РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Система соціального контролю - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Система соціального контролю План 1. Система соціального контролю 2. Соціальні організації Система соціального контролю є одним із елементів механізму соціалізації особистості. Соціалізацію ми уявляли як процес освоєння культурних норм та соціальних ролей. Соціалізація стосується передусім індивіда і відбувається під певним наглядом суспільства, оточуючих (які не тільки навчають дітей, але й контролюють правильність засвоєння взірців поведінки). Вважається, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і підданості соціальним нормам, правилам поведінки, цінностям. А також інтерпретується як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, що і забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою, внаслідок чого і виникає "здоровий" соціальний порядок, дотримується нормальний уклад суспільного життя (теорії Е. Росса, P. Парка). Проблема соціального контролю по суті є складовою проблеми взаємовідносин індивіда та суспільства, громадянина та держави. Образно кажучи, соціальний контроль виконує функцію міліціонера, котрий стежить за поведінкою людей і "штрафує" тих, хто не дотримує належних правил. Якби не було соціального контролю, люди могли б робити все, що вони забажають, і так, як вони забажають. Тому соціальний контроль виступає фундаментом стабільності в суспільстві, його відсутність або послаблення призводять до безпорядків, соціальної аномії (ігнорування норм та правил). Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. До його системи входять всі способи реакції як великих суспільних утворень, так і конкретного індивіда на різноманітні конкретні дії людини чи то груп, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити позанормовану поведінку та діяльність у певні соціальні межі. Розглядаючи соціальні інститути, бачимо, що вони виконують контролюючу, впливову, регулюючу функції, що зводяться до певного "соціального контролю" (можна навести приклади із повсякденного життя). Схематично можна пояснити так: кожен член суспільства усвідомлює те, як себе вести в різних ситуаціях, щоб бути зрозумілим, щоб знати, чого чекати як від нього, так і - якою буде реакція груп. Тобто, "організований хід" нашого суспільного життя може бути забезпечений завдяки тому, що взаємопередбаченою є поведінка людей. Кожна соціальна група виробляє систему засобів, завдяки яким кожна особа поводить себе відповідно до норм, взірців поведінки в різних ситуаціях. У процесі соціального контролю формуються відносини, які, однак, є набагато складнішими, ніж "підгонка" індивідуальних якостей під ті чи інші соціальні стандарти. Тут необхідно враховувати принципову особливість функціонування індивідуальної свідомості та соціальної. Індивід та суспільство (соціальна група) являють собою взаємодіючі складові елементи соціального контролю. Це - процес взаємодії індивідів та усуспільнень (групи, класи), до схеми якого включаються два типи дій: індивідуальні дії та дії соціальні (групові, колективні). Але і цього ще недостатньо. Принципово важливо взяти до уваги свого роду додаткові проміжні елементи цієї системи, перемінні соціально-психологічного характеру: самооцінка суб'єкта дії (як індивіда, так і соціальної групи), сприйняття та оцінка соціальної ситуації (соціальна перцепція) як окремою особою, так і соціальною групою. Самооцінка та оцінка ситуації – важливі соціально-психологічні показники, вияв яких дозволяє значною мірою передбачити зміст та напрям індивідуальних та соціальних дій. В свою чергу, самооцінка, оцінка та сприйняття соціальної ситуації залежать від специфіки соціальної та індивідуальної шкали оцінок. Схематично механізм дії соціального контролю показано на рис. 2. До системи засобів соціального контролю відносять: ¦ система міри, норм, правил, заборони, санкцій, законів, система придушення (включаючи фізичне знищення); ¦ система стимулів, нагород, позитивних, доброзичливих заходів заохочення тощо. Все це називається системою "соціального контролю". Він являє собою механізм підтримки суспільного порядку і вимагає наявності двох основних груп елементів - норми і санкції. Норми - це настанови, наставляння: як потрібно поводити себе в суспільстві. Це перш за все обов'язки людини або групи до інших, а також і очікування (жаданої поведінки). Вони формують мережу соціальних відносин, взаємодій у групі, суспільстві. Соціальні норми – це і "вартові" порядку та цінностей. Санкції - засоби заохочення і покарання, що стимулює людей дотримуватися норм. Елементами системи соціального контролю можна назвати: ¦ звичку - як встановлений спосіб поведінки індивіда в різних ситуаціях, де він не має негативної реакції від групи; ¦ звичай або традиції - як встановлений спосіб поведінки, де група пов'язує свої моральні оцінки і порушення якого група викликає негативні санкції; ¦ закони - як нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади; ¦ санкції - як система заходів, дій, які регулюють поведінку людей (про них йшлося вище). Законом суспільство захищає найдорогоцінніше: людське життя, державну таємницю, власність, людські права та гідність. Рис.2 Соціальні норми виконують у суспільстві дуже важливі функції, а саме: ¦ регулюють загальний хід соціалізації; ¦ інтегрують людей у групи, а групи - в спільності; ¦ контролюють відхилення від унормованої поведінки та діяльності; ¦ слугують взірцем, еталоном поведінки. Санкції – охоронці норм, вони "несуть відповідальність" за дотримання норм людьми. Соціальні санкції - досить розгалужена система, з одного боку, винагород, заохочень за виконання норм, тобто за конформізм, згоду. З іншого - покарань за відхилення та недотримання їх, тобто за девіантність. Конформізм, узгодженість та правильність дій - мета соціального контролю. Таким чином, санкції можуть мати позитивний та негативний характер. Іншим критерієм поділу соціальних санкцій служить наявність закріплення їх дій у нормативно-законодавчій базі. Тому вони поділяються на формальні та неформальні. Те ж саме стосується і соціальних норм. Отже, норми та санкції об'єднані в єдине ціле. Виходячи із цього, норми та санкції можна умовно відобразити у вигляді логічного квадрату (рис. 3). Самі по собі норми безпосередньо нічого не контролюють. Поведінку людей контролюють інші люди на основі цих же норм і на підставі санкціонуючих циркулярів. Формальний контроль, як вже зазначалося, заснований на засудженні або схваленні з боку офіційних органів влади або адміністрації. Він глобальний, здійснюють його люди, наділені повноваженнями, – агенти формального контролю: працівники правоохоронних органів, адміністративні та інші уповноважені особи. Рис. 3 Неформальний контроль заснований на схваленні або засудженні з боку родичів, друзів, колег, знайомих, громадської думки. Для прикладу: традиційна місцева громада і до сьогоднішнього дня контролює всі аспекти життя своїх членів. В єдину систему соціального контролю органічно впліталася і релігія (суворе дотримання ритуалів та церемоній, пов'язаних із святами та ритуалами). Існує система контролю та неформальних відносин між членами злочинного угруповання або спільнот тюремного ув'язнення. Особливий різновид елементів соціального контролю становить громадська думка та самоконтроль. Громадська думка – це сукупність уявлень, оцінок, припущень, суджень здорового глузду, які поділяє більшість населення. Вона існує і у виробничому колективі, і у невеличкому поселенні, соціальному прошарку. Самоконтроль називають ще і внутрішнім контролем, який виявляється через свідомість та совість, і формується в процесі соціалізації. Вчені з'ясували, що соціальний контроль більш як на 2/3 здійснюється завдяки самоконтролю. Чим вище у членів суспільства розвинутий самоконтроль, тим менше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішній контроль. І навпаки. Чим менше у людини розвинутий самоконтроль, тим більше цьому суспільству доводиться застосовувати зовнішні чинники-важелі. Якщо розкласти в системі координат всі елементи правил та норм (X) у зростаючому порядку залежно від міри покарань (Y), то їх впорядкованість матиме такий вигляд (рис. 4). Рис. 4 Дотримання норм регулюється суспільством із різним ступенем суворості. Більш за все караються порушення юридичних законів та заборон (убивство людини, розголошення державної таємниці, наруга над святинею тощо); і менш за все - звички (елементи неохайності, невихованості та ін.). Соціальний контроль завжди має своїм об'єктом небажану поведінку, дію - девіації (відхилення від норми). В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані норми людської поведінки. До небажаної норми можна віднести поведінку: і злодіїв, і геніїв, і лінивих, і занадто працелюбних. Різні відхилення від середньої норми як у позитивному, так і в негативному напрямку загрожують стабільності суспільства, котра в усі часи цінується більш за все. Соціологи називають відхилену від норми поведінку - девіантною. Вона являє собою будь-які дії, які не відповідають писаним або неписаним нормам. Отже, будь-яку поведінку, яка не викликає схвалення суспільної думки, називають - девіантною: "кримінал", "пияцтво", "суїцид". Але це - в широкому розумінні. У вузькому розумінні, девіантною поведінкою вважають порушення неформальних норм, що закріплені звичаями, традиціями, етикетом, манерами тощо. А всі серйозні порушення формальних норм, законів, дотримання яких гарантується державою, а значить, такі порушення є протиправними, – виступають як делінквентна поведінка. Тому перший тип поведінки є відносним (девіантним), а другий є абсолютним (делінквентним) порушенням. До делінквентності відносять: злодійство, пограбування, іншого типу злочини. Але, як вказувалося вище, прояви девіантної поведінки можуть мати не тільки негативний, але і позитивний характер. Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що в цивілізованих суспільствах у звичайних умовах на кожну із цих груп припадає близько 10-15% загальної чисельності населення. Близько 70% населення становлять так звані "середняки" – люди із несуттєвими відхиленнями у поведінці та діяльності. Найчастіше девіантна поведінка спостерігається у підлітків. Причиною є, зокрема, психологічні особливості віку: бажання гострих відчуттів, прагнення задовольнити цікавість, а також недостатня здатність прогнозувати свої дії, бажання бути незалежним. Підліток часто у своїй поведінці не відповідає вимогам, котрі пред'являє до нього суспільство, і разом із тим не готовий до виконання певних соціальних ролей тією мірою, якою очікують від нього оточуючі. У свою чергу, підліток вважає, що не отримує від суспільства того, на що вправі розраховувати. Всі ці протиріччя і є основним джерелом девіації. Близько 1/3 молодих людей так чи інакше беруть участь у будь-яких протиправних діях. Найбільш поширеними формами девіації серед молоді є: алкоголізм, проституція, наркоманія, хуліганство, самогубство. Таким чином, на одному полюсі - група осіб, які виявляють максимально несхвальну поведінку (злочинці, бунтарі, терористи, зрадники, бродяги, циніки, вандали тощо). На іншому полюсі - група осіб із максимально схвалюваними відхиленнями (національні герої, видатні діячі науки, спорту, культури, таланти, успішні цивілізовані підприємці, місіонери, меценати та ін.). Соціальні організації Із соціальними інститутами тісно пов'язані і соціальні організації. Суспільство неможливе без організацій - банків, підприємств, університетів, магазинів, транспортної системи тощо. Ми починаємо наше життя в організації і всюди з ними пов'язана наша діяльність: пологовий будинок, дитячий садок, школа, інститут, армія, служба і т. п. Всі вони – різновиди організацій і часто ототожнюються із соціальними інститутами. В широкому розумінні, соціальна організація - це така форма і такий спосіб спільної діяльності людей, за яких вона виглядає чітко впорядкованою, скоординованою, налагодженою. Однак термін "соціальна організація" використовується у кількох значеннях: ¦ як елемент соціальної структури суспільства; ¦ як вид діяльності певної групи; ¦ як ступінь внутрішньої впорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи. Отже, можна сказати, що кожна особа ніби обплутана нитками зв'язків, стосунків, взаємин, бачимо, як підтримується зв'язок, як гуртуються групи, як виконуються дії. І вся ця система діє рівно, без плутань. Така система послужила підставою для введення поняття "соціальна організація". В принципі організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем (елементами яких є люди і відносини, які виникають між ними). Соціальна організація має такі характерні риси: ¦ володіє цільовою природою, оскільки створена для реалізації певних цілей. Це означає, що організація являє собою засіб і інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута кожним поодинці; ¦ це складна взаємопов'язана система соціальних позицій і ролей, котрі виконують члени організації; тут мають місце вертикальні (взаємопідпорядковані) та горизонтальні структури; ¦ наявність механізмів та засобів регулювання, а також контролю за діяльністю елементів організації. Термін "соціальна організація" має кілька понять: ¦ цільова група, об'єднання людей інституційного характеру, які прагнуть до реалізації певних цілей організованим чином (підприємство, орган влади, союз); ¦ це засоби керування, управління людьми, це способи координації функцій людей, це гармонія сил, напрямів діяльності людей на досягнення певної мети; ¦ система засобів діяльності людей, інститутів, соціального контролю, соціальних ролей, системи цінностей, які забезпечують співжиття членів спільності, забезпечують порядок у суспільному житті (певна структура, тип зв'язків, властивість-атрибут певного об'єкта). Синтезуючи вищеподані вектори розуміння категорії "організація", можна дати таке визначення: соціальна організація - це велика соціальна група (цільова група), котра створена для реалізації певних цілей за допомогою раціональних засобів, економії зусиль, раціонального поділу праці між членами групи, координації керівних органів. У широкому розумінні - це сукупність зразків поведінки, установ, соціальних ролей, засобів соціального контролю, котра забезпечує співжиття членам спільноти, гармонізує множину їхніх прагнень і дій у процесі задоволення потреб, а також сприяє розв'язанню проблем і конфліктів. Всі організації мають власні назви, статути, цілі, сфери діяльності, порядок роботи. Але найбільш головне, з точки зору соціології, – це наявність у ній соціальної ієрархії, статусів, розподіл ролей, системи соціальних відносин. Організація в мініатюрі нагадує суспільство. Їй властива ієрархія (вертикальне розміщення людей за рангами) та управління (механізм, який впорядковує взаємодії людей, котрі прагнуть отримати більш високий статус та місце). Порівнюючи із соціальною структурою суспільства, слід зазначити, що люди в ній розподілені відповідно до каст, станів, класів, у соціальній організації ієрархія поділяє людей згідно з посадами. У суспільстві виникають такі організаційні форми: ¦ ділові організації (фірми, установи); ¦ суспільні союзи, масові організації; ¦ проміжні форми організацій (артілі, ланки, бригади); ¦ сім'я, наукова школа, неформальна група. Найбільш великою організацією суспільства є держава. Спеціалісти-соціологи подають різну типологію соціальних організацій. Критерієм такого поділу є ступінь формалізації норм, зв'язків, статусів, які існують у цих системах (формальні та неформальні соціальні організації). Формальна виникає, як правило, в результаті певного адміністративного політичного рішення. Діяльність такої організації чітко регламентована, обумовлена юридичними нормами. Розподіл статусів тут виступає як система статусів-посад, і кожна з них наділена певними функціями. Фактично це великі вторинні групи, котрі не першочергово справляють вплив на формування особи, свідомо створюються для досягнення певних цілей - від системи державної адміністрації, уряду до муніципальних "осередків". Поряд з формальними, в суспільстві діють і неформальні соціальні організації. Вони з'являються не за наказом, а стихійно. Це система соціальних зв'язків, взаємовідносин, які складаються спонтанно. Члени неформальної організації більш самостійні в досягненні індивідуальних та групових цілей, володіють більшою свободою у виборі форми поведінки, взаємодії. Одним із критеріїв, за яким формальну організацію відрізняють від неформальної, є принцип легальності. Формальним є все, що легальне, встановлене розпорядженнями або за допомогою демократичних процедур волевиявлення. Поняття формальної та неформальної організації ввів у світову соціологію американський соціолог Е. Мейо. Завдяки своїм соціальним експериментам (Хоторнські експерименти, 20-ті роки) він виявив, що в будь-якій компанії, чи то на заводі, окрім офіційних службових відносин (елементи формальної організації) у людей обов'язково виникають неофіційні, дружні відносини (елементи неформальної організації), котрі не менше впливають на ефективність діяльності організації. У соціальній організації є: єдина мета (коло діяльності, послуги), система влади та управління, яка вимагає ієрархічного підпорядкування, розподіл функцій (повноважень, обов'язків, субординація посад) між працівниками, система комунікацій (засоби та канали передачі інформації). Соціальні інститути тісно пов'язані із соціальними організаціями. Деякі соціологи називають соціальні організації різновидом соціального інституту або складні інститути. Проте існує певна відмінність у змісті цих термінів. Не кожний соціальний інститут можна вважати організацією, і не кожну організацію інститутом (див. розд. "Соціальні інститути"). І соціальні інститути, і соціальні організації створюються з метою регулювання процесу задоволення потреб індивідів і груп, слугувати реалізації соціальних інтересів. Соціальний інститут - це організація соціальних відносин, яка сформована для розв'язання головних соціальних проблем, це різновид "соціального дієвого проекту", який визначає, яка саме суттєва діяльність має бути організована, як спрямована і реалізована. Соціальні організації являють собою цілісну систему. А ціле, як відомо, більше за суму своїх частин. Тому на базі поєднання елементів організації створюється своєрідний організаційний кооперативний ефект, приріст допоміжної енергії. Цей ефект означає приріст додаткової енергії (синергетика), яка перевершує суму індивідуальних зусиль її учасників. Слово синергетика похідне від терміна "синергетизм", котрий у біології означає співробітництво між різними органами. Це слово було введене в науковий обіг І. Ансоффом для обґрунтування групових структур в організації компаній. Синергетика означає стратегічну перевагу, яка виникає при поєднанні двох або більшої кількості елементів. Це той ефект, який виникає у спільній діяльності людей від певного складання сил, коли 2x2 = 5 або і більше. Цей приріст, на думку спеціалістів, виникає в результаті того, що в організації інтегруються зусилля всіх елементів, суб'єктів. Координація, одностайність та одночасність зусиль цих суб'єктів дає приріст енергії. Особливе місце в організації займає система управління (методи, способи, форми, культура). Сукупність норм, цінностей, думок, що відображаються у діях на всіх рівнях організації і створюють неписаний кодекс поведінки, можна назвати організаційною культурою. Організаційна культура відкриває велику палітру понять, котрі описують та пояснюють поведінку людей в організації (престиж, мотивація, влада, авторитет, лідерство). Влада та авторитет є найбільш важливими перемінними організаційної поведінки. Влада - це форма соціальних відносин, котра характеризується властивістю впливати на поведінку інших завдяки адміністративно-правовим механізмам. Авторитет - це персональна характеристика, загальноприйняте значення, вплив, яким користується певна особа в силу власних якостей та заслуг. Він заснований на повазі та визнанні іншими індивідуальних достоїнств особи. Якщо авторитет, передусім, є добровільне підкорення особи, то влада - вимушене. Із цими поняттями тісно пов'язаний феномен лідерства. Лідерство - це відносини підпорядкування, впливу та наслідування в системі внутрішньогрупових відносин (соціально-психологічний процес впливу на інших формально рівних людей). Під лідером розуміють члена групи, за котрим вона визнає право вирішення в найбільш важливих ситуаціях. Подібно і на протилежність лідерству існує форма керівництва - як юридично регламентований адміністративно-правовий процес організації та контролю дій формально нерівних (підпорядкованих) осіб. Одним з перших, хто науково обґрунтовано дослідив природу організацій, був видатний німецький соціолог М. Вебер. Він же висловив і припущення про перетворення формальних організацій на своєрідний феномен, назва якого бюрократія. Трансформування організації в більш складну бюрократичну систему виникає внаслідок того, що тут управлінська діяльність, контроль, функціонування влади здійснюється постійно, і управлінська функція документується, розчленовується на ряд вузьких підфункцій, проявляється принцип безособистісності, чіткості ієрархії влади. Бюрократія є найбільш складною і раціональною влаштованістю, яку вигадала людина. Бюрократичне панування є одним з існуючих стилів керівництва поряд із: - патріархальним (відносини повної підпорядкованості підлеглих володареві і їхня залежність від нього; вияв глибокої віри людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і влади володарів - це панування людей знатного походження); - становим (влада здійснюється не одним володарем чи його слугами, а членами стану, "сословія" щодо відносно незалежних від володаря, хто отримав частину влади як привілей); - харизматичним (вид влади над масами, який мають пророки, військові герої, великі демагоги; влада такого роду ґрунтується на вірі людей у харизму (Божу благодать), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються (приклади: Ж. Д'арк, Наполеон, Лютер та ін.). Домінуюча риса бюрократії - чітко встановлена ієрархія позицій, в котрій нижчі позиції контролюються та підпорядковуються вищим. Основу бюрократії становить формальна організація, тобто система ролей, статусів, цілей, функцій і стандартів діяльності. А стрижнем формальної організації виступає особливий код поведінки чиновників, який включає в себе норми, правила та процедури. Кожен із них знає або повинен знати власне коло обов'язків, прав, відповідальності, систему поведінки та підходів за умов кожної ситуації. Прояви бюрократичної форми управління існували й існують завжди і всюди, як у високорозвинутих країнах, так і в інших. Більш детально природу та механізм функціонування соціальних організацій розглядає спеціальна соціологічна теорія - "соціологія організацій". Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (29.06.2016)
Просмотров: 693 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: