РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Освіта як соціальний інститут - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Основні віхи становлення соціологи освіти 2. Освіта та її функції і зв'язок з іншими науками 3. Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти Основні віхи становлення соціологи освіти Виокремленню соціології освіти в самостійну наукову дисципліну сприяли такі об'єктивні чинники:* перетворення феномену освіти в складне й багаторівневе соціальне явище, яке визначає напрямки розвитку людської цивілізації;* набуття освітою найпотужнішої виробничої сили, якою людство почало опановувати тільки протягом XX ст.;* швидке зростання протягом останніх 100 років кількості навчальних закладів і охоплення освітянською діяльністю всього населення — дітей і дорослих;* зростання ролі освіти в соціалізації особистості, підготовці працівників нового типу, громадянина, активного соціального суб'єкта;* переростання системи освіти у відносно самостійну і стійку форму соціальної практики і в той же час поглиблення взаємозв'язків і взаємозалежності освіти з економічною, політичною, культурно-духовною та іншими сферами суспільного життя;* широке використання освіти як послуги, що продається, як цінної інтелектуальної власності, як підприємництва і як джерела прибутку;* швидке зростання престижу вищої освіти як джерела розвитку промисловості та військової могутності;* поява значної кількості теоретично підготовлених і практично працюючих в царині освіти соціологів. Ці та інші тенденції і закономірності в розвитку освіти — її глобалізація та модернізація, зростання ролі у вирішенні глобальних проблем, поширення безперервної і дистанційної освіти, загострення конкурентоспроможності держав на світовому ринку експорту освіти, наявність кризових тенденцій у сфері освіти багатьох держав світу — і сьогодні посилюють увагу соціологів до неї. Початок і становлення соціології освіти в Європі іноді пов'язують з творчістю Р. Оуена і Ш. Фур'є, які ще на початку XIX ст. обґрунтували необхідність суспільного виховання підростаючих поколінь і зв'язок з трудовою діяльністю. Проте, основи соціології як самостійної науки заклав е. Дюркгейм. Саме він впритул наблизився до постанови і початкового розв'язання проблем соціальних функцій освіти. Процес освіти, за Б. Дюркгеймом, слід розуміти з точки зору його вкладу в сприяння й збереження соціального порядку. В подальшому розвиток соціології освіти в Європі пов'язаний з творчістю М. Вебера, А. Турена, К. Манхейма, Р. Будона, П. Бурдьє та ін. К. Манхейм наприклад, бачив в освіті засіб розв'язання проблем і подолання соціальних антагонізмів. Р. Будон проаналізував вплив соціального становища молоді на її успіхи в навчанні. П. Бурдьє з'ясував взаємодію освіти з процесами в економіці та політиці. У США поштовх розвитку соціології освіти дали наукові дослідження Л. Уорда "Динамічна соціологія" (1883р.) і Дж. Дьюкої "Школа і суспільство "(1899 р.). Л. Уорд вивчав освіту як один з чинників цивілізації і прогресу. Дж. Дьюї обґрунтував соціальну визначеність освіти. На початку XX ст. у США з'явились дослідницькі установи із соціологічних проблем освіти. У 1927р. було створено Американське національне товариство. У цей час при національних соціологічних асоціаціях засновуються секції соціології освіти, спеціальні журнали. Починаючи з Ш Міжнародного соціологічного конгресу (1956р.) проблеми освіти постійно обговорюються на його засіданнях. З 1971 р. при Міжнародній соціологічній асоціації діє дослідницький комітет "Соціологія освіти" а з 1972р. — Європейський центр із вищої освіти при ЮНЕСКО. Інтерес до соціології освіти в індустріально розвинених країнах різко зріс у 1970-і pp. у зв'язку із відставанням систем освіти, що склались, від нових вимог науково-технічної революції і на фоні масових виступів студентів та інтелігенції західних країн за демократизацію вищої і середньої школи. Ситуація, визначена американським соціологом Ф. Кумбсом як "криза освіти", викликала до життя багаточисельні дослідження доступності різних ступенів освіти, взаємовідносин учнівської молоді з педагогічним колективом, існуючі в школах, класах соціометричних структур. Почалось широке вивчення ролі освіти як чинника "вирівнювання життєвих шансів"; каналу соціальної мобільності, зв'язку освіти та соціальної стратифікації. Послідовники Т. Парсона досліджували освіту як інститут соціалізації в сучасному суспільстві, розглядали навчальні заклади та їх елементи як соціальні системи (системи ролей, норм та ін.). Щодо розвитку соціології освіти в колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, то він ускладнювався негативним ставленням до соціології загалом. Лише з початку 60-х pp. XX ст. в практику стали входити конкретно-соціологічні дослідження проблем освіти, з'являються публікації з соціології освіти. Об'єктами досліджень в соціології освіти ставали учні і студенти. У 70-80-х pp. в радянській соціології освіти ЇЇ різні аспекти представлені в працях Н.А. Аітова, ("Освіта як фактор формування соціальної структури"), Л. Н. Кочана ("Оптимізація різних форм освіти"), В. М. Димова ("Соціальна політика у сфері освіти"), М. X. Тітми ("Роль системи освіти в прогресивному самовизначенні молоді"), В. Н. Турченка ("Науково-технічна революція та розвиток освіти "), Ф. Р. Філіппова ("Соціальні функції освіти"), В. Н. Шубкіна ("Освіта, життєві плани і шляхи молоді"), Є.І. Головахи ("Життєва перспектива і професійне самовизначення молоді"). Лише починаючи з 80-90-х pp. російські та українські соціологи почали глибше і детальніше вивчати:* зміст, якість навчально-педагогічного процесу, окремі компоненти навчальної діяльності;* взаємодію навчання з іншими формами і видами життєдіяльності суб'єктів, що забезпечують функціонування освіти;* проблеми кризи вітчизняної освіти та шляхи виходу з неї;* взаємодію системи освіти з виробництвом, соціальною структурою суспільства, дозвіллям, політичними інститутами, духовним світом людини тощо;* професійну орієнтацію, життєві шляхи учнівської та студентської молоді, задоволеність обраною професією і майбутньою роботою;* вплив позанавчальної діяльності на формування спеціаліста, організацію в школах та вищих навчальних закладах самоуправління. Вітчизняна соціологія освіти 90-х pp. представлена працями Ю. М. Алексєєва ("Освіта і держава"), В.І. Астахової ("Трансформація соціальних функцій вищої освіти"), Л.В. Чернецького ("Система освіти в умовах ринкових перетворень"), Л. Н. Герасіної ("Вища школа в умовах реформації освіти"), О. О. Якуби ("Освіта як соціальний інститут"), А.О. Лігоцького ("Проектування сучасних освітніх систем") та ін. Спробу систематизованого викладання соціології освіти як науки і навчальної дисципліни зроблено в працях Ф. Р. Філіппова, В. А. Нечаєва, м. Н. Лукашевича, В.Т. Солодкова, І. М. Гавриленка, О. А. Скідіна. З виникненням недержавних (приватних) навчальних закладів почались дослідження цього сектора освітянського простору. Процесу інституціоналізації приватної вищої школи присвячена монографія О. Л. Сидоренка "Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі", публікації В.І. Астахової "До питання про соціальні функції та принципи становлення системи приватної освіти в Україні", "Державні і недержавні вузи в системі освіти", "Про стан, перспективи розвитку приватного сектора національної системи освіти України", /./. Тимошенка "Приватна освіта України, успіхи та труднощі становлення", "Система недержавної освіти в Україні" та ін. Питання розвитку системи недержавних навчальних закладів обговорювались на науково-практичних конференціях. Освіта та її функції і зв'язок з іншими науками До свого виокремлення в самостійну соціологічну дисципліну соціологія освіти розвивалася в межах соціології культури, концептуально вона нерозривно пов'язана із філософією освіти і соціологією культури (освіта є частиною культури), а у своїй практичній спрямованості — із соціологією виховання, педагогічною соціологією, соціальною психологією і соціальною педагогікою. Соціологія освіти, на відміну від загальної, спеціальної і соціальної педагогіки, вивчає не лише специфіку освітнього процесу, але й певну сукупність взаємозв'язків системи освіти з іншими соціальними системами суспільства, його соціальними інститутами. Якщо загальна і спеціальна педагогіка визначає зміст освіти, її організаційну основу, то соціологія освіти вивчає ефективність діяльності відповідних соціальних інститутів по формуванню у людей науково-практичного світогляду в результаті підвищення їх загальноосвітньої підготовки. Якщо педагогіка вивчає людину в процесі навчання, то соціологія освіти вивчає її в інтроспективі і перспективі, в процесі включеності її у всі сфери соціальної діяльності і форми суспільних відносин у зв'язку із одержанням певної освіти, виявляє, як змінюються соціальні ролі людини в залежності від рівня освітньої підготовки. Зв'язок соціології освіти з іншими науками* \| педагогічна соціологія;* педагогіка (безпосередньо вивчає методичні і дидактичні основи освіти і виховного процесу);* соціологія культури;* соціологія науки;* психологія (розглядає освіту як джерело формування особистості);* соціальна філософія (розглядає освіту як соціальне явище і соціальну систему) Отже, соціологія освіти — це галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як соціокультурного інституту, її взаємодію з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси і соціальну політику у сфері освіти. З цього визначення стає достатньо очевидним об'єкт соціології освіти. Це сфера освіти, те соціальне середовище,-в якому відбуваються процеси навчання і виховання, взаємодіють суб'єкти освіти. До визначення предмету соціології освіти спеціалісти підходять по-різному. Одні акцентують увагу на вивченні соціальних функцій освіти, другі — на виявленні різних аспектів взаємодії освіти та інших соціальних інститутів. Вивчення освіти як системи обумовлює два основних підходи до її аналізу. З одного боку, освіта є видом людської практичної і пізнавальної діяльності. Тому систему освіти спеціалісти вивчають з гносеологічної (теоретико-пізнавальної) точки зору. З іншого боку, освіта є системою певним чином пов'язаних між собою установ, організацій, які виконують функції навчання й виховання. В якості елементів цієї системи виступають підсистеми, які у свою чергу можуть розглядатися як системи меншого масштабу і навіть ділитися на системи ще більш приватні, аж до кінцевих елементів (конкретна школа, ліцей, коледж, училище, інститут, академія, університет). Феномен освіти можна вивчати в різних аспектах:* діяльнісний аспект передбачає вивчення мети, змісту, мотиваційної структури, організації освітньої діяльності;* культурологічний аспект передбачає аналіз освіти як одного з факторів відтворення і розвитку культури;* інституціональний аспект передбачає аналіз сталості та визначеності впливу освіти на цілеспрямоване формування особистості;* технологічний аспект передбачає аналіз методів, способів, процедур освітньо-виховної діяльності;* соціологічний аспект передбачає аналіз проблем управління освітою;* інформаційний аспект аналізу освіти вивчає місце її як каналу інформації в інформаційних системах. За своєю структурою соціологія освіти поділяється на:* теоретичну соціологію освіти, яка займається розробкою теоретико-методологічних проблем реформування освіти, виявом соціально-культурних факторів, пізнання і виховання, взаємообумовленістю соціальних і духовних процесів в освіті і т. д.* прикладну (емпіричну) соціологію освіти, завданнями якої головним чином є діагностика соціально-педагогічної ефективності різних типів і стилів життя, традицій культури.* експериментальну прикладну соціологію освіти, яка виступає зазвичай у нерозривному зв'язку із соціальною педагогікою і спрямована на розробку нових соціально-педагогічних центрів, форм і методів виховної роботи і т. д. Відповідно з проблемно-тематичним змістом предмету соціології освіти можна визначити такі її основні функції: 1) теоретично-пізнавальна, яка спрямована на відкриття нових закономірностей соціально-культурних процесів в освіті, розробку нових теорій і парадигмальних підходів до вивчення освіти; 2) інформаційна, яка спрямована на відкриття нових соціальних фактів; 3) прогностична, яка передбачає розробку соціальних прогнозів в галузі розвитку освіти на основі теоретико-методологічного аналізу одержаних соціальних фактів, впливу на них змін, що відбуваються в самому суспільстві; 4) реформування освіти, створення її нових соціальних моделей, адекватних основам організації життя громадянського суспільства, ринковим відносинам. Методологічною основою соціології освіти є:* концепція єдності процесів пізнання, навчання і виховання як видів соціально-культурної діяльності;* теорія соціалізації, тобто включення індивіда в той або інший соціально-культурний простір життєдіяльності. Методи досліджень, що використовуються в соціології освіти, випливають із методології конкретно-соціологічних досліджень. Особливе значення в соціології освіти мають соціометричний аналіз, спостереження, порівняння, аналіз документів, експеримент, анкетування, інтерв'ю та ін. Основна функція освіти — передавати цінності конкретної культури. Е. Дюркгейм Освіта — це розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно й вільно мислити й діяти. Навчання — ядро освіти, але остання відбувається й за межами навчальних закладів — протягом усього життя людини. Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має ін-ституційний характер. Ознаками соціального інституту освіти є:* соціальні функції освіти (навчання і виховання);* наявність суспільно вироблених форм, освітніх установ, їх організація і становище в суспільстві, а також певних осіб, які здійснюють функціонування даного інституту, їх статус в суспільстві;* наявність регулятивів по функціонуванню даних установ і осіб, які беруть участь в освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, які визначають функціонування установ, засобів та методів освітньої діяльності, матеріально-технічних засобів. Отже, освіта як соціальний інститут, як цілісна система передбачає наявність: 1) суб'єктів освітньої діяльності — педагогів, учнів та студентів навчальних закладів; 2) об'єктів освітньої діяльності — як окремих учнів та студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування; 3) засобів освітньої діяльності — навчальних планів, програм, методів й організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів і т. ін. Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культури відповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, що проявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду, вмінь і навичок), соціологія визначає функції освіти.* Культурна функція забезпечує передання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення та розвиток культури.* Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв'язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.* Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.* Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, формування громадянина, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.* Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.* Гуманістична функція освіти покликана забезпечити формування системи якості, які дозволять людині виконувати функції носія культури, духовності, творчо налаштованого суб'єкта суспільних відносин. * Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи). Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах у державі (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо). Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольової структури суспільства.* Соціалізаційна функція забезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, на основі яких складається повсякденне життя людей.* Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи у навчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знання на основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядок закладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання, що пропагуються освітньою установою. Отже, освіта, тим самим, сприяє підтримці стабільності суспільства. Доводячи соціокультурний зміст інституту освіти, соціологія досліджує систему соціальних принципів, на яких побудовані освітянські системи сучасності.* Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.* Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний та горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти.* Принцип освіти широкого профілю тяжіє до гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.* Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх впливі на особу.* Принцип інтенсифікації нагромадження знань вимагає від сучасної системи освіти переробки наукової, економічної та соціально-політичної інформації, її ретельного відбору відповідно до потреб навчання, отже, й певної структурної мобільності та механізмів внутрішнього самооновлення.* Принцип полікультурності освіти відбиває певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.* Принцип інституційної рефлексії означає здатність системи освіти до соціальної та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.* Принцип пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами, що вимагає незалежності освіти від політичних партій та рухів. Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти. Принцип інноваційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збереження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.* Принцип елітарності набуває нового змісту, що пов'язаний як з якісним відбором учнів за рівнем їх здібностей і таланту, так і з диверсифікацією формалізованих інститутів, що становлять структуру системи освіти.* Принцип формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні. Основні завдання системи освіти* \| формування соціальної потреби громадян в освітніх послугах;* регулювання характеру, змісту та обсягів набутих і засвоюваних знань на основі розробки нових навчальних планів, програм, методів і форм навчання;* розробка, запровадження і регулювання меж різнорідності культурно-освітнього й наукового простору країни на базі системи міжнародних стандартів;* значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем, що віддзеркалюють специфічні, національні, регіональні, релігійні та інші інтереси населення;* посилення уваги до неформальної освіти і самоосвіти;* подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та світовий освітянський простір Таким чином, методологія побудови освітянської системи та спрямованість змісту її головних соціальних функцій визначає соціокультурний характер інституту освіти. Освіта — соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені).* дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей.* загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення.* позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів.* професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;* вища освіта — забезпечує фундаментальну, наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей;* післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлення набутих у внз знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;* аспірантура і докторантура забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук;* самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань системою екстернату. Система освіти в Україні переживає радикальні зміни, які торкаються всіх її елементів і ланок. Поруч з традиційною школою з'явились ліцеї, гімназії, коледжі, школи і класи з поглибленим вивченням предметів, профільні класи т. д. Паралельно з системою безоплатної освіти існує платна (комерційна) освіта у всіх ланках — від дитячих садків до університетів. Змінюється система відносин між інститутом освіти і церквою, яка розвиває свої семінарії, відкриває богословські факультети та університети, недільні школи тощо. Ще на початку 90-х pp. XX ст. в монолітній системі державної освіти України виникли окремі недержавні (приватні) навчальні заклади, які значно розширюють можливості вибору варіативних форм освіти. На сьогодні частка недержавного сектору освіти України становить приблизно 17 %. У 2002 р. в Україні функціонувало 200 недержавних вищих навчальних закладів. В цілому вони довели доцільність свого існування. Провідними серед них є Харківський гуманітарний інститут, "Народна Українська академія", Європейський університет фінансів і т. д. На функціонування освіти як системи значний вплив здійснює економіка, політика, культура та інші сфери суспільного життя. Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Зрозуміло, освіта через культурно-виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури. Тенденції і проблеми модернізації сучасної вітчизняної освіти Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи:* зростання "функціональної неосвіченості" у світі, яка охоплює 1 млрд. чоловік;* розрив між освітою та культурою;* відставання освіти від науки;* збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;* послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;* зростаюча диспропозиція між потенціями людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;* низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформаційних систем;* постійно зростаючий розрив між вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін. Слід відзначити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання. Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами. Фактори кризи вітчизняної освіти* \| крах головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи;* одержавлення та бюрократизація освітянської системи;* викривлення цілеспрямованості та соціальних функцій* школи;* залишковий принцип фінансування освіти і культури;* відсутність нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;* соціальний та етичний розрив між викладацьким корпусом, студентами та учнями;* зниження соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське* суспільство Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10—15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (США); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для ХХІ ст." (Японія) та ін. Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти Ь кризи, спеціалісти називають такі: 1) Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти. 2) Структурне оновлення. 3) Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації. 4) Використання провідних, найновітніших технологій навчання. 5) Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. 6) Нарешті, провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ. Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів. Для формування зрілого суспільства, до якого ми прагнемо, потрібний високий економічний і освітній потенціал. Хоча ми й говоримо про наш освітній потенціал, він нижчий, ніж у високорозвинених країнах. Наприклад, у них середні терміни навчання становлять 18-20 років, а в нас — 14, а можливо, і 13 років. Вважається, що неможливо раз і назавжди створити постійно діючу ефективну систему освіти. Вона має безперервно вдосконалюватися, розвиватися, змінюватися під впливом вимог часу. А все це неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, в тому числі без розробки соціальних прогнозів розвитку освіти і діагностики негативних явищ, які гальмують процес поступу освіти. Це завдання повинно розв'язуватися диференційовано соціологією загальноосвітньої школи, соціологією професійної школи і соціологією вищої школи. Розв'язання проблем, що постали у вітчизняній освіті, вимагатиме від соціології ще більших зусиль по всебічному аналізу її реального стану, визначених тенденцій і проблем розвитку і участі в забезпеченні інтеграції України з Європейською спільнотою. Ключовим елементом розвитку освіти України в XXI ст. є розробка національної концепції освіти. Вона має включати систему взаємопов'язаних принципів розвитку на найближчі 20-30 років початкової і середньої освіти, професійної підготовки, розвитку вищої школи, системи підготовки наукових кадрів з відповідними організаційно-правовими формами установ і організацій. Розробка саме такої концепції, визначення пріоритетів і напрямків діяльності окремих підсистем та контроль за забезпеченням конституційних прав громадян України на отримання освітніх і наукових послуг має бути, на думку спеціалістів, головною формою державного регулювання системи освіти і науки. Необхідно сприйняти модернізацію та адаптацію освіти до нових ринкових умов як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій. Література 1. Астахова В.І. Вища школа України. —X, 1991. 2. Астахова В. И. Трансформация социальных функций высшего образования в современных условиях. —X, 1999. 3. Герасіна Л. М. Оновлення сучасної вищої школи в контексті глобальних проблем освіти. —X, 1994. 4. Лігоцький А. О. Теоретичні основи проектування сучасних освітніх систем. —К., 1997. 5. Лукашевич Н. П., Солодков В. Т. Социология образования. — К., 1997. 6. Нечаев В. Я. Новые подходы в социологии образования // Социологические исследования. — 1999. —№ 1. 7. Сидоренко О. Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому виміру. —X, 2000. 8. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / За заг. ред. В. Зубка. — К., 1997. 9. Философия образования для XXI века. — М., 1992. 10. Частная высшая школа в объективе времени: украинский вариант. Монография / Под. ред. В. И. Астаховой. —X., 2000. 11. Шереги Ф. Е., Харчева В. Г., Сериков В. В. Социология образования: прикладной аспект. — М., 1997. 12. Якуба О. О. Освіта як соціальний інститут // Соціологія: навч. посібник. —X, 1996.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (30.08.2016)
Просмотров: 509 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: