РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Нові культурні моделі - Соціологія - Реферати - Каталог статей

План 1. Нові культурні моделі 2. Культурні інсценівки 3. Культурний фундаменталізм Однозначно відповісти на запитання про те, що є джерелом нових культурних стилів і форм, неможливо. Нові стилі і форми приходять буквально звідусіль: із Заходу, зі Сходу, з недавнього минулого і глибокої давнини, з різних тимчасових шарів історії України. Багато традицій запозичені з культури західного індустріального і постіндустріального світу, наприклад, хіпі, панки, япі - коректні молоді бізнесмени з комп'ютерами і власним кодексом поведінки, що дозволяє їм тримати дистанцію стосовно традицій і звичаїв "нормального" повсякденного життя. Західне походження має і безліч актуальних нині політичних ідеологій - від соціал-демократії і ліберальної демократії до лібертаріанства й ідеологій "сексуальних меншин". Те ж можна сказати про сферу економічної ідеології, де активно обговорюються і знаходять свій шлях у практику різноманітні концепції ринкової економіки. Інше найважливіше джерело нових форм і стилів – власне українське минуле; сюди можна віднести і перебування України в складі різних держав, і відновлення релігії сьогодні, і націоналістичні течії. Цей перелік можна продовжити. Не меншу роль відіграють традиції, що сформувалися в Україні в недалекому минулому, а саме політичний стиль більшовицької партії. Узагалі більшовизм не як експліцитна політична ідеологія, а як спосіб мислення і стиль політики дуже сильно впливає на сучасне життя. Ним однаково заражені й консервативні комуністи, і радикальні демократи. Ще одне важливе джерело — Схід. Йога, буддизм, індуїзм, кришнаїзм, різні школи східних единоборств із відповідним доктринальним змістом — усе це, часто за посередництвом Заходу, інтегрується в сучасну українську культуру, але, на відміну від Заходу, східні політичні вчення не настільки впливові. Перш ніж відповісти на друге запитання: яка "механіка" становлення нових культурних форм, розглянемо зміст слова "нові" у цьому контексті. В абсолютному розумінні жодна з них не є новою для України. Існували різні субкультурні групи, що діяли ніби в підпіллі, різноманітні українські й закордонні традиції коментувалися в наукових дослідженнях. Вони нові втому розумінні, шо раніше, у радянський час, були відсутні можливості їхньої публічної презентації, оскільки офіційна моностилістична культура виключала ці культурні форми як неавтентичні з ідеологічних міркувань. І, природно, саме на можливості їхньої публічної презентації зосередилася увага як самих представників цих культурних форм, так і широкої громадськості. Культурні інсценівки У результаті прагнення "показати себе" "зовнішня", презентативна сторона відроджуваних культурних форм стала важливішою від "внутрішньої" — теоретичної, доктринальної. Вона стала і найбільш важливою, тому що дозволяє вербувати нових прихильників. Розпад моностилістичної культури призвів до руйнування традиційних систем особистісних ідентифікацій. Численні нові форми і традиції пропонують альтернативні можливості ідентифікацій. У цьому розумінні зовнішня, презентаційна сторона відіграє найважливішу роль: для людей, що намагаються встановити нові зв'язки з життям замість утрачених, зовнішні знаки ідентифікації в знаками швидкого виходу з нинішнього їхнього хиткого становища. Тому вони надягають одяг запорізьких козаків, розфарбовуються під панків тощо, часто навіть не маючи уявлення про доктрини, що зумовлюють ці зовнішні прояви. Унаслідок цього першим і найважливішим етапом становлення нових культурних форм виявляється їхнє інсценування. При цьому першорядного значення набувають реквізит і костюми. Ролі запозичуються зі спадщини інсценованої традиції. Люди поводяться, як актори на сцені, і живуть не своїм власним життям. Але одночасно продовжується і їхнє власне повсякденне життя: вони повинні виховувати дітей, ходити на роботу, купувати продукти, кохатися, зустрічати свята. При цьому вони не припиняють грати ролі, що диктуються традицією. Таким шляхом відбувається стилізація їхньої повсякденності. Поступово складаються диференційовані життєві та культурні стилі. Інсценований характер сучасних культурних стилів особливо яскраво виявляється в галузі політики. В Україні зараз понад сто політичних партій і рухів (у різних джерелах наводяться різні цифри), багато з них має свій виразний політичний стиль. Більшість партій сприймає (і презентує) себе як частину тієї чи іншої політичної традиції: ліберальної, соціал-демократичної, комуністичної, анархістської, християнської. Але відмінності між цими партіями і рухами залишаються майже винятково стилістичними. Як правило, програми практично однакові: демократичні в найбільш загальному розумінні слова. У партій відсутній зв'язок чи опора на особливі соціальні верстви і групи, немає свого особливого контингенту виборців. Члени партій рекрутуються майже винятково з інтелігенції. І дуже часто відбувається довільна зміна стилів, політична і стилістична пере-ідентифікація не тільки рядових членів партії, але й їхніх лідерів. На наш погляд, усе це свідчить про те, що, по-перше, політичне життя (як і культурне життя в цілому) носить поки інсценований (не фундаментальний) характер і, по-друге, інсценовані політичні (а також культурні) стилі ще не стали стабільними, що необхідно для стійкого функціонування полістилістичної культури. Те, що зараз відбувається в політиці, характерно для соціокультурної ситуації в Україні в цілому. Рената Лахман писала про семантичний проміскуїтет як особливість синкретичного стилю. Поки шо в Україні не встановилися стабільні відносини і зв'язки між різними культурними стилями, між стилями й особистостями, між груповими стилями і груповими інтересами, між глибинними спонуканнями особистостей і груп та їхнім вираженням у культурних стилях. Усе це можна назвати стильовим проміскуїтетом. Швидше за все, це властивість перехідного періоду, шо переживається нині країною. У зв'язку з цим украй цікаве і важливе запитання: а що далі? Які надії і шанси України на формування стабільної полістилістичної культури? Культурний фундаменталізм Так само як плюралістична демократія, полістилістична культура може здійснитися, якщо реалізовані дві передумови. Перша передумова — терпимість громадян стосовно нових і чужих культурних стилів та форм, їхня готовність жити в досить складному полістилістичному культурному середовищі. Друга передумова — наявність формальних (у тому числі законодавчо затверджених) правил взаємодії різних стилів, форм, культур, традицій у нормальному контексті повсякденного життя. Зараз украй важко оцінювати рівень терпимості — готовності до мирного культурного існування всього населення колишнього Радянського Союзу. З одного боку, існує більш ніж сімдесятирічний досвід співіснування в багатонаціональній державі, коли між націями кордони були відсутні, більше чверті населення проживало поза "своїми" національними регіонами, розвивалися і міцніли реальні градації культурного добросусідства. З другого боку, це добросусідство можна пояснити як випадкове явище, як змушене об'єднання перед загальним і однадавим для всіх нещастям, яким був комуністичний режим. Посилення національної ворожнечі, національний ізоляціонізм, нетерпимість, сепаратизм що надзвичайно посилилися після розпаду СРСР, свідчать на користь другого пояснення. Але все-таки залишається надія, що після періоду національної ейфорії, викликаної становленням самостійних національних держав, почнуть відновлюватися колишні культурні, господарські та й просто родинні зв'язки, і багатокультурне співжиття знову стане нормою. Нинішні конфлікти мають в основному політичний характер і, зрештою, переборні. Аналогічні проблеми виникають і при виробленні формальних демократичних правил, що регулюють взаємодії не тільки в політичній, а й у культурній сфері. Попереднє радянське культурне законодавство створювалося, виходячи з потреб моностилістичної офіційної культури. Тому на сучасному етапі розвиток або зіштовхується з застарілими нормами і розпорядженнями, або відбувається в правовому вакуумі. В останньому випадку панує свавілля чиновників. Усе вирішують гроші, політичні переваги, потреби і закономірності власне культурного розвитку відходять на другий план. Але і сам розвиток культури в період переходу від моностилістичної культури до полістилістичної, тобто в період, як було сказано, стилістичного проміскуїтету, таїть у собі небезпеку з погляду майбутньої тенденції, а саме тенденції культурного фундаменталізму. ' Скажемо спочатку кілька слів про фундаменталізм взагалі і про культурний фундаменталізм зокрема. Цей термін уперше з'явився в США наприкінці XIX ст., коли був виданий морально-теологічний трактат "The Fundamentals of Christian Faith" ("Основи християнської віри"). Безліч членів християнських сект і деномінацій сприйняли "Основи" як прямий посібник з облаштування приватного і громадського життя. З тих пір американські фундаменталісти впливають на моральний клімат, політичний стиль, узагалі на життєві стилі американців. Інший приклад — ісламський фундаменталізм в Ірані й в інших мусульманських країнах: релігійно-політичний і моральний рух, що ставить своєю метою формування теократичної ісламської держави. Якщо американські фундаменталісти досягли певного успіху, то іранські — повного. В Ірані доктрина, поведінкові норми і моральні принципи ісламу не просто впливові, вони практично цілком визначають і регулюють діяльність у будь-якій сфері суспільного і приватного життя. На противагу США — країні полістилістичної культури, де фундаменталісти дуже впливові тільки в деяких регіонах і в окремих сферах життя, Іран може вважатися зразком моностилістичної культурної організації. Якщо повернутися до проблем України й інших країн СНД, можна сказати, що зараз тут існує небезпека "фундаменталізації", тобто встановлення моностилістичної культурної організації. Які механізми цього процесу? Розглянемо, як відбувається інсценування нових культурних стилів (про умовність застосування терміна "новизна" уданому контексті говорилося вище), на прикладі стилю життя хіпі і "українця" - стилю, характерного для запорізьких козаків. Інсценування цих (і будь-яких інших) стилів з необхідністю припускає кілька етапів. Перший етап: засвоєння деякого доктринального ядра (у хіпі писана доктрина чи формальне вчення відсутні, але зміст ідеї виражається в наборі максим типу "Усі люди - брати", "Moke love, not" тощо; утім, є і відповідні книги, наприклад "Zen and the Art of Motorcycle Maintenance *, в "українців" — це ідея великого минулого України, виражена у певних історичних чи публіцистичних працях). Другий етап — вироблення відповідного морально-емоційного настрою (у хіпі - неспецифічний гуманістично-гедоністичний образ відчування, в "українців" - відображення того, що українські письменники і філософи писали українського характеру, української душ,). Третій етап - засвоєння поведінкового коду і символіки одягу. Четвертий етап - вироблення лінгвістичної компетенції. П'ятий етап - пристосування до мізансцен, де вибувається презентація обраного культурного чи життєвого стилю (у хіпі -вокзали, центральні вулиці та площі великих міст, в "українців" - православні храми . великі громадські будинки). Усе це логічно необхідні етапи, однак у реальній історії інсценування їх послідовності має, швидше, зворотний характер. На перших етапах інсценування новачок почуває себе відчуженим від ролі. В міру розвитку інсценівки він усе більше і більше ідентифікує себе з роллю, що виконує. "Бути хіпі" чи "бути українцем" - це вже не гра, а реальне життя. Новостворений хіпі чи новостворений українець навчається виключати інших людей та інші життєві стилі зі свого середовища, завдяки чому досягає знач ного спрощення свого життя та свого світогляду, які стають більш послідовними. Логічною межею цього процесу є канонізація життя, тоталізація редукованого способу життя шляхом подальшого виключення не автентичних елементів, формування офіційного групового консенсусу тощо. Усе це — типовий шлях формування того, що можна назвати культурним фундаменталізмом. Таким чином, культурний фундаменталізм можна визначити як процес тоталізації культурного стилю з його специфічною доктриною, почуттями, нормами, досвідом. Відзначимо, що будь-який культурний стиль може бути фундаменталізований. У випадку культурного фундаменталізму "актор на сцені" прагне до усе більш і більш автентичного життя, для чого виключає не автентичні елементи, домагається спрощення життєвого середовища, канонізації, тоталізації, вироблення позитивної установки життя. Він будує свою індивідуальну моностилістичну культуру за зразком моностилістичної культури своєї референтної групи. Однак легко помітити, що, аналізуючи процес фундаменталізації культурного стилю, ми не зачепили такі важливі категорії моностилістичної культури, як ієрархія і телеологія. Справа в тому, що вироблення відповідних цим категоріям практик властиве далеко не будь-якому процесу фундаменталізації. Наприклад, вони відсутні в доктрині й традиції хіпі і, навпаки, є в українській національній традиції, як, утім, у будь-якій національній традиції. З суто формального погляду, зміст традиції і доктрини, що лежить в її основі, не відіграють ролі для процесу фундаменталізації. Фундаменталізм хіпі, ісламський фундаменталізм, український національний фундаменталізм — усе це різновиди культурного фундаменталізму. Вони належать до одного типу і є результатом тоталізації якого-небудь культурного стилю. Але з погляду соціальних наслідків розвитку фундаменталістських установок зміст доктрини і традиції має величезне значення. В українській національній традиції, як і в будь-якій іншій національній традиції, у релігійних і квазірелігійних традиціях - у комуністичній традиції, ісламських доктринах - ієрархія і телеологія є невід'ємною частиною автентичного життя і, отже, невід'ємним елементом процесів їхнього інсценування. Більше того, автентична реставрація цих культурних і життєвих стилів припускає їх експансію. На противагу ньому, ідеологія хіпі, наприклад, не є експансіоністською: хіпі прагне до тоталізації свого власного життя і свого власного досвіду і тільки через це входить у свою групу, вливається у свою спільність чи Gemeinshaft, якщо скористатися терміном Ф.Теніса. Але спільність українців — це, за визначенням, усі українці. Спільність комуністичних віруючих — це, потенційно, усе людство (майже те саме можна сказати і про ісламський фундаменталізм). Тому нас не лякає фундаменталізм хіпі, але ми боїмося комуністичного, ісламського, будь-якого іншого національного і релігійного фундаменталізму. У цьому аналізі ключовим є слово "тоталізація" — тоталізація світогляду і способу життя. Чисто логічно межі можливої тоталізації завжди фіксуються "зсередини": вони закладені в самому змісті доктрини і традиції, що представляють той чи інший культурний стиль. У процесі інсценування кожен культурний стиль рухається до цієї межі, тобто до фундаменталізації, до формування моностилістичної культури. Але тільки деякі з цих стилів мають експансіоністський потенціал, тобто є потенційною небезпекою як для політичної демократії, так і для полістилістичної культури взагалі. Зараз важко визначити однозначно, які шанси тоталізації тих чи інших фундаменталістських течій в Україні. Все ж таки передумови для їхнього розвитку є. Історія свідчить, що швидке зростання фундаменталістських установок і їх успішна реалізація в державному масштабі пов'язані з масовими соціальними рухами. Найбільші тоталітарні режими, що базувалися на моностилістичній культурі — сталінська Росія і нацистська Німеччина, — виникли на хвилі соціальних рухів культурно-фундаменталістського напряму. Також відомо, що фундаменталістські рухи міцніли саме в перехідні періоди, коли відбувалося розкладання моностилістичної культури і формування полістилістичної, тобто в періоди стилістичного проміскуїтету. У часи, важкі для людини через утрату життєвих орієнтирів, фундаменталістські рухи надають людині можливості культурної ідентифікації, отже, знаходження ґрунту під ногами. Така ситуація характерна для багатьох країн у найрізноманітніші моменти історії. Література 1. Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. 2. Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930. 3. БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979. 4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990. 6. Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994. 7. Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934. 8. Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2. 9. ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934. 10. Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975. 11. Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (08.09.2016)
Просмотров: 422 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: