РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Прикордонні галузі пізнання соціокультурної динаміки. Постмодерн - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Прикордонні галузі пізнання соціокультурної динаміки. Постмодерн План 1. Плюральність життєвого світу людини 2. Неоднорідність соціокультурного простору Динаміка соціокультурного життя може бути представлена через диференціальні процеси, шо відбуваються на різних рівнях культури. Одні з цих процесів безупинні та історичні, інші дискретні і мають мікротимчасовий вимір; одні носять повторюваний, оборотний, інші унікальний, необоротний характер. У той же час у русі соціокультурного життя постійно виникають і руйнуються більш-менш стійкі утворення. їхнє динамічне існування зумовлене відкритістю, незавершеністю, інтенсивним інформаційним обміном з оточенням. Такі утворення не знаходяться в стані рівноваги, але вони не обов'язково руйнуються. Поки вони існують, то постійно трансформуються, змінюють траєкторію руху. Раніше в соціальних науках ними ніхто не цікавився. Тепер цей доморфологічний, до структурний прошарок соціокультурного життя усе більше стає спеціальним предметом вивчення. І хоча макротимчасові процеси продовжують визначати профіль наук про людину, суспільство і культуру, мікротимчасові зміни стають тим полем аналізу, шо дозволить прояснити багато явищ, які не вписуються в існуючі макромоделі (структурно-функціональні, еволюціоністські тощо). Для орієнтації в кожній з названих галузей історія уявлень про істину, характерна для західної культури, виявляє дві фундаментальні парадигми світогляду. Одна заснована на раціоналізмі, на довірі до інформації, забезпечуваної експериментальною логікою, на моністичному уявленні про світ. Інша заснована на відчуттях, на визнанні значущості тих явиш і процесів, що не піддаються раціональному упорядкуванню, тому залишаються за межами інтерпретацій експериментальної логіки. Попередній період розвитку пізнання був пов'язаний з вивченням світу не через відчуття, а крізь призму штучних дослідницьких мов, з винятковим місцем тут для одного типу істини — доступної для загальної перевірки. Відповідно в науковому середовищі прийнято не довіряти своєму безпосередньому сприйняттю і підкоряти свої судження раніше прийнятим та обґрунтованим уявленням про шлях до істинного знання. Насправді обидва типи світогляду постійно співіснують, тільки займають неоднакову ціннісну позицію в науках про людину, суспільство, культуру. Для першого дійсним вважається світ стійких структур і процесів. Для другого — світ, що спостерігається, такий, яким він сприймається. Домінування першого породжує ідеологію соціокультурного порядку, його раціональності, технологічної експансії. Сьогодні це вже призвело до вичерпання евристичного потенціалу, заснованого на такому світогляді парадигми Пізнання. І вона доповнюється ідеоло-динаміки. Постмодерн тією, що віддає ціннісний пріоритет безпосередньому сприйняттю перед раціональним конструюванням, переживанню перед закінченою логічною схемою Така ідеологія характерна для сучасної культурної течії, що її прийнято називати постмодерном. Постмодерн розглядається як значна ревізія пізнавальних принципів характерних для західної культури ХІХ-ХХ ст., а іноді вважається оригінальною епі-системою. Він склався на основах модернізму, структуралізму, авангарду. Його специфіка визначається винятковою увагою до руху, прискорення, невизначеності, перехідності. Найбільш яскраво постмодернізм втілився в сфері мистецтва й у масовій культурі. Звідси надалі черпали ідеї й образи, робочий матеріал і інформацію філософи, соціологи, теоретики культури. Спочатку до постмодернізму відносили в основному філолофсько-культурний напрям, шо склався на основі праць таких французьких філософів як Ж. Делез, Ж.Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр, Ж. Дерріда. До середини 70-х p.p. XX ст. постмодернізм як культурна орієнтація поширюється в Європі й Америці. До початку 90-х p.p. категорія "постмодерну" відіграє провідну роль в соціології і теорії культури, а Ф. Джеймисон і Ж.Ф. Ліотар узагалі назвали умови сучасного життя постмодерністськими. Явища, що узагальнюються поняттям "постмодернізм", стали предметом особливо жвавих дискусій серед філософів, теоретиків культури, мистецтвознавців в усьому світі в період 1980-х p.p. Відповідно відкристалізувалося і уявлення про нього як про сукупність "експериментальних тенденцій у сучасній західній культурі, що багато в чому асоціюється з поняттям постіндустріального суспільства". У даний час з цією ідеологією пов'язуються такі імена як Ж. Дерріда, Ж.Ф. Ліотар (філософія), М. Фуко, X. Уайт (історія), Ж. Лакан, Ж. Делез, Р. Ленр, Н. Браун (психоаналіз), Г. Маркузе, Ж. Бодрійар, Ю. Хабермас (політична філософія), Т. Кун, П. Фейерабенд (філософія науки), Р. Варт, Ю. Кристева, В. Ізер, "Ієльські критики" (теорія літератури), а також цілий ряд мистецтвознавців і літераторів. Існує погляд, що постмодерн — це інтернаціональний стилістичний напрям у культурі. Основні формуючі його принципи закладені в ідеях європейського екзистенціалізму, особливо Хайдеггера; основоположниками руху були європейці — Ж.П. Сартр, С. Беккет, Е. Іонеско, Ж. Жені, М. Фриш, Н. Сарроттаін. Виразник постмодерністських естетичних принципів письменник У. Еко вважає постмодернізм категорією, що характеризує будь-яку епоху, коли явища, що позначаються також метаісторичними категоріями "модернізм" чи "авангард", вичерпують свої евристичні можливості й відбувається руйнування традиційної образної парадигми. Відповідь постмодернізму модернізму полягає у визнанні минулого: раз його не можна зруйнувати, адже тоді ми доходимо до повного мовчання, його потрібно переглянути іронічно, без наївності. Узагальнюючи сформовану думку про суть напряму, М.Фуко з цього приводу пише; "Ситуація постмодерну характеризується тим, що ми протистоїмо зростаючому різноманіттю усіляких форм життя, концепцій знання, способів орієнтації, що ми знайшли законність і незаперечність цієї плюральності і що ми без застережно усе більше визнаємо й оцінюємо це різноманіття... У цій плюральності та в згоді з нею лежить фокус постмодерну"! Плюралізація постмодерну не тільки пов'язана з усвідомленням множинності співіснуючих і непереборних культурних ідентичностей і само ідентифікацій людей. Значно важливіше те, що мова йде про визнання множинності принципів і ритмів самоорганізації соціокультурного життя. Плюральність постмодерну — це вказівка на субстанціональну множинність, властиву культурі, що пронизує її знизу догори. Складність однозначного визначення постмодерну як культурного явища спонукала одного з відомих його ідеологів І. Хассана побудувати таблицю з пере ліком характеристик, що розділяють концепції модернізму і постмодернізму Зав" дяки такому порівнянню більш чітко визначається культурне поле постмодерну таблиця модернізм \| постмодернізм Позиція спостерігача Код майстерності \| Індивідуальні особливості Майстерність/логос \| Вичерпаність/мовчання Параноя \| Шизофренія Генітальність/ фалічність \| Поліморфізм/андрогенність Наявність Центрування \| Відсутність Дистанція Інтенція Мета, намір \| Дисперсія План Творення/породження цілісності \| Деструкція/деконструкція Синтез \| Антитеза визначеність \| Невизначеність трансцендентність \| іманентність Операціональні одиниці тип \| Мутація симптом \| Бажання Позначуване \| Що позначає (суб'єкт) Читане \| Написане Гіпотаксія (основа порядку) \| Паратаксія (маргінальність) Спосіб дії Парадигма \| Синтагма Романтизмсимволізм \| Патофізикададаїзм Жантмежі \| Текстінтертекст Добір \| Комбінація Метафора \| Метонімія Семантика \| Риторика Інтерпретаціяпрочитання \| Контрінтерпретаціянедостовірне прочитання Навративвелика історія \| Антинарративмала історія Породженняпричина \| Відмінність-розходженняслід метафізика \| Іронія результат Форма (кон'юнктивна, закрита) Твір мистецтва/завершена робота Бог-батько Ієрархія Корені/глибина \| Антиформа (дизъюнктивна, відкрита) Процес/пе форма/хеппінінг Святий дух Анархія Ризома/поверхність Наведена таблиця заснована на даних з багатьох сфер пізнання — риторики, лінгвістики, теорії літератури, філософії, антропології, психології, політології, теології — і багатьох авторів, європейських і американських, які належать до різних течій і груп. Плюральність життєвого світу людини Характеризуючи життєвий світ людини, прихильники постмодерну часто звертаються до ідеї контексту його соціокультурного існування, що одночасно розуміється як джерело факторів формування особистості, поле її самореалізації і матеріал для перетворень. Це поняття із самого початку концептуально поєднує людину, індивіда з чимось відмінним від нього, зі змістами і формами, що виникли раніше від нього, над якими він не владний, з "історизмом", відбитим у слідах минулих послідовностей подій, структур взаємодій, що змінювалися, зрушень в оцінках оточення. В часовому плані ідея контексту не містить натяків на час походження людини чи на зміст її архаїчного досвіду, але пов'язує її зі слідами інших часів, повертає її до уявлення проте, що культурні утворення стійкі в часі і краще їх засвоювати, а не ламати. У той же час, згідно з К. Леві-Стросом, "будь-яка культура може розглядатися як ансамбль символічних систем", що "завжди залишаються певною мірою непорівнянними, і саме ця нерівномірність виміру різних символічних систем і визначає ковзання соціальної структури, перехід від одного стану суспільства до іншого"! Інакше кажучи, стійкість культурних утворень не означає їх однорідності. Це різні виміри. Відмова від ідеї цілісності людського світу. Отже, в історичному плані для постмодерну не існує єдиного цілісного порядку, термінами якого можна уявити світ культури, світ людини. Тут з самого початку стверджується ідея множинності незвідних один до одного порядків. Однак ціною за таку "гетеротопію" чи децентрування стає руйнування самої можливості вивчення суспільства і культури як "єдиного цілого". У такій ситуації міняються пізнавальні принципи. Визначний теоретик постмодернізму І. Хассан виділяє дві центральні конститутивні тенденції: до невизначеності і до іманентності. Ці тенденції ні діалектичні, ні антитетичні, ні синтетичні. Кожна містить свої власні внутрішні властивості й алюзії одна на одну. Їх взаємодія і визначає характерний для постмодерну еклектиктизм у побудові відносин людини зі світом. Під невизначеністю розуміється складна категорія, зміст якої допомагає окреслити такі різні поняття, як двозначність, непосліднісь, множинність, плюралізм, випадковість, переворот, перверсію, деформацію. Один останній термін містить у собі з десяток інших понять: руйнування, дезінтеграцію, деконструкцію децентралізацію, зсув, відмінність, роз'єднання, зникнення, декомпозицію тощо. Через усі ці знаки автор прагне передати волю до не створення, що спонукає формування постмодерністського дискурсу. Термін "іманентність" використовується без релігійних алюзій і для того, щоб позначити здатність психіки генералізувати себе в символах, втручатися в природу, впливати на себе через свої ж власні абстракції й таким способом ставати усе більш безпосереднішим до свого власного оточення. Ця тенденція може бути виражена через такі поняття, як дифузія, розчинення, взаємодія, комунікація, взаємозалежність, які є похідними від здатності людини користуватися мовою, будувати зображення, позначати, від її здатності до пізнання і конструювання себе, до того, щоб детермінувати свій універсум символами власного виготовлення. Іманентність породжує безліч культурних світів своїми власними реальностями, одиницями, мовами. Хассан фактично представив постмодерн як сформовану епістему, пов'язавши її головним чином з концептом деконструкції—децентралізації світу, тобто з радикальним епістемологічним і онтологічним сумнівом. У той час як послідовники класичної парадигми пізнання шукають, як захистити її від власного знання про "реальність" хаосу, про неймовірну крихкість будь-якого сприйманого порядку і "центру", прихильники постмодерну приймають хаос і шукають способи взаємодії з ним. З категорій "невизначеність" та "іманентність" невизначеність є первинною з погляду досягнення децентрованості, повного зникнення онтології порядку. Іманентність же дозволяє людині в умовах децентрованості співвідносити всю реальність із собою. "Релігія і наука, міф і технологія, інтуїція і розум, популярна і висока культура, чоловічі й жіночі архетипи..., — писав І.Хассан, — починають модифікувати й інформаційно насичувати один одного... Зароджується новий тип свідомості". У цьому випадку жодна інтелектуальна чи моральна система, жоден спосіб сприйняття реальності не можуть бути остаточно легітимізовані, ніщо не може претендувати на онтологічну перевагу. Відповідно можливими стають плідні взаємообміни між одиницями культурного контексту. У порівнянні з монізмом чи дуалізмом, що підпадають під попередню пізнавальну парадигму, коли вихідним стає розрив між двома непорівнянними видами реальності - матеріальною й ідеальною, земною і небесною тощо, плюралізм постмодерну уявляється інновативним. Тут сприймається як факт те, що існує багато передукованих принципів і, отже, багато світів, які можуть вступати у відносини один з одним. Такий плюралізм припускає нову інтерпретацію категорії "зв'язок", "ставлення". Децентрованість динамічного життєвого простору. Відповідно на зміну уявленню про чітко структуровані динамічні форми - лінійну, еволюційну, циклічну-при ходить зовсім інше. Воно виражене терміном "ризома". Ця метафора вперше була використана Ж. Делезом і Ф. Гуаттарі та запозичена з ботаніки. Тут "ризома" означає певний спосіб росту кореня рослини, що не є ні одиничним, ні мичкоподібним відгалуженням від єдиного стебла, а є роздробленим безліччю різнорідних утворень, які забезпечують життя рослини. Ризома в постструктуралізмі — це безладне виникнення множинності, рух, що не має переважаючого напрямку, але поширюється без регулярності, що дає можливість передбачити наступний рух. У межах постмодерну при осмисленні процесів, що відбуваються в суспільстві і культурі, велике значення надається опозиції "центр — периферія". По суті, вона виконує роль організуючого принципу, що зберігає цілісність системи і обмежує принцип, який регулює її рухливість. Ідея "центру системи" редукує її становлення до якоїсь обмеженої форми. Ідея "ризоми" вказує на те, що сам цей центр "неструктурований" і в деякому розумінні існує й усередині, і поза системою. Така ситуація може мати сенс, коли система вважається існуючою, тільки якщо її центр визначається через відмінності з іншими елементами її і контексту. Відповідно перестає бути абсолютним уявлення про центр як такий. Децентрування знімає ідею домінування держави й авторитету в суспільстві й обумовлює уявлення про неієрархізоване існування різних співтовариств. При падінні авторитету влади індивід звільняється з-під впливу будь-яких груп належності, але одночасно, позбавляючись їхньої підтримки, маргіналізується. У міру того, як цей процес поширюється, усе більш напруженими стають відносини між тими, хто продовжує бути інтегрованим у локалізовані групи, і тими, хто завдяки детериторіалізації перейшов у статус неорганізованої "маси". Різноманіття типів раціональності, ціннісний релятивізм, плюральність життєвих світів, філософій, культурних ідентичностей, їхня динамічна суміш породжують для сучасних людей ситуацію, при якій зростає ненадійність культурних орієнтирів при виборі життєвого шляху. Людина культури постмодерну живе в атмосфері постійного зіткнення з фрагментами різночасного історичного й особистісного минулого. Вона живе в "мозаїчно-цитатному" чи "інтертекстуальному" світі. У цьому світі вона сама стає плюралістичною, незвідною ні до якого об'єднуючого принципу; у ньому співіснує безліч одиниць і авторитетів, не ; об'єднаних ні синхронно, ні діахронно. Така ситуація є для людей незасвоєною: культурні форми ще не склалися, культурний стиль "ще не заданий, учасники процесу повинні знаходити його самостійно, їм немає звідки його перейняти". Неоднорідність соціокультурного простору Спроби виділити деякі універсальні структурні принципи, що визначають упорядкування людьми їхніх відносин з оточенням у часі, призвели до нагромадження кількості знайдених структур і виявлення їх відносності. Більше того, коли ці структури були більш-менш відмежовані одна від одної, між ними виявився вільний, "маргінальний" простір з невизначеними формою і внутрішніми характеристиками. Існування таких просторів визнано на соціально-інституціональному, індивідуальному, дискурсивному рівнях. Вони розглядаються як порожнечі між структурами, що звільняють місце для прояву культурно "не пов'язаних" імпульсів і бажань людей. Детіфиторіалізаиіяі маргіналізація простору. Прикладом метафоричного осмислення цієї теми можуть служити ідеї, розроблені Делезом і Гуатгарі. Предметом їхнього інтересу є просторова організація людиною свого світу, шо грунтується на двох вихідних припущеннях. По-перше, на уявленні проте, шо явище територіальності історично вторинне стосовно первинно не розмежованого, "детериторіалізованого" простору. По-друге, на уявленні про бажання і його символізацію (Лакан) як спонукальний початок, шо розколює, децентралізує цілісного індивіда. З цього погляду знак розглядається як позиція, шо обмежує бажання, оскільки він пов'язаний з виділенням певної території з безмежного простору. Таким чином знак витісняє бажання з цієї території. Поняття територіальності було запозичене з етології. Воно означає сукупність процесів і різних механізмів, за допомогою яких живі істоти проголошують, маркують і захищають територію свого спілкування для того, щоб не допустити на неї сторонніх". У застосуванні до людини сюди додаються "мотивовані пізнавальні структури, які людина демонструє стосовно навколишнього їй середовища проживання, на яке вона пред'являє право власності й яким вона користується. Вважається, що на першій до територіальній стадії індивіда можна вважати представником суспільних бажань, намірів, рухів, і тому його поведінка необмежена індивідуальною ідентичністю. Територіальна стадія характеризується початком кодифікації соціального життя, обмеженням вільного сканування простору кожним із представників співтовариства, установленням територіальних меж і структур. Популяція розділяється на індивідів, що підкорилися організованому простору, і суб'єктів бажання, яким у ньому не залишається місця. Відповідно вони витісняються в маргінальні стосовно структурованих сфери. Маргінальне становище носія бажання характеризується тим, що він добровільно поступається своїм місцем іншим, підпорядковуючись процесу територіалізації. Цю метафоричну модель Ж. Делез і Ф. Гуаттарі застосовують для розгляду сучасної соціокультурної ситуації, вважаючи, що для неї характерна детериторіалізація. Подібний стан зумовлений множинністю і динамізмом подій сучасного життя, рівень яких такий, що не може контролюватися існуючими нині культурними кодами. Результатом стає фрагментація соціокультурного простору, що знаходить вираження в культурі постмодернізму, а в ній співіснують найрізноманітніші типи досвіду, переживань, уявлень, елементи минулого і сьогодення. Для соціокультурного життя в цей період характерно те, що значна частина людей не в змозі визначити своє місце в просторі, що руйнується, раніше існуючого культурного порядку. У подібних умовах детериторіалізації відбувається маргіналізація цілих соціокультурних груп, що втрачають своє місце стосовно існуючої ієрархії соціальних інститутів. Відповідно складається і певна ідеологія, що виправдовує ціннісний релятивізм, фрагментованіть світу й особистості, "маргінальність", децентрованість існування людей у суспільстві і культурі, рухливість, не закріпленість переживань і уявлень. Форма маргінального простору. Інша метафора — номади (ті, хто веде кочовий спосіб життя) — означає соціальні одиниці, що населяють деякий простір і визначають його властивості. Номади володіють територією. Вони завжди йдуть звичними шляхами з одного місця в інше; саме шляхи і підпорядковані цьому місцю. І хоча шлях знаходиться між двома місцями, з'єднує їх, він водночас має самодостатню значущість, володіючи внутрішньою послідовністю, власним напрямком, автономією. Номадичний простір не є необмеженим: він завжди знаходиться між незасвоєним і структурованим просторами. Ці два фланги контролюють його, обмежуючи його ріст і експансивні тенденції. Таким чином, мова йде про людей, для яких рухливість, процес виявлявся домінуючим модусом існування. Такий модус і відповідний йому соціокультурний простір відрізняються як від організованого ("осілого") соціокультурного життя,так і від міграційних процесів. По-перше, відмінності пов'язані з роллю шляху (траєкторії руху) у визначенні просторових властивостей. Для осілих суспільств і міграційних процесів шлях є всього лише переходом з одного місця простору в інше. Навіть якщо це друге місце, як і у випадку міграції, є невизначеним, непередбаченим, нечітко локалізованим. Перехід номадів із місця на місце є наслідком і фактичною необхідністю самого способу їхнього існування. Відповідно життя сучасних "культурних номадів" — це "інтермецо", де місця на "шляху" в соціокультурному просторі є усього лише його проміжні, а не початкові чи кінцеві пункти переміщення. Другою відмінністю номадичного й осілого просторів є наявність в останньому закритих областей. Вони мають фіксовані кордони, внутрішню структуру, обумовлені їх функціональною значущістю для організації осілого життя. Такі закриті утворення знаходяться одне з одним у комунікативних зв'язках за допомогою "доріг", "каналів", що регулюють частоту, інтенсивність, інформативність цих зв'язків. Номадичні траєкторії розподіляють людей у відкритому просторі, де немає необхідності в закритих одиницях і регулюванні зв'язків між ними. У сучасній культурі це розуміється як право вільного комбінування будь-яких їі елементів. Третя відмінність стосується форми. Осілий простір структурований, а дороги пролягають між обгородженими територіями. Номадичний простір є "гладким", він не має внутрішньої структури. Його динаміка тільки удавана: це рух, що не призводить до змін. Він ризонний, і для його характеристики вводиться поняття "потік". Отже, структурованій класичній концепції простору з чіткими динамічними траєкторіями ідеологи постмодернізму протиставляють іншу його модальність — безструктурну. Вона залишалася поза сферою інтересу в межах попередньої пізнавальної парадигми, але завжди мала імпліцитну значущість. Це неорганізовані галузі соціокультурного життя, про феноменологічну важливість яких у свій час говорив ще П. Сорокін. Ж. Делез і Ф. Гуаттарі використовують для опису цього феномену термін "гладкий простір" і метафору існування номадів (кочових співтовариств), щоб представити якісні і динамічні властивості сучасної соціокультурної ситуації. Поняття "гладкого простору" належить до неоднорідного поля, що складається з не-центрованих ризоматичних безлічей; цей невимірний простір, до якого не можна застосувати уявлення про швидкість і відстань; саме він є необхідною умовою для ризомного росту. Йому відповідає уявлення про "маргінальний" суб'єкт, що знаходиться в навколоструктурній зоні. У сукупності це дозволяє зовсім по-іншому глянути на існування структури. Вона перестає розглядатися як незмінна цілісність; вводиться припущення про можливість н деконструкції . переходу " плюралістичне утворення - ризоми, що "проростає" у раніше незасвоєний простір. У свою чергу, такий простір перестає бути незасвоєним, оскільки набуває своєрідних умовних форм і меж. Механізми самоорганізації в умовах децентрованості і плюральності. Механізми самоорганізації таких просторів виявляються при розведенні концептів соціальної і культурної реальності. Уявлення про них як про автономні одна до одної модальності спільного життя людей, я к два різні життєві світи має важливу пізнавальну цінність. Таке розмежування дозволяє зрозуміти, як люди продовжують існувати в умовах, коли руйнуються соціальні системи, структурні порядки, створені для вирішення суспільно значущих проблем. Якщо вони не виконують своїх функцій і руйнуються, люди зовсім не обов'язково зникають разом з ними. Нерідко в цьому випадку соціальна система де диференціюється на більш прості компоненти, на дрібні маргінальні первинні групи, здатні до виживання. З погляду теорії соціальних систем, це період безладдя й анемічної кризи. З погляду теорії культури, можна говорити про розрив зв'язків, які люди з якихось причин не змогли чи не захотіли підтримувати, заради того, щоб спробувати щось інше, більш придатне. Анемічне безладдя може звільнити енергію, раніше зв'язану марними, неефективними видами соціально санкціонованої активності, і стати ферментом інновацій, рятівних для індивідів, для нових форм соціальності, для їхнього культурного ствердження. Коли соціальна система вичерпує свій функціональний потенціал, перестає бути засобом вирішення життєво важливих проблем, існування в маргінальному просторі може бути кориснішим для індивідів і культури, ніж упорядковане відтворення застарілих структур. З позиції сучасної теорії культури "номадична" особистість не повинна апріорі розглядатися як не контрольоване соціальне зло. Варто проаналізувати, чим і як зумовлений її вихід за межі втрачаючих ефективність норм, у якому напрямку виявляються ці відхилення і чому, який їх шанс на відтворення. Відповідно деконструкція соціальної системи не означає руйнування культури. Оскільки її елементи, такі як знання, навички, принципи побудови відносин з оточенням, оцінні критерії тощо, зберігаються індивідами в їхній активності й уявленнях, то дезінтегрованність специфічних соціальних систем не знищує пошукової культурної активності, а іноді і сприяє її інтенсифікації. У цьому розумінні особливий інтерес становить концепція Ж. Дерріда, у працях якого можна побачити шлях до відшукання опорних уявлень про буття в умовах соціокультурної невизначеності .Він пропонує аналітичне розмежування, де-конструкцію культурних текстів, спрямованих не на вільну їх інтерпретацію, а на виявлення "шару метафор", що закарбували в них сліди попередніх культурних епох і вихідних намірів авторів. Відповідно з'являється можливість вийти крізь низку таких слідів до безпосереднього спонукання і простежити його поза символічними конотаціями і різними соціальними структурами. У центрі уваги Ж. Дерріда знаходяться тексти, зафіксовані в знаковій формі або письмо. Це ключове поняття він визначає як розрив між метафізичною наявністю (наявністю в абстрактному розумінні слова) і метафізичним (також абстрактним) поняттям простору (внутрішнє - зовнішнє) та часу (колись — тепер). Письмо не підкоряється принципу буття як присутності. Воно є способом дистанціювання від реальності, її об'єктивації і презентації в знаковій формі, що дозволяє абстрагувати якісь її риси, її образ від контексту безпосереднього існування, в першу чергу, соціально-інституціонального. У той же час письмо, що втілює принцип проведення відмінностей, стає важливим полем для з'ясування проблем "призначення", "послання", "кореспонденції", тобто вихідних інтенцій, що лежать в основі побудови культурного тексту. Дія цього механізму також допомагає зберігати і відтворювати елементи культури, відбиті в текстах, у "маргінальних просторах", при руйнуванні соціокультурних систем. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (12.07.2016)
Просмотров: 291 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: