РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Новітня соціологія - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Проблеми методології 2. Теорія конфлікту 3. Символічний інтеракціонізм 4. Феноменологія 5. Етнометодологія Проблеми методології Із 60-х років XX ст. світ переживав гострі соціально-політичні та економічні потрясіння: ядерна загроза, міждержавні військові конфлікти, національно-визвольний рух, расова дискримінація, екологічна криза, бюрократизація, маскультура. На цьому фоні втратив свою актуальність та популярність структурно-функціональний підхід, який до цього часу вважався "загальною формулою" суспільних відносин. Проявляється різкий контраст між претензією пояснити все та нездатністю відповісти на реальні проблеми сучасності. Виник очевидний розрив між тим, що може дати і дає соціологія на її тодішньому етапі. Незважаючи на широке розповсюдження критичної соціології (теорії модернізації), вона виявилася безсильною, нездатною відповісти на проблеми сучасності. По відношенню до неї, соціальна реальність ніби "хитрила". Звідси виникла нагальна потреба пошуку виходу соціології із даного тупикового стану. Соціологія знову почала "пошуки самої себе" з метою утвердження як універсальної науки про суспільство. Це й спонукало її повернути свій вектор пізнання до мотиваційно-смислової сфери людської діяльності, до ідеалів гуманізму. Головним лозунгом даного стану стало: "вернути в соціологію людину". Із втратою структурно-функціонального напряму, власного престижу знову постало питання про зв'язок теорії та методів у соціології. Тут проявилося два принципових підходи. Прихильники першого стояли на позиціях принципового розриву між філософською методологією та теоретичною системою в соціології - теорії "середнього рівня" і еквівалентній їм методиці та техніці соціальних досліджень. Прихильники іншого, навпаки, стояли на позиції обов'язково філософсько-методологічного обґрунтування теоретичних проблем соціології. Дана хвиля на довгі роки визначила контури новітньої соціології та створила основу так званого "інтелектуального соціологічного клімату", властивого гуманітарним наукам. Дані пошуки породили в 60–70-ті роки "теоретичний вибух", який зумовив процес дроблення теоретичних підходів, диференціації соціологічного знання без авторитарного впливу будь-якої однієї теоретичної концепції. Відсутність єдиної теоретико-методологічної бази зумовило різнорідність і "нерівність" соціологічного рельєфу - мозаїку соціологічних теорій. Але водночас мало місце і взаємопроникнення ідей та виникнення інтерпретацій теорій, що, в результаті, розширило поле пошуку предметної сфери соціології. З цього періоду, по суті, почався новий (який триває донині) період у розвитку соціології. Початок даного етапу характеризується ще кількома особливостями: по-перше, це пов'язано із розумінням предмета науки, його більш точним та суворим конструюванням. По-друге, мав місце і характер зв'язку між макро- та мікрорівнем соціології, теоретичною та емпіричною соціологією. По-третє, важливу особливість даного періоду становили і теоретичні реконструкції в соціології. Подальший розвиток методичного досвіду емпіричної соціології пов'язаний з вирішенням проблеми підвищення якості соціологічного дослідження. У розбудові соціологічної методології видатну роль відіграв відомий австрійсько-американський соціолог Пауль Лазарсфельд (1901– 1976) "Соціолог вивчає людину в суспільстві, методолог вивчає соціолога в роботі", – стверджував вчений. Лазарсфельд запропонував власну структуру методології, яка скорегувала методологічну спадщину. З точки зору вченого, методологія, передусім, є діяльність, пов'язана із критичним аналізом і оцінкою методів та процедур соціологічного дослідження, виявом смислу та значень використовуваних понять, виявом наукового змісту соціологічних теорій. Велику увагу вчений приділяв розробці кількісних методів і застосовував їх у соціальних науках. Він особливо виділяв як найбільш плідний - метод шкалювання, вважаючи основним завданням емпіричної соціології пошуки більш уточненої техніки розробки шкал. Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових методів, як, наприклад, панельний метод. Активно розвивався і процес спеціалізації та розширення сфери застосування методу контент-аналізу із формуванням чотирьох методологій його використання: лінгвістичної, семантичної (сценарної), документалістичної, цитаційної. У результаті цілеспрямованих та спеціалізованих методичних досліджень формувалися теоретичні основи методів та методична стратегія. Розроблялися нормативні вимоги щодо збору соціологічної інформації. Дедалі, винайдення та застосування ЕОМ при обробці соціологічних даних внесло революційні зміни в дану галузь. Комп'ютер створив феноменальні можливості для оперативного обчислення великих масивів даних. Поряд із цим змінювалася і мова соціології. Застосування мови математики і математичних моделей розширили можливості соціологічного аналізу. Одним із актуальних питань було співвідношення макро- та мікрорівнів у соціології. Розглядаючи соціологію, яка вивчає практично всі соціальні процеси та явища, видатний американський соціолог Ентоні Гідденс (р. н. 1938) чітко виділив в ній мікро- та макро соціологічні рівні і спробував критеріально окреслити їх межі та взаємовплив. Мікросоціологія, зазначає Гідденс, вивчає повсякденну поведінку в ситуаціях взаємодії "обличчям один до одного". Макрорівень досліджує широкі соціальні системи (політичні, економічні), а також довготривалі процеси. Зв'язок між ними вчений намагався обґрунтувати, використовуючи в якості соціального простору інституціональну сферу повсякденного життя. Повсякденна взаємодія людей здійснюється не сама по собі, не автономно, а відбувається у рамках певних соціальних систем, структур та інститутів. При розгляді витоків наукового суспільствознавства через призму перших соціологічних концепцій акцент робився на проблематиці макрорівня. Ця проблематика концентрувалася навколо двох головних питань – як і чому суспільство само відтворюється та як і чому воно змінюється та розвивається. Залежно від філософських уподобань акцент робився на першому або на другому. Так були започатковані два основних теоретичних підходи до розв'язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктологічний. Теоретичний стан соціології, починаючи із 70-х років, визначається наявністю кількох напрямів і парадигм. Маючи на увазі диференціацію соціології за напрямами, вчені, як правило, виділяють три основних: ¦ "розуміючу" соціологію, або соціологію якісного стилю, до якої відносять символічний інтерпретаціонізм, феноменологічну соціологію, етнометодологію; ¦ неопозитивістську соціологію (структуралізм, структурний функціоналізм, неореволюціонізм, соціологію постіндустріального розвитку); ¦ неомарксистську соціологію, до якої відносять франкфуртську школу і радикально-практичну соціологію США. Новим і важливим є підхід до аналізу сучасного стану соціології, заснований на сформованих парадигмах. Поняття "парадигми" було введено в широкий дослідницький обіг американським філософом та істориком науки Т. Куном у 70-х роках. Це поняття означає певну сукупність фундаментальних засад наукового знання. Парадигма - це вихідна концептуальна схема, свого роду модель постановки проблем і їх вирішення. Іноді під нею розуміють великі теорії або групи теорій і еталони, загальновизнані досягнення в галузі науки. Досліджуючи їх сучасний стан, вчені сьогодні не мають спільної думки щодо їх виділення та критеріїв. Російський соціолог Г. Осипов виділяє кілька парадигм, критерієм типологізації яких служать теорії Маркса, Дюркгейма, Вебера, Скіннера. Це - парадигми "соціальних фактів", "соціальних дефініцій" та "соціального обміну". До першої він відносить структурний функціоналізм та теорію соціальних конфліктів, до другої – символічний інтеракціонізм та етнометодологію, до третьої – теорію обміну та психологічний редукціонізм. Е. Гідденс як критерії виділяє концепції О. Конта (функціоналізм та структуралізм), Е. Дюркгейма, Дж. Міда (інтеракціонізм, символізм), Маркса (марксизм), Вебера (теорію конфліктів). Інші дослідники схильні виділяти дві парадигми: класичну, котра базується на уявленнях соціальної реальності Вебера, Маркса, Дюркгейма, і сучасну, яка базується на поглядах виникнення принципово іншого типу суспільства, так званого інформаційного суспільства, визначальним фактором якого є система виробництва не товарів та речей, як у класичних поглядах, а інформації. На зміну "економічній людині" приходить людина нового типу, з притаманними їй новим способом життя, цінностями, мотиваційним механізмом. При цьому слово "пост" у термінах, що характеризують нову парадигму ("постмодернізм", "постіндустріальний", "посткапіталістичний", "посткомуністичний"), означає не тільки "після", що прийшло на зміну, але і заперечення по суті, змістовно, принципово. Розглянемо окремі соціологічні парадигми, напрями, теорії, які яскраво відбивають різноманіття соціологічного знання. Теорія конфлікту Конфліктологічний підхід у соціології - важливий напрям розвитку соціології XX ст. Проблеми соціальних конфліктів ставляться та аналізуються практично всіма великими соціологами різних напрямів соціологічної думки. Тому в руслі цієї парадигми з'явилося чимало яскравих теоретиків цікавих концепцій та праць. Теорія конфлікту з'явилася у сучасному соціологічному знанні у 60-70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії, і займає у наші дні одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології. У минулому великий внесок в наукову розробку цієї проблематики зробило багато класиків, зокрема К. Маркс, М. Вебер, Т. Зіммель, В. Парето. Більшість дослідників схиляються до твердження, що теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському позитивізму. Своєрідній "соціології порядку" була протиставлена "соціологія конфлікту", а тому і виникла необхідність розвивати "альтернативну" гілку соціологічної теорії – для більш адекватного відображення соціальної реальності. На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення відзначаються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженістю, взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які призводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей. Сучасна теорія соціального конфлікту карбувалася у працях американського соціолога JI. Козеpa (функції соціального конфлікту), німецького - Р. Дарендорфа (клас і класові конфлікти в індустріальному суспільстві), британського Дж. Рекса (соціальний конфлікт), Р. Мілла та ін. Фундатори конфліктологічного напряму в центр аналітичної уваги поставили конфлікти - найпоширеніший вид. Однак вони не відкидали і протилежний бік даного процесу - інтеграційний та коопераційний, наслідки в їх функціонуванні. Теорія конфлікту виходить із того, що незалежно від того, чи має місце відкрита боротьба інтересів чи ні, в суспільстві вона завжди присутня. Отже, конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок від теоретизування К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечності як джерела розвитку у сфері Духу, Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв'язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності зумовлювали становище людини в економічній системі, призводили до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння боротьби, що в свою чергу дестабілізувало і видозмінювало суспільство. Поляризація капіталістичного суспільства (концентрація капіталу на одному полюсі суспільства та пролетаризація і зубожіння переважної більшості населення - на іншому) стає джерелом постійного класового протистояння. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу поступу, а революції - як локомотиви історії. Послаблення інституційного регулювання поведінки спричиняє розвиток феномена, який дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Р. Мертон розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації. Вихідними постулатами конфліктного підходу є стрункий логічний ланцюг тверджень, що будь-яке суспільство чи спільнота характеризується тією чи іншою нерівномірністю розподілу обмежених за кількістю цінних ресурсів, нерівний доступ до яких породжує конфлікти інтересів. Це, в свою чергу, породжує антагонізм – відкрите зіткнення, боротьбу конфліктуючих сторін. Сама система конфліктних ситуацій, дій спричиняє реорганізацію соціальної системи, передумови для нових конфліктів. Таким чином, конфлікт як явище, притаманне природі людського суспільства, – в центрі аналізу соціальних процесів. Конфлікт, за Дарендорфом, - це не просто реальність, а норма розвитку соціальної системи. На його думку, для реального світу необхідне переплетіння різних поглядів, конфліктів та змін. Конфлікт є органічним елементом структури суспільства. Це, по суті, конфлікт соціальних ролей, позицій. І тому йдеться не лише про теорію власне конфліктів, а значно ширше - про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, групову мотивацію, пояснення причин зміни соціальних структур. Конфліктологічна концепція Дарендорфа виходить з того, що соціальні взаємовідносини людей є суперечливими, конфліктними. За своєю природою функціонування будь-якого соціального утворення (групи, організації, спільноти тощо) потребує узгодженості, скоординованості, а це, в свою чергу, вимагає певного підпорядкування і примусу. Взаємодіючи з іншими, люди перебувають на певних соціальних позиціях і виконують відповідні соціальні ролі. Останні ж зобов'язують індивіда до цілком визначеної поведінки, отже, мають примусовий характер. Суспільство не може позбутися конфліктних ситуацій, але воно має змогу робити їх регульованими, надати їм форм, сумісних із соціальною структурою, що безперервно змінюється. У такому своєму позитивному варіанті соціальний конфлікт є справжньою рушійною силою оновлення суспільного життя, модернізації, розвитку його форм. Саме тому "раціональне приборкання" соціального конфлікту має стати, за висловом Дарендорфа, одним із головних завдань політики. Дарендорф, називаючи власну загальносоціологічну концепцію "теорією конфлікту", протиставляє її "марксистській теорії класів". Соціальний конфлікт він вважає результатом опору існуючим в будь-якому суспільстві відносин панування і підкорення. Тривалість його веде до загострення, а "раціональна регуляція" його - до контрольованих наслідків. Хоча причини соціальних конфліктів не усувані, відкрите "ліберальне" суспільство може налагоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами та класами. Інший фундатор сучасної теорії конфлікту американський соціолог Л. Козер також розкриває численні причини соціальних конфліктів. Головне для нього було розкрити механізми формування та розвитку конфліктів, характер взаємозв'язку внутрішньогрупових і міжгрупових конфліктів, і, нарешті, роль соціальної структури, яка і визначає ступінь функціональності конфлікту. Козер досліджував "взаємозумовленість" конфліктів на всіх рівнях: міжнаціональних, міжгрупових, внутрішньогрупових, з метою їх регулювання і контролю соціальних змін. Вчений визначає соціальний конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває прагнення та почуття соціальних груп або людей у боротьбі за об'єктивні цілі: влада, зміна статусу, перерозподіл доходів, переоцінка цінностей. Він вважає, що кожне суспільство містить напруженість та "конфліктну потенційність", і розглядає конфлікт як найважливіший елемент соціальної взаємодії, який сприяє руйнуванню або зміцненню соціальних зв'язків. Якщо у "закритих" суспільствах соціальні конфлікти розмежовують суспільство на дві ворогуючі групи, два ворогуючих класи, загрожуючи руйнуванням суспільних зв'язків, то у "відкритих", демократичних суспільствах вони мають конструктивний характер. Цінність конфліктів полягає у тому, що вони запобігають "окостенінню" соціальної системи, стимулюють її розвиток, відкривають дорогу інноваціям. За К. Боулдіном, М. Кроз'є (американські соціологи) конфлікти полягають у протидії груп, які мають несумісні цілі. Д. Белл (американський соціолог) вважає, що найбільш гостра форма конфлікту - класова боротьба, – ведеться через перерозподіл доходів. Незважаючи на те, що конфлікт визнається одним із головних рушіїв соціального прогресу, згідно з теорією конфлікту, в парі з ним виступають і "узгодженість", "стабільність", "порядок", "спокій". Існує кілька підходів щодо дослідження конфліктів: ¦ соціально-психологічний, котрий вирізняє різного роду напруженості індивідів, за яких конфліктні дії набувають форму сварки, агресивності, пошуку ворога і т. ін.); ¦ семантичний (вербальні або концептуальні непорозуміння між учасниками і як наслідок - порушення комунікативності); ¦ соціологічний (несумісність між цілями, намірами, цінностями конфліктних сторін, внаслідок чого виникають реформаторські рухи, революції, розколи учасників на ворожі табори). У цілому ж для прихильників теорії соціального конфлікту характерним є розгляд їх (конфліктів) як неантагоністичних протиріч, впевненість у можливості їх регуляції. Головне, на думку соціологів, не допустити розширення соціальних конфліктів, переростання їх в стан підвищеної соціальної напруженості. Це завдання повинні вирішувати не тільки урядові кола, соціальні інститути, а й соціологи, які вивчають міжгрупові відносини та суспільні процеси. Символічний інтеракціонізм Серед парадигм сучасної соціології чільне місце займає символічний інтеракціонізм - теоретично-методологічний напрям у західній соціології та соціальній психології, що зосереджується на осмисленні та аналізі соціальних взаємодій, переважно в їх символічному змісті. Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини і упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальну взаємодію (інтеракцію) при цьому розглядають як таку, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул-реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо). Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам однакове значення. Мови (усні, письмові їх форми, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов, люди творили ще й безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільного життя і які організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства. Таким чином, сутність символічного інтеракціонізму – в аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій. Причому велику увагу приділяють основному символічному засобу взаємодії - мові. Соціальний символ є необхідним елементом виконання будь-якої соціальної ролі, без якої говорити про взаємодію абсурдно. За соціальними символами стоїть співвіднесення особою власних дій із соціальними нормами та взірцями поведінки. Знаючи соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати його особливості. Досить вдало інтерпретував символічний інтеракціонізм американський соціолог Нейл Смелсер. Він зазначає, що люди не реагують несвідомо безпосередньо на взаємодії зовнішнього світу, як тварини на будь-які стимули. Натомість, люди надають певного значення отриманим стимулам і реагують великою мірою на ці значення або символи, а не на самі стимули. В числі символів, на котрі реагують люди, можуть бути: мова, окремі слова, предмети, дистанція, на якій спілкуються люди, вирази їх обличчя та вчинки. Минулий досвід людини і взаєморозуміння того, що означають певні символи, як правило, на думку вченого, полегшують спілкування людей. Прихильники теорії символічного інтеракціонізму спостерігають дії людей у звичайних обставинах, форми, які люди надають своїм діям, і те, чому вони це роблять. Сучасні концепції символічного інтеракціонізму розвивалися в результаті засвоєння та перероблення ідей Дж. Міда. Його прихильники (Г. Блумер, І. Гофман, Т. Шибутані, А. Леві-Строс та ін.) дотримувались головної тези: соціологія має за об'єкт дослідження процес символічної взаємодії – інтеракції індивидів у суспільстві, яка розуміється переважно як "система комунікацій міжособистісного спілкування". На їхню думку, соціальний світ, як і особистість, є продуктом рольової взаємодії між людьми на основі узагальнених символів. Таким чином, соціальний світ наповнений суб'єктивністю і являє собою через смислову призму - організований світ культури. Причому ця система значимих символів відіграє роль "скрепи" соціального порядку. Дана "символічна взаємодія" між людьми в повсякденному житті акцентує увагу на комунікативних формах – мові, інформаційних процесах, засобах зв'язку та ін. З цього виходить, що процес взаємної інтерпретації, яку надають люди сприйнятим символам і виробам загальних визначень, необхідних для взаємного розуміння, являє собою елементарну "клітинку" соціального життя. Людське суспільство, згідно з ідеями Г. Блумера (США), виступає різностороннім соціальним процесом, в якому люди зайняті побудовою спільних дій, з метою вирішення наявних ситуацій. В даному теоретичному напрямі виявляються дві школи символічного інтеракціонізму - чиказька та айовська. Прихильники першої, вивчаючи взаємодії, роблять акцент на процесуальній його стороні, представники іншої - на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення та зміни соціальних значень, які не мають суворої причинової обумовленості і більшою мірою залежать від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин. Соціальне середовище трактується як результат взаємодії людей, котрі використовують ті чи інші символи і значення для зміни цього середовища. У рамках соціології символічного інтеракціонізму мали місце кілька підходів. Перший з них – так званий "драматичний підхід", розроблений І. Гофманом (спираючись на "психодраматичну модель" соціального світу Дж. Морено), – ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних та структурно-функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій "версії" людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: "сценарій", "аудиторія", "актор", "маска". Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Завдання "драматургічної" соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до "сценарних" умов соціальної системи. Інший підхід є суто методологічним - рефлексивна соціологія, або "соціологія соціології", розроблена американським соціологом Ельвіном Гоулднером. Він припускав неминучість неточностей, хибності у соціологічних теоріях з тієї причини, що загальні уявлення про світ, які підсвідомо поділяють люди, і сукупність переконань, які властиві тій чи іншій групі людей, до якої входить і сам теоретик чи соціолог, – не збігаються одне з одним. А значить, постає питання: "чи здатна соціологія перебороти дану власну обмеженість, і які теоретичні та практичні озброєння повинен використовувати соціолог для корекції неточностей та перекручень, що неминуче виникають?". Таким чином, "соціологія соціології" представляє собою програму соціологічної діяльності, що автоматично коректує власну реалізаційну діяльність, критично оцінює та виправляє помилки, які виникають при освоєнні та пізнанні навколишнього світу. 4. Феноменологія У 60-ті роки з претензією на новий стиль теоретизування виступила феноменологічна соціологія, яка визнала, що людина як особистість виявляє свою індивідуальність завжди, маючи власну інтерпретацію соціальної реальності, і згідно з її накопиченим досвідом соціальної взаємодії. Унікальність людської особи виявляється головним чином в її соціальній суті. Основні принципи феноменологічного методу були обґрунтовані визначним філософом Едмундом Гуссерлем. На початку XX ст. він висунув перші ідеї феноменології. Перша ж систематична розробка-концепція феноменології була здійснена у 30-ті роки (у працях А. Шюца). Основні ідеї феноменологічного методу можна викласти в такому логічному ланцюгу: сутності всіх предметів чи явищ не завжди доступні пізнанню шляхом спостережень чи аналізу. Як правило, це досягається лише шляхом (її "вбачання") інтуїтивного відчуття. Людина в своєму пізнанні навколишнього світу має мати справу з чистою свідомістю як такою. У нашому повсякденному житті ми не піддаємо сумніву тому, що світ, який ми сприймаємо, є дійсно таким. Але, на думку Гуссерля, ми певною мірою повинні утриматися від загальноприйнятих установок, суджень про реальність навколишнього світу, а завдяки "душевним" людським якостям, завдяки переживанням ми можемо доповнити власне розуміння і сприйняття навколишнього світу. Наукова цінність феноменології, на думку її фундаторів, і полягає у здатності реконструювати, трансформувати первісні "чисті переживання" у різновид пізнавальної діяльності людини. Гуссерлівська методологічна програма орієнтувала на повернення від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Вона вимагала інтуїтивної перевірки, переосмислення наукових понять. Феноменологічна філософія рухається до істини на основі первинних "відомостей" свідомості і глибинних інтуїцій пізнаючого суб'єкта. Головний пізнавальний метод Гуссерля - інтелектуальна інтуїція, "вбачання" суті, істини, ідеї. Тут робиться акцент на момент безпосереднього "вбачання" істини, її здатності саморозкриватися (поза роботою мислення). Таким чином, для вченого істинне знання та природнонаукове, швидше за все, виступають як антиподи. Іншим засновником феноменологічної соціології був австро-американський соціолог Альфред Щюц. Його праці були присвячені обґрунтуванню методів і понять "розуміючої" соціології, при цьому вчений відштовхувався від ідей М. Вебера та Е. Гуссерля. Проблема "розуміння" (від "розуміючої" соціології) виникла, як ми знаємо, в гуманістичній сфері як альтернатива поясненню в природничих науках. Тому науково-пізнавальна діяльність (особливо щодо явищ культури) редукувалась М. Вебером через "розуміння" втілених в них смислах - суб'єктивності. Звідси брала свій початок "розуміюча соціологія" М. Вебера, яка виступала проти позитивістської соціології, об'єктивізму в науках про людину та суспільство. Водночас, неординарна теорія "ідеальних типів" Вебера була наріжним каменем даного світогляду і спрямована на отримання науково об'єктивної істини. На думку А. Щюца, соціологія заходила в тупиковий стан, шукаючи відповідь на запитання: "яким чином є можливим суспільство?" В традиційній соціології дана проблематика приймалася "на віру" в те, що інші люди існують, їх дії мають суб'єктивний сенс, що комунікація та взаєморозуміння можливі і т. ін. Однак, на думку А. Щюца, це не повинно аналізуватися, це все є філософською проблематикою. А де ж тоді лежать "соціологічні" межі проблематики, предмета аналізу, як зрозуміти природу власних теорій і методів? Свою програму вирішення даної проблеми Щюц обґрунтував на феноменологічній філософії Е. Гуссерля і обґрунтував "розуміючу" соціологію як феноменологічну соціологію, котра вимагає суб'єктивного компонента в пояснювальній схемі життєвого світу. Щюц показує, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується в світі повсякденності. Повсякденність - одна із сфер людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу і котра виникла на основі трудової діяльності людини. Як така, повсякденність і є "найвищою реальністю", вона є основою, на якій тільки і можуть формуватися всі інші знання. Повсякденна "типологізація" світу дає можливість краще його пізнавати, вона надає йому сенсу і є частиною мови, якою ми спілкуємось, та інструментарію, яким ми пізнаємо світ. Це знання він назвав знанням першого порядку. Наукове ж знати - це абстрактний світ наукових понять та законів, що історично виводилися на основі життєвого досвіду. А тому, за Щюцом, – це знання другого порядку. Засади феноменологічної соціології дістали свій подальший розвиток в ідеях так званого "соціального конструювання реальності" американських соціологів Томаса Лукмана і Пітера Бергера. Вони, як і Щюц, виходять із того, що наукові знання, так само як і продукти художньої творчої уяви або релігійного переживання, закорінені у повсякденному життєвому світі людини, а тому їх можна розглядати як похідні від "повсякденного знання". Феноменологічна соціологія саме і вивчає зміст, структурні форми та функції такого знання. Причому повсякденне знання, на їхню думку, – це динамічна структура, у якій постійно має місце обмін, циркуляція. Основу її становить так звана "ситуація обличчям до обличчя" (візаві). У будь-якій людській діяльності, пояснюють вчені, має місце повторення певних стандартних дій, що ведуть до успіху. Люди здебільшого діють за звичкою та готовими зразками, а не тяжіють до інновацій. А соціальні інститути формуються як певні способи типологізації вже наявних зразків взаємодії. Завдяки використанню феноменологічного аналізу соціальна реальність, на думку Лукмана і Бергера, постає як феномен "життєвого світу", що безпосередньо подано свідомістю І індивідів, яка існує в їх колективних уявленнях і корегується людською інтуїцією та відчуттям. 5. Етнометодологія У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології – етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне положення між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спираючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису. Етнометодологія формувалася за аналогією з "етнонаукою", котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні структури, що підтримують існування всього суспільства. У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А . Сікурелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсякденному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін "методологія", як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослідження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякденному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідомлюється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.). Феноменологія та етносоціологія довели, що повсякденність - "дрібниці життя" - не позбавлені інтересу, вони тісно пов'язані із довготривалими і моніторними процесами відтворення соціальних інститутів. Це дозволило перетворити етнометоди, що застосовуються в повсякденному житті, на процедури дослідження сучасної високоорганізованої культури. В її рамках соціологія отримала статус "етнонауки" як базис в ній соціологічного аналізу сучасного соціального життя. Згідно з цією концепцією усвідомлення сенсу того, що індивід говорить, – становить виключно усвідомлення методу його спілкування (говоріння), виявлення того, як він говорить. Тому предмет етнометодології – це процедура інтерпретацій, сховані, неусвідомлювані механізми соціальної комунікації між людьми. Ця комунікація містить більш суттєву інформацію, ніж та, яка виражена вербально (текстовно); смисли, що розуміються, мовчки приймаються учасниками взаємодії, фонові значення. Для того, щоб пояснити взаєморозуміння учасників соціальної взаємодії, потрібно звернути увагу, передусім, на те, як говорять індивіди: іронічно, метафорично, жартуючи, дискутуючи, двозначно та ін. У процесі мовної комунікації учасники розуміють, що сказане ними буде поширюватись згідно з правилами, що використовуються при спілкуванні. Це, свого роду, моделі розмов. Стандарти ж повсякденної розмови є рисами побудови будь-якої практичної дії. "Спілкування за правилами" показує, як люди, інтерпретуючи актуальний матеріал в термінах якоїсь моделі, конструюють саму взаємодію як певного роду соціальну структуру. Своїми ж діями люди ніби відкривають, творять, підтримують засоби соціальної стандартизації. Таким чином, структури соціальної діяльності існують лише остільки, остільки вони інтерпретуються, розуміються діяльними людьми. Таким чином, суспільство – це процес розуміння. Для етнометодології соціальна реальність, отже, позбавлена об'єктивних характеристик. Об'єктивні властивості зміщуються значенням власних суджень, що їх ми припускаємо для цієї реальності. Соціальна і культурна реальність конструюється в процесі взаємодії на основі мовної комунікації. Оскільки сама комунікація відображує одиничні акти діяльності, зрозуміло, що реальність повсякденного життя етносоціологи розглядають як потік, систему унікальних та повторних ситуацій. Основна вимога етнометодології - не допустити розриву між суб'єктом та об'єктом соціології. Соціолог повинен бути включеним у ситуацію дослідження, він не може дивитися на неї відчужено відхиленим поглядом. Завдання соціолога - перебувати у стані взаємозв'язку, взаємосхрещеності з досліджуваним. Саме на цьому і базується їх взаємодія. Представники етнометодології підкреслюють, що така взаємодія, яка спирається на комунікацію між дослідником та об'єктом вивчення, не дає більш багатої інформації, ніж будь-який інший спосіб її отримання. Тому висновки етнометодологів, отримані в ході такого спілкування, часто мають характер простого здорового глузду, що називається народною мудрістю. На думку дослідників, ми маємо справу з достатньо суб'єктивним тлумаченням соціальної дійсності, котра, по суті, ототожнюється з її сприйняттям. Але, незважаючи на те, що об'єктивний зміст соціальної реальності в етнометодології редуціюється до уявлення соціолога про неї, все ж таки конкретні дослідження побутової свідомості, спілкування, моралі дають позитивні результати. Саме ця "надбавка" знання засобом етнометодології досліджень і зумовила відому популярність даної парадигми. Феноменологічні ідеї продуктивно застосовуються і в соціології мистецтва як генератор мовних структур, образів, смислів. Створений на них герменевтико-рецептивний (герменевтика - розуміння, тлумачення; рецептивний - суттєвий, сприймальний) підхід, що широко застосовується в естетичних дослідженнях (так звані ідеї "ігрової" інтерпретації людського існування X. Яусса, X. Гадамера та ін.). Цей напрям дозволяє розкрити механізми взаєморозуміння між мистецтвом та аудиторією, взаємодії художнього твору і людини. Художника, твори та аудиторію пов'язує не сам твір, а коментар до нього, інтерпретація, що є передумовою ідентичності сприйняття. Саме завдяки емпіричному опису явищ художнього переживання та сприйняття можна судити, якими соціальна природа та функції мистецтва. У даному науковому напрямі сформувалися два підходи: герменевтичний та рецептивний (форми сприйняття). Відродження інтересу до цих концепцій, без сумніву, пов'язано із актуалізацією "внутрішнього сенсу" художньої творчості і розробкою моделей та правил дослідження в соціології мистецтва. Герменевтична установка орієнтувала на те, що соціолог повинен вести діалог із текстами. Мета такого діалогу із "текстуальним партнером" по комунікації – знаходження засобів "оздоровлення" сучасного суспільства, однак отримання відповідей очікується не від текстів, а від їх інтерпретацій. У рецептивному підході феноменології порушуються питання взаємодії твору із читачем без впливу на то інтерпретацій. Згідно із твердженнями засновників даного підходу (X. Яусс, В. Ізер), художній твір не можна розглядати одномірно, оскільки він несе в собі різні ціннісні смисли; художній твір багатогранний за природою і може по-різному впливати на аудиторію. Читацьке сприйняття змісту твору розглядається як динамічний, багатогранний процес зі складними структурними модифікаціями як об'єкта (твору), так і культурної позиції читача. При цьому має місце і характер дії мистецтва на людину, і різне сприйняття художнього твору людьми з різними психологічними особливостями елементів сприйняття (художній смак, здатність до взаємопереживання і т. ін.), і традиції національної культури. Звичайний читач, на думку соціологів, бере участь у процесі конструювання художньої цінності твору рівною мірою із художнім критиком. При цьому кожний тип читацької аудиторії ніби конструює свій твір зі своїми певними значеннями. Таким чином, рецептивна естетика зумовлює уявлення, що процес сприйняття здатний охопити художні цінності творів, а тому не потребує певної готової інтерпретаційної схеми. Текст може діяти на читача в міру готовності його до сприйняття, доходячи до того рівня, коли в даному процесі сприйняття твору з'являється те, що раніше не володіло дійсністю. Ідеї даної концепції з успіхом використовують у психології реклами та сучасній рекламній індустрії, де ретельно вивчаються особливості сприйняття рекламної продукції споживачем і вплив реклами на людей. Література Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000. Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000. Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2. Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998. Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4. Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9. Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (31.08.2016)
Просмотров: 299 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: