РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Об’єктивні критерії соціального розвитку суспільства - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Об’єктивні критерії соціального розвитку суспільства Для об’єктивних критеріїв соціального розвитку розроблені різні типові індекси, які враховують якісні параметри розвитку суспільства, що не беруться до уваги в показника ВВП. Найбільшого визначення у світі набув індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), запропонований на початку 1990-х експертами Програми розвитку ООН. ІРЛП являє собою інтегральний показник, який вміщує три компоненти: очікувана тривалість життя; освіченість дорослого населення і сукупна частка людей, які навчаються в початковій, середній та вищій школі; реальний доход на душу населення по капіталу купівельної спроможності. Складений також індекс стійкого економічного добробуту (ІСЕД). Він бере до уваги такі параметри – багатство, накопичене в неформальному секторі економіки; баланс ресурсів, що передається в спадок майбутнім поколінням; збільшення нерівності доходів; загострення кріменногенної обстановки; погіршення стану довкілля. Жорсткої корекції між ІРЛП і показниками ВВП немає. Країна може відставати за величиною ВВП, але займати вище місце по ІРЛП, наприклад Куба (91-е місце по ВВП і 52-е по ІРЛП). Причини цього неспівпадання в соціальній політиці, цивілізаційних та соціокультурних відмінностях. Економічний ріст – необхідний, але ще не достатня умова соціального розвитку. Необхідні гуманістичні критерії. Об’єктивним критерієм соціального розвитку суспільства слід вважати і рівень людського потенціалу суспільства. РІВЕНЬ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ СУСПІЛЬСТВА Людський потенціал в багатьох випадках визначається особливостями соціальної структури суспільства. Сам людський потенціал представлений такими компонентами: демографічним, економічним, культурним, діяльнісним. Демографічний компонент включає кількість населення, здоров’я нації, рівень народжуваності і смертності, тривалість життя, якість генофонду. Щоб всі ці показники були оптимальними необхідно добитись високого рівня життя, покращення якості його, підтримка людських сімей, забезпечення житлом, боротьба з наркоманією і алкоголізмом. Економічний компонент вимірюється рівнем ВВП на душу населення, якістю життя громадян, соціальними умовами життя (зайнятість населення, доступ до освіти, забезпеченість житлом). Культурний компонент – це розвиток науки, освіти, виховання, мистецтва, спорту. Діяльнісний компонент – означає здатність до творчості, новацій, самостійності, незалежності, відповідальності, ініціативності, самоорганізації, самоуправління, активної життєвої позиції. Роль людського потенціалу особливо в його індивідуальному значенні зростає в сучасних суспільствах у зв’язку з інформатизацією та інтелектуалізацією суспільного життя. Суспільства зазнають криз і навіть краху, які недооцінюють людський потенціал, людський фактор, коли зводять статус людини до непомітної частинки величезних трудових ресурсів держави, до носія “робочої сили” з вузьким колом примітивних потреб як це було в радянському соціалістичному суспільстві. Жодні революції і реформи в суспільстві не можуть мати успіху, якщо не активізують людську особистість, не створять умови для росту освіти, культури, кваліфікації, реалізації творчих сил громадян. В тоталітарних суспільствах (соціалістичних) панували не колективні форми зв’язку людей, а псевдоколективізм. Людина в складній ситуації була один на один з собою. А якщо вона якимось чином суперечила чи протестувала офіційній політиці, ідеології, то даний колектив її одностайно засуджував. Тому виробився адаптаційний індивідуалізм окремого громадянина, який зовнішньо демонстрував вірність партії та її політиці. Т.І. Заславська пише: “Прямою і безпосередньою метою реформ (а значить, і важливим результатом трансформації) є підвищення ефективності діючих в суспільстві правил гри, тобто вдосконалення суспільних інститутів. Однак взяте само по собі, воно служить лише зовнішнім відображенням результатів трансформації суспільства. Більш глибокий її результат полягає в перетворенні соціально-групової структури, оскільки життєві інтереси акторів цього процесу зосередженні в першу чергу саме тут. Найбільш глибоким, фундаментальним і довготривалим результатом трансформації суспільства служить динаміка людського потенціалу.” Заславская Т.И. Современное российское общество: проблемы и перспективы. Общественние науки. – 2004, №5. – С.10 ПІДНЕСЕННЯ І ЗБІДНЕННЯ ПОТРЕБ В суспільстві діють дві протилежні тенденції – піднесення потреб і споживання і пониження потреб і споживання. Перша тенденція – прогресивний Рух, друга – репресивна, що приводить до люмпенізації населення, примітивізації життя, виживання. Зниження потреб людини – це зменшення їх кількості, степеня різноманітності, новизни, соціалізації, культурності. А також – це погіршення якості потреб, мінімізація їх, збіднення. Збіднення потреб робить неможливим повноцінним життя людини як біологічної істоти, розвиток продуктивно-творчої особистості, яка б відповідала певним стандартам, часу, вимогам суспільства (професії, спеціальності). Йдучи, за Маслоу, потреби можна поділити на: природно-біологічні, елементарні потреби існування людини як живого організму (їжа, одяг, житло); особливі індивідуально-людські (в безпеці, любові, повазі, визнанні, спілкуванні); загальнолюдські (праці, істині, добрі, красоті, справедливості). Соціальний розвиток суспільства загальмовується якщо переважає тенденція зниження потреб у маси населення. Девальвація праці, деградація духовних запитів, потреб робити добро, дотримуватися справедливості веде до росту девіантної поведінки, кримінілізації суспільства. Людина живе вищим, духовним, якщо забезпечене нижче, матеріальне. Збіднення матеріальних потреб веде до таких негативних наслідків: деморалізація мас, схильність до утриманства, паразитизму і кримінальних способів задоволення потреб, бомжування, втрати здоров’я, падіння всіх форм соціальної активності, ріст п’янства, алкоголізму, наркоманії, проституції, зниження потреб народжувати і виховувати дітей. Збіднення потреб у багатих людей веде до гіпертрофії матеріальних потреб і споживання знакових потреб. Піднесення потреб означає їх ріст і розширення, що зв’язано з розвитком економіки, торгівлі. В сучасному суспільстві з’явилося багато нових і якісно добротних товарів (побутових, квартир, дач, машин, послуг). Але це переважно для заможної частини населення. А для України і ще на основі іноземного виробництва. Багатий, споживацький спосіб життя свідчить про зниження духовних потреб. Він є притягальним особливо для молоді. Сьогодні тенденція піднесення потреб і збільшення споживання має глобальний характер. Глобальний капіталізм нав’язує людству лінійний прогрес, гонку за лідером, золотим міліардом. А це означає безмежний лінійний ріст матеріального споживання, вичерпування ресурсів. Наприклад, Росії для забезпечення стандартів життя на рівні США необхідно витрачати 18 тонн умовного палива на людину в рік (при сьогоднішній нормі 8 тонн). А якщо додати до Росії, Китай, Індію, то рівняння на американські стандарти життя приведуть до глобальної екологічної катастрофи. “У споживанні немає меж”. Бодрийяр . Система вещей. М., 1995, С.165. Цим користується реклама, яка формує смак до знакових, престижних потреб. Реклама як псевдокультура інколи рекламує такі товари, які далекі від справжніх потреб людини. Рекламує штучно-розважальні потреби, штучно-насолоджувальні і тим самим виховує примітивні смаки і веде до зниження справжніх необхідних матеріальних потреб і високих духовних потреб. Збіднення потреб негативно впливає на людський потенціал суспільства такими явищами: маса змушена орієнтуватись на виживання, а не на продуктивно-творче життя; відбувається звикання до примітивного, бідного, нужденного життя, до ролей і явищ гіршої якості; має місце архітектура потреб; ростуть руйнівні потреби (потреби в п’янстві, вживанні наркотиків, зайняттям проституцією, пустим проведенням часу, груповими гульбищами); деградація біологічних, соціальних і культурних аспектів життя людини; падіння моральності, суспільного порядку; розповсюдження обурливої поведінки, культ грубої фізичної сили, особливо серед молоді; фізичне скорочення часу на культурний та інтелектуальний розвиток. СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКА СОЦІАЛЬНА РЕГУЛЯТИВНА ЦІННІСТЬ. Соціальна справедливість – ідеальна цінність уявлення про світ і суспільство, в яких би забезпечувались свобода, рівність, братство, дотримання прав людини. Соціальна справедливість задає бажані ціннісні орієнтири. Проблемами соціальної справедливості займались Платон, Аристотель, Дідро, Руссо, Мор, Кампанелла, Сен-Сімон, Кант, П. Сорокін. В радянський соціалістичний час нею займались Т.І. Заславська, Є. Дубко, Л.М. Архангельський. С.І. Григор’єв, А.А. Гусейнов, В. Кудрявцев, В.Нерессянц, Г. Мальцев, В.Якімов. Серед зарубіжних дослідників можна назвати Дж. Ролза, К.Поппера, М. Десані та ін. П. Сорокін, К. Поппер, Дж. Ролз намагались операціоналізувати, інструменталізувати соціальну справедливість, тобто конкретизувати, описати об’єм поняття через перелік того, що вважається справедливим в даному суспільстві в даний час, проаналізувати його зміст. Соціальна справедливість – міра адекватності законів, нормативних приписів такому рівню життєдіяльності людей, яке б забезпечувало їх оптимальне існування. Порушення соціальної справедливості є соціальна несправедливість. Остання веде до соціального виключення, відчуження, до порушення норм: злочину, провини, неправових практик. Критерієм соціальної справедливості (несправедливості) є протестні акції, високий рівень порушення норм, низький рівень толерантності, страйки та інші прояви незадоволення, байдужість до загальносуспільних заходів, що проводить уряд, низька якість життя людей, різка поляризація багатих і бідних, звуження поля суспільних можливостей для легальної діяльності, самореалізації. Особистість злочинця формується в умовах несправедливої нерівності в отриманні освіти, що забезпечує достойне існування, нерівних можливостей прилучення до культурного середовища виховання, нерівної можливості в отриманні медичної допомоги для лікування деяких психічних захворювань (підвищена збудливість, депресія, імпульсивність вчинків). В суспільстві кількість злочинців, масштабність їх злодіянь, проявів неправових практик тим більші, чим більша бідність, вищий рівень несправедливої нерівності, соціальної нерівності, соціальної несправедливості. На буденному рівні про справедливість говорять у випадку, коли людина чогось немає, але повинна мати, позбавлена чогось, що треба повернути. Отже, мова йде про щось таке, що повинно бути. Тому Платон і писав, що справедливість означає віддати кожному повинне, належне Людина повинна володіти речами і можливостями, яких вона немає, або які відібрали в неї і її становище в суспільстві погіршилось. Розуміння справедливості відсилає нас до розуміння несправедливості. Несправедливість пов’язана з порушенням прав. Вона має багато видів. Несправедливість може означати таке відношення до людини, що порушує її права. Щодо держави несправедливістю є порушення або нереалізація основних прав громадян. В глобальному плані несправедливість означає порушення прав держав людства. Несправедливість – це завжди наявність обставин або спеціально створених умов, при яких людина не може здійснювати свої права. Несправедливість завжди реальний стан речей, факт, а справедливість ідея, яка повинна змінити цей стан речей. Справедливість – вимога дотримання прав людини, створення умов для реалізації людських можливостей. Справедливість – воля до постійного виконання таких умов. Справедливість є вічним прагненням людини, є ідеалом людства і пронизує всі сфери суспільного та особистого життя. Вона стосується людських взаємин – від міжособистісних до міжнародних відносин. Благо та зло спільного існування в межах єдиного соціального простору є специфічним предметом справедливості. Справедливість – спосіб ставлення однієї людини до іншої, опосередкований ставленням до матеріальних та духовних благ, суспільних прав і обов’язків, особистісних уподобань, установок, прагнень, цілей. І справедлива людина, і справедливе суспільство вимірюються морально щодо розподілу благ. Моральна міра – це отримання згоди тих, на чию долю випадає більше негод, те, що влаштовує всіх. Див.: Гусейнов А.А. Справедливость. – Новая философская энциклопедия. В 5-ти т. – М., 2001, - Т.3. – С. 624. Найбільш поширена сьогодні теорія справедливості американського філософа Дж. Ролза. Його теорія справедливості ґрунтується на двох принципах: кожна людина повинна мати рівні права щодо основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; соціальна і економічна нерівність мають бути наближені до найбільш очікуваної вигоди для найменш успішних членів суспільства і забезпечувати доступ до посад і становища відкритим для всіх за умов чесної рівності можливостей. Див.: Ролз Дж. Теория справедливости. – Нвосибиртск. 1995. Ролз Дж. переконує, що в суспільстві мають бути насамперед обрані базові принципи справедливості, потім прийнята справедлива конституція про права і свободи. Елементом соціальної справедливості є екологічна справедливість. Конкретне розшарування суспільства за майновими ознаками, рівнем доходу за можливостями доступу до соціальних благ (освіта, медичне обслуговування, дозвілля, відпочинок) включає й нерівні можливості користування довкіллям. В суспільстві треба зробити так, щоб всі порівну перебрали на себе частки екологічного ризику. Екологічна справедливість досягається шляхом зменшення соціальної несправедливості, участю всього населення у процес прийняття рішень, зменшення загального забруднення довкілля. Економіст і політолог Ф.А. Хайєк піддає сумніву загальнолюдську справедливість на тій основі, що відсутня єдність в суперечках про критерії об’єктивної оцінки ефективності вкладу кожного в загальній продукт для справедливої винагороди. Ті, які сьогоднішню моделлю розподілу незадовільні, міркує далі Хайєк, не можуть протипоставити щось певне і конкретне, щоб мало ознаки справедливості. Це не зовсім так. Без будь-яких вичислень, міркувань зрозуміло, що надбагата людина, володіючи міліардами не зробила так багато для суспільства і людства (не заробила),щоб піднятись так соціально високо на тими людьми, що живуть на один чи два долари в день. Хайєк бере до уваги лише розподільчий аспект. Та справедливість торкається людських взаємовідносин у всіх їх суспільно значимих різновидах (від міжособистісної сфери до міжнародних відносин). Спеціальний предмет справедливості – благо і зло соціального існування в рамках єдиного суспільного простору. Критерієм справедливих і несправедливих явищ є моральне несприйняття масами того, що називають несправедливим. Соціальна справедливість – ідеал і він недосяжний, але саме тому і підвищується його регулятивна роль. Це і підкреслювали засновники “етичного соціалізму” (Г.Коген, П.Наторп, Р.Штамлєр, К.Форлєндер. П.Нельсон). Трансцендентність, повинність – ознаки будь-якого ідеалу. Соціальну справедливість як ідеологічну концепцію відкривають, заперечують, сумніваються в ній тільки багаті люди, ті, які не відчули на собі несправедливості бути безробітним, бідним, нужденним і ті, які кримінально приватизували всенародну власність (наприклад в Росії, Україні), відкинувши маси населення за відмітку бідності. За Аристотелем існують дві форми соціальної справедливості як морально санкціонованої співрозмірності розподілу благ в рамках суспільства – держави: розподільча і зрівнююча. Для капіталізму і визначальним для сучасних суспільств є принцип розподільчої справедливості – “кожному – по заслузі”. Але його треба доповнити зрівнюючим принципом – “всім порівну”, “кожному – по потребам”. Без застосування цього зрівнюючого принципу сьогодні не можна розв’язати ряд суспільно-юридичних проблем, досягти консенсусу в суспільстві, зняти соціальну напругу. Надра країни – загальнонаціональні надбання, але ними володіють вузькі кола приватників і мають від цього міліарди доходів. Так “Газпром” в Росії перетворився у державу в державі, його фінансова могутність співставна з національним бюджетом Росії. Це не є розподіл по заслугам. Для того, щоб перетворити соціальну справедливість в регулятивну ідею треба налагодити наявний механізм соціальних комунікацій, згладити гостроту соціальних конфліктів, дотримуватися гарантованих Конституцією демократичних прав і свобод, пом’ягшувати соціальні обставини, які суперечать основним принципам соціальної справедливості. Соціальна несправедливість – відсутність у окремих людей чи цілих груп (і навіть держав) необхідних для нормального людського життя речей, можливостей, прав. Щодо права, то держава повинна захищати права і свободи громадян, право на певний рівень життя і отже, право на забезпечення здоров’я, право на освіту, право на працю. Захист прав здійснюється через економічні, соціальні права, через функції державних та суспільних інститутів. На думку, президента Міжнародної асоціації філософського товариства Кучураді Іоанни, соціальна несправедливість існує із-за способу організації соціальних відносин (несправедливо розподіляються матеріальні блага і нестатки). Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная – Вопросы философа. 2003, №9. Соціальна несправедливість – вимога створювати такі суспільні умови, щоб будь-яка особа могла повністю реалізувати свої можливості. Справедливість є принцип волі і принцип дії. Проблеми соціальної справедливості можна зрозуміти, якщо взяти до уваги, що в суспільстві існують основні права, що до того, що всі люди рівні (прямий захист можливостей людини, право на безпеку, працю, освіту, право на ряд свобод); права, які створюють попередні умови кожній особі мати можливість розвивати свої можливості (право на оптимальний рівень життя). Ці другі права захищають не прямо, а через соціальні і економічні права, через державні та суспільні інститути. Наприклад, право на мінімальну зарплату, право на мінімальний трудовий стаж щодо отримання пенсії. Цей другий тип прав захищають або не захищають здійснення основних прав. Таким чином, соціальна несправедливість виступає як питання, що відноситься до зв’язку між цими двома видами прав особистості – правами, які даються і непрямо захищені основними правами; і вона представляє собою стан речей, що торкається того, а) які ці права, тобто як регулюються законом соціальні і економічні відносини в даній країні, а також як діють відповідно закони; і відповідно в) створюється чи не створюється і як функціонують деякі суспільні інститути в існуючих умовах. Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная. – Вопросы философии, 2003, №9, С.23. Соціальна несправедливість, як і соціальна справедливість розглядається з точки зору громадянина, особистості і з точки зору держави. З точки зору особистості соціальна несправедливість означає, що основні права захищаються не для всіх заінтересованих особистостей даної країни, не надаються однаково у рівній мірі всім громадянам. Соціальна несправедливість – питання етичне, політичне, економічне, соціальне. З точки зору держави соціальна несправедливість – політичний факт, політичне влаштування суспільних відносин, надання громадянам певних прав. Соціальна несправедливість – це не тільки нерівномірний розподіл благ, але й нестатків, як вважає Кучураді І. Соціальну несправедливість Кучураді визначає так: рівний захист, державою непрямозахищуваних прав всіх громадян, таких як право на проживання, здоров’я, освіту і т.д., - прав, які складають загальні попередні умови розвитку певних людських можливостей, оберігати яких можна тільки непрямим чином. Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная. – Вопросы философии, 2003, №9, С.25. Турецький філософ вважає, щоб відмінити соціальну несправедливість, треба замінити основну ціль національної і міжнародної політики як розвиток на захист основних прав людини у виді формувань принципів (норм) встановлення суспільних відносин. Там само – С.28. Звичайно захист прав людини не відмінить соціальну несправедливість, тобто не встановить соціальну справедливість яка є ідеєю, ідеалом, недосяжна і невичерпна. Стратегію розвитку слід не замінити стратегією захисту (прав людини), а доповнити нею. СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА ЯК ПРОГРЕСИВНА ТЕНДЕНЦІЯ На протязі ХХ століття спостерігається поступове поліпшення становища мас, соціально пригнічених груп населення. І це сприяло вдосконаленню уявлень про альтернативне суспільство, альтернативний соціальний порядок. Рабству альтернативою була абстрактна свобода, феодалізму – формально вільна людина, звільнена від особистої залежності. Капіталізму Маркс протипоставив комунізм як цілий комплекс економічних, політичних, соціальних та духовних альтернатив. Класичному капіталізму з його неприкритою експлуатацією і класичному радянському тоталітарному соціалізму протипоставляється народний капіталізм, соціальне суспільство, постіндустріальне суспільство, добре суспільство. Старе, хоча і краще, вимагає нового, життєздатного, але ще більш покращеного. У свідомості людства формується більш вимогливе створення до суспільства, його перебудови. Має місце піднесення вимог до альтернатив. Зміна типу суспільства вимагає зміни не тільки в економіці, політиці, але й в культурі, цивілізації, моралі. Ленін колись писав, що комуністи у своїй політиці не беруть до уваги ні “грана етики”. А сьогодні ЮНЕСКО запропонувало ряд етичних умов як загальнолюдських цінностей для утворення глобального суспільства як нової цивілізації. Такими етичними умовами є освіта для всіх, етика в інформаційному суспільстві, етика в галузі науки і технології, етика в галузі охорони довкілля, етика у сфері комунікаціного діалогу. Світове громадянське суспільство має бути етичним. Загальнолюдські цінності (демократія, справедливість, права і свободи людини) не існують в абстрактному виді. Вони реалізуються в конкретній економічній, політичній, духовно-культурній системі. Тобто мають національно-історичний характер. Механічне прийняття цих цінностей веде до їх спотворення на практиці, оскільки вони штучно накладаються на місцеві звичаї, традиції, національну культуру. Постіндустріальне суспільство є сучасне розвинуте суспільство. Воно і найбільш соціально розвинуте суспільство. Поступово змінюється характер держави, яка із знаряддя класового панування, апарату примусу, покарання, сили перетворилася в суспільно-політичний інститут, що виконує деякі загально-значимі, загальнолюдські функції. Рушійною силою постіндустріалізму, переходу класичного капіталізму у новий постіндустріальний стан стала новий етап науково-технічної революції після Другої світової війни. Стали мінятися матеріально-технічний базис суспільства, його соціально-економічна структура. Переломними стали 1920-ті роки ХХ ст., криза в США 1923-1935 років, революція цін на нафту та інші природні ресурси. В розвинутих країнах почалися структурно-технологічні та індустріальні зміни. На базі нового технологічного укладу формується новий тип економічного росту, при якому головним стає якісний ріст і зокрема якість людського, науково-освітнього фактору. Змінюється структура суспільного виробництва, посилюється його спрямованість на задоволення потреб людей, тобто соціальна спрямованість. Вона виражається в переважному рості кінцевого продукту у порівнянні з проміжним, обробної промисловості порівняно з добувною, предметів споживання порівняно з засобами виробництва, послуг і нематеріальних благ порівняно з матеріальними благами. Різко зросли інтеграційні процеси, поклавши початок економічній глобалізації. Починаючи з 1970-х років ХХ ст. спочатку в США а потім в інших розвинутих країнах почався процес абсолютного зменшення чисельності робітників, зайнятих в сфері матеріального виробництва висока продуктивність праці не вимагає великої кількості робітників. Ріст, матеріальний достаток досягається меншою кількістю працівників. Саме зменшення кількості працюючих людей, підвищення продуктивності праці було переломним моментом переходу старого, класичного капіталізму у новий, некласичний, постіндустріальний. Сучасний світ характеризується не тільки переміною технологічного базису, але й тим, що людство може свідомо вибирати технологічний базис, технологічний уклад і виникли проблеми хто вибирає, хто здійснює вибір, хто нав’язує світові технологічний базис? ТНК, наприклад, скуповує нові технології, щоб звузити простір вибору. Виникла проблема суб’єкта вибору і потреби інтересів. Проста кооперація, мануфактурний поділ праці, машинне виробництво - технічні базиси і разом з ними завжди виникали певні соціальні типи. Машинне виробництво породило робітника, робітничий клас. В постіндустріальному суспільстві такою новою соціальною силою, носієм соціального прогресу стає інженерно-технічна і економічно-політична еліта. Її і треба формувати, розвивати. Теорія Дж.Кейнса, капіталістична практика доводять, що вільний ринок сам по собі ще не приводить до прогресивного розвитку суспільства. Ринок здатний адекватно визначити відповідність між попитом і пропозицією, але не в стані забезпечити цю відповідність на оптимальному рівні. Див.: Кейнс Дж. Общая теория занятости, производства и денег. М., 1978. Потрібно втручання держави. В розвинутому демократичному суспільстві держава бере на себе обов’язок за забезпечення зайнятості, виконання антимонопольних законів, збалансованості розвитку. Економічний лібералізм, оснований на пріоритеті прав індивіда вичерпує себе і його слід доповнити цінностями традиційного суспільства – взаємодопомога, соціальна відповідальність, соціальна комунікація, бережливе відношення до природи, соціально-відповідальне відношення до людини. Буржуазний індивідуалізм слід поєднати з духовними основами традиціоналістської свідомості, яка має загальнолюдський зміст. Парадигма сили і влади повинна уступити коеволюційній стратегії, колективізму, орієнтації життя на цінностях, а не тільки на інтересах. Традиціоналізм, модерн і постмодерн треба поєднати. Всі ці об’єднання, поєднання, коеволюції не приходять самі собою, вони вимагають свідомих зусиль, політичної волі, розуму людей. Перехідні постіндустріальні суспільства перебувають в трьох цивілізаційних вимірах – традиційне суспільство, індустріальне, постіндустріальне. У свідомості тих, хто будував соціалізм були такі характерні традиційному суспільству компоненти як соціальна справедливість, колективізм, нездирництво, готовність до жертв, пріоритет моралі над правом, правди і справедливості над істиною, довіри до особистості, недовіра до офіційних, державних обіцянок, надання переваги персоніфікованим соціальним зв’язкам. Але соціалістична свідомість і діяльність базувались і на реаліях індивідуалізму (масове користування благами індустрії, тяжіння до технічних та інженерних спеціальностей). Завдяки телеінформаційним технологіям наші сучасники відчувають і епоху постіндустріалізму (віртуалізація дій і свідомості, примітивні різноманітні шоу-бізнеси, рекламна перенасиченість телебачення). За Е.Гіденсом сучасному суспільству властиві такі взаємозалежні виміри: капіталізм – система конкурентних відносин між капіталами, а також між капіталом і формально вільною працею, що набуває форм експансіоналізму ринкової економіки із класами як головними елементами соціальної структури суспільства; індустріалізм – використання різноманітних джерел операцій, машин і технологій для виробництва матеріальних благ; спостереження за поведінкою індивідів у політичній і публічній боротобі, безпосередній та опосередкований контроль за людьми й поширенням інформації; централізований контроль за засобами насильства (зброєю та військовими спорядженнями). Цит. за Макєєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення. – Соціологія: теорія. Методи, маркетинг, 2003, №4. Цей перелік ознак неповний. До нього можна додати: широке розповсюдження інформаційно – телекомунікаційної сфери взаємозв’язку; зростання інформації, свідомості, культури у всіх сферах суспільства; зростання ціннісно-культурних засобів (самореалізація через освіту, професійну та творчу діяльність, практики самовдосконалення, актуалізація таких базових аспектів індивідуального та суспільного існування як здоров’я, довголіття, якість та доступність медичних послуг, якість довкілля, їжі, повітря, води); індивідуалізація, суб’єктивація та рефлективність індивідуального та суспільного буття. Сучасне суспільство характеризується невизначеністю, що включає динамічну компонентну нестабільності, гнучкість і структуру (фрагментарність, епізодичність). Британський соціолог З.Баутман так характеризує невизначеність сучасного суспільства: в ньому “все може відбутись і все може бути зроблено, але ніщо не може бути зроблено раз і назавжди...” Баутман З. Индивидуализированое общество. Пер. с англ. под ред. В.Л.Иноземцева. М.: Логос, 202, с.51.. Таке суспільство не є тривким і ніхто не може себе впевнено почувати. Скрізь ми бачимо і відчуваємо “непевність перевтілення”, “знецінення порядку”, “байдужість до довготривалих життєвих планів”, “незрозумілість життєвого контексту”, “нестійкість всіх можливих точок відліку” (З.Бауман). Девіз життєвої стратегії – “зараз”. Поширюються процеси індивідуалізації, соціального багатоманіття. Взагалі особистісна свобода, зникнення жорстких норм і контролю приносить з собою невизначеність. Бідні верстви населення менше відчувають невизначеність, вони неспроможні змінити на краще життя. Соціально нестабільними є середні класи, вони не витримують швидкозмінні альтернативи. Із цієї невизначеності виграють багачі, які застраховані від невизначеності життя. Сучасна методологія вимірів прогресивного розвитку суспільства перейшла від традиційних оцінок зростання доходів та добробуту громадян, вийшла за межі і суто економічних критеріїв і залучає інтегральні показники: особистісно-психологічні, культурно-ціннісні та суспільно-політичні виміри. Наприклад, комплексний індикатор людського розвитку як процес розширення можливостей вибору включає: можливість прожити довге життя зберегти добре здоров’я; можливості здобути освіту; можливості доступу до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. До трьох характеристик суспільства – ефективність інституціональної структури, якості соціально-групової структури, рівня людського потенціалу, слід додати культурно-історичні особливості суспільства. Треба вивчити історичні та соціокультурні чинники формування взагалі культури і, зокрема, економічної, політичної, соціальної, духовної, культури праці, культури організацій, формування традицій громадянської активності. Наприклад, культурна цінність самовираження, “індекс громадянської” є передумовою успішної демократичної трансформації та розвитку ефективної економіки, а останні своєю чергою стимулюють відтворення соціокультурного стану, але в нових генераціях. Визначальними чинниками соціального розвитку суспільства є ціннісно-культурні домінанти, культура, суспільний менталітет. Тому процеси модернізації, трансформації можуть мати успіх коли буде розвиватись культура і нейтралізуватись культурні вади даного суспільства, даного народу, даної країни. Для суспільного прогресу має значення така культурна особливість громадян суспільства як “ціннісні самовираження” (міжособистісна довіра, взаємна терпимість громадян, громадянська активність). Довіра, співпраця, активність людей, для громадянської єдності є більш глибшими чинниками розвитку суспільства ніж економічний розвиток. Вертикально-структурована політика, ізоляція, фрагментарність суспільного життя, недовіра гальмують розвиток суспільства. Суспільство треба описувати ще й історично-культурними особливостями. Наприклад, громадянам України властиво індивідуалізм, самостійність, брак солідарності, міжособистісної довіри, позиція “моя хата скраю”. В Україні існує історичні спадщина недовіри до будь-яких організаційних утворень згори, присутність стійких неформальних зв’язків, що компенсує брак публічної активності, але відтворює культуру, масове розчарування у новій псевдодемократичній та квазіринковій системі. “Людський матеріал”, “людський потенціал” характеризується такими негативними ознаками: несприятливістю культурно-історичного чиннику. Це нерозвинутість модерних громадянських традицій, відсутність досвіду демократичної політичної участі, привчання до безпорадності, клієнтизм, що зумовлює блат, кумівство, земляцтво, відсутність досвіду контролювання владних інституцій; слабкість соціального чиннику; слабкість і мало чисельність українського середнього класу, який є головним носієм громадянських чеснот, відсутність самостійного, економічного, психологічного та культурно незалежного індивіда, особистості з розвинутим відчуттям власної гідності та своїми інтересами, брак солідарності, відповідальності, самодисципліни, культури виживання; несприятливий демографічний чинник, вимушена трудова міграція; неконтрольована суспільством влада; нерозвинуті форми незалежної від держави самостійності громадян; відсутність традицій самоорганізованого колективного самозахисту, солідарної дії; зневага до закону; бюрократія приватизувала свої державні повноваження і спрямувала розвиток держави на реалізацію своїх внутрішніх інтересів; системна корупція; збереження старих кадрів, цінність організації, технології керування; громадянська пасивність. І тому модернізацію, трансформацію в Україні здійснювали: без втручання впливових суспільних сил, що усвідомлювали свою зацікавленість у змінах; зовнішній характер причин модернізації. Правда, після “помаранчевої революції” суспільна активність громадян України піднялась на кілька порядків вище. Україна виросла політично, піднеслись її політична свідомість. Громадяни України зрозуміли свій загальний інтерес: боротьба за народні, національні інтереси всупереч чинній владі. Сучасне розвинуте суспільство і далі трансформується, вбирає в себе тисячолітній загально цивілізаційний досвід людства. Нова суспільна система, новий тип суспільства вирисовується як: послідовно демократичний устрій, що спирається на розвинуте громадянське суспільство і забезпечує рівноправ’я, право і свободи всіх людей, суспільний контроль за владою, державними функціями; ефективна економічна система ринкового типу, яка спирається на плюралізм форм власності і господарювання, ринкового регулювання з активною регулюючою і контролюючою роллю держави і є соціально спрямована; справедлива система розподілу і соціального захисту людей, що забезпечує рівні можливості і стимули до різних видів діяльності; зростання високих технологій, інформація, освіта і культура, виробництво нематеріальних благ і послуг, підвищення ролі людського капіталу; гуманізація і екологізація виробництва, поворот економіки до соціальних цілей, потреб людини; глобалізація економіки, перетворення національної економіки в ланку світового господарства, формування світової економічної інфраструктури, системи регіональних і всесвітніх економічних інститутів. Трансформація в постсоціалістичних країнах, невдалі реформи негативно на вплинули соціальну сферу, соціальні проблеми і тому маємо: бідність переважної більшості населення; безробіття; низька оплата праці; деградація соціальної сфери; поляризація суспільства; депопуляція; зниження якості населення; міграція. Нерозв’язаність соціальних проблем носить шкоду безпеці країни, приводить до соціальної напруги, негативно впливає на якісні характеристики країни. Ознакою соціального суспільства є бідність, різні її прояви, рівні, кількісні та якісні параметри. В постсоціалістичних країнах бідність має різні прояви – бідний селянин, бідний робітник, бідний інтелігент, бідний спеціаліст-професіонал, нова бідність, нові бідні, економічна бідність, соціальна бідність, стійка бідність. Бідність негативно впливає на продуктивність і мотивацію праці, погіршення здоров’я, зниження рівня освіти, культури, моралі. Бідність –соціальний стан людини (групи людей), які живуть нижче прожиткового мінімуму. Якщо до мінімального прожиткового мінімуму додати мінімальну житлову забезпеченість, то бідних в Україні, зокрема, перевалили більшість населення. В повному обсязі бідність можна визначити якщо ще врахувати мінімальну зарплату, мінімальну пенсію, мінімальну допомогу. Сьогодні в поняття бідність включається не тільки рівень якості споживання продуктів, дохід на душу населення, але й соціальні індикатори (доступність до освіти, медичного обслуговування), інших соціальних послуг, можливості людини, свобода її вибору і здібностей. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА Стратегією сучасного розвитку суспільства має бути його соціальний розвиток. Що це означає? Соціальний розвиток суспільства – це покращення умов життя людей, підвищення його рівня, поліпшення якості життя, демократизація, гуманізація. Для соціального розвитку суспільства недостатньо базових цінностей ліберальної ідеології – економічна свобода, приватна власність і держава. Такий неоліберальний економічний детермінізм слід доповнити ціннісним підходом – розвитком стану духовної сфери, соціокультурних параметрів. Оскільки у світі всі суспільства стали капіталістичними, то ключовими питаннями розвитку суспільства є співвідношення ринку і суспільства, ринку і держави. Суспільство не можна зводити до ринку, не потрібно всі суспільні явища підпорядковувати ринковій раціональності, як це має місце в класичному капіталізмі. В спорті, наприклад, торгують футболістами (їх продають, купують, обмінюють, словом заробляють на них). В телебаченні будь-яка передача кількаразово переривається на рекламу, що дратує глядачів, негативно впливає на емоційно-чуттєвий стан. Не ринок повинен визначати суспільство, а суспільство повинно використовувати ринок як суспільний механізм, спрямовуючи його функціонування. Ринок не повинен диктувати пріоритети соціально-економічного і технологічного розвитку, споживацькі стандарти. Хоча ідеолог економічного лібералізму Фрідріх фон Хайєк говорив, що управляти суспільством повинні “безособові сили ринкової економіки”. Історичний досвід і самого класичного капіталізму і тих суспільств, які переходять від соціалізму до капіталізму свідчить, що ринком, приватною власністю держава повинна управляти, оскільки стихійні ринкові сили, стихія приватновласництва зумовлює нестійкість в економіці, негативно впливає на соціальну сферу, систему “людина - природа”. Держава як представник суспільних інтересів визначає основні параметри ринку, орієнтири для діяльності суб’єктів ринкових відносин, формує правовий простір функціонування ринку. Економічна політика держави визначає той суспільний контекст, в якому проходить самоорганізуюча діяльність ринку. Основними напрямками розвитку суспільства є інституціональні перетворення з метою утвердження законності і оздоровлення державних служб, розвитку громадянського суспільства; розвиток внутрішнього ринку з метою зменшення залежності від експорту, захисту вітчизняного виробника, стимуляції дрібного і середнього бізнесу, збільшення споживацького попиту; раціоналізації структурної і промислової політики з перспективою втілення інноваційних технологій, раціонального розміщення виробничих потужностей, модернізації промислової бази; прогресивної соціальної політики, спрямована на більшу зайнятість і працевлаштування громадян, підвищення оплати праці, соціального забезпечення, вдосконалення системи освіти, виховання культурної компетентності людей, розвитку системи охорони здоров’я, забезпечення гарантованого розподілу доходів; прогресивна культурна політика, спрямована на захист від деградації і дегуманізації культури, поширення низькоякісного “культурного шир потребу”, деформації моральних цінностей; комплексна демографічна політика, яка б протидіяла тенденції до зменшення населення; сучасна екологічна політика, розробки, введення і контроль за дотриманням екологічних нормативів. У виборі стратегії розвитку, держава, яка керує суспільством повинна рахуватись з процесами глобалізації. Але зажди треба вибирати свій, особливий національний шлях розвитку, або точніше органічний розвиток, який враховує історично сформоване соціокультурне середовище, звичні системи цінностей, традиції, менталітет народу (“архетип нації”). Глобалізацію слід доповнювати локалізацією (“глокалізацією”). Використати для національної економіки ті нові технологічні, організаційні, виробничі і споживацькі навички, вироблені глобалізацією. В глобалізацію втягнуті в тій чи іншій мірі всі країни, всі сфери економічної діяльності, оскільки економіка і суспільство в цілому пов’язані з такими глобальними проблемами як обмеженість ресурсів, економічна криза, продовольча і демографічні проблеми, інтелектуальний розрив між світовим центром і світовою периферією, перетворення бідності в глобальну проблему. Ізоляція від світового господарства веде до зниження темпів росту, хронічного застою із-за дефіциту технологічних і фінансових ресурсів, людського капіталу, відсутності зовнішніх імпульсів розвитку.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (24.07.2016)
Просмотров: 440 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: