала терпимість до ідеологічної пропаганди, утворюючи щілину між що ідеологічно треба робити і що реально робилось.1 Недоліки у суспільно – державному будівництві викликають до життя неправові соціальні практики, які врівноважують систему, стабілізують, продовжують її існування. В радянському соціалістичному будівництві такими недоліками були дисгармонія і структурі економіки, дефіцитність благ, інфляційний потенціал, ідеологічний догматизм, централізований господарський механізм, дефект планування, зрівняльний розподіл доходів. Радянський соціалістичний “тіньовий порядок” перейшов у пострадянський трансформаційний період. Але сьогоднішні тіньові, неправові соціальні практики, скажімо у капіталістичній Україні різняться за обсягом операцій, причинами, соціальному складу учасників, по способам легітимації. Тепер “тіньовики” не крадуть а не платять податки, працюють не з причини дефіциту, а шукають конкурентних переваг. Радянські соціалістичні неправові практики народжувались тотальною забороною, вивіскою “не можна”, сьогоднішні капіталістичні – прогалинами у законодавстві, неефективністю захисту прав власника. Неправові соціальні практики охопили всі сфери діяльності – економічну, політичну, правову, соціальну, культурну, наукову, освітню, медичну, педагогічну, спортивну. Вони поширені серед тої маси активного працюючого населення яке живе в бідності – армія, міліція, лікарні, вчителі. 1Див.: Барсукова С. Движение во времени. От «второй» економике в СССР к неформальной економике современной России. – Свободная мысль,-2004, № 1 Через приватизацію радянська соціалістична тіньова економіка вийшла із підпілля, її фінансовий капітал став основою приватизації. Нова капіталістична тіньова економіка запозичила організаційно – правові здобутки старої соціалістичної “тіні”, які склались в епоху горбачовської перебудови (можливість створення малих підприємств і госпрозрахункових підрозділів). Колишні тіньовики кинулись в бізнес своїми створеними малими підприємствами використовували для свого збагачення державні підприємства, державні засоби виробництва, предмети і знаряддя праці. Збагатившись стали викуповувати, “прихватизовувати” самі державні підприємства. Зв’язок бізнесу і влади став не тільки скритим але й відкритим. Радянський соціалістичний досвід “другої” економіки – невід’ємний елемент досвіду сучасної неправової соціальної практики. Неправові соціальна практики – сукупність стійких, масових соціальних ідей і взаємодій, пов’язаних з порушенням громадянами різних рівнів, норма права. Центром, фокусом неправових соціальних практик, особливо в деяких постсоціалістичних країнах, є неправові трудові практики. Неправові трудові практики – сукупність стійких і масових соціальних взаємодій, пов’язаних з порушенням правових норм трудової діяльності. Саме так визначають ці поняття російські економісти і соціологи.1 Виділяють такі різні типи неправових взаємодій, неправових практик у сфері праці: конфліктні, порушення трудових прав роботодавцем; взаємовигідні, коли роботодавці і робітники мають певну вигоду за рахунок держави; солідаристський, коли протизаконні дії приносить вигоду і власнику і робітникам за рахунок держави, а роботодавець солідаризуючись з робітниками намагається якось компенсувати низький рівень їх зарплати і великі умови праці . 1Заславская Т.И. Шабанов М.А. Неправовые трудовые практики и социальные трансформации в России. – Социс, 2002, № 6, с. 6-7. Перший тип має насильницький характер, протизаконність насаджується робітникам. Інші типи мають договірний характер. Неправові, трудові практики – елемент системи неправових соціальних практик. В основі соціальних неправових практик лежить “тіньова” економіка, різні її види: скрита економіка; паралельна економіка; підпільна економіка; сіра економіка; неформальна економіка; кримінальна економіка; чорний ринок. Тіньова економіка набуває широкого розповсюдження в країнах з низькими показниками соціально – економічного розвитку, з недосконалим законодавством, високим рівнем оподаткування, надмірною бюрократизацією господарського життя, поширення корупції. Тіньова економіка, нелегальний ринок праці органічно пов’язані з низьким рівнем життя. Нелегальна праця – удар по бюджетові і найманому працівникові. Значна частина громадян України з волі роботодавця є в становищі “нелегала”, оскільки між роботодавцем і найманими працівниками трудова угода не оформляється, відсутні записи у трудовій книжці. Втрати зазнають працівник і держава. Працівник в разі неофіційного оформлення трудової угоди втрачає гарантоване конституцією України право на працю, безпечні і здорові умови праці, заробітну плату не нижчу від визначеної законом, право на відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, право на соціальний захист, що включає право на забезпечення його в разі повної або часткової втрати працездатності. До того ж, такий працівник не отримує обов’язкового державного страхування, майбутнього пенсійного забезпечення, бо від суми його заробітної плати роботодавець не робить відрахувань до Пенсійного фонду. Праця “нелегала” не зараховується до трудового стажу. Бюджет недодержує відрахувань податку на прибуток. Крім цього “нелегал” офіційно вважається безробітним і претендує на допомогу з боку держави у вигляді субсидій, допомоги по малозабезпеченості. Не оформляючи офіційно прийом на роботу найманого працівника роботодавець має певні вигоди. Найманий працівник абсолютно залежить від роботодавця, навіть від його примх. “Нелегала” можна у будь-який момент без проблем звільнити з роботи не заплативши йому. Заробітна плата “з кишені” завжди нижча мінімального розміру. У неофіційній заробітній платі відсутні відрахування до Пенсійного фонду. Роботодавець економить за рахунок неоплати лікарняних листів та щорічної оплачуваної відпустки “нелегала”. Проблема ще в тому, що із становищем нелегела погоджується величезна кількість людей. Це біда в суспільстві, правова чи громадянська хвороба. І ще: велика кількість нелегалів в Україні – ганьба суспільства. Люди втрачають віру у справедливість, власну державу. Формується мораль вседозволеності, зверхності, переконання – в державі всім правлять гроші. У такій ситуації не може бути й мови про віру в Бога, йог справедливість, християнську мораль, любов до ближнього, співчуття, милосердя. Мораль сучасного роботодавця, нового багатого українця така: цілий рік він ошукує своїх співгромадян, наживається, згодом дарує злиденним на Новий рік чи якесь інше свято кілька кульків з крупами чи іншими споживчими товарами, або дає гроші (вкрадені у найманих робітників) на будівництво храму.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (30.06.2016)
Просмотров: 631 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: