РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Шлях до соціальної роботи - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Людина – істота соціальна, тобто живе в колективі. Тому її цікавлять інші люди і власне місце серед них. Хтось цікавиться проблемою влади над людьми, хтось намагається позбутися комплексів, усім подобатись і нарешті здобути владу над собою. Тому дуже багато людей, а може, навіть більшість, пройшли через захоплення психологією. Так почався і мій власний шлях до соціальної роботи. Стосунки з друзями і знайомими давали мені усі підстави вважати себе дуже чутливою людиною, здібної до емпатії, співчування. Тому я завжди думала про те, що варто було б зайнятися психологією. Єдиним можливим варіантом для здійснення цієї мети у НаУКМА мені здавалася Школа соціальної роботи. Але ті думки були ще невиразні й несерйозні, тим більше, що у мене не було чіткого уявлення про цю магістерську програму і соціальну роботу взагалі. Усвідомлення того, що я хочу займатися саме цим надійшло несподівано після одного страшенно нудного і марудного процесу – отримання втраченого паспорта. Змучившись у бюрократичноих цілоденних безглуздих чергах я відчула необхідність займатися чимось корисним, тобто професією, яка давала б мені змогу побачити реальні результати моєї праці. З цього погляду соціальна робота є найкращим можливим втіленням креативної енергії. Проте, останні сумніви щодо правильності вибору шляху минули після практичної волонтерської роботи, спілкування з досвідченими соціальними працівниками. Насправді, навряд чи люди займалися б цим, не отримуючи ніякої віддяки. Які ж позитивні риси я бачу для себе. По-перше, соціальний працівник взаємодіє з великою кількістю джерел інформації, причому не якоїсь конкретної однієї галузі, а багатьох: отримує юридичну інформацію, економічну, медичну, соціальну, педагогічну. Соціальний працівник мусить володіти фаховими знаннями з психології, соціології, психіатрії, знати законодавство, правові аспекти соціального захисту, теорії та методи соціальної роботи, наявні ресурси та методи їх використання; уміти спілкуватися та надавати інформацію, оцінювати потреби та представляти інтереси людини, підвищувати її можливості та сприяти розвиткові, створювати “мережу допомоги” та керувати процесом допомоги. Таким чином значно розширюється кругозір, чи, навіть, збільшується простір існування особи. По-друге, дуже важливим є морально-психологічне задоволення від праці. Коли працюєш зі слабшими, стаєш сильнішим сам. Зрештою, це просто цікаво – знайомитися зі сферами життя, про які лише чув, і не просто знайомитися, але і допомагати людям звільнитись. До того ж, досвід соціальної роботи дає впевненість у здатності подолати проблеми, що можуть виникнути у майбутній власній сім’ї. Крім того, ця сфера приваблює ще й тим, що вона є новою, лише розвивається, і тому відкриває широке поле діяльності: немає перенасиченості ринку праці й до кожного, хто вирішує цим займатися, ставляться високі вимоги. Багато проектів створюються у співробітництві з іншими країнами, де соціальна служба допомоги стоїть на більш високому рівні. Це дає унікальну можливість вчитися на уроках міжнародного досвіду. Соціальна робота невідривна від суспільства і спрямована на усі його проблемні прошарки. Тому необхідність у соціальній роботі існуватиме доки існує суспільство, навіть за найвищого його розквіту, не кажучи вже за суспільство у кризовій ситуації. Сьогодні в Україні ми спостерігаємо вельми неприємні тенденції. Це зменшення чисельності населення, збільшення кількості розлучень, а отже і проблемних сімей, сиріт, відбувається старіння населення, зубожіння, а тому поширюється жебрацтво, через неякісне медичне обслуговування зростає кількість неповноцінних дітей, інвалідів, широко розповсюджені захворювання на венеричні хвороби, у тому числі на СНІД, що зазвичай трапляється під час суспільних негараздів, зростає захворюваність на наркоманію і токсикоманію, зростає злочинність. На соціальну сферу впливає економічна ситуація в країні: спад виробництва, зниження продуктивності праці, знецінення заощаджень населення внаслідок гіперінфляції, зниження реальної заробітної плати і пенсій, падіння рівня зайнятості, зростання безробіття. За таких умов населення деморалізується. Психологічний стан людей характеризується зростанням тривожності, зниженням життєвої задоволеності й масовим поширенням почуття соціальної непотрібності; усе це призводить до відчуження людей від суспільства, в якому вони живуть. Поглиблюються песимістичні настрої, узвичаюються критичні оцінки людей стосовно різних аспектів свого життя й прогнозів щодо майбутнього, зростає соціальна напруженість, нетерпимість, розгубленість. При цьому ускладнюється адаптація “аутсайдерів” – випускників дитячих будинків, шкіл-інтернатів, людей, які вийшли з в’язниці. Звичайно, соціальна робота не може значно змінити економічну ситуацію, це справа для економістів. Соціальна робота спрямована на індивіда. Її основне призначення – допомогти людям навчитися допомагати собі. Працюючи волонтером у благодійній організації “Bethany” я познайомилася з роботою з дітьми-сиротами.З першого погляду вражає і здається неподоланною кількість проблем, з якими стикаються сирітські будинки: фінансові проблеми, кадрові, житлові, психологічні, кримінальні, проблеми працевлаштування випускників, соціальної адаптації, низького соціального статусу вихованців, обмеженої кількості місць, пошуку спонсорів. Самі вихователі визнають, що готують кадрів для кримінального світу. Діти страждають від сенсорної, контактної, емоційної збідненості, обмеженості рольових моделей поведінки. Внаслідок сирітства формуються негативні риси характеру: гостра заздрісність, вразливість, емоційність, недовірливість, страх перед чужим, невідомим, почуття неповноцінності й непотрібності, вини за увагу, агресивність, непристосованість до життя. Усе це яскраво виявляється у “підопічних” дітях, які до того ж вважаються розумово відсталими, хоча насправді є звичайними дітьми, які потрапили у несприятливі умови. Ми працювали з дітьми молодшого шкільного віку. У сирітському будинку вони поділені на групи (6-7 чоловік), що називаються “сім’ями”, напевне, щоб створити атмосферу родинності, довіри. Виховательок звуть “мамами”, доречі як і усіх інших жінок (вихованці майже не спілкуються з дорослими людьми чоловічої статі). Дитину можуть переводити з однієї групи до іншої, належність її до “сім’ї” нестабільна. За таких умов маленька людина взагалі втрачає уявлення про звичайну нормальну сім’ю, про ролі чоловіка, дружини, батька, матері, взагалі рідних людей. “Сім’я”, у якій вони живуть насправді є комуною, устроєм радянських часів, у якій людина є гвинтиком, а не особою. Індивідуальний підхід відсутній абсолютно, хоча виховательки підкреслюють постійно, що люблять усіх як своїх рідних. Помітна дуже сильна конкуренція і заздрість між дітьми, і тяжіння до тієї ж “зрівнялівки”: “А чого він там один сидить і не хоче займатися тим, чим усі?” Діти постійно відчувають перевагу колективної сили над особистістю. Впливають на самопочуття навіть стіни закладу. Вражає і те, що є іграшки “гарні”, розставлені на поличках, і “звичайні”, якими можна погратися – вигляд приміщення ставиться вище за інтереси дитини. Я впевнена, що соціальна робота може багато чого змінити тут. Але починати треба, можливо, з самих вихователів. Для них варто створювати “кімнати для релаксації”, проводити курси підвищення кваліфікації і т.д. Необхідно працювати на розвиток індивідуальності дитини, впевненості у її цінності й виключності. Треба сприяти полегшенню усиновлення дітей. Велике враження справила на мене історія одного з минулих вихованців будинку. Розумово відсталий хлопчик був прийнятий іспанською сім’єю. Його віддали у звичайну школу, і дуже швидко дитина наздогнала інших учнів. Це говогрить про те, що більшість дітей, які вважаються розумово відсталими, насправді є абсолютно нормальними. Їм лише не вистачає уваги і стимулювання. І вражає саме те, що багато людей втрачають свій шанс. Для соціальної роботи тут величезні можливості. Проблема сирітства безпосередньо пов’язана з проблемою сім’ї. Як говорить банальна фраза, що, однак, має сенс, сім’я – це “ланка суспільства”. На цьому інституті перш за все відбиваються усі державні негаразди. Мені близька проблема молодих сімей, адже я зараз перебуваю у тому віці, коли багато моїх однолітків – друзів і знайомих беруть чи планують взяти шлюб, і не завжди перші кроки разом бувають легкими. Таким чином, тут моя особиста зацікавленість. Ось про що свідчать дані, отримані рік тому вченими Українського інституту соціальних досліджень і працівниками Міністерства у справах сім’ї та молоді. Молодожони України опинилися поза соціально-психологічними механізмами, що повинні регулювати створення і функціонування сім’ї. “Дорослі діти”, не маючи ні хороших прибутків, ні окремого житла, нерідко повністю залежать від батьків чи дідусів-бабусь: проживають у їхніх квартирах, харчуються і одягаються за їх рахунок, віддають їм дітей на виховання. Усе це викликає велике напруження у стосунках як між самими молодятами, так і зі старшими членами сім’ї. Дуже багато молодих подружжів не відчувають себе господарями своєї долі. Страждають від погіршення матеріального становища 80 відсотків опитаних молодожонів, від психічного стану – 62 відсотки. У вирішенні багатьох проблем 64 відсотки молодих пар сподіваються лише на батьків і родичів. Допомогу від державних структур отримали лише 0,5 відсотка. Неперехідне відчуття тривоги, постійна невдоволеність життям, неможливість через життєві негаразди завести хоча б одну дитину, тим більше двох-трьох (на кожну молоду сім’ю України тепер в середньому припадає по 0,7 дитини!) – у такому психологічному стані перебувають сьогодні ті, кому самою природою належить жити й радіти. І ось результат – кожна третя молода сім’я України закінчує розлученням. Пік розторгнення шлюбів припадає на перші рік-два подружнього життя. Я вірю в те, що цю ситуацію можна було б змінити і хочу докласти і часточку моїх зусиль. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ1. Батищева Г.О., Зайцева З.Г. Робота соціальних служб для молоді з молодою сім’єю (методичні рекомендації). – К.: А.Л.Д., 1996. – 100 с. 2. Киевские Ведомости. – 1999, 21 июня. 3. Молода сім’я України 90-х, - К.: А.Л.Д., 1996. – 104 с. 4. Ткаченко М., Король І., Ткаченко Л. Формування громадської думки в галузі прав дітей з психіатричними діагнозами. – К.: Арктур-А, 1999. – 72 с. 5. Соціальна політика і соціальна робота. – 1997, №2,3.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (21.06.2016)
Просмотров: 325 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: