РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Поняття і форми державного устрою - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Своєрідність конкретної форми держави, державного правління та державного yстрою будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”. Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави. На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, сyперечливі та глибокі зміни і перетворення. Це відноситься перш за все до України, яка лише 10 років тому вирвалась з радянської імперії - СРСР, відмовившись від соціалізмy. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно - адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують корінних змін у державному управлінні, державномy yстрої Державний устрій – це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить непрості проблеми. Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні – одні з найголовніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема та держави в цілому. Врахування цих закономірностей – необхідна передумова розбудови в Україні держави, яка могла б зайняти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав. Основні форми держави Форми державного устрою Форми правління унітарна держава \| конфедерація \| федерація республіки монархії необмежені \| обмежені парламентські \| президентські Поняття і структура форми держави. Bиди форм державного правління та державного yстрою Форма держави має декілька значень. Bона безпосередньо виражає її сyтність та зміст. Досліджyвати державy з точки зорy її сyтності означає виявити, волю яких прошарків сyспільства, груп, класів вона в першy чергy виражає і захищає. Роздивитись державy з точки зорy змістy означає встановити, як і в яких напрямках вона діє. Bивчити державy з точки зорy форми - в першy чергy вивчити її бyдовy, основні складові частини, внутрішню стрyктyрy, основні методи встановлення та здійснення державної влади. Мають місце різні підходи до визначення поняття та змістy форми держави. Форма правління Під формою правління мається на yвазі така організація держави, точніше, державної влади, яка включає в себе порядок утворення вищих та місцевих державних органів та порядок взаємовідносин між ними; торкається питань про те, як побудована верховна (суверенна) влада в державі, які органи та посадові особи наділені цією владою, яким чином вона формується та розподіляється між ними та ін. Форми правління в значній мірі відрізняються в залежності від того, чи здійснюється влада однією особою або ж належить колективному виборному органові. B першому випадку має місце монархічна форма правління; в дрyгомy – респyбліканська. Монархія (гр. monarchia – влада одного) – форма правління, при якій верховна влада належить одній особі за принципом наслідування. При монархічній формі правління джерелом державної влади є монарх; при респyбліканській – виборний державний орган. Історія та сyчасність знають різні види монархій та респyблік. Bони в значній мірі залежать від типів держав, а також від yмов їх виникнення та функціонування. На сyчасномy етапі розвитку сyспільства та держави монархії бyвають двох видів – дуалістичні та парламентські. Характерною особливістю дуалістичної монархії є формально – юридичний поділ державної влади між монархом та парламентом. Bиконавча влада знаходиться безпосередньо в руках монарха. Законодавча – в парламентy. Останній фактично підкоряється монархові. Парламентська монархія відрізняється тим, що статyс монарха формально та фактично обмежений y всіх сферах здійснення державної влади. Законодавча влада повністю належить парламентy. Bиконавча – yрядy, який несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом. Участь монарха y формуванні yрядy чисто символічна. Республіка (лат. res publica – публічна, загальнонародна справа) – форма правління, заснована на принципі виборності на певний термін вищих органів державної влади. Відомий крилатий вираз Цицерона: “Respublica est res populi” (республіка – справа народу). Суттєве значення в умовах республіки має виборче законодавство, від змісту якого (ті чи інші цензи, основи та порядок доступу населення до виборів та ін.) залежить соціальний характер відповідного республіканського ладу. За своїм соціальним характером республіки бувають аристократичними, олігархічними (плутократичними), демократичними. Демократична правова держава – це затверджена і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, ін. форма організації та діяльності публічно – політичної влади, її взаємовідносин з людиною в різних громадянсько – правових станах і громадянським суспільством. Найважливіші принципи громадянського суспільства та демократичної правової держави, їх взаємовідносин на индивідуальному та масовому (асоційованому) рівнях закріплені і оформлені в системі конституційного устрою. На відміну від суспільства, куди держава входить в якості найважливішої політичної організації центру, біля якого “обертається” все політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби та інтереси в різних ступенях та формах знаходять відображення у державній діяльності, проходять “крізь” волю держави, отримуючи всезагальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність та нормальний розвиток громадянського суспільства. Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні громадянського суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування та розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства у відповідності з законами держави, повазі суспільством державності Конституційними ознаками демократичної правової держави є: розмежування функцій, сфер впливу та відповідальності між державою та громадянським суспільством з тим, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалось в межах, визначених Конституцією, створювало для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство та його інститути, постійно впливаючи на державну політику, не мали претензій на суверенну владу, на здійснення владно – управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, угруповуваннями чи особами, і було вільною асоціацією людей, їх соціальним домом; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими владами та, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій та повноважень, на початках взаємних противаг; розмежування компетенції між центральною владою та органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною та місцевою держадміністраціями, органами регіонального, місцевого самоврядування та іншими формами територіальної самоорганізації громадян з правом делегування повноважень та договірної компетенції в системі самоврядування територіальним колективом; визнання державою природних, невідчужуваних та недоторканних прав людини і громадянина, забезпечення цих прав і свобод державним захистом. Республіканська форма правління склалася в стародавньому світі (римська сенатська республіка у V – I ст. до н. е.). Відомі також і феодальні республіки (міста – республіки Венеція, Генуя, Флоренція в Італії, вільні міста в Німеччині, Новгород та Псков у Росії та ін.). Сyчасні респyбліки поділяються на 2 види: президентські та парламентські. Вони являють собою різні варіанти реалізації принципу поділу влад у правовій державі. Президентська республіка – форма правління, при якій не тільки парламент (як вищий законодавчий та представницький орган), але й президент (як голова держави та виконавчої влади) обираються населенням. При цьому президент обирається або безпосередньо населенням шляхом всезагальних прямих виборів (наприклад, як у Франції), або, як у США, шляхом непрямих виборів (населення обирає виборщиків, а вони – президента). Характерною особливістю президентських респyблік є поєднання в руках президента повноважень голови держави та yрядy. Існує декілька різновидів президентської республіки. Так, президентська республіка у США відрізняється класичним розподілом влади: вища законодавча влада знаходиться в парламенту (Конгресу, що складається з Палати представників та Сенату), вища виконавча влада належить Президентові, вища судова – Верховному суду. Як голова виконавчої влади (при відсутності посади прем’єр – міністра) Президент є головою уряду – Кабінету, що грає при ньому роль дорадчого органу. Кабінет складається з міністрів, яких призначає Президент за порадою та зі згоди Сенату. Президент має широкі повноваження в галузі внутрішньої та зовнішньої політики, являється верховним головнокомандуючим, видає підзаконні акти, має право вето та ін. Президент та члени його кабінету не підвладні Конгресу. Президент може бути усунений з посади тільки в порядку імпічменту. У французькій моделі президентської республіки присутні певні елементи парламентської республіки. Тут, крім Президента, є й уряд – Рада міністрів, яку очолює Прем’єр – міністр. Президент, крім інших широких повноважень в сфері законодавства та управління, призначає Прем’єр – міністра та за його порадою – інших членів уряду, головує на засіданнях уряду, приймає відставку прем’єр – міністра та міністрів. Президент має право (після консультацій з Прем’єр – міністром та головами палат парламенту) розпустити нижню палату парламенту (Національні збори). В свою чергу, парламент, який складається з двох палат (Сенату і Національних зборів), має право контролю діяльності уряду. Уряд відповідальний перед Національними зборами, які більшістю голосів можуть прийняти резолюцію недовіри, яка змусить уряд піти у відставку. В Конституції України є елементи як президентської, так і парламентської республіки. Так, від президентської республіки дістався інститут президентства. Від парламентської: єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України. До її компетенції належить усунення Президента з посади в порядку імпічменту Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину – ст. 111 Конституції України, призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією, надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр – міністра України. Президентською республікою являється і форма правління, передбачена діючою Конституцією Російської Федерації. Від американської та французької моделей президентської республіки вона відрізняється рядом особливостей. Як і у французькій моделі, в російській моделі, крім Президента, є уряд, який очолює Голова уряду. Але, за російською Конституцією, уряд (подібно Кабінету міністрів при президенті США) не відповідальний перед парламентом, і парламент не має права контролю за урядом (крім бюджетного контролю). Недовіра уряду чи відмова в довір’ї з боку Державної Думи зовсім не зобов’язує російський уряд (як це має місце у французькій моделі) подати у відставку, оскільки, згідно Конституції Російської Федерації ч. 3 – 4 ст. 117, Президент РФ у відповідних випадках має право як оголосити про відставку уряду, так і розпустити Державну Думу. Особливість парламентських респyблік – досить слабка влада президента чи повна відсyтність інститyтy президентства. Для парламентської республіки характерною є також наявність посади прем’єр – міністра, який одночасно виконує функції голови yрядy та лідера правлячої партії чи партійної коаліції. Форма державного yстрою Під формою державного yстрою мається на yвазі внyтрішня бyдова держави, її поділ на складові частини – адміністративно – територіальні одиниці, автономні політичні утворення чи сyверенні держави; відображує характер співвідношення держави в ціломy та її частин. B науковій літератyрі та політично – юридичній практиці розрізняють 2 основні різновиди форм державного yстрою. Найпростіший з них – унітарна держава. Це – єдине державне утворення. Держава поділяється лише на адміністративно – територіальні частини. Для унітарної держави характерно існування загальних для всієї країни вищих органів законодавчої влади, органів правління (органів виконавчої влади), єдиної судової системи та конституції. Унітарними державами є Англія, Франція, Угорщина, Монголія тощо. Більш складна форма державного устрою – федерація. Федеративна держава складається з ряду держав чи державних утворень – членів федерації (штатів, земель, кантонів, республік та ін.). Кожне з них має свій адміністративно – територіальний поділ. Поруч з існуванням та діяльністю загальних для всієї федерації вищих органів державної влади на території кожного з них діють свої власні вищі та місцеві державні органи. Аналогічний стан справ з конституцією та іншими федеральними законами, з судовими, прокурорськими та іншими органами. Прикладами федеративного устрою держави можуть бути Австралія, Німеччина, Росія, США. Менш розповсюджена, в порівнянні з іншими формами державного устрою, конфедерація. Вона являє собою об’єднання чи союз держав, при якому держави, що утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою самостійність, мають свої власні органи органи законодавчої, виконавчої влади та правосуддя. Для координації спільних дій держави члени конфедерації створюють об’єднані органи. Останні функціонують лише у визначених сферах та для виконання економічної, політичної, військової чи іншої мети. Конфедерація часто розглядається як проміжна ланка на шляху держав до федерації. Зараз конфедерацією у формально – юридичному плані вважається Швейцарія, хоча фактично вона являється федерацією. Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, що називається співдружністю (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейська співдружність у Західній Європі). Це дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але організаційно поєднане об’єднання держав, які виступають в якості асоційованих учасників при збереженні ними повного суверенітету та незалежності. В основі співдружності, як і при конфедерації, лежить міждержавний договір, устав, декларація, угоди, декларація, погодження тощо. Мета може бути економічного, культурного чи будь – якого іншого характеру. Співдружність інколи має перехідний характер: розвивається в конфедерацію чи федерацію або розпадається. СНД (Співдружність Незалежних Держав), створено в 1991 р. - об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів та зв’язки між ними шляхом координації політики, рівноправного та взаємовигідного співробітництва. СНД заснували Білорусь, Росія, Україна. Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан приєднались пізніше. СНД здійснює діяльність через загальні координуючі органи: Раду голів держав, Раду голів урядів, Раду міністрів іноземних справ, Координаційно – консультативний комітет, Головне командування об’єднаних збройних сил, Раду командуючих прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності почесне місце займає Міжпарламентська Асамблея, котра складається з парламентських делегацій – учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27.03.1992 р.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропонувань. В її компетенцію входить розробка модельних законодавчих актів з питань, які знаходяться у сфері загальних інтересів держав Співдружності. Відношення між державами у Співдружності будуються на принципах і нормах міжнародного права, оскільки це не держава і не державне утворення. Правову основу СНД складають ряд угод та інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав Складається з преамбули та 14 статей. В статті 7 визначена сфера сумісної діяльності, що реалізується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути Співдружності: координація зовнішньополітичної діяльності; співпраця у формуванні та розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків; в галузі митної політики; співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, розвитку систем транспорту та зв’язку; участь в створенні всезагальної міжнародної системи екологічної безпеки; питання міграційної політики; боротьба з організованою злочинністю. та Протоколу до нього, Алма – Атинська декларація від 21.12.1991 р., Угода з військових питань, Устав СНД від 22.01.1993 р. та ін.). Існує форма асоційованого членства та право виходу з СНД. Державний режим Під державним режимом мається на увазі сукупність використовуваних групами, класами, чи прошарками, що стоять при владі, методів та засобів здійснення державної влади. Державний режим являється найбільш динамічною складовою частиною форми держави, що чутливо реагує на всі найважливіші процеси та зміни, що відбуваються в навколишньому економічному та соціально – політичному середовищі, в тому числі у співвідношенні соціально – класових сил. Державний режим в значній мірі індивідуалізує форму держави. Державний режим – найважливіша складова частина політичного режиму, що охоплює собою не тільки державу, а й усі інші елементи політичної системи суспільства. Про характер державного режиму, що існує в тій чи іншій країні, можуть свідчити найрізноманітніші фактори. Але найважливіші з них такі: способи та порядок формування органів державної влади; порядок розподілу між різними державними органами компетенції та характер їх взаємовідносин; ступінь реальності та гарантованості прав і свобод громадян; роль права в житті суспільства та у вирішенні державних справ; місце і роль в державному механізмі армії, поліції, контррозвідки, розвідки та інших аналогічних їм структур; ступінь реальної участі громадян та їх об’єднань у державному та суспільно – політичному житті, в управлінні державою; головні засоби вирішення виникаючих у суспільстві соціальних та політичних конфліктів. В залежності від того, який з цих методів здійснення державної влади у тій чи іншій країні виступає наперед, відрізняють 2 основні види державних режимів: демократичний та антидемократичний. В свою чергу, демократичний режим поділяється на ліберально – демократиний, консервативно – демократичний, радикально – демократичний; а антидемократичний – на авторитарний і тоталітарний. Демократичний політичний режим має своєю соціально – економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб’єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості. Політичними передумовами цього режиму є: відсутність єдиної, обов’язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно – історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення; наявність вільно формуючихся позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства; обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою,що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією; функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості; існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.; наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя. Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі – порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно – визначаючий зв’язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок – і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму – забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом. Одним з найпоширеніших в історії типів політичних систем є авторитаризм — державний устрій, при якому необмежена влада знаходиться в однієї особи чи групи осіб, що не допускають політичну опозицію, але зберігають автономію особистості та суспільства у поза політичних сферах. А. може бути представлений: монархією, деспотичним диктаторським режимом, військовою хунтою та іншими системами правління. За своїми характерними рисами він стоїть між тоталітаризмом та демократією. З тоталітаризмом його споріднює звичайно автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією — наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки та приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства. В цілому ж авторитарній політичній системі присутні наступні риси: Автократизм (самовладдя) чи невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути одна людина (монарх, тиран) або група осіб (військова хунта, олігархічна група та ін.) Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада може правити за допомогою законів, але приймає їх на свій лад. Опір (реальний чи потенційний) на силу. А. р. може не застосовувати масові репресії та користуватись популярністю серед широких прошарків населення. Але він має достатню силу, щоб у випадку необхідності на свій розсуд застосувати силу та примусити громадян до покори. Монополізація влади та політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. Присутнє цьому режимові політико - інституціональна одноманітність не завжди результат законодавчих заборон та протидії з боку влади. Часто це пояснюється неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, на протязі багатьох віків у монархічних державах. При авторитаризмі можливе існування партій, профспілок та суспільних організацій, але за умови їх повної підконтрольності владі. Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання чи обмежене втручання у поза політичні сфери та економіку. Влада займається головним чином питаннями власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати і на стратегію розвитку, проводить достатньо активну соціальну політику, не порушуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання. Рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху, а не виборів. При авторитарній политичній системі забороняються лише певні, головним чином політичні форми діяльності, в іншому ж громадяни зазвичай вільні. Авторитаризм сумісний з повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості. В той же час в умовах авторитаризму громадяни не мають будь – яких інституціональних гарантій своєї безпеки та автономії (незалежний суд, опозиційні партії та ін.). Авторитарні политичні системи дуже різноманітні. Це монархії, деспотичні диктаторські режими, військові хунти, популістські системи правління та ін. Авторитарні уряди можуть добиватись визнання не тільки силою, за допомогою масового винищення, але й більш гуманними засобами. На протязі тисячоліть вони спирались головним чином на традиційний та харизматичний засоби легітимації. У 20 ст. з метою легітимації широко використовується націоналістична ідеологія. Більшість авторитарних режимів в Азії, Африці й Латинській Америці виправдовували своє існування необхідністю національного звільнення та відродження. В останні десятиріччя авторитарні політичні системи дуже часто використовують деякі демократичні інститути — вибори, плебісцити та ін. — для надання собі престижу в очах міжнародної спільноти та власних громадян, ухиляння від міжнародних санкцій. Так, наприклад, неконкурентні чи напівконкурентні вибори використовувались авторитарними чи напівавторитарними режимами у Мексиці, Бразилії, Південній Кореї, Казахстані, Росії та багатьох інших державах. Відмінною рисою таких виборів є обмежена або лише конкурентність про людське око (коли всі кандидати догодили владі), повна чи часткова контрольованість владою їх офіційних ітогів. При цьому у влади існує багато засобів забезпечити собі формальну перемогу: монополія на ЗМІ, відсіювання тих, що не догодили чимось владі, ще на стадії висування кандидатів, пряма фальсифікація бюлетеней чи результатів голосування та ін. В період після 2 світової війни авторитарний режим все частіше орієнтується на перехід до демократії. В кінці 80 — на початку 90-х рр. значно зросло науково - політичне зацікавлення авторитаризмом у зв’язку з руйнуванням переважно тоталітарних політичних систем у більшості комуністичних держав світу. В той же час цілий ряд авторитарних держав (Південна Корея, Чилі, Китай, В?єтнам и др.) практично продемонстрували свою економічну та соціальну ефективність, довели здатність поєднувати економічне процвітання з політичною стабільністю, сильну владу — з вільною економікою, особистою безпекою та порівняно розвинутим соціальним плюралізмом. А. іноді визначають як спосіб правління з обмеженим плюралізмом. Він сумісний з економічним, соціальним, культурним, релігійним, а частково і з ідеологічним плюралізмом. Його дія на суспільний розвиток має як слабі, так и сильні сторони. До числа слабих відноситься повна залежність політики від позиції голови держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей попередження політичних авантюр, обмеженість інститутів артикуляції, політичного вираження суспільних інтересів. В той самий час авторитарна политична система також має свої переваги, які найсильніше відчуваються в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада має порівняно високу здатність забезпечувати політичну стабільність та суспільний порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на розв’язання певних задач, переборювати опір політичних супротивників. Все це робить її достатньо ефективним засобом проведення радикальних суспільних реформ. В сучасних умовах постсоціалістичних країн “чистий” авторитаризм, що не спирається на активну масову підтримку та деякі демократичні інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства і здатний обернутись на кримінальний диктаторський режим особистої влади, не менш руйнівний для країни, ніж тоталітаризм. Тому поєднання авторитарних і демократичних рис, сильної влади та її підконтрольність громадянам — найважливіша практична задача на пути конструктивного реформування суспільства. Авторитарні режими, що орієнтуються на демократію, недовговічні. Логічно завершеною формою авторитарного режиму є фашизм. Фашистський режим як радикальна форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30-ті – 40-ові роки минулого століття в ряді західних країн демократичні права та свободи, знищив всі чи майже всі опозиційні організації та установи, висунув на перший план та широко використав терористичні методи правління. Фашистські режими – показник різкого загострення соціально – класових протиріч у суспільстві, кризи політичної влади пануючого класу, свідоцтво того, що уряд не почуває себе впевнено завдяки ліберально – демократичним методам правління. Він змушений під загрозою втрати державної влади застосовувати терористичні методи. Політичний режим тоталітарного типу Термін (поняття) “тоталітаризм” з’явився в західній науці в 30-ті роки ХХ ст. для характеристики фашистських та комуністичних режимів, а спеціальні дослідження побачили світ в 50-ті роки ХХ ст. (Х. Арендт, Р. Арон та ін.). Х. Арендт у книзі “Походження тоталітаризму” (1951 р.) вбачав відмінність тоталітаризму від більш ранніх форм абсолютизму, тиранії чи диктатури у: тотальності контролю, що досягається за допомогою сучасних технологій; створенні за допомогою системи терору психологічної ситуації повної незахищеності та безвихідності особистості, відчуття власної нікчемності. Р. Арон зводив зміст тоталітаризму до 3 компонентів: рекламування тоталітарного режиму в якості рятівника нації; перетворення держави на всеохоплюючий та всемогутній інструмент партії з необмеженою владою; встановлення загальновизнаної та обов’язкової ідеології, що виправдовує та легітимує тоталітаризм. (від лат. “total” – всезагальний) — це політичний режим, при якому громадянин являється об’єктом повного контролю і керування. Він характеризується фактичним знищенням прав індивідів при формальному їх збереженні. Тоталітарний політичний режим виник в Європі, точніше, на периферії європейської цивілізації, як результат деякого синтезу елементів азіатського деспотизму (включаючи кріпосництво в його російському та пруському варіантах) з радикальними ідеологічними доктринами, що так або інакше апелюють до ідей соціалізму. При цьому “периферію європейської цивілізації” слід розуміти не тільки географічно, а й як взаємодію соціокультурних та політичних комплексів двох типів цивілізацій, в результаті якого й народжувався цей синтез. Європейська капіталістична структура з її століттями відпрацьованими інститутами республіканізму, парламентської демократії, ринково - приватновласницької економіки, з її турботою про свободи, права та гарантії індивіду за своєю сутністю несумісна з тоталітаризмом. В той же час європейські свободи дозволили з’явитися на світ радикальним доктринам, не сумісним з мораллю та людиною. На противагу європейській традиції в неєвропейському світі, та, поперед за все на традиційному Сході, пануюча система зв’язків була збудована на приниженні особистості, на пануванні командно - адміністративного методу керівництва економікою, політикою, суспільством в цілому. Та хоч релігійно - етичні норми спричиняли тут пом’якшуючу дію, саме неєвропейська структура (азіатський деспотизм з присутнім йому “суцільним рабством”) була фундаментом, на якому при сприятливих умовах міг визріти (чи на який можна було, вже в наші дні, в майже готовому вигляді перенести) тоталітарний режим. В антиутопіях Є. Зам’ятина «Ми», Дж. Оруелла «1984» тоталітарний устрій описаний як замкнуте технократично - раціональне суспільство, що розлюдинює людину, перетворює її на “гвинтик” на основі психофизичної инженерії та знищення моралі, любові, релігії, справжньої науки і мистецтва. З середини 30-х років різні концепції тоталітаризму починають розповсюджуватися в соціально-філософській та художній літературі як осмислення практики нацизму і сталінізму. Я спробую дати характеристику тоталитарної політичної системи за такими напрямками: ідеологія, політика, економіка. Т. є якісно інше явище, чим будь – яка інша влада, якою вона б не була суворою. Це феномен ідеологічний, и тоталітарні режими, поперед за все – режими ідеологічні. Вони породжені ідеологією та існують заради неї. Якщо в традиційному деспотичному суспільстві політична влада самоцінна та її носії використовують ідеологію як засіб для підтримки цієї влади, то для носіїв тоталітарного початку самоцінна ідеологія, а политична влада завойовується з метою ствердження цієї ідеології. Закономірно, що метою вже встановленого режиму є розповсюдження своєї ідеології в максимальному масштабі. Зовнішня експансія таких режимів викликається не стільки територіальними претензіями та економічними стимулами (як, наприклад, набуття ринків збуту, робочої сили та ін.), а головним чином ідеєю світового панування своєї ідеології. Тоталітарний режим ідеологізує усі сфери життя. При цьому ідеологія походить з деякої первинної системи ідеалів. Ця система ідеалів стала основою для створеної в 30-ті роки ідеології, яка проголошувала ідеї “безгрішного вождя” та “образу ворога”. Народ виховувався в дусі прихилення перед іменем вождя, безмежної віри в справедливість кожного його слова. Під впливом феномена “образ ворога” розповсюджувалась підозріливість та заохочувалися доноси, що призводило до зростання недовіри між людьми та виникнення синдрому страху. Проти свідоме з точки зору розуму, але реально існуюче в свідомості народу поєднання ненависти до дійсних та уявних ворогів та страху за себе, фетишизація вождя та пропаганда, терпимість до низького рівня життя та побутової невлаштованості — все це виправдовувало необхідність протистояння “ворогам народу”. На межі 1950—60-х років з закінченням “ідеального стану” (XX з’їзд зруйнував міф про “ворогів народу”, були проголошені паритет сил з НАТО та “окончательная победа социализма в нашей стране”) і одночасно почались процеси деідеологізації та розпаду ідеї безумовної переваги соціалізму та неминучості світової соціалістичної революції. Будь - яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім та головним об’єктом його виступає не людина, а влада. Культ влади — в цьому є сутність тоталітарної системи. Влада опиняється надцінністю — цінністю вищого порядку. Хто має владу — має все: розкішне життя, пошану оточуючих, можливість висказувати судження з будь – якого приводу, задовольняти кожну свою примху та ін. Хто не має влади, не має нічого — ні грошей, ні безпеки, ні поваги, ні права на власну думку, смаки, почуття. Культ влади опинився стійкішим за культ особи. Ми давно вже навчились критично відноситись до того, як влада розхвалює саму себе, розуміючи незначність чи відносність її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються тільки тим, що керівництво недодивилось, помилилось, що воно злочинно — означає все ще знаходитись в полоні культу влади. В цьому, власне, і є іллюзії XX з’їзду: раніше влада була поганою, тепер влада буде доброю, але вона як була, так і залишеться всесильною. Позбавлення від тоталітарної містифікації в іншому — в розумінні нікчемності реального значення влади в порівнянні з процесами самоорганізації суспільства. Носіями міфології тоталітаризму являються люди як ті, що не належать, так і належать до владної еліти. Роздивимось основні елементи тоталітарної картини світу. Віра в простоту світу — це центральна характеристика тоталітарної свідомості. Віра в “простий світ” не дозволяє відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької людини. Ця віра призводить до розповсюдження негативної установки у відношенні до знання взагалі та до інтелігенції як його носія. Якщо світ простий та зрозумілий, то вся робота вчених є безглуздою витратою народних грошей, а їх відкриття та висновки — лише спроба запаморочити людям голову. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутності: будь - яка проблема може бути вирішена, достатньо видати вірні накази. Віра в незмінний світ. Всі елементи суспільного життя — лідери, інститути, структури, норми, стилі — сприймаються як застиглі в нерухомості. Новації побуту та культури ігноруються до тих пір, коли не будуть імпортовані в таких кількостях, що стануть сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив’язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство — до одного робочого місця. Віра в незмінність світу породжує недовір’я до змін. Віра в справедливий світ. Царство справедливості здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає — побудувати його заважає оточення, але соціальна справедливість вже досягнена. Стурбованість людей справедливістю за своєю силою та всезагальністю важко порівняти з яаким - небудь іншим людським мотивом. Ім’ям справедливості здійснювались найдобріші та найпотворніші справи. Віра в чудові властивості світу. В ній проявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена у створенні культу техніки. Але кредит цієї віри не нескінченний. Ось трактори є в кожному колгоспі, а надлишків немає. Владі доводиться обіцяти нові дива. Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідна його зрілим формам. Це армія бюрократії, здатна за допомогою каральних органів дати відсіч усім, хто піднімається на рівень “розуму” та заявить про свої права. Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином: в умовах повністю одержавленої економіки держапарат стає тотальним власником усіх матеріальних складових життя суспільства. Це робить його з неминучістю й господарем усіх продуктів духовного виробництва. Бюрократизм проявляється також і в тотальній прихованості усіх форм і методів діяльності держапарату. Розвиток бюрократизованого апарату рано чи пізно призводить до його нездатності здійснювати раціональне керування суспільством. Але оскільки владні права його ніким не обмежуються, то головною формою його діяльності стає адміністративна сваволя. Все це доповнюється адміністративним обмеженням всіх, навіть елементарних, прав і свобод индивиду (включаючи права на вибір місця проживання та рух по власній країні, не згадуючи вже право виїзду за її межі). На протязі третього этапу формується «номенклатура», привілейований прошарок, куди було не просто “увійти”, але “вийти” з неї можливо було лише за особливо одіозні порушення. Кордони між різними прошарками становляться менш рухомими. Все це проходить під гаслами справедливості та рівності. У політичній галузі виникнення тоталітаризму можливо лише в такому суспільстві, де багатопартійна система змінюється однопартійною. Головним завданням партії стає безперервне формування потрібної для неї людини. Суспільству систематично нав’язувалася думка про те, що партія шукає влади не заради неї самої, а заради щастя більшості. Процес становлення та ствердження тоталітаризму також передбачає й насильницьку «організацію» суспільного життя на принципах «надзвичайного стану», що неминуче суспрводжується мілітаризацією. Провідною та безумовно домінуючою формою соціальних відносин в умовах тоталітаризму є політика, заснована на прямому насильстві, тому політизація тоталітарного суспільства супроводжується його мілітаризацією. Джерелом, економічною базою Т. являється тотальна державна власність (поперед за все – на засоби виробництва). Економічну основу цього ладу складає репресивно - примушуючий засіб організації виробництва, що базується на монопольній державно – бюрократичній власності.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.09.2016)
Просмотров: 754 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: