РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Школа географічної (антропогеографічної) соціології та геополітики - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Школа географічної (антропогеографічної) соціології та геополітики 2. Етнологічна соціологія У розвитку ідей та методів соціології ця школа відіграла значну роль. її ідеологія сягає своїм корінням праць античних авторів. Так, наприклад, у творах давньогрецького лікаря Гіппократа (близько 460 — близько 370 до н. е.) вказано на зв'язок географічного розташування місця проживання людей, властивостей ґрунту та клімату з людським характером. Багато аналогічних спостережень містять трактати давньогрецьких істориків Геродота (між 490 та 480 — близько 425 до н. е.), Фукідіда (близько 460—400 до н. е.) та інших авторів. Майже всі давньогрецькі філософи зробили внесок у вивчення географії та розвиток відповідних наукових методів. Зокрема, математичний підхід до географії, вперше окреслений Фалесом (близько 625 — близько 547 до н. е.) і пізніше розвинений давньогрецьким астрономом Гіппархом (між 180 та 190—125 до н. е.) в його правилі визначення місцеположення за широтою та довготою, через багато сторіч у нових шатах ожив у географічній соціології, стимулюючи тим самим соціологів на використання у своїх дослідженнях математичного апарату. Стародавні греки вважали, що вплив географічних умов позначається головним чином на постійних, незмінюваних аспектах життя людей, включаючи їхні стабільні душевні якості, темперамент та особливості господарського ладу. Вершиною давньогрецької географічної самосвідомості стали праці Ератосфена (близько 276—194 до н. е.), якого вважають "батьком географії" не тільки за заслуги у розвитку науки, а й тому що він першим назвав географію географією. Ератосфен відомий також тим, що першим обчислив довжину екватора Землі. Період розвитку античної географії завершується працею астронома К. Птолемея (близько 90 — близько 160 н. е.) "Керівництво з географії". Зі смертю Птолемея географічні горизонти, відомі непосидючим грекам, починають звужуватися, а географічна наука занепадати. Вчені, які знайшли притулок у середньовічних християнських монастирях, своє головне завдання вбачали в тому, щоб якось узгоджувати наукові знання, включаючи географічні, з канонами Святого Писання. Головний внесок у розвиток середньовічних географічних знань зробили араби. Праці арабських вчених з географії, написані між 800 та 1400 роками, ґрунтувалися на значно більшій кількості різноманітних джерел порівняно з християнськими авторами. До того ж араби використовували не тільки переклади з грецької, а й відомості, отримані або за допомогою власних спостережень, або від правдивих мандрівників. У результаті їхні знання про світ були ширшими та точнішими, ніж знання християнських тлумачів географічної науки на підставі Біблії. У XVII—XVIII ст. ідеологія школи географічної соціології формувалась під впливом творів німецького філософа та географа Ва-реніуса (Б. Варен, 1622—1650?), французького філософа-просвітника та правознавця Ш. Л. Монтеск'є (1689—1755), письменника та філософа просвітника Вольтера (Марі Франсуа Аруе, 1694—1778), французького природодослідника Ж. Л. Л. Бюффона (1707—1788) та багатьох інших мислителів, які у своїх тлумаченнях впливу природних умов на історію людей та способи правління не дуже далеко відійшли від давньогрецьких авторів. Дещо пізніше аналогічні погляди розвивав відомий німецький філософ-просвітник Гердер, який сприймав історію людства як безпосереднє продовження історії Землі. Вже з назви цієї школи бачимо, що важливу роль у ній відіграє географічний чинник. Одним з європейських вчених, які обстоювали ідеї, пізніше названі географічним детермінізмом, був французький політик, юрист і філософ Ж. Боден (1530—1596), автор відомої теорії суверенітету, який у своїй праці "Метод легкого вивчення історії" (1566) стверджував, що суспільство формується під сильним впливом природного середовища і являє собою суму кревно-господарських союзів. Сприйнявши давньогрецьке вчення про кліматичні зони, він почав проповідувати вплив планет на поведінку мешканців Землі. Так, на його думку, люди південних районів планети, які перебувають під впливом Сатурна, живуть у стані релігійної споглядальності. Люди ж північних районів, які зазнають впливу Марса, відрізняються войовничістю та пречудовими здатностями до технічних винаходів. Що ж стосується мешканців районів з помірним кліматом, то їм сприяє Юпітер у розвитку цивілізації. Сьогодні такі пояснення можуть здатися смішними, але якщо абстрагуватися від зумовленого часом безглуздя, то у боденівському трактаті "Метод легкого вивчення історії" виявимо перший начерк теорії прогресу. Замість властивої середньовічним авторам песимістичної теорії занепаду людського суспільства Боден висунув оптимістичну концепцію поступального розвитку. Через кілька століть після Бодена вчений загал продовжував ретельно шукати приклади впливу клімату на вчинки та характер людей. Так, скажімо, абат де Бо у 1719 р. стверджував, що погода напевно впливає на кількість самогубств та злочинів у Парижі та Римі. Один з найвпливовіших авторів XVIII ст. яскравий представник Просвітництва Монтеск'є у своїх творах підкреслював вплив клімату на політику. Зокрема, він писав, що неродючі землі Аттики спричинили до встановлення демократичної форми правління в Афінах, натомість родючі фунти Спарти сприяли утвердженню влади аристократів. У людей, які мешкають у холодному кліматі, зауважував Монтеск'є, розвиваються інші властивості характеру порівняно з тими, хто мешкає у спекотному кліматі. Негативні впливи клімату на характери та звичаї людей можна звести до мінімуму, використовуючи відповідні державні закони, вважав він. Монтеск'є мав на меті встановити закони природи для людського суспільства. Тому вважав за необхідне розглядати людину в історичній перспективі, починаючи з часу, який передував появі людського суспільства. Проте, як відзначав автор праць із соціології В. М. Хвостов (1868—1920), закони досуспільного стану земної природи Монтеск'є виводив не з якихось емпіричних фактів, але переважно з аналізу природи людини. Виходило хибне коло: закони природи виводили з природи людини, а останню — з "олюдненої" природи. Саме поняття "закон" Монтеск'є доволі невдало сформулював, однаково підвівши під це поняття закони природи, релігії і юридичні закони. У своїх поглядах на історію Монтеск'є залишається дуже далеким від якої-небудь всесвітньо-історичної точки зору. У нього немає й натяків на загальнолюдську еволюцію або прогрес. Важливий етап у становленні ідей соціології пов'язаний з іменем Ж. Л. Леклерка, графа де Бюффона, відомого французького природодослідника, який у фундаментальному дослідженні "Природна історія" (1749—1788) виклав наукові уявлення того часу про розвиток земної кулі та її поверхні. Дотримуючись ідеї про божественне створення Землі, Бюффон водночас заперечував богословське вчення про те, що Бог спочатку мав план природної історії. Він доводив, що людина належить до царства тварин, але, на відміну від тварин, будучи наділеною розумом, здатна осмислено вчитися на власному досвіді. Бюффон був першим європейським вченим, який рельєфно виокремив роль людини як активного, розумного суб'єкта природних змін. Великий внесок у розвиток соціології зробив англійський економіст і священик Т. Р. Мальтус (1766—1834), якого вважають фундатором одного з головних напрямів у демографії (від грецьк. demos — народ + grapho — пишу; наука про народонаселення). Приписуючи біологічним чинникам вирішальну роль у відтворенні населення, Мальтус доводив, що населення зростає у геометричній прогресії, а продовольство — в арифметичній. З цього випливає, що зростання населення обмежується кожного разу, коли воно досягає рівня можливої забезпеченості людей продовольством, після чого починаються війни, голодомор та пандемії (від грецьк. pandemia — весь народ: поширення якого-небудь інфекційного захворювання на цілі країни та материки). Публікації Мальтуса економісти та соціологи розцінюють як одне з важливих досягнень наукової думки, що сприяло виникненню нових уявлень про Землю та людину. Одне з висловлювань у його творі "Дослідження про закон народонаселення та його вплив на покращення суспільного добробуту" стосувалося "боротьби за існування". Через кілька десятиліть Ч. Р. Дарвін (1809—1882) дійшов висновку, що саме в цьому полягає сутність процесу природного добору серед живих організмів. Треба також відзначити, що Мальтус першим чітко сформулював економічний закон спадної доходності від вкладення праці та капіталу. Прогресивне значення для свого часу мала й філософська концепція Гердера. Вона не дуже оригінальна, її характерними рисами є: (І) натуралізм у розумінні історії людського роду, яка продовжує історію природи (еволюція людства визначена тим божественним планом, згідно з яким створено увесь світ); (2) моралізм в оцінці історичних подій (на думку Гердера, людство та кожна окрема людина покликані природою розв'язувати певні моральні завдання). З критикою гердерівських побудов виступив Кант. Він заперечує тезу, про те, що історію людства творить Природа. На думку Канта, люди власними силами виконують свій моральний обов'язок. Розвиваючи в собі розум, людина виходить з-під опіки Природи. Цікаво відзначити, що Кант, який виступав проти концепції Гердера та уявляв історію не як природну еволюцію, а як результат боротьби людської свободи з природною необхідністю, проте визнавав важливе значення географічного чинника для розуміння того, що відбувається в людському суспільстві. У своїх лекціях з географії та антропології він розвивав думку про походження людських рас внаслідок пристосування до різних географічних умов. Перші спроби поставити вивчення географічного чинника на наукове підґрунтя належать німецьким вченим О. Гумбольдту (1769— 1859) та К. Ріттеру (1779—1859). Твори Гумбольдта справили великий вплив на розвиток еволюційних ідей та порівняльного методу в природознавстві. Він стверджував, що людські раси мають спільне походження й жодну з них не можна вважати у чомусь неповно-вартісною порівняно з іншими. Докладно аналізував роль історичного елементу в географічній науці Ріттер. Його вважають фундатором порівняльної географії, яка ставила своїм завданням з'ясувати за допомогою зіставлення географічних даних типові явища й на цьому фунті вивести постійні чинники географічного характеру в історії. При цьому Ріттер був переконаний, що з розвитком культури значення географічного чинника зменшується. Ріттера критикували за надмірне захоплення телеологічним тлумаченням соціально-географічних явищ. Наприклад, він полюбляв подавати географічні місцевості як самою природою "призначені" для певних історичних подій. В усіх своїх географічних узагальненнях він виходив з божественного провидіння. Бог поставав у нього автором заздалегідь розробленого плану Землі як дому (нім. Wohnort) людини. Безпосереднім продовжувачем справи Ріттера став німецький професор Ф. Ратцель (1844—1904), автор "Антропогеографії" (1882— 1891) та "Політичної географії" (1897). В "Антропогеографії" Ратцель простежує вплив природних феноменів на історію людства, намагаючись застосувати дарвінівську біологічну концепцію до людського суспільства. Згідно з його вченням, людські спільноти мають вести таку саму нешадну й жорстоку боротьбу за існування, як рослини та тварини певного навколишнього середовища. Йдеться про соціальний дарвінізм, ідеї якого простежуємо вже у творах Спенсера, якому належить висловлювання: "Виживають найпристосованіші". У своїй "Політичній географії" Ратцель порівнює державу з організмом, що зростає. Якщо цей соціальний організм не зростає, він приречений на загибель. Сильні держави повинні мати простір для свого зростання. На цьому принципі ґрунтується концепція життєвого простору (нім. Lebcnsraum), яка обстоює право "вищих" людей розширювати свій життєвий простір за рахунок "нижчих" сусідів. Хоча сам Ратцель ніде відверто не висловлював думки про існування вищих та нижчих рас, але фактично вони самі напрошуються з його "Політичної географії". Продовжувачем ідей Ратцеля став шведський професор, дер-жавознавець-пангерманіст Р. Челлен (1864—1922), який наголошував на зумовленості державної політики географічними чинниками. Саме він є автором терміна "геополітика" (нім. Geopolitik), який вказує на вміння використовувати географічні знання для вироблення та обґрунтування політики держави. Від самого початку "геополітика" не є словом, яке можна наповнити будь-яким змістом (фашистським чи демократичним). Ідею геополітики й сам термін розробляли та вводили в обіг для боротьби з демократичними інституціями, а не для їх підтримки чи захисту. Челлен заявляв, що демократія зжила себе одразу після ліквідації середньовічної соціально-станової держави. Тому в XX ст. демократію необхідно замінити або конституційною монархією, або "цезаристською концентрацією влади" (майбутній фашистський принцип фюрерства). У таких державах засадовою має бути політична доцільність, а не буржуазне право. Свого відверто реакційного, фашистського сенсу геополітика набула у творах та практичній діяльності К. Хаусхофера (1869— 1946), колишнього офіцера кайзерівської армії. На кінець Першої світової війни він перебував у чині генерал-майора. Свою наукову кар'єру теоретик геополітики розпочав у 1919 р. в Мюнхенському університеті. Улюбленим учнем та однодумцем Хаусхофера був його колишній ад'ютант Р. Гесс, за допомогою якого теоретик геополітики від самого початку нацистського руху мав тісні контакти з А. Гітлером. Завдяки Хаусхоферу майбутній фюрер детально ознайомився з геополітичними доктринами, а потім проголосив їх, разом з фашистською расовою доктриною, офіційною ідеологією нацистів. У Франції ідеї географічної соціології розвивали Е. Демолен (1852-1907) та Ж. Е. Реклю (1830-1905), а в Росії — Л. І. Мечников (1838—1888), географ, соціолог та громадський діяч. Етнологічна соціологія Ця теоретична дисципліна, яка вивчає загальні закономірності розвитку людської культури, також сягає своїм корінням античності. Платон та Арістотель вважали, що різні народи є чужими й за природою ворожими один одному. Проте вже пізніша давньогрецька та давньоримська філософія (особливо в особі стоїків) не тільки перестала дотримуватись таких поглядів, а й почала стверджувати, що всі люди та народи є рівними через обдарованість їх розумом. Пізніше цей гуманний світогляд знайшов своє відображення у світових релігіях, які не робили ніяких відмінностей між народами, крім відмінностей, зумовлених їхнім ставленням до релігій. У річиші етнологічної соціології склалася етнометодологія як соціологічна дисципліна, яка досліджує процеси становлення та функціонування нормативних моделей і структур у ході соціальної взаємодії. Теоретичні підвалини етнометодології сформулював американський соціолог X. Гарфінкель. Він же увів термін "етнометодологія". Етнологічна соціологія зобов'язана своїм народженням етнографії (від грецьк. ethnos — народ + grapho — пишу; наука, яка вивчає склад, походження, розселення та культурно-історичні взаємовідносини народів світу, їхню матеріальну та духовну культуру, особливості побуту), яка склалася у XIX ст. Аналогом є термін "етнологія'', уведений в науковий обіг французьким натуралістом Ж.-Ж. Ампером у першій половині XIX ст. 1839 р. у Франції виникло Паризьке товариство етнології, пізніше перейменоване в Товариство антропології (1859), а 1842 р. в Нью-Йорку — Американське етнологічне товариство. 1843 р. в Англії виникло Етнологічне товариство, а 1863 р. — Антропологічне товариство, які 1871 р. утворили Королівський антропологічний інститут Великобританії та Ірландії. У Німеччині 1869 р. засновано Товариство антропології, етнології та доісторії. Невдовзі і в Росії було відкрито відділ етнографії Російського географічного товариства. В Англії піонером етнології був юрист Дж. Ф. Мак-Леннан (1827—1881), який спробував розглянути розвиток форм шлюбу та сім'ї в історичному аспекті. Становленню англійської традиції етнологічних досліджень сприяли праці історика, археолога Дж. Леббока (1834—1913) "Доісторичні часи" (1865) та "Початок цивілізації" (1870), в яких етнологія та археологія розглядаються як засоби побудови наукової історії культури людства. З англійських представників еволюціонізму в етнології найяскравішою є постать Е. Б. Тейлора (1832—1917), автора таких відомих праць, як "Дослідження у галузі стародавньої історії людства" (1865), "Первісна культура" (1871) та "Антропологія" (1881). Як і інші еволюціоністи, Тейлор намагався застосувати до вивчення культури природничо-наукові методи. Найбільш відомий Тейлор своєю теорією анімізму (від лат. anima — душа), яка пояснює походження релігії через віру в особливих духовних істот. Етнограф та фольклорист Дж.Фрезер (1854—1941) відомий як автор "Золотої гілки" (12 томів, присвячених різним віруванням, обрядам тощо). Йому також належить ідея поділу історії людства на три послідовні всесвітньо-історичні стадії — магію, релігію та науку. Розвиток американської етнології багато в чому завдячує працям Л. Г. Моргана (1818—1881), перу якого належать "Союз ірокезів" (1851), "Системи спорідненості та властивості в людській сім'ї" (1870), "Стародавнє суспільство" (1877), "Будинки та домашнє життя американських тубільців" (1881). На підставі вивчення суспільної організації американських індіанців Морган доводив, що саме рід був першим та головним осередком первісного суспільства. Він запропонував поділ історії людства на три головних періоди — дикунства, варварства та цивілізації. У 80—90-ті роки XIX ст. з'явилися перші професійно підготовлені вчені-етнографи. Щоправда, самостійних кафедр етнографії та антропології в університетах ще не було. Натомість у багатьох європейських та американських містах почали виникати етнографічні музеї, які швидко перетворилися на центри наукової діяльності етнографів, антропологів та археологів. Такими були музеї у Будапешті (1872), Стокгольмі (1874), Парижі (1877), Варшаві (1888), Софії (1893), Чикаго (1893), Піттсбурзі (США, Пенсильванія, 1895), Брюсселі (1897), Кракові (1910), Нью-Йорку (1916) та в інших містах. Водночас з'явилися спеціалізовані етнографічні часописи та серійні видання, які включали розділи, присвячені антропологічній проблематиці. З 1897 р. при Смітсоніанському інституті (США) започатковано серії "Annual Reports" та "Bulletins", де друкували солідні монографічні праці, головним чином з етнографії та лінгвістики індіанців та ескімосів Північної Америки. Ці серії продовжують існувати й сьогодні. Значний внесок у розвиток американських етнологічних досліджень зробив фізик та математик Ф. Боас (1858—1942), який очолив цілий напрям у етнології і став фундатором так званої дескриптивної (описової) лінгвістики. У 1879—1902 pp. він організував та очолив велику наукову експедицію до північних регіонів Тихоокеанського басейну з метою вивчення історико-культурних зв'язків між корінним населенням Північно-Західної Америки та Північно-Східної Азії. У цій експедиції взяли участь і російські етнографи (В. Г. Бо-гораз, В. 1. Йохельсон). Понад 40 років Боас працював у Колумбійському університеті (Нью-Йорк). У своїй програмній статті "Завдання етнології" (1888) вчений писав, що загальним завданням цієї науки є вивчення всієї сукупності явищ соціального життя. Етнографічні дослідження Боас поєднував з лінгвістичними. Він одним з перших вдався до серйозного та систематичного вивчення мов американських індіанців. До 30-х років XX ст. американська етнографія розвивалася лід знаком ідей Боаса. Одним з найталановитіших його учнів був Е. Се-пір (1884—1939), який створив нову школу з переважним ухилом у бік психології і справив сильний вплив на американських етнологів-структуралістів та соціологів-структуралістів. Що стосується останніх, то до них слід передусім віднести Т. Парсонса та P. К. Мерто-на, які висунули на перший план принцип цілісності та інтеграції соціальних систем, пояснюючи окремі явища тими функціями, які вони виконують у рамках цілісних систем. У Франції представником еволюціонізму в етнології був лікар і фізіолог Ш. Летурно (1831—1902), автор праць "Соціологія за даними етнографії" (1880), "Еволюція моралі" (1884), "Еволюція шлюбу та сім'ї" (1888), "Еволюція власності" (1889), "Політична еволюція" (1890), "Юридична еволюція у різних людських рас" (1892), "Еволюція рабства" (1897) та ін. Ініціатором створення та активним членом Берлінського товариства антропології, етнології та доісторії був лікар і мандрівник А. Бастіан (1826—1905), який спробував дати природничо-наукове та психологічне пояснення історії. До російських етнологів-еволюціоністів слід віднести М. В. Дов-нар-Залольського (1867—1934), М. М. Ковалевського (1851—1916), М. М. Миклухо-Маклая (1846-1888), С. С. Шашкова (1841-1882) та ін. Інституційною базою для їхньої наукової діяльності було Російське географічне товариство, створене 1845 р. зі схвалення імператора, який призначив йому від державної скарбниці щорічну субсидію у 10 тисяч карбованців. Невдовзі товариство стало офіційно йменуватись Імператорським, тобто державним. Уся наступна діяльність Російського географічного товариства перебігала переважно у контакті з урядовими установами. На чолі товариства офіційно перебував один з великих князів. У Російському географічному товаристві було створено чотири відділи: загальної географії, географії Росії, статистики та етнографії. Перші два відділи згодом злилися. Хоча аналогічні наукові товариства вже існували в інших країнах (Паризьке — з 1819 р., у Флоренції — з 1828, у Дрездені — з 1830, у Лондоні — з 1830 p.), але у жодному з них етнографія не посідала такого визначного місця, як у Російському географічному товаристві. Керував відділом етнографії у перші роки фундатор ембріології (від грецьк. embrion — зародок + logia — вчення; наука, що вивчає зародковий розвиток організмів), один із засновників Російського географічного товариства академік К. М. Бер (1792—1876). Діяльність відділу етнографії відрізнялася високою активністю та широтою досліджень. Уже 1847 р. було складено та розіслано містам Росії циркуляр щодо збирання етнографічного матеріалу. Товариство закликало усіх освічених людей надсилати описання побуту, звичаїв, культури окремих волостей та сіл. З 1853 р. розпочалася публікація кращих з надісланих описань у серії "Етнографічних збірників". Одним із великих досягнень Російського географічного товариства у перші роки його діяльності було складання та видання першої етнографічної карти Російської імперії. Цю справу задумав і виконав академік П. І. Кьоппен (1793—1864). "Етнографічну карту Європейської Росії" видано у 1851 р. Значний внесок у розвиток російської етнографії зробив В. І. Даль (1801—1872), автор збірки російських приказок (1861—1862) та тлумачного словника живої російської мови (1863—1866). Почесне місце в історії російської етнографії та фольклористики посідає О. М. Афанасьев, який уславився науково обробленим виданням російських народних казок (1855—1864). Російські етнографи також сприяли становленню наукового слов'янознавства, яке спочатку обмежувалося слов'янською філологією. Університетським статутом 1835 р. передбачалось відкриття кафедр "Історії та літератури слов'янських говорів". Оскільки фахівців для роботи цих кафедр іше не було, вирішили відрядити кількох здібних молодих людей для вивчення на місці слов'янських мов та писемних пам'яток. Першими було відряджено О. М. Волинського (1808— 1877), І. І. Срезневського (1812—1880), В. 1. Григоровича (1815-1876) та П. І. Прейса (помер невдовзі після повернення з відрядження у 1846 p.). Срезневський побував у чехів (Чехія, Моравія, Силезія), у лужицьких сербів, словенців, рез'ян, хорватів, чорногорців, словаків, поляків, закарпатських та галіційських українців. Він першим спробував розібратися у численних діалектах та говорах словенців. Григорович збагатив слов'янську етнографію науковим описанням матеріалів, зібраних під час подорожі землями південних слов'ян. Він об'їхав різні області Болгарії та Македонії. Його праці започаткували болгаро-македонську діалектологію, а також вивчення етнічних груп болгар та македонців. Їхнім шляхом пішли такі відомі вчені, як О. О. Котляревський (1837—1881), автор численних праць зі слов'янознавства, О. Ф. Гіль-фердінг (1831—1872), який видав "Листи про історію сербів та болгар" (1855), працю "Боснія, Герцеговина та Стара Сербія" (1859) та ін. Незважаючи на успіхи філологів-слов'янознавців та етнографів, на видання етнографічних часописів, наукових збірок, монографій та науково-популярних книжок, систематичного викладання етнографії у російських університетах не було. Тільки у 20-ті роки XX ст. окреслилися зміни на краще, але партійно-ідеологічна цензура стала на заваді нормальному процесу розвитку етнографії. Наприкінці XIX ст. у Франції зародився й сформувався такий дуже впливовий напрям, як етнологічна соціологія. Першим, хто застосував соціологічний метод до вивчення етнографічних явищ, був філософ, педагог і соціолог Е. Дюркгейм, який розглядав суспільство не як механічну суму індивідуумів, а як складну, динамічну систему соціальних та психологічних зв'язків. Продовжувачем справи, розпочатої Дюркгеймом, вважають М. Мосса (1872—1950). Самостійно до етнологічної соціології прийшов філософ та етнограф Л. Леві-Брюль (1857—1939), який запозичив із школи Дюркгейма поняття про колективні уявлення (фр. representations collective) і спробував довести, що закони, які керують колективними уявленнями відсталих народів, зовсім не схожі на логічні закони мислення цивілізованої людини. Ідейним продовженням розвитку принципів та методів соціологічної школи в етнографічній науці був функціоналізм, який зародився в Англії. Фундатором функціоналістського напряму був Б. К. Малиновський, поляк за національністю. Головна вимога функціонального методу аналізу культури — побут та культуру будь-якого народу необхідно розглядати як єдине ціле, як систему взаємопов'язаних елементів, кожний з яких відіграє певну роль (виконує певну функцію). Ідеї та метод функціоналізму Малиновський систематизував у нарисі "Наукова теорія культури". У цій праці головним предметом етнографічного (антропологічного, як заведено говорити в англомовних країнах) дослідження була оголошена культура як речовий та духовний інструмент, за допомогою якого людина розв'язує завдання, що стоять перед нею. Культура передусім базується на біології людини, оскільки першорядним завданням людини є задоволення найпростіших біологічних потреб. Крім головних, є ще похідні потреби, зумовлені культурним середовищем. Засоби задоволення головних та похідних потреб разом утворюють певну організацію. Первинну одиницю цієї організації Малиновський називає інституцією. Сукупність інституцій і утворює те, що називають культурою. Тому наукова етнологія (антропологія) має ґрунтуватися передусім на теорії інституцій. Другим фундатором функціоналізму в етнології вважають англійського вченого А. Р. Редкліфф-Брауна. Він поділяв етнологію на дві частини, кожна з яких мала свій специфічний метод. Першу частину він називав етнологією, а другу — соціальною (культурною) антропологією. Етнологія націлена на конкретно-історичне вивчення окремих народів, їх внутрішнього розвитку та культурних зв'язків. Головне завдання соціальної антропології — не реконструкція конкретної історії окремих народів, а пошуки загальних законів соціального та культурного розвитку. Формулювання цих законів здійснюють за допомогою індуктивних узагальнень. Цей індуктивний метод Редкліфф-Браун назвав порівняльно-соціологічним. Поняття "культура" замінив поняттям "соціальна структура". Стосовно соціальної структури культура постає як її характерна риса. Переоцінка статусу поняття "культура" в рамках соціальної антропології дала привід деяким дослідникам зарахувати Редкліфф-Брауна до структуралістів, протиставляючи його структуралізм функціоналізмові Малиновського. Одним з яскравих представників структуралізму в етнології є французький вчений К. Леві-Стросс (нар. 1908), витоки структуралізму якого сягають структурної лінгвістики та соціології Дюркгейма. 3 часом головним предметом його наукових інтересів стало порівняльне вивчення відсталих народів, а також різноманітних вірувань. Проблемам міфології він присвятив чотири великих томи під загальною назвою "Міфологічні" (1964—1971). З інших його творів найбільшими є "Сумні тропіки", "Дикунська думка", "Тотемізм сьогодні", "Структурна антропологія". Література Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с. Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с. Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с. Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с. Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с. Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с. Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с. Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. — 133 с. Рывкина Р. В., Винокур А. В. Социальный эксперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с. Стандартизация показателей в социологическом исследовании. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.09.2016)
Просмотров: 581 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: