РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Психічне старіння - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Психічне старіння ПЛАН 1. Поняття про психічне старіння. Психічний занепад. Щаслива старість. 2. Ставлення людини до старості. Роль особистості у формуванні психосоціального статусу людини в старості. 3. Індивідуальні типи старіння. Ставлення до смерті. 1. Поняття про психічне старіння. Психічний занепад. Щаслива старість. Старість – це заключна фаза в розвитку людини, в якій цей процес відбувається по низхідній життєвій кривій. У житті людини у певному віці проявляються інволюційні ознаки (інволюція – зворотній розвиток; зменшення, спрощення (з втратою функції) органа протягом індивідуального розвитку), що виражаються у зовнішньому вигляді, зменшенні життєвої активності, обмеженні фізичних можливостей. Однією із закономірностей старіння є його нерівномірність у порушенні функцій (пам’яті, інтелекту, уваги, фізичної сили). Старість наближається до людини двома шляхами: через фізіологічне ослаблення організму та шляхом зниження сили і рухливості психічних процесів. Саме психічне старіння представляє собою процес вікової зміни вищих психічних функцій. У суспільстві існують різні погляди щодо психологічного старіння. Одна із них – негативна думка. Прибічники цього погляду вбачають в особистості старої людини обов’язкове послаблення інтелекту і пам’яті та утворення характерологічних пороків, таких, як скупість, консерватизм, сварливість та ін. У їх уявленні стара людина – це істота слабка, покинута і самотня. Старість робить людину карикатурним зображенням самої себе. Дійсно, в старості відбувається зниження сили, обмеження фізичних можливостей. Інволюційні процеси, що торкаються психічної діяльності і виражаються у різноманітних психічних станах, які не супроводжуються слабоумством, називаються психічним занепадом. Його визначають як випадок природного старіння, при якому спостерігаються зниження психічної сили, звуження об’єму психологічного життя, економне використання наявних ресурсів (М.Ф. Шахматов). Прояви психічного занепаду: обмеження кола інтересів, пасивність, психологічна в’ялість. Прояви помітних ознак психічного занепаду можна віднести до віку 85 років і старшого. Іншої крайньої точки (позитивний підхід) у поглядах на старість дотримуються дослідники, які схильні захоплюватися “чарівністю старечого віку”. Основу його складають ті спостереження над старіючими людьми, в яких є невідповідність між духовною та фізичною еволюцією людини, коли регресивним змінам підпорядковується тільки біологічний організм, а духовний та інтелектуальний потенціал не лише не знижується, а може і зростати. Тому підхід, який передує старечому недомаганню, називають “кращими роками”. Саме це мається на увазі, коли говорять про щасливу старість. Щаслива старість – це особливо благоприємна форма старіння. Як зазначає геронтолог М.Ф. Шахматов, нерідко літні люди говорять, що в старості вони вперше переживають незнайомі їм у минулому житті почуття і радощі, вони вперше відчувають задоволення собою та оточуючими. При цьому вони не можуть знайти кращого визначення для свого стану, ніж щасливий (притча, як Бог ділив роки: кінь, корова, собака, людина). Для таких старих людей типовим є прагнення переосмислити свій минулий життєвий досвід, передивитися минулі установи і правила. Їхнє мислення спрямоване на вирішення питань осягнення смислу власного існування, пізнання самого себе. Результатом такого міркування є вироблення нової ціннісної життєвої установки, основу якої складає згода із самим собою, із зовнішнім світом, з природнім ходом подій, із неминучістю завершення власного життя. Отже, щаслива старість – це задоволеність новим життям, своєю роллю у цьому житті. Стареча мудрість – це спокійне і споглядальне ставлення до власного старіння, до того, що воно несе з собою, відкриття нових радощів у житті. Третя група дослідників знаходить у старості як негативні, так і позитивні риси. Здібності в старості згасають, але їх замінюють накопичений досвід, високий рівень суджень. Тому старість – це не лише спад, не лише вік втрат, як відмітив югославський психіатр Петрілович “Послаблення інтенсивності психологічних процесів та станів призводить до зростаючого розгортання особистості в глибину”. 2. Ставлення людини до старості. Роль особистості у формуванні психосоціального статусу людини в старості. Старість, її сприймання людиною як періоду життя, який несе нове світовідчуття і світосприйняття, – все це здавна займало думки людства. Перед кожною людиною в старості постають питання про смисл і спосіб подальшого життя, про вироблення власного ставлення до старості, власної установки: як бути старим? Відомий вислів М. Монтена про те, що “небагато людей уміють старіти”, містить у собі питання: що ж лежить в основі достойного старіння? У деяких старих людей спостерігається різке неприйняття старості: вони ненавидять її і вважають важкою ношею. Як показують спостереження, ні гарне фізичне здоров’я, ні збереження діяльного способу життя, ні власний суспільний статус, ні наявність подружжя (дітей), не являються запорукою і гарантією усвідомлення старості як бгало приємного періоду життя. І при наявності цих ознак літня людина може повністю не приймати своє старіння. І навпаки, при поганому фізичному здоров’ї, скромному матеріальному достатку, відносній самотності літня людина може знаходитись у згоді із своїм старінням, у стані побачити нові сторони свого буття. Різні форми поведінки літніх людей в однотипних ситуаціях відображають індивідуальні особливості реагування на власне старіння. Саме цей вік психічного життя людини визначає її ставлення до особистих втрат, минулих можливостей і нове сприйняття оточуючого світу. Проте особистість старої людини, переживаючи трансформацію, все ж залишається сама собою, зберігаючи індивідуальні риси. У старості не відбувається якої-небудь зміни особистісних характеристик, “ні моральні, ні соціальні якості особистості не втрачаються” (Н. Шахматов). М. Ціцерон у своєму трактаті “Про старість” писав: “Але старі... неспокійні, дратівливі і важкі у співжитті, а якщо придивитися до них, то і скупі. Це недоліки характеру, а не старості”. Роль особистості в процесі формування психосоціального статусу літньої людини така: поведінка людини перед обличчям старості великою мірою залежить від зрілості її поглядів на життя. Наскільки успішним буде життя людини в старості визначається тим, як вона будувала свій життєвий шлях на попередніх стадіях. Тому справедливо звучать слова А. Шопенгауера: “Те, що людина має в собі, ніколи так їй не згодиться, як у старості”. Риси особистості, що сприяють адаптивному старінню: активність творчість, діяльність, впевненість, задоволеність. Людина, що веде продуктивне життя, не стає “дряхлою”, навпаки, розумові та емоційні якості розвинуті нею в процесі життя, зберігаються, хоча фізична сила слабне. У старих, котрі є стримані, добрі, старість проходить більш терпиміше, ніж у тих, хто має негативний характер. У цьому контексті можна розглядати і такі спостереження, коли люди, які прожили багате життя, нехай сповнене не тільки радості, але й горя, проявляють у старості більше позитивних рис, ніж невдахи, котрі в старості стають самолюбами й похмурими. Не адаптивним (неблагоприємним) виявляється процес старіння у тих людей, які не змогли розвинути в собі якості самостійності та ініціативи. В ситуації відставки вони почувають себе втраченими, безпомічними і швидко засвоюють негативні соціальні стереотипи старості. Всі сучасні розробки підтверджують те, що було сказано за 2 тис. Років до цього М. Ціцероном: “Для тих, у яких немає нічого, що дозволяло б їм жити гарно і щасливо, важким є будь-який вік”. Отже, успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до вступу у нову фазу свого життя, до специфічних для старості важких ситуацій, прийняття свого нового місця в суспільстві та зміни соціального статусу. 3. Індивідуальні типи старіння. Ставлення до смерті. Через неправильні установки та передумови, які заважають ввійти (вписатися) у старість, існує різноманіття індивідуальних типів старіння. Американські психологи виділяютьтакі типи старіння: регресія – повернення до минулих форм поведінки, яке проявляється у формі “дитячого” вимагання допомоги у повсякденному житті, незалежно від стану здоров’я. Змирившись із своєю участю, вони шукають підтримки, уваги, опіки в оточуючих; втеча, або зміна місця проживання, як форма звільнення у важкій ситуації; добровільна ізоляція від оточуючих, пасивність та мінімальна участь у суспільному житті; прагнення викликати інтерес до себе в оточуючих; спроба включитися в життя суспільства, не зважаючи на вік і стан здоров’я, прагнення приховати специфічні недомагання. В індивідуальних випадках поведінка визначається протестом проти процесів старіння, страхом перед смертю, відчайдушними спробами зберегти минаючу зрілість, що виражається в манері одягатися, сексуальній поведінці, проведенні вільного часу. Отже, щоб зробити старість приємною, треба виробити цілісний погляд на життя, а також зверненість усередину себе, самоспоглядання і як стверджував К. Юнг, це є “обов’язком та необхідністю”. Результатом цієї психологічної перебудови є поява нової життєвої позиції, раціонального погляду на своє існування і стійкість психологічної і моральної рівноваги. Ставлення до смерті – одна з найбільших проблем, з якою людина зустрічається у своєму житті. Смерть жахала людей. У Стародавньому Римі слово “смерть” здавалося зловіщим. Римляни надавали перевагу вислову “він перестав жити”, німці казали “відійшов”, а англійці – “він приєднався до більшості”. Характерною особливістю психологічно стану в старості є постійне підсвідоме передчуття близької кончини. У старості смерть втрачає свої невизначені рис і стає близьким і глибоко особистим явищем. Науковцями встановлено, що інтерес до смерті підсилюється у пізньому віці – після 70 років. В основному літні люди не уникають розмов про смерть. Страх смерті, сама смерть ніби втрачають своє значення у глибокій старості. На думку російського вченого І. Мечникова правомірно говорити про інстинкт природної смерті після нормального і тривалого життя. Більшість дослідників відмічає, що в старих людей немає страху перед смертю, але є страх перед фізичним недомаганням і втратою розумових здібностей. Отже, страх смерті не є типовою віковою ознакою. Саме через відсутність страху перед смертю властиве почуття бажаності, приємності смерті. У цьому плані дуже цікаві висловлення В.В.Вересаєва. лікаря-атеїста: “Смерті я ніколи не боявся, страху смерті я ніколи не міг зрозуміти. Але недавно відчув: чекаю на неї, як на велику, яскраво-сліпучу подію. Зовсім як не можливість позбавлення від життєвого тягару – життя я люблю. Просто сама собою смерть сяє в похмурій далині майбутнього яскравою точкою. Смертельні муки… Чи такі вони вже страшні? А можливо, при раптовій смерті ми втрачаємо таке блаженство, перед яким “ничтожни усі смертельні муки”. Найновішим “набуттям” ХХ ст. є проблема евтаназії. Евтаназія – це право людини вибрати смерть, відмовившись від довготривалого лікування, яке не приносить полегшення, це “право на достойну смерть”. Витоки евтаназії лежать у глибокій давності і ховаються в існуючих здавна традиціях деяких людських племен, у яких вважалося природнім позбавлення від немічних та старих. В.І. Вересаєв, спостерігаючи за старими людьми, які знаходяться в стані повного фізичного і психічного маразму, вирішує для себе цю проблему так: “Я хочу кричати, волати: дайте мені право вільно розпоряджатися собою! Прийміть мій заповіт, виконайте його. Якщо я виявлюся непридатним для життя, якщо почне розкладатися моє духовне єство, – ви, друзі, ви, хто любить мене, – доведіть ділом, що ви мені друзі і мене любите. Зробіть так, щоб мені було достойно піти з життя, якщо я сам буду залишений можливості зробити це”. У Франції та США в останні десятиріччя поширилась особлива теорія так званого біологічного заповіту, зміст якого зводиться приблизно до наступного: “Прошу використати всі можливі засоби, щоб полегшити страждання, навіть у тому випадку, якщо застосування сильнодіючих препаратів може скоротити життя, в якості останнього засобу прошу застосувати евтаназію”. Написаний власноручно людиною при здоровому глузді подібний заповіт має юридичну силу в 21 американському штаті, але в Європі поки не практикується. Вся складність і важливість цієї моральної проблеми вирішиться медичною наукою у майбутньому, в тому числі і проблема багаторічної підтримки життя людей, які не здатні до самостійного життя та існують тільки завдяки дуже складним і дорогим апаратам. Все ширше поширюється думка, що в нових умовах нераціонально дотримуватись принципу “лікар бореться за життя хворого до останнього подиху”. Література: Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова. – Ростов-н /Д.: Феникс, 2001. Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999. Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997. Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб. заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002. Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. – М.: Академический Проект, 2001. Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України Кабінету Міністрів та Верховній Раді України. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (12.07.2016)
Просмотров: 286 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: