РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Основні етапи розвитку емпіричної соціології - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Основні етапи розвитку емпіричної соціології Виникнення емпіричної соціології В даний час практично у всіх країнах світу проводяться соціологічні дослідження, що найчастіше носять прикладний характер, тобто здійснюється по соціальному замовленню, і призначаються для рішення виникаючих у процесі життєдіяльності людей соціальних проблем. Фундаментальними соціологічними дослідженнями займаються, як правило, вчені в університетах, а в раді країн ще й у наукових інститутах. Така спеціалізація праці серед соціологів виникла в 30-і рр. нашого сторіччя в США в зв'язку з появою і широким поширенням соціального замовлення на проведення тих чи інших соціологічних дослідженнь. Чикагська школа емпіричної соціології являла собою існування в першій половині XX сторіччя специфічний підрозділ університету з досить рано сформованими традиціями дослідницької діяльності і величезним впливом на діяльність соціологів усієї країни, а потім і усього світу. Емпірична соціологія з'являється разом з теоретичної, але здобуває самостійне значення лише на початку нашого сторіччя як специфічна область соціологічних досліджень з особливими традиціями і логіки розвитку. Хоча ця роль у становленні соціології як науки високо оцінювалася з перших кроків, організація і проведення емпіричних соціологічних досліджень обумовлювалася насамперед потребами суспільства. Емпірична соціологія - це комплекс соціологічних досліджень, орієнтованих на збір і аналіз конкретних фактів громадського життя з використання спеціальних методів (опитувань, анкетування, інтерв'ювання і статичних методів в ін.). Поява емпіричної соціології бути зв'язано зі спробами створення соціології на принципах позитивізму: пошук об'єктивного емпіричного обґрунтування соціальних явищ, участь соціальної науки в процесі удосконалювання соціальних відносин. На ранніх стадіях становлення емпіричні дослідження існували паралельно теоретичної соціології як приватний інтерес ентузіастів різні професії й окремих учених-соціологів. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає в США. На процес "прагматизації" соціології вплинуло перетворення прагматизму в національну філософію США. Прагматизм у самому широкої змісті слова був ідеологічним тлом, на якому склалася емпірична тенденція в соціології. Сприйнявши деякі ідеї Г.Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, що інтенсивно розвивали психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними і соціальними явищами і процесами. У 40 - 50-і рр. емпірична соціологія в США змогла досягти нового рівня розвитку багато в чому завдяки впливу на неї методу структурно-функціонального аналізу, що розроблявся в ці роки Т.Парсовом і його послідовниками. Але і сам структурний функціоналізм народжувався цілком емпірично орієнтованої соціології, що враховувала важливу роль і значення теорії в емпіричних дослідженнях. З появою структурно-функціонального підходу до аналізу соціальних явищ і процесів емпіричні дослідження усе більше переміщаються із соціально-психологічного рівня на рівень аналізу соціальних інститутів і великомасштабних систем. Але при цьому зберігається увага до точки зору суб'єкта дії, хоча вона утрачає своє самостійне значення. У методологічному плані "принцип розуміння" витісняється "принципом пояснення". Але чим ретельніше розроблявся понятійний апарат у "теорії соціальної дії" Т.Парсонса, тим менше він був пристосований для проведення емпіричних досліджень. Знадобилася спеціальна модифікація ключових понять структурного функціоналізму, що почав наприкінці 40-х рр. Р.Мертон і яка продовжується і в даний час з урахуванням тих досягнень в області емпіричних соціологічних досліджень, яких домоглися соціологи всіляких шкіл і напрямків. Характерними рисами емпіричної соціології є: 1) ототожнення наукової соціології з емпіричної соціологія; 2) розривши між теоретичними й емпіричними дослідженнями в силу різних рівнів узагальнення, особливостей концептуального апарата теорій; 3) захоплення математичними методами аналізу даних, що приводить у деяких випадках до звуження обрію дослідження і відмовленню від теоретичних узагальнень. Усередині емпіричної соціології виділяють дві галузі - академічну і прикладну. Задача академічної вбачається в створенні системи наукового знання про окремі області і явища громадського життя (соціологи» міста, села, родини, молоді, мистецтва і т.д.), що використовуються як методологічну основу конкретних емпіричних досліджень. Прикладні емпіричні дослідження, на відміну від академічних, спрямовані на рішення чітко визначених практичних задач і безпосередньо зв'язані з виконанням функцій соціальної інженерії. Треба сказати, у 70-80-і тт. відбулося різке збільшення обсягу прикладних досліджень.Для емпіричної соціології в цілому залишається важливої і невирішеної проблема зв'язку академічної в прикладній емпіричній соціології для подолання фрагментарності з метою одержання всебічної, уніфікованої інформації, що в остаточному підсумку може дати картину соціального життя в цілому. Структурний функціоналізм До середини 30-х рр. соціологи США нагромадили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних по масштабі і тематиці емпіричних соціологічних досліджень, що, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і стосувалися лише деяких проблем громадського життя. Аналізуючи емпіричні факти, вони домагалися тільки приватних узагальнень часток чи явищі їхніх класів, збільшуючи чисельність "дискретних теорій". Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше зізнавалася необхідність розробки систематичної теорії науки, що сама є найбільш важливим показником її зрілості. За рішення цієї задачі взявся один з ведучих викладачів соціологічного факультету Гарвардського університету США Толкотт Парсонс (1902-0979), що у 1937 р. опублікував свою першу книгу "Структура соціального дії". Структурний функціоналізм - один з основних методологічних підходів у сучасному суспільствознавстві. Його сутність складається у виділенні елементів соціологічної взаємодії, що підлягають дослідженню, і визначенні їхнього місця і значення (функції) у деякому зв'язку. У тім чи іншому виді функціональний підхід існував у всіх соціологічних концепціях, де суспільство розглядалося системним образом. При цьому виникла і виявилася дуже стійка аналогія між суспільством і організмом. Відповідно в суспільстві вишукувалися подоби органів, функціонування яких забезпечує життєздатність цілого. Такі ідея були в у Платона й Аристотеля, Гоббса, Спинози, Руссо. Вичленовування власне соціології як науки йшло з XIX в. паралельно перетворенню біології в особливу науку. Це привело до більш широких аналогій з функціонально розчленованим організмом і першими соціологічними формулюваннями поняття функції. Так, Спенсер у "Підставах соціології" доводить, що суспільство є організм, наявність у ньому структурної диференціації говорить про "правильне розуміння" функцій як "несхожих частин" політичного тіла і живого тіла. Дюркгейм дає вже більш тонкі і змістовні визначення: "Слово функція вживається в двох досить різних значеннях. Те воно означає систему життєвих рухів - відволікаючи від їхніх наслідків те виражає відношення відповідності, що існує між цими рухами і відомими потребами організму. Запитувати, яка функція поділу праці, це значить досліджувати, якої потреби воно відповідає". Т.Парсонс, оцінюючи результати розвитку емпіричної соціології в США в 20-30-з рр., відзначав, що не могли вдало завершуватися спроби побудувати "вичерпні емпіричні узагальнення", як у ще більш ранні спроби установити значення різних "факторів" у визначенні соціальних явищ. Він підкреслював, по факторні теорії (наприклад, теорія суспільних формацій К.Маркса) лише затримували розвиток теорії соціальної системи, тому що, на його думку, ігнорували фундаментальний принцип будь-якої науки вивчення фактів тільки специфічних для неї явища. Ціль теоретичної діяльності Т.Парсонса - утримати увагу до знехтуваних раніше "соціальних елементів" соціальної системи як домінуючим факторам на основі розробки узагальнюючої концептуальної схеми аналізу соціальних систем. Кожен дослідник намагається домогтися "адекватного" опису емпіричної реальності, коли даються визначені і перевіряються емпірично (верифіковані) відповіді "на всі стосовні до справи науково важливі питання". А важливість цих питань визначається логічною структурою узагальненої концептуальної схеми. Цінності (зразки) Т.Парсонс розглядав як головні елементи особливого механізму зв'язку між соціальними і культурними системами, а норми - як соціальні явища, що регулюють конкретні соціальні процеси і відносини.Відповідно до основних положень структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство соціальна система, що досягла стосовно навколишнього Середовища найвищого рівня самодостатності. Ця точки зору Т.Парсонса на суспільство як соціальну систему цілком розходиться з загальноприйнятим у 50-з рр. поглядом на суспільство як на сукупність конкретних індивідів і зближається з поглядом К.Маркса на суспільство як на суму зв'язків і відносин, у яких індивіди знаходяться один з одним. Але, на відміну від К.Маркса, члени суспільства розглядаються Парсонсом як частина оточення даної соціальної системи, внутрішніх умов її функціонування. Т.Парсонс звернув пильну увагу на головні аспекти тенденції до класового конфлікту в західному типі соціальної системи: індивідуальність вибору занять і деяка рівність можливостей; визначена протилежність між владою і підлеглими: розвиток різних культур у рамках диференційованої соціальної структури; залежність диференціації родин від розходжень у положенні людей у професійній структурі, нездійсненність на практиці абсолютної рівності можливостей. З огляду на них, можна створювати умови для запобігання переростання латентних конфліктів у класове протиборство. Уже це раннє визначення містить у собі проблематику всього наступного функціоналізму: якщо в суспільстві має місце щось, що відповідає його потребам, то чи є це наслідком надіндивідуальної свідомості і задоволення чи потреби ж тут іншого роду залежність? "Функціональна єдність" соціологічного аналізу, підкреслює Мертон, визначається не "зверху", не за допомогою якої-небудь теорії, а в нескінченній глибині соціальних фактів, що завдяки своїй функціональній визначеності є інтегруючими факторами соціального життя. Функціональні якості універсальні і представлені у всіх формах культури, що легко побачити при їхньому аналізі. Мало того, вони носять імперативний, примусовий характер у першу чергу для всіх суспільних інститутів, хоча це може виявлятися по-різному. У цілому функціональний аналіз застосуємо тільки до стабільних і стандартизованих об'єктів, якими можуть бути повторювані і типові явища, що характеризуються стійкістю (соціальні ролі, соціальні процеси, інституційні об'єкти, соціальні структури, засоби соціального контролю і т.д.). Автор концепції докладно розкриває різні сторони поняття "функція". Функція - це "ті наслідки, що спостерігаються, що служать саморегуляції даної чи системи пристосуванню її до середовища". Дизфункція - це "ті наслідки, що спостерігаються, що послабляють саморегуляцію даної чи системи її пристосування до середовища". У прояві функції може бути дві форми - явна і схована. У тому випадку, коли внутрішня значеннєва мотивація збігається з об'єктивними наслідками, виявляється явна функція. Саме так вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи чи ситуації. Вели Т.Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки "соціального порядку", те Р.Мертон зосередив свої зусилля на вивченні дизфункціональних явищ, що виникають унаслідок напруг і протиріч у соціальному житті. Основна теорема "функціонального аналізу" по Мертону говорить як одне явище може мати різні функції, так та сама функція може виконуватися різними явищами. При цьому функціональний результат сприяє виживанню системи, її адаптації до навколишнього середовища. Те, що не сприяє виживанню й адаптації, є "дизфункція", Соціометрія (мікросоціологія) У 30-з роки нашого сторіччя на основі широкого використання психоаналітичного методу і гештальт-теорії в руслі психологічної традиції в соціології виникла нова галузь соціологічного знання, що одержала назву соціометрії, чи мікросоціології. Під соціометрією прийнято розуміти теоретичне в прикладний напрямок соціологічної науки, що вивчає соціопсихологічні взаємини особистостей у малих групах. Творцем цієї теорії є учень Зиґмунда Фрейда, що емігрував з Румунії в США, психіатр і соціолог Джекоб Морено (1892-1974). Сам Морено визначав створену їм дисципліну в такий спосіб: "Математичне навчання психологічних властивостей населення, експериментальна техніка і результату, підучені при застосуванні кількісного якісного методу". У якості трьох найважливіших базисних понять соціометрії він називав: "соціус" - товариш; "метрум" - вимір; "драма" - дія. "Замість аналізу соціальних класів, що складаються з мільйонів людей, ми займаємося ретельним аналізом невеликих груп. Це відхід від соціального всесвіту до її атомарної структури" - так Морено сформулював свою програмну концепцію. "Соціометрія, - говорив Морено, - вивчає індивідуумів саме в той момент, коли вони спокійно вступають у взаємні відносини, що ведуть до утворення групи". Важливим моментом теоретичних побудов Морено було положення про те, що через розкриття соціально-психічних механізмів у психічних структур співтовариств соціометрія одержує можливість установлення соціального контролю над поводженням особистостей і соціальних груп.Найважливішими інструментами соціометричного аналізу є соціометричні тести, соціоматриці і різного роду социаграмми, на яких у многой у базується соціометричний метод. Познайомимося ближче з використовуваними методами в соціометрії. Під соціометричним тестом у мікросоціології розуміється один із прийомів опитування людей, у ході якого виконується завдання стандартної форми, що дозволяє підучити як би "колективне самовираження опитуваних", тобто кількісно вимірні характеристики міжособистісних відносин у соціальній групі. Другим таким інструментом соціометрії вважається соціоматриця таблиця, у яку за допомогою графічних і числових позначень занесеться отримані в результаті досліджень дані, що характеризують систему взаємин людей у досліджуваній групі. Третій інструмент - соціограмми - дає відповідне графічне (схематичне) вираження соціальних відносин людей переважно в малих групах. Поряд з ними в соціометрії широко використовуються різноманітні індекси, коефіцієнти й ін., що дозволяє дати кількісну характеристику досліджуваним явищам соціальної взаємодії. Причиною суспільних змін, як вважав Морено, є взаємини індивідів, що складаються з особливих "мікроелементів", називаних "соціальними електронами", чи "телеелементами". За допомогою поняття "тілі" ("соціогравітаційний фактор") Морено намагався пояснити різні почуття, що виникають у процесі спілкування людний один з одним, і визначав його як найпростіші одиниці почуття, випромінювані людиною і спрямовані від індивіда до індивіда. Інтенсивне випромінювання "тепе" "зі знаком плюс", відповідно до тверджень Морено, викликає симпатію, а випромінювання "тепе" "зі знаком мінус" антипатію. Мікросоціологія приділяє велику увагу аналізу кількісної сторони психологічних відносин людей, що визначаються социометристами в термінах байдужності, симпатії (притягання) і антипатії (відштовхування). На думку Морено, що стало одним з фундаментальних положень соціометрії, соціальні процеси, що відбуваються в групі і суспільстві, можуть бути правильно зрозумілі лише з урахуванням існування мікро- і макроструктур. Під мікроструктурою він розумів сукупність психічних відносин людей, їхнього бажання, почуття, представлення і т.д., а під макроструктурою - просторове взаємоположення і взаємовідношення людей при виконанні ними виробничих функцій. Відповідно, соціальна напруженість і різний рід конфлікти можуть бути ліквідовані шляхом реорганізації макроструктури (перегрупування людей у просторі) таким чином, щоб у всіх випадках поруч виявлялися люди, що симпатизують один одному. Так Морено приший до одному з найбільш утопічних висновків своєї теорія - можливості "поліпшення" людських відносин у рамках будь-якої суспільної системи. Серед інших законів, сформульованих Морено, особливою популярністю в ряді шкіл сучасної західної соціології користається так називаний "закон насичення". Відповідно до цього закону, подібно тому, як у хімічних розчинах існує осад, так у національних і міжнаціональних відносинах також існує подібна крапка, перевищення якої веде до "перенасичення", чи, до національних і расових конфліктів, ворожнечі і воїні. У числі інших соціометричних законів Морено можна згадати соціогенетичний і социодинамический закони. Социогенетический закон констатував, що вищі форми будь-якої колективної організації розвиваються з найпростіших форм, а соціодинамічний закон затверджував, що людські прихильності усередині будь-якої групи розподіляються нерівномірно. У зв'язку з формулюванням соціодинамічного закону Морено вказував, що велика частина емоційних потягів ("переваг") приходиться на деяких членів групи ("зірок"), у той час як більшість учасників се виявляються як би "емоційно знедоленими" (такі зараховувалися Морено в розряд "соціометричного пролетаріату"). Одним з найважливіших методів соціометрії Морено вважав залучення досліджуваних облич в активний терапевтичний процес, який іменував "психодрамою", метою якої як терапевтичного прийомі виступає надання особистості волі самовираження ос від напруженості сучасного реального життя. Створення соціометрії з'явилося одним з найбільш значимих досягнень соціології як науки за весь період її існування. Концепція соціального обміну Найбільш відомими представниками даного соціологічного напрямку прийнято вважати американських соціологів Джорджа Хоманса (р.1919 р.) і Пітера Блау (р.1918 р.). У своїх основних дослідженнях "Людська група" (1950), "Соціальне поводження: його елементарні форми" (1961), "Природа соціальної науки" (1967) Хоманс сформулював основну задачу своєї теорії у виді загальнозрозумілого гасла "повернути людини в соціологію". По Хомансу, соціологія з'явилася результатом процесу природного розвитку психології, а отже, "кінцеві принципи пояснення в антропології, соціології і навіть в історії... - психологічні".На думку Хоманса, інститути і людське суспільство в цілому складаються тільки з дій людини, вони можуть тому аналізуватися в термінах індивідуальних дій і можуть бути пояснені на основі принципів індивідуального поводження. Тому істотним елементом соціології Хоманса стала його теорія соціального поводження. Нове розуміння природи я сутності соціального поводження порозумівалося в такий спосіб: "Соціальне поводження являє собою обмін цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними, наприклад, знаками чи схвалення престижу). Люди, що одержують багато чого від інших, випробують з six сторони вплив, спрямований на те, щоб останні могли одержати багато чого від перших. Такий процес надання впливу має тенденцію до забезпечення чи рівноваги балансу між обмінами". По Хомансу, існують два рівні поводження: субинституциональний (парні безпосередньо-особистісні відносини) і інституціональний. Перший - основа другого. І розходженням між ними є те, що в складних організаціях діяльність регулюється не первинними, а більш складними за своїм характером винагородами (такими, наприклад, як соціальне схвалення) і в тім, що самі процеси обміну "винагороди" стають більш опосередкованими. Сутність соціальних відносин у суспільстві Хоманс викладав у такий спосіб: "Секрет соціального обміну між людьми полягає в тім, щоб дати іншій людині зі свого поводження те, що представляється йому більш коштовним, чим вам, і одержати від нього те, так являє велику цінність для вас, чим для нього". Оригінальну соціологічну концепцію запропонував у цей період і П.Блау. У таких роботах, як "Динаміка бюрократії" (1955), "Обмін і влада в соціальному житті" (1964), "Американська структура зайнятості" (1964), він здійснив спробу конструктивного синтезу ряду положень функціоналізму, інтерахціони\ізма і школи соціального конфлікту, Теорія символічного інтеракціонізму Істотний внесок в еволюцію сучасної західної соціології вніс основоположник символічного інтеракціонізму, американський філософ і соціолог, професор філософії Чикагського університету Джордж Мид (1863-1931). Мід приділяв велику увагу проблемам використання наукового методу в рішенні різних соціальних проблем. Ці орієнтації Міда значною мірою сприяли постановці їм ряду нових питань і одержанню відповідних результатів. Тому принципово важливим моментом соціологічної творчості Міда були визнання їм примата соціального над індивідуальним і прагнення перебороти обмеженість тієї дослідницької традиції, у якій індивід і суспільство, як правило, протиставлялися один одному. Мід написав дуже мало робіт. Більшість його основних ідей можна знайти тільки в опублікованих посмертно записах його лекцій. Найбільш значний виклад інтерахціонізму міститься в книзі ''Розум, Я і Суспільство" (1934). Заперечуючи споконвічну даність людям розуму і свідомості, Мід підкреслював, що соціальний світ індивіда і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, у яких велику роль грає "символічне оточення". Відповідно до концепції Міда, спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів - символів, до яких він відносив жест і мову. Розглядаючи жест як специфічний символ, Мід вказуючи, що він виступає в безпосередній чи опосередкованій формі як початковий, незавершений елемент поведінкової дії чи акту. Зміст жесту, коли він зрозумілий, викликає відповідну, як правило, інстинктивну реакцію. Але жест не має соціально закріпленого значення. У цьому відношенні мова, як більш зріла форма, має значні переваги, оскільки може впливати на різних індивідів. На думку Міда, людські дії споконвічно носять соціальний характер, він неодноразово підкреслював, що пояснення поводження індивіда можливо лише в термінах організованого поводження суспільної групи і що дії індивіда непояснені, якщо їхній не розглядати як органічне ціле. Однієї з найважливіших частин соціологічного навчання Міда з'явилася його концепція "міжіндивідуальні взаємодії", що затверджувала, що спілкування людей в установки індивіда на об'єкти (на "інших" і на самого себе" породжуються і підтримуються визначеною сукупністю соціальних факторів. Те як індивід сприймає навколишню соціальну дійсність, обумовлюється його досвідом спілкування з іншими, особливо власною здатністю сприймати світ і себе так, як цей світ бачать інші і як це виражено відповідними символами ( чижестами словами). У зв'язку з цим поводження індивіда в групі, відзначав Мид, "є результатом прийняття даним індивідом установок інших стосовно себе і наступної кристалізації всіх цих приватних установок у єдину чи установку точку зору, що може бути названа установкою "узагальненого іншого". Цей процес прив'янули ролі інших людей ("узагальненого іншого") особливо рельєфно виявляється в ході формування людського "Я", походження і структуру соціального процесу.Істотне значення для розвитку соціології і психології мала розроблена Мідом рольова концепція особистості. Багатомірне поводження людини можна представити (і проаналізувати) у виді визначеного набору соціально-типових, стійких шаблонів його поводження - "ролей", що людина грає в суспільстві. Причому, по Міду, аналіз "ролей", що людина дає достатні підстави для судження не тільки про його веління, але і про його особистість, оскільки її внутрішня імпульсивна і нормативна суперечливість виражається в будь-яких поведінкових актах.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (21.06.2016)
Просмотров: 344 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: