РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Психологічний напрям у соціології - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Психологічний напрям у соціології План 1. Психологічний напрям у соціології 2. Соціологічна теорія марксизму 3. Німецька формальна філософія Розвиток наукового знання у XIX ст. все більше охоплював нові галузі. Психологія не стала винятком. Вектор її досліджень переходить від індивіда до вивчення механізмів діяльності, міжособистісної діяльності та поведінки. Психологічна наука поступово розмежовується від фізіології, філософії та біології. Неспроможність "натуралістичних" зусиль пояснити сутність соціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукування змусила шукати нові підходи до розуміння соціального життя. В цьому плані соціологічна наука з усім її розмаїттям та відкриттями ще в достатньому обсязі не використовувалася для пояснення соціального. У зв'язку з цим деякі вчені намагалися через психологічні теорії, закономірності – одним словом, через "психічне" окреслити сутність "соціального". Так з'являється новий напрям у розвитку соціологічної думки - психологічний напрям соціології. З XIX ст. він набуває своїх повноважень. У соціології застосовують різні підходи в методиці і теоретичних орієнтаціях психологічних досліджень. Як основний елемент розглядаються: індивід, групи, натовп, маса, народ. Психологічний напрям у соціології був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж ряд натуралістичних напрямів, що орієнтувалися на біологію. Цей напрям, насамперед, передбачав аналіз людини та суспільства як елементів соціальної системи. Більшість досліджень даного роду була пов'язана із вивченням соціально-історичного матеріалу. Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є те, що предметом дослідження виступають емоції, інстинкти, навіювання, лібідо, несвідомі імпульси, а не інтелектуальний фактор людської діяльності (розум, свідома поведінка). У рамках психологічного підходу в соціології розвивався "психологічний еволюціонізм", фундатором котрого був американський геолог і палеонтолог Лестер Уорд (1841-1913). Уорд відстоював ідею про те, що основоположними суспільними запросами в суспільному розвитку на всіх рівнях є бажання збільшення насолоди та зменшення страждань, а бути щасливими - є основним стимулом всіх суспільних поштовхів. Всі ці "суспільні прагнення" він зводив до суті універсальних соціальних сил: прагнення до задоволення, запобігання стражданням, батьківські та родинні почуття. Виходячи з того, що суспільні сили редуційовані психічними, бо належать до сфери мотивації, соціологія повинна мати психічний базис. Однією з перших теорій психологізму була концепція "психології народів" німецьких вчених Морітца Лацаруса (1824-1903) та Хейнмана Штейнталя (1832-1920). Основним об'єктом дослідження був народ в історичному ракурсі власного розвитку - як уособлення "духу цілого". Так званий народний дух виявляється у спільності моралі, рис характеру, міфології, мови, вірувань. Все це і об'єднує людей в єдине ціле - народ. Це було, так би мовити, спробою виявлення особливостей національного характеру, який відображався у культурі та побуті даного народу. (Як би там не було, але часто спостерігаються певні національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для певного етносу: латиноамериканська гарячковість, німецька пунктуальність, англійська традиційність, слов'янська щирість та ін.). Продовженням цього напряму стала концепція "психології натовпу" німецького психолога, філософа Вільгельма Вундта (1832-1920). Його десятитомна праця "Психологія народів" доповнила і збагатила дослідження даного типу обґрунтуванням "психології народу" через критерії "індивідуальність", "особистісна воля", "відчуття", "уявлення", і цим самим розрізнила особливості "індивідуальної свідомості" від "свідомості народу". Іншим напрямом у цій галузі була концепція "психології натовпу", сформована французьким лікарем, антропологом Поставом Лєбоном (1845-1931). У своїх працях "Психологія натовпу" та "Психологічні закони еволюції народів" він дослідив відмінності у поведінці та діяльності особи у звичайних умовах і серед групи людей, коли під "магічним" впливом натовпу людина чинила такі вчинки, яких ніколи б не вчинила наодинці. "Магічність" такого впливу Лєбон пояснював своєрідною гіпнотичністю натовпу та навіюванням. Вчений розглядає "натовп", "масу" як деструктивну (руйнівну) силу, що гіпнотизує індивідів на несвідомі, ірраціональні вчинки, де керує нетерпимість, сила, відсутність самоконтролю, безвідповідальність. Лєбон виводить власну класифікацію натовпів, поділяючи їх на різновиди (виходячи з інтересів): - різнорідні (юрба, суд, парламент);– однорідні (секти, касти, групи за спільністю інтересів тощо). Одним з дослідників психологізму та засновників соціальної психології був французький соціолог Габрієль Тард (1843-1941), який розвинув концепцію "масового суспільства", або "теорію наслідування". Наслідування можна характеризувати як процес повторення різних форм буття. Головною рушійною силою розвитку суспільства, згідно з теорією Тарда, є непоборне психічне прагнення людей до наслідування - тобто, всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу і мають наслідувальний характер, тому і часто є схожими між собою. Самі наслідування виявляються у різних формах: звичай, мода, симпатії, виховання, навчання, відкриття та винаходи і т. ін. У своїй останній праці "Закони наслідування" він ретельно розробив і обґрунтував всі деталі процесу наслідування. Тард виділяє також два основних типи наслідування: звичаї та мода, прив'язуючи їх як домінанти до типів суспільства. Так, у традиційному суспільстві домінує звичай, у сучасному переважає мода. Значний соціологічний інтерес становить концепція "інтеракціонізму" американського соціолога Чарльза Кулі (1864-1929). У своїй праці "Природа людини і соціальний порядок" він розглядає суспільство як психологічний організм, що виявляє свою цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідом, групами, де основу цієї взаємодії зумовлює психічна природа людини. Саме через комунікативні процеси, через інтеракцію (взаємодія людини з людиною) індивід входить у різні сфери системи суспільних відносин. Люди пізнають соціальну дійсність, цінності, ідеали, набувають досвіду, здобувають знання виключно через свої взаємні контакти, завдяки яким і відбувається соціалізація людини, формування її власного світосприйняття, свідомості. Процес "входження" людини в соціальний простір Кулі детально розкриває у своїй концепції "дзеркального Я". Вчений стверджує, що "Я" - це свого роду дзеркальне відбиття сукупності тих вражень, які "я" справляє на людей, котрі його оточують. Виходячи з цього, вчений виділяє три основних цикли дії "дзеркального Я": Внаслідок цих уявлень та почуттів "Я" синтезує соціальне та особистісне як результати своєї контактної дії із навколишнім соціальним середовищем. Саме завдяки взаємодії з іншими людьми людина стає людиною. Ще одним напрямом психологізму у соціології є інстинктивізм. Суть даної теорії полягає в тому, що інстинкти розглядаються як основа життя, і форми людської поведінки та діяльності пояснюються через детермінування інстинктів, що притаманні людині. Інстинкти, як такі, були відомі давно, ще за античних часів, і довгий час лишалися загадкою для науки. З кінця XIX - поч. XX ст. дослідження інстинктів у біології (Ч. Дарвін, І. Павлов) стимулювали пошуки пояснення численних явищ людської поведінки. Ці ідеї вносили новизну в дану галузь. Найбільш обґрунтовану концепцію інстинктивізму в соціології розробив американський психолог Уїльям Мак-Дугал (1871-1938). У своїй роботі "Вступ до соціальної психології" він припускає наявність певної рушійної сили, певної вітальної енергії, яка надає поштовху, вияву інстинктам. За позицією Мак-Дугала, це - певна схильність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища, зазнавати певних емоційних збуджень і діяти відповідно до них. Інстинкти обумовлюють особливості мислення і поведінки індивідів, групи. Саме в них - основа і джерело особливостей кожного індивіда та народу. Через сукупність інстинктів, притаманних кожній людині, вчений робить спробу створити психологічну теорію суспільства. Різні представники інстинктивізму налічують різну кількість інстинктів. 3. Фрейд (3. Фройд) налічує їх З. У. Джеймс - 38, Мак-Дугал - 18. Кожному інстинкту відповідають певні емоції: інстинкту цікавості - здивування, самоствердження - впевненість у собі, боротьби - страх, втечі – самозбереження, відрази - емоція огиди, відтворення роду - почуття ревнощів, батьківським інстинктам - почуття ніжності та ін. Багато в чому ця концепція відповідає принципу натуралізму в соціології, де соціальне зводиться до біофізіологічного. Це досить абстрактна схема пояснення соціального, яка характеризується слабкою аргументацією наукових досліджень, емпіричних матеріалів. Своєрідною революцією у психології та соціальній психології стало вчення австрійського лікаря, психолога, філософа та соціолога Зигмунда Фрейда (1856–1939). Розкриваючи сенс людської поведінки через її інстинкти, потяги, нахили, пристрасті, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв'язку із соціальними процесами - нормою поведінки, творчістю, культурою. Психіка як об'єкт дослідження розглядається Фрейдом на трьох рівнях: ¦ несвідоме як суть психіки, головний її елемент та джерело мотивації, ¦ передсвідоме, яке містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені суб'єктом за певних умов, ¦ свідоме, яке розглядається як елемент "надбудови", що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті та залежить від нього. Серед людських інстинктів у сфері несвідомого Фрейд виділяє лібідо (пристрасть, статевий потяг), що включає і загальнолюдську любов і любов до батьків, дружбу і т. ін. За твердженням вченого, лібідо виступає загальною і головною причиною прояву характеру, людської поведінки, діяльності. Кожному рівневі психіки відповідає елемент особистості: "воно" (id), "я" (ego), "над-я" (super-ego). "Воно" (id) - складне, ірраційне, становить основу життя та діяльності індивіда, керується та підкоряється чуттєвому принципу задоволення. "Я" (ego) - сфера свідомого (передсвідомого), що діє як посередник між "id" та зовнішнім світом (природа, суспільство). "Super-ego" виступає моральним цензором особистості, що оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору моральної розумної оцінки. Всі ці три елементи завжди перебувають у постійній взаємодії. У результаті сприйняття та освоєння навколишнього світу людиною, взаємодії одне з одним виникає певний конфлікт між свідомим та несвідомим - процес витіснення (приглушування) "негативних" з точки зору "свідомого", потягів. Цей конфлікт долається в процесі "сублімації" (піднесення) - ще одного механізму психологічного захисту, де енергія "несвідомого" спрямовується на соціально сприятливі цілі. Цим і пояснює Фрейд перетворення енергії інстинкту на різноманітні форми життєдіяльності. За допомогою процесу "витіснення" (приглушення) та "сублімації" (піднесення) Фрейд намагається пояснити все багатство суспільних явищ та процесів. 3. Фрейд залишився найбільш плідним та оригінальним вченим у психології та соціології і найзначнішим його досягненням була розробка проблеми підсвідомого. Його вчення лягло в основу багатьох напрямів та шкіл у різних галузях знання. Його теорія психоаналізу не тільки привернула увагу багатьох прихильників, а й викликала значну опозицію, неприйняття. Загалом теорія Фрейда має певні раціональні елементи, хоча не можна зводити все багатство людської культури та життєдіяльності лише до інстинктів. Соціологічна теорія марксизму З другої половини XIX і у XX ст. широкого розповсюдження набула соціологія марксизму. Вустами своїх засновників Карла Маркса (1818-1883) та Фрідріха Енгельса (1820-1895) вона заявила про себе як про наукове тлумачення історичного процесу, що базується на об'єктивних даних історичної, економічної, соціологічної та інших наук. Марксистська соціологія - це, передусім, матеріалістичне розуміння історії, що викарбувалось на основі дослідження реального змісту історичного процесу, його об'єктивних закономірностей. На становлення цієї теорії певною мірою значно вплинули діалектика Гегеля, політико-економічні та соціологічні концепції А. Сміта, Д. Рікардо, К. Сен-Сімона, а також утопічні ідеї Т. Мора та Т. Кампанелли. Марксистський погляд на розуміння історії суспільства дає своє пояснення матеріальних основ життя суспільства, характеру взаємодії його основних сторін, об'єктивної спрямованості його розвитку та ролі свідомої діяльності людей в історичному процесі. Сьогодні соціологія марксизму піддається різнобічній критиці (іноді і справедливій). Однак вона залишається однією з найбільш впливових і донині і, хоча протистоїть багатьом іншим класичним і сучасним соціологічним теоріям, має своїх прихильників в усьому світі. Переворот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед з принципово новим розумінням першооснови суспільного життя. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософії - проблеми смислу людського існування, Маркс намагається повністю пов'язати її з дією механізмів розподілу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей, і приходить до висновку про виключно негативну їх роль як знарядь "людського відчуження". При цьому особа втрачає саму себе у соціальних спільнотах. Ця позиція стала одним з найсуворіших звинувачень на адресу капіталізму і привернула до себе багатьох мислителів, інтелектуалів тієї епохи. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії, система матеріально-виробничих відносин (це поняття К. Маркса та Ф. Енгельса вперше застосовують у загальносоціологічному контексті) становить першооснову, "базис", на якому ґрунтуються всі інші відносини людей - правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера при цьому набуває значення "точки відліку" або "незалежної змінної", "первинної субстанції" щодо інших соціальних явищ та процесів. Життєва реальність людських індивідів, за теорією Маркса, – це боротьба за своє існування. Щоб вижити, вони повинні виробляти засоби існування, взаємодіючи у виробництві. Із досвіду соціальної співпраці "виростає" свідомість людини. За здогадкою Маркса, мораль, релігія, політичні погляди, певні психологічні сторони та інше є вторинними і кореняться саме в соціальному бутті. Звідси і випливає відома Марксова аксіома: "Не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість". Беручи до уваги тип виробничих відносин, Маркс окреслює певний ступінь історичного розвитку, тип суспільства в його цілісності як певної ланки історичного суспільного розвитку, застосовує поняття "суспільно-історична формація", визначальною основою якої і є базис. Всі інші суспільні інститути і способи мислення, ідеологія, уявлення – це похідні від нього і вважаються надбудовою. К. Маркс та Ф. Енгельс неодноразово підкреслювали, що предметом їхнього теоретичного інтересу є навіть не суспільство взагалі, а певні історичні типи суспільства - "економічні суспільні формації". А наріжним каменем історії суспільного розвитку є зміна способів виробництва - революційні перетворення в еволюційній формі. Однією з опор марксового вчення і важливою соціологічною теоретичною моделлю, яка істотно збагатила розуміння соціальних відносин та структури суспільства, є класова теорія Маркса. Іноді навіть стверджують, що соціологія Маркса - це соціологія класової боротьби. Його концепція пов'язана з аналізом антагоністичних відносин між буржуазією та пролетаріатом як головними класами. Право на володіння засобами виробництва або відсутність такого права (володіння лише власною робочою силою) виступали причиною загострення суспільних суперечностей. Саме вони, як дві полярності, створювали тотожну електростатичним розрядам дієвість, яка надалі примушувала суспільство приймати таку взаєморівновагу. Тому загострення соціальних конфліктів і доведення їх до соціального вибуху - пролетарської революції - це, на думку мислителя, об'єктивна тенденція соціального розвитку. Розглядаючи класову боротьбу як форму розв'язання конфліктів, Маркс залишився в історії соціологічної думки родоначальником конфліктної традиції. В цьому плані його наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають високу аналітичну продуктивність. Він сформулював основні положення, розробив основні моделі класового конфлікту. Ось, в принципі, і всі основні постулати соціологічної теорії марксизму. Перейдемо до огляду критики цієї концепції. Існує безліч тлумачень соціології марксизму, кожне з котрих претендує на істинність. Але розглянемо марксистську теорію лише з деяких позицій. Перш за все потрібно пам'ятати, що ідеї Маркса і Енгельса розглядають у контексті соціокультурних цінностей того часу і простору, де і коли вони жили (Західна Європа середини XIX ст.) Тому, на думку сучасних конструктивних критиків, неправомірно і вульгарно ототожнювати дані погляди з "ленінізмом", "сталінізмом", "маоїзмом" тощо, які використовували лише авторитет і окремо взяті ідеї як засоби політичної діяльності та політичного утиску. Більшість радянських та інших послідовників марксизму настільки абсолютизували Марксову думку про важливість та рушійність економічних факторів у суспільному житті, що зовсім ігнорували важливу роль культурних цінностей та психологічних факторів. Більше того, сам Маркс пізніше всіляко відхрещувався від економічного детермінізму. Слід мати на увазі і те, що зі зміною суспільних реалій, соціологічні думки Маркса та Енгельса багато в чому змінювалися, ставали іншими і, безумовно, не зводилися в останній період їхньої наукової діяльності до революційного пролетарського месіанства. Разом з тим Маркс шукав і альтернативні варіанти розвитку капіталістичного устрою (трансформацію капіталізму), усвідомлюючи виникнення якісно нового суспільства, відмінного від традиційного капіталізму. У нашій країні марксизм тривалий час виступав у ролі релігійної системи, догми, на якій базувалася тоталітарна політика. Соціологічні ідеї Маркса були значно деформовані та перетворені на різновид міфології. Але, виходячи з цього, не слід розглядати його теорію скептично. Вона має свій сенс. Ідеї Маркса багато в чому виявилися революційними, новаторськими. Він один з небагатьох, хто ближче підійшов до розуміння сутності суспільства. К. Маркс був першим соціологом, який розглядав суспільство як об'єктивну реальність, що здатна до саморозвитку. А його спільні з Енгельсом висновки стосовно специфіки класової структури, класової боротьби ґрунтувалися багато в чому на їхніх особистих спостереженнях за умовами праці та побуту робітників Великобританії, життя виноградарів Німеччини, за житловими умовами населення пролетарських районів індустріальних міст Англії, особливостями поведінки ірландських емігрантів та ін. Вони використовували статистичні документи, матеріали періодичних видань, соціологічних опитувань. Значну увагу приділяли фактам злочинності, занепаду моралі тощо. Тому Маркса по праву називають великим соціологом, економістом, філософом, мислителем. Німецька формальна філософія На межі ХІХ-ХХ ст. з'явилися нові важливі соціологічні концепції, які значною мірою привели до професіоналізації соціології і виходу її на рівень теоретичного розвитку. Видатну роль у цей час відіграє поява та розвиток так званої німецької формальної соціології, домінуючою ознакою котрої був не натуралістичний напрям, який панував у розвитку соціологічного пізнання, а так звана духовно-історична орієнтація, яка набула особливої популярності серед представників німецької соціологічної науки. Серед німецьких істориків, соціологів у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набувають поширення думки про специфічну "духовну" сутність господарських, правових, релігійних інститутів, яка не піддається вивченню за допомогою певних емпіричних методів, характерних для природничих наук. На той час саме на ґрунті німецької культури складалася традиція історичного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються у контексті загальних зв'язків процесу історичного розвитку. Біля витоків даного наукового напряму стояв видатний німецький філософ, психолог, соціолог Вільгем Дільтей (1833-1911). Подальшого розвитку ці ідеї отримали у працях видатних німецьких філософів, соціологів Г. Зіммеля, Ф. Тьонніса, Л. Фон Візе. Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно-історичної реальності. Людина, за Дільтеєм, не має історії, а сама є історією. Завдання філософії як "науки про дух" - зрозуміти життя, виходячи із нього самого. У зв'язку з цим вчений висуває метод розуміння як безпосереднє досягнення певної духовної цілісності. "Розуміння", тотожне інтуїтивному проникненню в життя, вчений протиставляє методу "пояснення", застосованому в "науках про природу", що має справу з так званим зовнішнім досвідом. Розуміння власного внутрішнього світу досягається завдяки інтроспекції (залучення, застосування), "самоспостереження", а розуміння зовнішнього світу - шляхом "уживання", "співпереживання", "співвідчуття". У відношенні до реальності, культури минулого "розуміння" виступає як метод інтерпретації, герменевтика. Тому, на думку В. Дільтея, повинна бути розроблена нова, відмінна від традиційного "описова" наука, висхідним принципом котрої повинен стати феномен "відчуття", "розуміння", "переживання" внутрішнього зв'язку духовності. Велику роль у цій галузі відіграє творчість видатного німецького соціолога, патріарха академічної німецької соціології Фердинанда Тьонніса (1855-1936), одного із зачинателів формальної школи. Він одним з перших спробував створити в соціології єдину, логічно струнку систему понять, показати її багатоманітність. Саме Тьонніс розрізняв чисту, прикладну та емпіричну соціологію. Перша аналізує суспільство "анатомічно", в "стані спокою" (соціальна статика), друга - механізми розвитку (соціальна динаміка). Третя вивчає факти життя сучасного суспільства на основі статистичних даних. Тому він навіть назвав емпіричну соціологію соціографією. Соціологія, стверджує Тьонніс, вивчає зв'язки та відносини, які не є очевидними, не фіксовані прямо і безпосередньо, а можуть бути абстраговані від реальних життєвих ситуацій. Тьонніс керується принципом "конструйованої" абстракції, шляхом якої визначаються "чисті форми" соціальної взаємодії, прямих аналогів якої у реальному житті може і не бути. Тому концепцію Тьонніса називають "формальною соціологією". Основним у творчості німецького соціолога є його вчення про соціальні відносини та соціальні зв'язки. Він розробив новий підхід до розуміння суспільства, форм соціального життя. Одним із структурних елементів суспільства Тьонніс вважає "гемайншафт" - життєвий організм суспільства, щось на зразок малої первинної групи із сильнодіючими функціями соціального інституту. Гемайншафти бувають мовними, сімейними, побутовими, релігійними, виробничими, науковими, торговельними та ін. Основною працею, яка зробила його всесвітньо відомим соціологом, є "Спільність і суспільство". Автор зіставляє два типи суспільства, два типи соціального зв'язку - общинні та суспільні. Перші визначаються психологічними характеристиками - душевна близькість, притаманність емоцій, особисті переживання. Другі визначаються характеристиками більш загального суспільного та раціонального плану, такими, як вибір, обмін, торгівля. Перший тип відносин властивий переважно патріархально-феодальному типу суспільства, другий - капіталістичному. Тьонніс виділяє три типи форм соціального життя: соціальні відносини, групи та корпорації (або об'єднання). Перші мають об'єктивний характер. Якщо вони охоплюють більше двох учасників, то створюють соціальне коло. Воно є, за оцінкою вченого, перехідним ступенем від соціальних відносин до групи. Сама ж група створюється тоді, коли об'єднання осіб вважає це за потрібне для досягнення певної конкретної мети, і якщо приймає внутрішню організацію (при цьому люди починають виконувати певні функції, ролі), і, як наслідок, група трансформовується в корпорацію (вже відбувається процес розширення). Соціальні явища, на думку Тьонніса, це щось зовнішнє щодо індивідів і їх можна і потрібно розглядати як об'єктивні якості, як речі. Соціальна реальність не припускає редукції її до інших рівнів - соціальне можна пояснити лише за допомогою соціального. Соціальний факт можна назвати нормальним для повного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку. Автор вбачає специфіку соціології порівняно з іншими суспільними науками в її абстрактному, ідеалізованому, "формальному" характері. Сам Тьонніс, як і Кетле, Гаррі, проводив емпіричні (або соціографічні) дослідження стосовно злочинності, самогубств, політичної діяльності. Як бачимо, коло інтересів німецького соціолога було досить широким. Причому деякі з них були достатньо скрупульозні. Так, аналізуючи злочинність у виборці 3500 чоловік, він збирає детальну інформацію про кожного з них у трудових колоніях, архівах поліції, цікавиться соціальним походженням, освітою, сімейним станом, професією, місцем проживання, типом поселення, інформацією про батьків. Наукова спадщина іншого представника формального напряму німецької соціології Георга Зіммеля (1858-1914) належить не лише історії соціології. Ім'я Зіммеля - у почесному ряду найвідоміших європейських філософів межі ХІХ-ХХ ст. Зіммель зробив вагомий внесок у розвиток соціологічної теорії. Досліджуючи проблеми предмета та об'єкта соціології, Зіммель зауважує, що, порівняно з іншими науками, соціологія - це новий тип дослідження, новий метод, який дає змогу підійти до явищ іншим чином. Соціологія, подібно до методу індукції, проникає в дослідницькі сфери всіх наук. Зіммель будував соціологію на аксіоматичних засадах, будуючи класифікацію, як і Тьонніс, соціальних форм, котра повинна була стати фундаментом для широких історико-соціологічних узагальнень. Георга Зіммеля справедливо називають майстром феноменологічного аналізу (теоретичного осмислення соціального світу суто в людському бутті), "чистих" (формальних, від слова форм) суспільних форм, хоча його висновки ґрунтуються на інтерпретації конкретних форм людської взаємодії - праця, конкуренція, панування та ін. Він акцентував увагу на формах соціальної взаємодії, які мають "перегинаючий" для людини характер, піддавши при цьому аналізу насамперед такі форми, як конфлікт, конкуренція, підкорення, авторитет, договір. Важко переоцінити значимість цих ідей для становлення сучасної соціології. Г. Зіммель виступає основоположником так званої, формальної соціології. Предметом соціології вчений вважає форми соціальної взаємодії людей, що зберігаються при всіх змінах конкретного історичного змісту. При цьому соціальне однобічно розуміється як сукупність міжіндивідуальних стосунків. У руслі такого підходу Зіммель аналізував соціальну диференціацію, соціальні форми (договір, конфлікт, конкуренція, авторитет, підпорядкування, ранг і т. ін.), відносини, що виникають у малих групах. Формальне розуміння предмета соціології звужувало її проблемний горизонт, оскільки, розв'язуючи дану методологічну проблему, Зіммель розрізняв чисту (формальну) соціологію і загальну соціологію - як застосування соціологічного методу "для дослідження історичного життя". Основною клітиною суспільства Зіммель вважав взаємодію. Він зазначав, що суспільство взагалі являє собою взаємодію індивідів. Взаємодія завжди формується внаслідок певних потягів або заради певних цілей. Чи то еротичні інстинкти, чи діловий інтерес, релігійні імпульси, захист чи напад, гра, підприємництво, прагнення допомагати, навчатися, а також безліч інших мотивів – спонукають людину до іншої діяльності, спричиняють дію і при цьому спричиняють певну реакцію, сприйняття. Ці взаємні дії означають, що з індивідуальних носіїв мотивуючих імпульсів і цілей створюється певна єдність - "суспільство". г Одну з широковідомих праць Зіммеля – "Філософія грошей" - називають своєрідною феноменологією і психологією капіталізму. У праці "Соціальна диференціація" Зіммель ставить проблему взаємозв'язку між індивідом і групою, розглядає механізми внутрішньої та міжгрупової взаємодії. Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (30.06.2016)
Просмотров: 497 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: