РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Розвиток соціології в радянській Україні - Соціологія - Реферати - Каталог статей

„Розвиток соціології в радянській Україні” План 1. Загальна характеристика соціології радянського періоду в Україні. 2. Українська соціологія пожовтневого періоду. 3. Особливості розвитку української соціології в радянський період 4. Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття Висновок Список використаної літератури Вступ Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національновизвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства. Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала імена видатних українських учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого. Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених XIX ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували , шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв'язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні. 1. Загальна характеристика соціології радянського періоду в Україні. Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори: майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень; відсутність самостійного статусу соціології як науки та її обожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад; постійний політичний ризик іноваційної соціології; протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилилися від партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”; застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу; обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність; бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів; відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном; нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами. До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. 2. Українська соціологія пожовтневого періоду. Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно в діаспорі. У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917р. і тривав до початку 30-х рр., другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий — із середини 80-х рр. XX ст. до наших днів. Українська соціологічна думка в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з'являється проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну академію суспільних наук». Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад — Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік. Становлення вітчизняної соціології стимулювалося логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо розв'язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема, відродження та реконструкції промислових підприємств. З'явилася цілком нова галузь науки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм». Велике значення у становленні цієї галузі знань мали праці російського вченого Олексія Гастєва. На його думку, що сформувалася під впливом західноєвропейського позитивізму, наука про організацію праці має створюватися на стику соціальних і природничих наук. В останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів. Зважаючи на реальні потреби виробництва, О. Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Ішлося про заміну статусу соціологічної науки, її предмета, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О. Гастєв у своїй праці «Як потрібно працювати» писав, що в соціальній сфері має наступити епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних філософів невловимістю емоцій людської душі, учені повинні поставити проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і кривими економічних стимулів. У цей самий час інший відомий учений з питань НОП Н. Вітке звернув увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули і наукові узагальнення. На думку сучасного російського соціолога Альберта Кравченка, з позицій нинішнього розуміння Н. Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод — як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин. Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книжок з мистецтва управління персоналом, закріплення і використання кадрів, поліпшення умов праці, тобто із «соціологічних основ адміністративної роботи». Отже, намагання раціоналізувати організацію й управління праці в ті роки спричинилося до появи нової науки — соціальної інженерії — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку та настанови людей з метою розв'язання соціальних проблем, на адаптацію соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. її поява була зумовлена потребами загальногосподарської практики, змушеної зважати на людину як свідомий активний елемент виробничого процесу. Структурно до соціальної інженерії входили два підрозділи: наукова організація виробничого процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія); наукова організація управління (теоретично-методологічною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології). Метою першого підрозділу було раціональне поєднання людини із засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання і взаємодія людини з людиною у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку про спільну трудову діяльність. Як писав Н. Вітке, основною проблемою НОП є не стільки сама праця як проблема фізіологічна, скільки співробітництво людей як проблема соціальної організації. Отже, О. Гастєв і Н. Вітке визначили структуру, предмет дослідження і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилася зі сфери технічно-організаційних заходів у сферу соціологічного знання з ужитковою орієнтацією. Наукова соціологічна робота у 20-ті рр. майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з'явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918—1920 рр. Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував питання генетичної соціології. З 1926 р. видавався щорічник «Первісне громадянство», де К. Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. Український демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український НДІ педагогіки (Харків), що його очолював В. Протопопов, видавав з 1925 р. «Журнал експериментальної педагогіки і рефлексології», в якому публікувалися праці із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, котрий очолювали О. Гейманович і В. Гаккебуш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним товариствами. У 30-ті рр. питання праці та управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором Дунаєвським Учені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували прикладну соціологію. Спочатку аналізувалася ситуація, визначалася проблема, потім із застосуванням інженерних розрахунків вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавців, і на основі цього змінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства. Було розроблено власну методику профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, які дають змогу виявити обдарованість людини. Раціоналізація праці й управління сприймалася вченими інституту як процес соціальний. В основу його класифікації Ф.Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного процесу: ініціації — запровадження проекту адміністративної структури в перших реальних діях; ординації - налагодження діяльності управлінського апарату до нормального його функціонування; адміністрації — оперативна робота з розв'язання управлінських проблем у системі керівництва, що склалася. Відповідно виокремлюються функції — починні, упорядковуючі й розпорядчі. Тому особлива увага приділялася в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо. Соціологічні дослідження, що проводилися вченими харківського інституту, виявили, що один зі способів ухиляння представників адміністрації від розв'язання проблем — перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас». Проте дрібна опіка, надмірні детальні розпорядження також шкодять виконанню. Простий робітник, який повинен чітко дотримуватися інструкцій, не має можливості врахувати ті зміни, що з'являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотний вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального напруження. Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування: надмірне захоплення колегіальністю в процесі прийняття управлінських рішень, штатна підміна персональної відповідальності колективною, а отже, обезособлення прийнятих рішень; залучення керівників вищої інстанції «для узгодження» управлінських рішень; виконання керівником робіт, які має виконувати підлеглий, тощо. Центральною концепцією харківської наукової школи була методологія «раціональної організації». Вона потребувала будувати проект будь-якої управлінської структури, виходячи не з апріорних принципів, а з урахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення тієї самої проблеми, що давало змогу вибрати оптимальний. Вивчення соціально-економічних проблем праці й управління в цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом. Учені харківського інституту перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, розглядаються вузлові питання, які потрібно розв'язати. Після цього на основі попередніх розрахунків аналізується існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці й тих вимог, які вона ставить до виконавця, і створюється «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система «норм продуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, порядок постачання матеріалів, можливості врахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих обсягів емпіричної інформації, проведення численних опитувань тощо. Інноваційна діяльність з удосконалення соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922— 1924 рр. почали з'являтися психотехнічні лабораторії, які для вирішення питань профвідбору і профконсультацій широко застосовували тестування. Отже, у 20—30-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. її розвиток стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом. 3. Особливості розвитку української соціології в радянський період Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницьких міркувань, штучного роз'єднання вчених на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто був змушений перебувати в еміграції. Проте вільний від ідеологічного тиску розвиток української соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати — з'явилися соціологічні праці, які стали науковою класикою. Як справедливо стверджує відомий сучасний вітчизняний соціолог В. Танчер, доробок учених з України міг бути значно більшим, коли б у 20-ті рр. XX ст. значну їх частину не було «витіснено» за кордон, а соціологічну науку, по суті, було ліквідовано як непотрібну у світлі «раз і назавжди» відкритих марксистсько-ленінських законів суспільного розвитку. У 30-ті рр. — період репресій і терору — марксизм остаточно став єдиною ідеологічною основою нашого тогочасного суспільства, а історичний матеріалізм — соціологією марксизму. Відтак соціологічні дослідження вже не вкладалися в рамки філософської теорії і були винесені за її межі. Це й стало теоретичною передумовою зруйнування і повного занепаду соціології в СРСР. Тоталітарному режиму не потрібні були соціологічні дослідження, бо вони, спираючись на точні факти, суперечили пропаганді так званих соціалістичних досягнень. Ініціаторів і прихильників спроб започаткувати відповідні соціологічні інституції піддавали репресіям, а саму ідею засуджували як вияв буржуазного націоналізму. На соціологію наліпили ярлик «буржуазної науки», вона втратила самостійність, а незабаром перестала існувати як соціальний інститут. Окремі соціологічні проблеми досліджувалися в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії. Період 30-х—кінця 50-х рр. характеризувався браком інтересу до проблем соціології, особливо теоретичних і методологічних. Майже не було спроб систематизувати дослідження, спрямовані на формування соціології як науки. Причинами цього були, як уже зазначалося, невдала спроба створити особливу, «марксистську» соціологію, а також недостатній зв'язок соціологічних знань із суспільною практикою. Вітчизняна соціологія того часу була в цілковитій ізоляції від світової науки. Ігнорувалося будь-яке знання, котре не відповідало марксистсько-ленінському тлумаченню соціальної реальності, культивувалася нетерпимість до інакомислення. Вітчизняні соціологи не могли використати всього того, що було створено світовою наукою. Бракувало і фактичного матеріалу, бо суто соціологічні дослідження в СРСР заборонялися. Зі зміною політичної ситуації в кінці 50-х — на початку 60-х рр. XX ст. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень соціологами-самоуками. Було одержано багато фактичного матеріалу про реальну соціальну дійсність у СРСР. Від 1968 р. соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, стали широко друкуватися соціологічні розвідки, поновилося видання часопису «Філософська та соціологічна думка», що його було започатковано 1927 року. Починаючи з 1989 р. часопис видавався українською і російською мовами. У ньому висвітлювалися питання методології та методики соціологічних досліджень, соціальної статистики, історії розвитку соціології, досягнень вітчизняної та світової соціології, соціологічного відображення процесів демократії та інших реалій нашого суспільства. Історія розвитку української соціологічної думки відтворює не лише загальні закономірності становлення соціологічного знання, а й віддзеркалює вітчизняні проблеми. Українське суспільство потребує об'єктивного тлумачення власної природи, своєї ролі й місця у світовій цивілізації. У середині 80-х р., з початком революційного оновлення суспільства, усвідомлюється нагальна потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося передовсім необхідністю наукового осмислювання сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті рр. в розвитку української соціології позначені її інституціалізацією як однієї з провідних суспільних наук. Яскравим виявом цієї тенденції було створення самостійного Інституту соціології в системі Академії наук України. Першою соціологічною установою в Україні був створений наприкінці 60-х рр. XX ст. відділ методології і техніки соціологічних досліджень в Інституті філософії АН УРСР, який очолив відомий філософ М. Попович. З 1983 р. це вже відділення соціології Інституту філософії, а з 1990 р. — Інститут соціології. Посаду першого директора Інституту соціології обіймав академік Ю. Пахомов, а в 1982 р. його місце заступив відомий фахівець з питань економічної соціології В. Ворона. Головна тематика досліджень Інституту соціології — виявлення закономірностей і тенденцій розвитку українського суспільства в національному й міжнародному контексті; осмислення й узагальнення досвіду перетворення колишнього (тоталітарного) суспільства в насправді громадянське суспільство; вивчення особливостей соціальних відносин та поведінки різних верств населення в різних сферах життєдіяльності суспільства. Метою цих досліджень є визначення типу суспільства, механізмів соціальної інтеграції і диференціації, ознак суспільних трансформацій тощо. Учених інституту цікавить: в якому суспільстві ми живемо і яке суспільство будуємо. У діяльності інституту органічно поєднуються теоретико-методологічні розробки з широкомасштабними емпіричними дослідженнями. З року в рік проводяться загальнонаціональні опитування, які фіксують динаміку соціальних показників розвитку України. 4. Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття Після 1917 року розвиток вітчизняної соціології не припинявся, хоча і не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні співпали з прискоренням інституціо-налізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х pp. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолює Б.Кістяківський (1918-1920). На жаль, його праці з доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолює марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923-1930 pp. видруковані «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких порушують проблеми соціології (М.Туган-Барановського, С.Дністрянського, О.Гілярова та ін.). Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, керований нею, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає річник «Первісне громадянство». К.Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного 'пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому ж напрямі Ф.Савченко в.идає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії». Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію». Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду», яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу. Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє ряд інститутів у межах ВУАН. З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад 30 років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому в СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко підкреслює, що нерозвинутість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний український дослідник історії вітчизняної соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в Радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР в цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консер-вативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувались поза межами України. Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х pp., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості і користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо і програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в рамках СРСР так і не було створено. Висновок Початок цього періоду відзначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період зв’язаний з виникненням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, що очолив Ф.Р.Дунаєвський. Ним зокрема була розроблена концепція “трьох категорій властивостей функціо-нера”, заснована на необхідності зв’язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а виходити з реальних вимог конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом – питання управлінського контролю, колегіальності і єдиноначальності, удосконалювання організаційної структури і стилю керування. Вже в той час тут використовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомогою використання професіограм, визначалися індивідуальні якості працівника і придатність їх для конкретних професій. Однак, зі становленням авторитарно-адміністративної системи керування народним господарством та сферою праці соціологічні дослідження в цій області були згорнуті. Повернення до них почалося в зв’язку з “хрущовською відлигою” і легітимізацією соціології як науки. Цей період з кінця 70-х років відзначений дослідженнями в широкому спектрі проблем соціології праці. Одна з перших робіт, що визначила статус соціології праці як науки, її об’єкт і предмет, структуру й актуальні проблеми, написана українським соціологом Є.І.Суїменко в співавторстві з Д.П.Кайдаловым була видана в Москві. Роботу відрізняє продовження традицій гуманістичного підходу – роль праці в суспільстві, проблеми зміни праці розглядалися в нерозривному зв’язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури взаємин у трудовому колективі. У 70-і роки почалися дослідження українськими соціологами проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (Буслинский В.А., Коцюбинський В.И., Оссовський В.Л., Піддубный В.А., Рибачук М.Ф., Сохань Л.В., Стогній І.П., Суїменко Є.Ї. і ін.), а також дослідження Формування потреби в праці (О.В.Нельга), змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є.М. Герасимов). Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв’язку свідомості, ціннісних орієнтацій і поведінки в сфері труда (Попова І.М.), мотиваційні механізми трудової поведінки (Ручка О.О.) сталості і мобільності працівників у промисловості (Панюков В. С.), кваліфікація і трудові орієнтації (Макеєв С.О., Чорноволенко В.П.). Список використаної літератури Захарченко М.В., Погорілий O.I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.: 1993. Погорілий O.I. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 1995. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. — К.: 1996. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995. Соціологія: Курс лекцій (під ред.В.М.Пічі) — Львів: 1996. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе \\Філософська і соціологічна думка, 1993, — № 11-12. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) - К.: 1996. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. - К.: 1992.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (14.07.2016)
Просмотров: 466 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: