РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Правова держава і громадянське суспільство - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Правова держава і громадянське суспільство План 1. Ознаки правової держави 2. Міжнародні документи про права людини. захист прав 3. Громадянське суспільство 4. Місцеве самоврядування Чолу люди хочуть жити в правовій державі? Якими правами володіє кожна людина і як вона може їх захистити? Яким чином громадянин може вплинути на розвиток громадянського суспільства і як у ньому організована публічна влада? Державна влада, як ми з'ясували, має у своєму розпорядженні великі можливості здійснювати примус стосовно будь-якого громадянина, вона може встати над суспільством, підкорити його собі (наведіть приклади з історії нашої країни й інших країн). Людство пройшло довгий шлях розвитку, перш ніж поставити державу на службу суспільству. ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ Вдумайтеся в словосполучення "правова держава": на першому місці в ньому - право, на Другому - держава. У соціально-політичному житті це означає верховенство права в суспільстві, у всіх його сферах. Така основна ознака (принцип) будь-якої правової держави. Непорушність його закріплюється в Конституції країни і поширюється на інші закони та нормативні акти. На сторожі неухильного дотримання конституційних розпоряджень стоїть Конституційний Суд і вся система судів правової держави. Верховенство права (закону) у суспільстві як головна ознака правової держави визначає інші його ознаки і припускає підпорядкування закону самої держави. її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Наприклад, у ФРН у звичайному порядку була порушена кримінальна справа проти міністра економіки за несплату податків, у США - проти другої особи в державі - віце-президента. Правова держава відрізняється від неправової і якістю законів: вони повинні бути гуманними, справедливими, закріплювати невід'ємні права кожної людини - право на життя, на гідне існування тощо. Наївно думати, що ці права дає громадянину держава. Він володіє ними від природи, у них виражена його свобода, тобто можливість дій у різних сферах: економічній, політичній, соціальній, культурній, особистій (приватній). Якщо ж природні права людини обмежені, то вона почуває себе принижено, непевно, втрачає здатність до творчості, обмежуючи, таким чином, власний розвиток і розвиток суспільства. У цьому неодноразово переконувалися і самі творці правової держави. Так, у США була поширена практика підслуховування урядовими агентами телефонних розмов, унаслідок чого порушувалися права громадянина на приватне (особисте) життя, його інтимність, особисті відносини, таємницю кореспонденції тощо. Багато американців, знаючи про підслуховування, стали замкнутими, дратівливими, постійно відчували страх. "А жити з очима, повними страху, - справедливо помітив колишній міністр юстиції в адміністрації президента Джонсона,- значить жити в нещасливій країні". Разом з тим, свобода, виражена в правах, не може бути абсолютною, а припускає обмеження, тобто має певну міру. При цьому міра повинна бути рівною для усіх. Наприклад, людина, що має право на життя, повинна чинити так, щоб не наражати на небезпеку життя іншої людини. Правова держава визнає і конституційно закріплює свободу людей, їхня рівність у правах як природжені якості кожної людини. Тим самим держава визнає автономію особистості, виключає можливість перетворення громадянина у свого вірнопідданого і розглядає його як рівноправного партнера. Вона захищає, охороняє від сваволі права людини, які стають ядром усієї правової системи. Тому непорушність прав людини. їхня охорона і гарантованість складають ще одну ознаку правової держави. Розробляючи закони, приймаючи на їхній основі інші політичні рішення і перетворюючи їх у життя, державу бере на себе конкретні зобов'язання перед особистістю. У свою чергу, особистість зобов'язана підкорятися загальним установленням держави, виконувати свої конституційні обов'язки. Отже, для правової держави характерна ознака взаємної відповідальності держави й особистості. Правова держава припускає також наявність певної системи взаємин між різними галузями державної влади - законодавчої, виконавчої, судової. Сутність цієї системи виражається в принципі поділу влади. Він означає, що жодному з державних органів не належить уся державна влада в повному обсязі. Кожний з них здійснює тільки свою, властиву йому функцію і не має права підмінювати діяльність іншого органа. Таке розмежування спрямоване на те, щоб утримати владу від можливих зловживань. Гарантією від усевладдя якого-небудь державного органа виступають системи "стримувань" і "противаг". Вони реалізуються в президентській, парламентській і напівпрезидентській республіках, а також у парламентських монархіях. У президентських республіках, скажімо, в США, де на чолі держави стоїть президент, що обирається загальним голосуванням, уряд формується, як правило, з тієї партії, до якої належить сам президент. Тут відсутня посада прем'єр-міністра. Для відносин президента і парламенту характерно в цілому незалежне існування, виражене у відсутності в президента права розпуску парламенту, а в парламенту - права зміщати уряд. Разом з тим, президент найчастіше користується правом вето, тобто не підписує прийняті парламентом законопроекти і повертає їх для повторного обговорення. У той же час Конгрес у США може використовувати проти президента механізм імпічменту, тобто відмови його від влади. Парламентська республіка (Італія, Німеччина, Швейцарія) характеризується насамперед тим, що парламент формує уряд, який перед ним несе відповідальність. Тут є посада прем'єр-міністра, який керує урядом і стає, власне кажучи, першою особою у державі. Парламент може оголосити недовіру уряду, що спричиняє або його відставку, або розпуск парламенту президентом. У парламентських республіках він обирається самим парламентом, і його функції обмежуються в основному представництвом, значна частина повноважень здійснюється за згодою уряду. У змішаній або напівпрезидентській республіці (Франція, Україна, Бразилія) поряд із всенародно обраним президентом діє очолюваний прем'єр-міністром уряд. Він перебуває в подвійному підпорядкуванні. Його формує і контролює президент, але він відповідальний і перед парламентом, який може висловити уряду вотум недовіри. У свою чергу, президент має право розпустити парламент. У парламентських монархіях (Великобританія, Бельгія, Швеція, Іспанія, Японія) влада монарха не поширюється на законодавство і значно обмежена в сфері управління. Здебільшого монарх виконує представницькі функції, виступаючи символом єдності нації. Значну роль у таких державах відіграє парламент. Отже, ми з'ясували, що провідними принципами (ознаками) правової, держави є: верховенство права (правового закону) у суспільстві; непорушність прав людини; взаємна відповідальність держави й особистості; поділ державної влади. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ. ЗАХИСТ ПРАВ Центральна ідея в теорії і практиці правової держави - природні права людини. Вони мають невід'ємний, невідчужуваний характер, прирівнюються до природних (як земля, вода, повітря). Сучасне світове співтовариство закріпило ідею природних прав на міжнародному рівні в правових нормативних актах. Гідне місце серед них займає Загальна декларація прав людини, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. У ній міститься, як відомо, мінімальний обсяг прав і свобод, якими повинна володіти сьогодні кожна людина у всіх сферах суспільного життя, наприклад, право на працю, соціальне забезпечення, свободу мирних зборів і асоціацій, доступ до державної служби, участь в управлінні державними і суспільними справами, у культурному житті країни тощо. Крім цього, у Декларації прав людини є перелік особистих (цивільних) прав: право на життя, свободу й особисту недоторканність, на невтручання в сімейне життя, на таємницю кореспонденції, на володіння майном (власністю тощо). На основі Загальної декларації прав людини були розроблені і прийняті найбільш важливі й обов'язкові для виконання документи: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародний пакт про цивільні і політичні права (1966), а також Факультативний протокол до останнього пакту. Вони конкретизували і розвинули багато положень Декларації, створили певні міжнародні засоби захисту прав людини. Так, Факультативний протокол надав окремим громадянам можливість звертатися зі скаргами про порушення прав у діючий при ООН рекомендаційний орган - Комітет із прав людини. Декларація, два пакти і Факультативний протокол є загальними, універсальними за широтою охоплення прав документами ООН і складають Хартію прав людини. Вона нерідко іменується Міжнародним біллем про права людини. Сьогодні на території Європи фактично діють три системи захисту прав людини. До них відносяться, по-перше, система ООН, заснована на Хартії прав людини й інших документів ООН; по-друге, система Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), Заключний акт якого, підписаний у Хельсінкі (1975), сприяв виникненню суспільного руху правозахисників. Третя система функціонує в рамках Ради Європи (СЕ). Провідним документом цієї організації стала Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950), а також додаткові протоколи до Конвенції, що включили весь перелік громадянських і політичних прав і деякі соціально-економічні права. Для контролю за їхнім здійсненням були створені спеціальні механізми - європейська Комісія і Європейський Суд з прав людини. Комісія і Суд розглядають скарги громадян про порушення їхніх прав. У випадку визнання правомірності скарги Судом виноситься рішення, що .зобов'язане виконати кожна держава-порушник. До нього може бути застосована така санкція, як відшкодування потерпілому морального збитку. Аналізуючи Європейську Конвенцію і засновані нею контрольні механізми, найбільш досконалим і ефективним у світі договором в галузі прав людини. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО На основі прав, насамперед громадянських (особистих), люди реалізують свої приватні інтереси: у матеріальному благополуччі, сімейному житті, спілкуванні з друзями, духовно-моральному самовдосконаленні, навчанні, творчості, інформації тощо. Задоволення приватних інтересів призводить до виникнення зв'язків і взаємодій між індивідами і соціальними групами, породжує певні інститути, наприклад, сім'ю, творчі союзи, благодійні фонди, споживчі організації тощо. Так складається і розвивається громадянське суспільство - сукупність недержавних суспільних відносин і інститутів, що виражають різноманітні приватні (індивідуальні і колективні) інтереси і потреби вільних громадян у різних сферах життя. Тут, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні, а горизонтальні зв'язки і відносини між людьми, які взаємодіють як вільні і відповідальні одні перед іншими, суспільством і державою, рівноправні партнери (наведіть приклади). У громадянському суспільстві прослідковуються кілька прошарків зв'язків і відносин. Фундамент його складає ринкове господарство, взаємодія людей у процесі виробництва. Вони засновані на праві приватної власності, свободі праці і підприємництва. Саме наявність вільних власників у сфері господарської діяльності, їхня можливість вступати в чесну конкуренцію із собі подібними породжує різноманітні, створювані за власною ініціативою недержавні об'єднання громадян. Другий прошарок - це соціокультурні відносини. Вони задовольняють потреби громадян у сімейно-родинних зв'язках, вихованні дітей, освіті, духовному удосконаленні, вірі, здоров'ї, творчості, спілкуванні, інформації. Реалізація цих потреб здійснюється в рамках таких недержавних інститутів, < як сім'я, церква, освітні, виховні, наукові і культурні установи тощо. Нарешті, третій прошарок відносин усередині громадянського суспільства складають взаємодії об'єднання за інтересами. До таких об'єднань відносяться: союзи підприємців, фінансистів, екологів, професійні союзи; церковні, жіночі, молодіжні організації; клуби за інтересами, муніципальні комуни (місцеве самоврядування) тощо. Вони відбивають прагнення різних груп громадян домогтися рішення не тільки індивідуальних і групових, але і загальнозначущих цілей. Включаючись в політику і роблячи тиск недержавну владу, зацікавлені групи, так само як і політичні партії, перекидають місток, що зв'язує громадянське суспільство і державу, породжують соціально" політичні відносини. Наявність у громадянському суспільстві ефективно діючих різноманітних і численних добровільних об'єднань характеризує ступінь його сформованого. Адже вони є наслідком інтелектуального і морально-правового розвитку кожного громадянина, усвідомлення ним своєї приналежності до тієї чи іншої соціальної групи, загальних з ним інтересів. Звідси і виникає соціальна активність, прагнення спільними зусиллями без піклування держави, але при її сприянні удосконалювати суспільство, робити спільне життя комфортнішим, яскравішим, багатшим, а виходить, і щасливішим. У розвинутих громадянських суспільствах люди рідко звертаються до державних органів. Англійці жартують, що вони мають справу з державою двічі: коли виймають пошту з поштової скриньки і коли порушують правила вуличного руху. Отже, держава забезпечує умови для нормальної життєдіяльності громадянського суспільства, закріплює у своїх нормативних актах природно сформовані відносини між людьми. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ У громадянському суспільстві здійснюється публічна влада на місцях - місцеве самоврядування. Воно є самостійною (і під свою відповідальність) діяльністю населення і рішення ним безпосередньо або через обрані органи питань даної території (місцевого значення), виходячи зі своїх інтересів, історичних і інших місцевих традицій. Розглянемо наведені вище ознаки цього виду публічної влади. Самостійність і відповідальність населення за прийняття рішень місцевого характеру означає, що місцеве самоврядування не входить у систему органів державної влади. Воно є особливою управлінською ланкою, що здійснюється самим місцевим населенням, громадянами. їм належить ініціатива і самостійність у вирішенні питань місцевого значення, вони покладають на себе відповідальність за управління місцевими справами. Тим самим у специфічних формах реалізується влада народу. Слід зазначити, що іноді місцевому самоврядуванню можуть бути делеговані (передані) окремі державні повноваження, наприклад, щодо участі в реалізації державних соціально-культурних програм. У цих випадках держава виділяє звичайно додаткові фінансові засоби і має право здійснювати контроль за відповідною діяльністю місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється, як підкреслюється у визначенні, або безпосередньо, або через виборні органи. До форм прямого (безпосереднього) волевиявлення народу відносяться місцеві референдуми (голосування громадян з питань місцевого значення), вибори, збори, народна правотворча ініціатива. Остання припускає можливість населення вносити в органи місцевого самоврядування проекти правових актів. Звичайно органи місцевого самоврядування формуються шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні і поділяються, як правило, на представницькі і виконавчі. Самоврядування громадян здійснюється на певних територіях, де проживають колективи людей (співтовариства): у містах, селищах, селах тощо. При цьому враховуються особливі умови, місцева специфіка і своєрідність життєвого укладу. Самоуправлінські, самоурядові територіальні одиниці звичайно називають муніципальними формуваннями (з лат. municipium - самоурядова, самоуправлінська громада). Вони можуть об'єднувати кілька поселень, частину населення, об'єднувати інші населені території, де здійснюється місцеве самоврядування. Економічну основу муніципального формування складає муніципальна власність. До неї відносяться: муніципальні землі й інші природні ресурси, муніципальні підприємства, засоби транспорту, зв'язки, житловий фонд і нежилі приміщення, муніципальні установи освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, муніципальні банки й інші фінансово-кредитні органи, інше рухоме і нерухоме майно. Крім самоврядування, на всій території муніципального формування існує територіальне суспільне самоврядування громадян за місцем проживання на частині муніципального формування (мікрорайонів, кварталів, вулиць тощо). Тут функціонують різноманітні ради мікрорайонів, вуличні, будинкові комітети тощо. Вони, на відміну від муніципального формування, не мають, як правило, місцевого бюджету, хоча і можуть мати певне майно. Питання місцевого значення муніципальних формувань пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням муніципальною власністю, місцевим плануванням соціально-економічного розвитку територій, охороною громадського порядку, навколишнього середовища. Вирішуючи питання місцевого значення, місцеве самоврядування як публічна влада територіальних співтовариств впливає на життєдіяльність і розвиток цивільного суспільства. Ніякий державний орган не має права втручатися в рішення місцевого характеру, якщо вони прийняті в рамках закону. Законодавством багатьох країн світу, у тому числі і України, передбачена можливість захисту прав місцевого самоврядування в суді. Таким чином, місцеве самоврядування надає громадянському суспільству організований самоврядний початок, сприяє більш повній самореалізації громадян, впливає на розвиток правової держави.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.07.2016)
Просмотров: 448 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: