РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Проблеми соціалізації молоді - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Проблеми соціалізації молоді ПЛАН 1. Історичні аспекти соціалізації. Соціалізація молоді та її двохсторонній характер. 2. Моделі соціалізації особистості та фактори соціалізації. 3. Етапи соціалізації. 4. Види соціалізації молоді. 1. Історичні аспекти соціалізації, соціалізація молоді її двохсторонній характер. Соціалізація – це процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якої відбувається її пристосування. На думку М.Ф. Головатого соціалізація – процес входження індивіда в соціум, при якому змінюється структура особистості та структура суспільства. Теорія соціалізації бере початок із робіт французького соціолога та соціального психолога Г. Тарда (1843-1904). На думку цього дослідника, основне значення має копіювання, або наслідування, яке існує у формі звичаїв, традицій, моди, в результаті якого, виникають суспільні цінності та норми, а індивіди, засвоюючи їх – соціалізуються. Іншими словами, пристосовуються до умов суспільного життя. Наприклад, Г.Тард писав: „суспільство – це наслідування, а наслідування – свого роду гіпнотизм”. Саме поняття „соціалізація” почало активно вживатися починаючи із 40-х років в роботах американських дослідників А. Госліна, І. Толмена, Є. Маккобі. З кінця 60-х проблема соціалізації знову стає в центрі уваги. Зокрема, представники біхевіоризма розглядали соціалізацію, як процес соціального навчання, представники гуманістичної психології розглядали соціальне становлення і розвиток як само актуалізацію Я-концепції. У структурно-функціональному напрямку американської соціології процес соціалізації розкривався через процес „адаптації”. Великий вклад в розробку концепції соціалізації вніс відомий американський соціолог Р. Мертон. Він запропонував типологію соціальної адаптації особистості до існуючих в суспільстві культурних цінностей і норм. В основі його типології – співвідношення визнання людиною цінностей і норм їх досягнення. Таким чином, соціалізація в американській соціології розглядалася через поняття адаптації, як процес пристосування до культурних, психологічним і соціальним факторам навколишнього середовища. Проте, соціалізацію не варто трактувати лише як односторонній процес впливу соціального середовища на особистість. Історичний розвиток характеризується тенденцією до автономізації особистості. Цей процес пов’язаний не тільки із пристосуванням до середовища, але й з саморозвитком і самореалізацією особистості. Особливий інтерес викликає робота Т. Ційє „Пубертат і нарцисизм” (1975 р.). автор доводить, що в умовах товарного виробництва сучасна сім’я втратила свою соціалізуючи роль. Діти та молодь перетворилися на споживачів. Ційє прийшов до висновку, що про виникнення нового типу соціалізації молоді, формування нових субкультур них груп зі своїми нормами, в тому числі в сексуальній сфері, нових форм комунікації, інформації. Автор зробив наступний висновок: сучасна молода людина постійно розривається між апатією та ейфорією, між почуттям пустоти і океанічними почуттями. У подальшому розвитку теорії соціалізації на Заході певний вклад внесла робота Х. Стубенрауха „Апологія незвичайного навчання”. В ній автор запропонував таке нове поняття, як „культурне звільнення”. Він показав, що в умовах сучасного капіталізму відбувається певне звільнення людей від певних традицій суспільства, яке виражається в падінні трудової моралі, більш вільним поглядам на шлюб, сексуальність. У 60-ті роки в книжці московська дослідниця І. Кон в книзі „Соціологія особистості” писала: „процес соціалізації, тобто засвоєння індивідом соціального досвіду, вході якого створюється конкретна особистість, не можна зводити до безпосередньої взаємодії індивідів”. Дещо пізніше він доповнив „соціалізація – процес засвоєння людиною певної системи знань, норм, цінностей, які дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена суспільства”. При цьому вона зазначає, що різноманітні аспекти соціалізації вивчаються психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою, філософією. Т.Парсонс визначає соціалізацію як „сукупність процесів, за допомогою яких люди стають членами системи соціальної спільноти і встановлюють певний соціальний статус”. Прослідкувавши історичні віхи дослідження поняття „соціалізація особистості”, було встановлено, що існувало дуже багато підходів до його трактування. Слід відмітити, що в літературі в основному розглядається соціалізація особистості, а не молоді, ця обставина спонукала Валерія Володимировича Павловського дослідити власне сам термін „соціалізація молоді”. Отже, „соціалізація молоді – це процес становлення і розвитку всієї даної групи аж до переходу її у групу зрілих, дорослих, це поетапне включення молоді в соціум, яке здійснюється на основі діяльності і самодіяльності, реалізації віковозорієнтованих програм, в процесі суб’єкт-суб’єктної взаємодії з іншими віковими групами.” Для об’єктивності слід зазначити, що у цьому визначенні присутнє трактування соціалізації як подвійного процесу, який включає соціалізацію та індивідуалізацію. Досить новими в області проблеми соціалізації є погляди В. Лісовського. Він запропонував концепцію соціалізації–ювентилізації. Тобто, роль молодого покоління не лише у тому, що воно засвоює соціальні установки та відповідні ролі у суспільстві, повторюючи в кожному новому поколінні одні і ті ж властивості. Такий підхід зовсім би виключав прогрес, рух вперед. Тому варто розвивати у молоді почуття нового, ініціативу, творчість. Це є своєрідний процес омолодження, протистояння інерції та застою, іншими словами це „ювентизація”. Під цим терміном розуміється, що молодь вносить у суспільство значні зміни (впливає на нього). Таким чином, процес ювентизації – це вплив молоді на суспільство. По своєму змісті ювентизація є специфічним видом творчості. Отже, по теорії В. Лисовського, включення молоді у суспільне життя носить двохсторонній характер: соціалізація, як форма прийняття суспільних відносин і ювентизація як форма обновлення суспільства, що пов’язана із включенням молоді в життя суспільства. Зазначимо, що ювентизація може набувати крайні форми, коли молодь відкидає досвід попередніх поколінь, або псевдоноваторство, альтернативні рухи. Оптимальним способом співвідношення соціалізації і ювентизації може бути процес, коли молодь не просто пристосовується до суспільства, а стає суб’єктом соціальної діяльності. такий підхід дає можливість молоді стати і глядачем і одночасно ініціативним автором історичних подій. Голова якість соціалізації – ювентизації – це соціальна активність, тобто вироблення відповідних соціальних позицій особистості. 2. Моделі соціалізації особистості та фактори соціалізації. А. Мудрик запропонував класифікацію факторів (чотири групи), які впливають на соціалізацію особистості. Перша – мегафактори (космос, планета, світ). Друга – макрофактори (країна, етнос, суспільство, держава). Третя – мезофактори по місцю де безпосередньо проживають люди (регіон, місто, село). Четверта – мікрофактори, вони безпосередньо впливають на людей (сім’я, група ровесників, виховні організації та рухи). На соціалізацію молодих людей найбільше впливають такі чинники (інститути соціалізації): сім’я, групи ровесників, навчання в навчальних закладах, засоби масової інформації, праця, молодіжні організації. Дослідження професора С. Вершловського дають змогу зазначити вплив вище наведених інститутів соціалізації на виділення декількох моделей для реалізації в практичній діяльності. Перша модель – „стихійна” соціалізація. Якщо процес відторгнення дітей від школи і сім’ї то пристосування їх до соціального життя буде некерованим. В цьому випадку індивід втрачає позицію дитини в сім’ї і учня в школі. Становлення дорослості у цьому випадку проходить поза сім’єю. Друга модель – „позашкільна” соціалізація. Ми знаємо, що багато учителів вважають себе відповідальними перш за все за якість базових знань. Тому творчі пошуки учителів спрямовані перш за все на пошук нових педагогічних технологій, які спрямовані на інтелектуальний розвиток учнів. У свою чергу, сфери особистісного, емоційного, соціального становлення свідомо, або стихійно представлені сім’ї, церкві, неформальним групам. Інтелектуальна орієнтація раціоналізує процес шкільного життя, що має подвійний негативний ефект. У педагогів формується лише відношення до дітей, як до учнів, спрямованість на інноваційну діяльність стає самоціллю, яка затуляє дитину. У дітей, в свою чергу, складаються „ділові” відносини зі школою, позбавлені емоційної прив’язаності. Катастрофічне скорочення безкоштовних форм організації відпочинку дітей і комерціалізація послуг у цій галузі відштовхує дітей від культури і робить позашкільну соціалізацію різновидністю стихійної. Третя модель – „традиційна” соціалізація. Вона була характерна у соціалістичному суспільстві. Ця модель була школоцентричною. Вона вимагала організацію замкнутого середовища, в центрі якого була школа, яка виховувала. При цьому, в школі „охоплювали особистість” зі всіх сторін, не залишаючи ніяких прогалин і можливостей для відхилення від заданої норми соціалізації. Такий підхід є досить шкідливим, з огляду на те, що він спрямований на викорінення індивідуальності, послуху, і рабської виконання розпоряджень. При умові повернення до такої моделі соціалізації, особистість буде розглядатися як пасивний продукт зовнішніх впливів. Четверта модель – „селекційна” соціалізація. Відповідаючи потребам суспільства в добре підготовленій еліті, діяльність навчальних закладів буде спрямована на жорстку диференціацію учнів (що і відбувається в елітарних навчальних закладах). При такому варіанті, з однієї сторони, соціалізація відбувається поряд із індивідуалізацією, але при цьому школа включає дітей у світ жорсткої конкуренції, виникає небезпека штампування репутацій учнів – тобто соціальних селекцій. П’ята модель – гуманістична соціалізація. Вона призначена на основі ефективного виховання сприяти самостійній діяльності молодих людей, приймати рішення в умовах, яких не було і не могло бути в житті батьківського покоління. До найважливіших ознак соціалізації гуманістичного типу можна віднести:– організацію повноцінного і різноманітного життя навчально-виховного закладу;– особистісну спрямованість навчально-виховного процесу, в центрі якого учень з його здібностями, інтересами та потребами;– здатність інститутів соціалізації до діалогу та співробітництва. 3. Етапи соціалізації. До процесу соціалізації молоді входять наступні процеси: адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Зі змістової сторони процес соціалізації є сукупність дії таких трьох факторів: 1) вроджених механізмів, 2) соціальних умов, 3) свідомого, спрямованого на навчання та освіти і виховання. Діалектична їхня єдність забезпечить оптимальний розвиток особистості протягом всього життя особистості. Розглянемо питання стосовно етапів соціалізації. Вчені виділяють первинну соціалізацію, яка охоплює період дитинства, і вторинну , яка займає більш тривалий проміжок часу, включаючи зрілий та похилий вік. У вітчизняній науці при визначенні етапів (стадій) соціалізації виходять із того, що найбільш ефективно вона відбувається в процесі трудової діяльності. тому і етапи соціалізації виділяють в залежності від включення в трудову діяльність:– до трудова, яка включає весь період до початку трудової діяльності. цей період розпадається на два: ранньої соціалізації (до початку навчання в школі) і юнацька соціалізація, яка включає навчання в середніх навчальних закладах, технікумах та вузах– трудова стадія охоплює період зрілості людини– після трудова наступає в похилому віці у зв’язку із припиненням трудової діяльності. При розгляді соціалізації молодого покоління найважливішим періодом є етап професійної підготовки до трудової діяльності та початок трудової діяльності. власне на цих етапах формується самосвідомість, соціальна свідомість, ціннісні установки, які будуть визначати траєкторію особистісного розвитку протягом всього життя. Для цього етапу характерна велика роль виховного впливу. Відмова суспільства від цілеспрямованого проведення виховної функції за допомогою офіційних інститутів приводить до деформованої соціалізації та переважанні у ній пристосувального аспекту. Сьогодні особливу роль на стадії професійної підготовки відіграє соціалізація в період навчання у вищих навчальних закладах. Це пояснюється тим, що вузівський етап соціалізації характеризується значною кількістю виховних впливів на особистість. 4. Види соціалізації. Сучасна наука 2000-х років розрізняє наступні види соціалізації молоді: ейкуменна соціалізація, мезосоціалізація, економізація, політизація, етнокультурна соціалізація. Аналіз видів соціалізації молоді доцільно розпочати із ейкуменної соціалізації, як вихідної, яка визначає всі інші види соціалізації. Тому, що людина сформувалася в лоні земної природи, суспільство не може існувати без природних умов до яких люди протягом багатьох століть вже пристосувалися. Ейкуменна соціалізація молоді (Валерій Володимирович Павловський) – це становлення її в певному природному середовищі, засвоєння і реалізація нею певних програм взаємодії з природою, формування певного типу свідомості, а також відповідних форм і методів життєдіяльності. У сучасних умовах екологічної кризи особливе місце займає формування у молоді здатності та вміння подолати ті тяжкі негативні наслідки, які суспільство вже нанесло природі. Існування ейкуменної соціалізації молоді є досягненням якісно нового, позитивного стану в діалектичній єдності „природи – людини”, утвердження в її життєдіяльності не хижацького, руйнуючого ставлення до природи, а, навпаки, істинно людського відношення до неї. Іншими словами ейкуменна соціалізація це ставлення з великою повагою до Природи-Матері, яка існувала у племенах протягом сотень тисяч років. Того, хто не поважав природу, було покарано самими ж людьми, або природою. І ось у ХІХ та особливо у ХХ століттях почалося великомасштабне знищення природи. Отже, ейкуменна соціалізація молоді є необхідною альтернативою сучасним руйнівним тенденціям економічного, політичного життя сотень тисяч людей, які опинившись у жорстких умовах сучасного експлуататорського суспільства, безжально знищують природні ресурси, в тому числі велику кількість рослин і тварин. У цілому, таку діяльність стосовно природи слід називати – антиейкуменною. Сьогодні ми маємо зовсім невтішну картину: невпинно росте концентрація вуглекислого газу в атмосфері, що сприяє створенню парникового ефекту, а це в свою чергу сприяє підвищенню температури на планеті; збільшення шкідливих відходів, які мають негативний вплив на здоров’я населення планети; швидко зменшується біосне різноманіття на планеті... цей перелік можна ще продовжити. Сьогодні в історії планети назріло питання зміни парадигми розвитку земної цивілізації. Споживацький розвиток людства вичерпав себе. Для того, щоб припинити процеси деградації і самознищення необхідно суттєво змінити мету розвитку суспільства. Розглянемо змістові та структурні елементи процесу включення представників молоді в ейкуменні взаємовідносини із природою. До основних структурних елементів цієї соціалізації необхідно віднести: а) відношення до неживої природи; б) відносини до рослинного світу; в) відношення до тваринного світу і його найвищої форми – людини; г) відношення до оточуючого космосу. Серед основних видів соціалізації молоді в даній сфері можна виділити такі: а) державна, б) громадська, в) сімейна, г) індивідуальна. Перший вид соціалізації є досить важливим для ейкуменного виховання і освіти молоді, привчання її до оптимальної виробничої, політичної діяльності, яка не порушує природне середовище. Відповідне виховання сьогодні зобов’язані давати школи всіх рівнів, відповідну політику повинна проводити і держава, саме до такої державної політики призивають документи Конференції ООН по оточуючому середовищі, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, і в якій взяли участь представники 180 країн світу. Значна роль також належить в ейкуменні соціалізації молоді громадським організація, наприклад: „green peace”, партії зелених. У боротьбі за спасіння природи велику роль відіграють недержавні фірми та організації. Багато корисного для виховання та освіти молоді в ейкуменній сфері можуть та повинні дати і сім’ї. В цій сфері є досить важливими позиції кожного суб’єкта, адже досить часто від окремої людини залежить дуже багато. У процесі ейкуменної соціалізації молоді можна виділити два основних етапи (модулі): репродуктивний, підготовчий і етап продуктивний, самодіяльний. Перший етап, як правило, співвідноситься із старшим підлітковим віком, а другий із власне молодим віком. Таким чином, ейкуменна соціалізація молоді у зв’язку із сучасними ейкуменними проблемами є принципово важливою та необхідною, вона виступає на першому місці серед інших видів соціалізацій. Під мезосоціалізацією молоді розуміють конкретно-історичний процес становлення і розвитку молоді в інфрасферах батьківської сім’ї, охорони здоров’я, виховання і освіти, побуту, вільного часу, власної молодої сім’ї, в яких поетапно реалізуються певні програми, відповідні форми і методи життєдіяльності. Мезосоціальна сфера є базовою, від неї залежать процеси формування в молодих представників суспільства уявлень в економічній, політичній, етнокультурній сферах. Зазначимо, що входження нового покоління в суспільство починається із батьківської сім’ї. Сім’я є вихідною і досить важливою основою діяльності і суспільних відносин, яка пов’язана із народженням і формуванням нового покоління. Сім’я протягом багатьох віків цікавила вчених. Проте, лише в середині ХІХ ст було запропоновано наукові основи дослідження. К. Маркс та Ф. Енгельс підкреслювали, що сім’я активно приймає участь у відтворенні як фізичного існування людини, так і його способу життя дослідження вчених показали, що сім’я у своєму історичному розвитку пройшла складний шлях, вершиною якого стала моногамія. У більшості європейських країнах відбуваються процеси відчуження, тому в центрі уваги – питання впливу на сімейні відносини з метою їхньої оптимізації. Наприклад досить важливе питання стосовно професійної зайнятості матерів та впливу цього фактору на виховний процес дітей у сім’ях. Мати для дитини протягом тривалого часу є об’єктом для наслідування, якщо мати не виконує цієї ролі то це може викликати багато негативних наслідків. Тому, сьогодні в Англії росте тенденція на домашній спосіб життя жінок з метою ефективного виховання дітей. Сутність сім’ї, як малої групи, заснованої на шлюбі, члени якої пов’язані спільним побутом та бюджетом, соціальними обов’язками, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою сьогодні значно змінилася. Зокрема, серед багатьох функцій у міських сім’ях залишилася функція спільного побуту, і загального бюджету. Більшість сімей сьогодні є нуклеарними (складаються лише із батьків та дітей), що теж впливає негативно на процеси соціалізації молоді в таких нуклеарних сім’ях. В сім’ях проходить перерозподіл обов’язків чоловіка і жінки під час ведення домашнього господарства і виховання дітей. Розширення системи побутового обслуговування, відпочинку, дитячих закладів створюють умови для того, щоб сім’я частково, або навіть повністю звільнилася від своїх обов’язків стосовно виховання дітей. Відбувається редукція сім’ї. Сім’я сьогодні зосереджена на своєму внутрішньому житті, задоволенні побутових потреб, моральні обов’язки батьків розмиті, або повністю втрачені. У діяльності сім’ї стосовно формування індивідів нового покоління виділяють три основних види діяльності: 1) діяльність державних, недержавних та громадських організацій; 2) діяльність самої сім’ї, батьків по формуванню нового покоління аж до їхнього повного перетворення на дорослих; 3) діяльність самих індивідів нового покоління стосовно власного становлення і розвитку. Зокрема, діяльність самих індивідів стосовно особистого становлення в рамках батьківської сім’ї проходить ряд етапів, які пов’язані із віковими періодами. Спочатку діти є лише об’єктом виховання, пізніше вони стають особистостями, суб’єктами, які здатні до певної більш чи менш простої чи складної діяльності стосовно батьків, родичів. Важливо відзначити, що саме в сім’ї проходить більшість представників молоді свої вікові стадії, фази розвитку дитинство, юність, більшість так і продовжують жит в сім’ї у молоді роки (до 30 років). Юнаки та дівчата у різний період покидають батьківську сім’ю, переїжджаючи в інший населений пункт, чи переселяються в інші квартири, чи гуртожитки. Батьківська сім’я має визначну роль в суспільному становленні молоді тобто в мезосоціалізації. Крім батьківської сім’ї значну роль на мезосоціалізації відіграє створення власної сім’ї молодими людьми, тому, що це важливий етап в їхньому житті, він служить однією із ознак переходу до статусу дорослого стану. Сучасне суспільство є зацікавленим в тому, щоб представники нових поколінь створювали міцні сім’ї, щоб було створено всі умови для виховання дітей у молодих сім’ях. Охорона здоров’я молоді теж є складової мезосоціалізації. Це питання представляє важливу інфрасферу її життєдіяльності. Зрозуміло, що охорона здоров’я, яка обслуговує молодь, є частиною всієї системи охорони здоров’я. Мета медичних та інших закладів та організацій, які турбуються про молодь – це збереження та зміцнення здоров’я, попередження і лікування захворювань, забезпечення майбутньої працездатності. До завдань служб охорони здоров’я додалася і така, як контроль за біосферою, за станом оточуючого середовища. Біосферні катаклізми, катастрофи і кризи доповнюються також і суспільними труднощами (п’янство, алкоголізм, наркотизація, знищення генофонду молоді за допомогою різних медичних препаратів сумнівного походження). Розрізняють три види діяльності в галузі збереження здоров’я молоді: 1) державна; 2) недержавна, яка пов’язана із функціонуванням недержавних медичних закладів, фізичних кабінетів; 3) діяльність молоді, яка користується послугами цих закладів. На мезосоціалізацією впливає також і система освіти та виховання. Вона повинна бути однією із суттєвих характеристик для мезосоціального, економічного, політичного, етнокультурного розвитку. Значний вклад в дослідження проблеми освіти та виховання вніс Сухомлинський, він писав: „виховний ідеал школи – всесторонньо розвинута особистість. Гармонічний та всесторонній розвиток означає єдність праці, духовного багатства всіх сфер діяльності людини, моральну чистоту його поведінки, взаємин із іншими людьми, фізична досконалість, багатство смаків та запитів, багатогранність суспільних та особистих інтересів”. Філософія освіти та виховання широко досліджується в наші дні закордоном. Так, американський вчений Д. Файблеман в книзі „Освіта і цивілізація” бачить завдання освіти не стільки у набутті знань, скільки в боротьбі з неграмотністю, в розширенні кругозору людини. всі освітні програми на думку автора, повинні включати викладання трьох основних елементів: теоретичних принципів, практики, а також взаємозв’язків між ними. Французький вчений О. Ребуль у монографії „Філософія освіти” пише, що розуміння цілей освіти тісно пов’язана із розумінням природи людини. людська природа неможлива без виховання, але виховання може не все. Проте, якщо і освіта не все може, то нічого не можливе без них. Автор виділяє п’ять основних с особливостей шкільної освіти і викладання: необхідність набуття певної суми знань на все життя, їх систематизація, дидактичне переосмислення, їх аргументованість. Крім цього школа повинна забезпечити виховання тих моральних якостей, які не формує сім’я, виробництво, а саме: рівність, справедливість, критичний дух. Автор приходить до висновку, про те, що „школа є в наші дні одним із самих процвітаючих інститутів: її можливості ростуть , як і росте тривалість навчання.”. Розкриваючи суть системи освіти у сучасному світі, необхідно відмітити, що ця система є дуже важливою для життєдіяльності молодих людей, адже перебування на навчанні молоді є тривалим. Підведемо деякий підсумок. Батьківська сім’я у більшості молоді пов’язана із їхнім становленням і розвитком протягом всього періоду молодості і навіть значно пізніше. Система охорони здоров’я, також супроводжує молодь протягом всього проміжку часу їхнього становлення. Державна, приватна та громадська інфрасфера виховання і навчання охоплює своїм впливом старших підлітків, багатьох юнаків та дівчат, і певну частину молоді. І на кінець створення власної сім’ї, забезпечення її життєдіяльності, виховання в ній вже власних дітей. Все вище перераховане складає структуру мезосоціальної сфери. Під економізацією молоді розуміють реалізацію певних програм – освоєння ними певних професій і спеціальностей, систематична участь у виробництві матеріальних чи духовних цінностей. Узагальнення даних соціологічних досліджень дозволяє зробити висновок, що сучасним молодим людям властиві три основних стратегії економічної поведінки, в залежності від того, як вони оцінюють роль трудової діяльності у своєму житті і в розвитку суспільства. Перша, найбільш поширена – стратегія прагматичної економічної поведінки. Вона базується на відношенні до роботи виключно як до джерела матеріального благополуччя. Вона властива більшості юнаків та дівчат. Зокрема 92% опитаних виражають прагнення до такої роботи, яка б давала можливість високого матеріального заробітку. Такий тип поведінки найбільш близький до ринкової, тому що орієнтований на свідому орієнтацію на добування матеріальних статків власними силами. Молодь, яка є носієм такої стратегії найчастіше є активною, легко змінює рід занять і знаходить собі нове перспективне місце роботи, розраховує на свої власні сили. Другий тип стратегії економічної поведінки – байдужо-конформістський. Для її носіїв робота взагалі не представляє собою реальної цінності, головний принцип життя для них – всі роботи одинакові, а краще взагалі не працювати. Ця група молоді не баготочисельна. Тільки кожен п’ятий із опитаних вважає, що робота це – неприємна повинність, а якщо її і виконувати, то вона повинна бути легкою, чистою і давати можливість спокійно жити. Прихильники такої життєвої стратегії орієнтуються, головним чином, на свою вдачу і готові як можна довше проіснувати на утриманні своїх батьків чи родичів. У випадку втрати робочого місця, вони легко змінюють професію і вид діяльності, так і не оволодівши професійними амбіціями. Вони не схильні до підвищення кваліфікації та професійний ріст на будь-якій роботі. Третій тип стратегії економічної поведінки можна визначити як професійно-трудовий. Для її прихильників характерна орієнтація на роботу як на засіб розкриття і розвитку особистісних якостей, професійного росту, самоствердження в суспільстві. Вони прагнуть до такої роботи, яка б стала їхнім улюбленим ділом, викликала б задоволення, давала б можливість розвивати і застосовувати свої здібності і приносила б користь суспільству. Для цієї групи молоді властиві соціально-професійні стереотипи поведінки, що не дозволяє її опускатися до менш кваліфікаційної, хоча і більш оплачуємої роботи, яка принижує їхню професійну та особисту гордість. Такі молоді люди, як правило, кваліфіковані та добросовісні працівники. Серед видів діяльності людей молодого віку в сфері економіки, за допомогою якої відбувається економізація є наступні три: 1) державна; 2) суспільна, підприємницька; 3) індивідуальна. Державний вид діяльності в області економіки пов’язаний із державними підприємствами та організаціями, а також із органами управління економікою. Вона характерна для підприємств залізниці, військово-промислового сектору. Підприємницька діяльність займає значний відсоток у економічній діяльності. Політична соціалізація молоді відбувається в усіх країнах. Під політизацією розуміють сукупність таких форм діяльності, в результаті яких індивід засвоює політичну культуру, стаючи політичним суб’єктом. Говорячи простіше політична соціалізація – це процес входження молоді в політичне життя суспільства, яке передбачає оволодіння певними політичними цінностями, нормами, зразками поведінки. Політично соціалізуватися означає вчитися політиці, ставати активними учасниками політичного життя, формувати політичну свідомість і самосвідомість, оволодіння демократичними цінностями. Виділяють два етапи політичної соціалізації – первинну і вторинну. Первинний етап – це сприйняття людиною політичних категорій. У ньому виділяють чотири аспекти процесу соціалізації:– безпосереднє сприйняття дитиною політичного життя, отримання інформації через думку своїх батьків;– „персонізація” політики, в ході якої політичні фігури стають певними зразками;– „ідеалізація” цих політичних образів;– „інституалізація” – ускладнення політичної картини і перехід до самостійного сприйняття політики. Особливість первинної соціалізації полягає у тому, що молоді необхідно адаптуватися до політичної системи, до норм поведінки, ще не розуміючи їхньої сутності. Вторинна політична соціалізація характеризується тим, що цей етап пов’язаний з розширенням самостійного політичного досвіду молодої людини, його вмінням виробити індивідуальні політичні судження, переробляти отриману інформацію, формувати позиції. У ході вторинної соціалізації особа здатна протистояти тиску і виражати свою здатність мати свою точку зору та ідейну позицію. Політизація виражає самокорекцію людини в політичних цінностях. Арсенал засобів політизації лежить від шкільного навчання до безпосередньої участі в управлінні державою. Інститутами політизації виступають всі політичні і громадські організації, які складають політичну систему суспільства, всі органи і механізми влади. Результатом політичної соціалізації стають зрілі громадяни, які не є підвладними політичним коливанням, здатні без сторонньої допомоги і підказки прийняти рішення по важливим питанням. Така людина сама визначає свої позиції і несе відповідальність за свою поведінку. Зазначу, що політична соціалізація сучасної молоді проходить у дуже складний період ломки старих цінностей і формування нових соціальних відносин. Нестабільне соціально-економічне становище в країні знижує активність молоді, формує невпевненість у майбутньому. Сучасна молодь є дезорганізована. Їй властиве: по-перше – песимізм; по-друге – агресивність, екстремізм та кримінальність. Молодь сьогодні не представляє сьогодні єдиної політичної сили, її електорат є роздрібненим. Етнокультурна соціалізація молоді – це засвоєння молоддю здатності до збереження національної культури, відтворення традицій, підтримка міжнаціонального спілкування і збагачення культур. Зміст етнокультурної соціалізації молоді полягає перш за все у вивченні рідної мови і її використанні. Дальше – це засвоєння основ рідної національної культури і використання її на практиці. Сьогодні ми спостерігаємо наступну картину: старші підлітки формують свою етнокультурну автономність: у спілкуванні між собою використовують свою молодіжну мову, форму одягу, тобто свою молодіжну субкультуру. Література: Волков Ю. Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / под ред. проф Ю.Г. Волкова. – Ростов-н /Д.: Феникс, 2001. Головатый Н.Ф. Соціологія молодежи: Курс лекций. – К., 1999. Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті. – К., 1997. Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для студ. высш. пед. Учеб. заведений. – М. Издательский центр «Академия», 2002. Павловский В.В. Ювентология: проект интегративной науки о молодежи. – М.: Академический Проект, 2001. Про становище молоді в Україні. Щорічна доповідь президента України Кабінету Міністрів та Верховній Раді України. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (02.08.2016)
Просмотров: 654 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: