РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Національна самосвідомість: парадокси становлення та розвитку - Соціологія - Реферати - Каталог статей

Зміст Вступ.................................................................................................................3 Розділ I. Ментальні особливості національної самосвідомості українців: парадоксальність розвитку.............................................................5 Розділ II Національна самосвідомість особи та суспільства: особливості самоідентифікації......................................................15 Висновки...........................................................................................................22 Список використаної літератури....................................................................24 Вступ Питання національної самосвідомості широко відображене в сучасній філософській літературі. Зокрема, дослідники розробляють проблеми сутності самосвідомості нації, ролі національної самоідентифікації у творенні самосвідомості етносу, значення українського менталітету у формуванні виховного ідеалу. Вивчення складників української самосвідомості та джерел її формування є одним із найактуальніших питань соціальної філософії. В контексті розбудови власної державності українське суспільство найчастіше стикається із проблемою самоусвідомлення своєї ментальності, а також впливу суб’єктивних (оціночних) суджень особистості на роль і місце титульної нації в державі. Україна не мала багатого досвіду національного державотворення напередодні 1991р. Тому, з соціально-філософської точки зору закономірним став задавнений перехідний період побудови власної міцної державності. Для вдалого процесу розбудови України слід пізнавати усі позитивні і негативні сторони національного менталітету та особливості буття нації в державі. Недоліком сучасного державотворення є не цілком усвідомлені психологічні, культурні і інші духовні орієнтації суспільства, які складають фундамент українського народного характеру. Історичний розвиток України склався так, що її суспільство довгий час знаходилося на другорядних позиціях становлення держави. Українці не виробили повноцінної матеріальної і духовної культури через те, що носії української духовності – інтелігенція – були зорієнтовані на метрополію, піднімаючи авторитет панівного народу. Національна складова була менше задіяна в бутті етносу. В результаті, Україна підійшла до проголошення незалежності неготовою. Хвиля патріотичного піднесення охопила Україну в 1991—1993рр. Проте, національне збурення не одержало теоретичного підґрунтя, не оформилося у нову національну ідеологію, котра б повноцінно заповнила вільну нішу, що склалася після краху марксистсько-ленінського вчення. Національна ідеологія вважається вищою сферою самоусвідомлення нації. В умовах її відсутності можемо говорити про не сформованість національної самосвідомості в державі. Отже, виявлення перешкод становлення національної свідомості особи і суспільства та парадоксів розвитку українського менталітету є найактуальнішим питанням даного дослідження. Розділ I Ментальні особливості національної самосвідомості українців: парадоксальність розвитку Національна самосвідомість базується на основі різноманітних чинників, співвідношення між якими визначається за рівнем впливу на суспільну думку та місцем у формуванні соціальної поведінки носіїв свідомості нації. Визначальну роль у цьому процесі відводять українській ментальності. Дослідники – філософи, соціологи і психологи – по-різному трактують термін ментальності і менталітету, хоча сходяться на тому, що менталітет є емпіричною основою національної самосвідомості. Б. Бичко трактує менталітет як “не до кінця усвідомлені психологічні, культурні, в цілому духовні орієнтації” [1, с. 104]. М.Коваль переконаний у тому, що це є згусток психічної енергії, який вбирає в себе враження, почуття, споглядання, уявлення та дії соціальної групи [10, с. 72]. П.Кононенко, Г.Булашев, О. Будник, Р.Скульський твердять, що менталітет українців включає в себе помисли, ідеали, світогляд, індивідуально-національні риси характеру і життєдіяльності, основа та своєрідність духовності українства [3, с. 258]. М. Русин і О. Колесник схильні вважати, що менталітет є традиційним виявом світосприйняття людиною, нацією, народом, зумовлений історичним досвідом і національною культурою [13, с.20]. В. Храмова і В. Дем’яненко твердять, що ментальність є спільним “психологічним оснащенням” представників певної культури [7,с. 94]. І.Грабовська, проаналізувавши вчення про менталітет, підсумувала, що менталітет є “єдністю свідомості, інтелекту та розуму” [6, с. 60]. Таким чином, виходячи з різних визначень терміну, підсумуємо, що менталітет є своєрідною манерою мислення народу, способом його дій, психологічними особливостями поведінки та світобачення. Менталітет займає базисне місце в структурі національної свідомості (якою б нечіткою вона не здавалася). На основі ментальності формується національна психологія українця, котра, інтегруючись із емоційно-оціночними настановами і судженнями особистості, формує самосвідомість нації. Питання ментальності важко дослідити на рівні психології та соціологічної науки з огляду на відсутність чітких меж об’єкта дослідження. Ментальність існує на всіх рівнях свідомості і поведінки людей. Тому, філософський підхід виявляється найпродуктивнішим у вивченні того рівня суспільної свідомості, який діє у сфері національних відносин. Причиною досліджень поняття ментальності став новий етап самоусвідомлення себе як нації, самоствердження свого національно-індивідуального внутрішнього ”я” [13, с. 19]. А потреба розбудови власної держави загострила прагнення ідентифікувати український етнос як потенційно здатний до творення державницьких елементів. Цікаво прослідкувати співвідношення менталітету нації та людини як носія національного характеру. Менталітет є духовною домінантою в житті нації і реалізується безпосередньо в культурі народу. А людині притаманні не тільки розум та воля, а й емоції, життєві установки, помисли, вчинки, почуття, що також є частиною духовності. Таким чином, внутрішній світ людини (її душа) подібний до внутрішнього світу етносу і суспільства. Тому, коли вчений аналізує душу людини, він розкриває і характер народу чи суспільства. Про це зустрічаємо тези і в роботах філософа О. Конта, котрий розкривав сутність суспільства через аналіз окремих особистостей, що всі разом складають “велику особистість”. З метою розкриття становлення національної самосвідомості спробуємо виявити низку рис українського національного характеру, що стали базисними в етноментальній системі координат суспільної свідомості. Парадоксальною особливістю національної свідомості українця є співжиття індивідуалізму та колективно-общинного начала в національному характері українця. Світогляд українського народу з найдавніших часів зациклювався на індивідуалізмі. Він став найтиповішою рисою нашого характеру завдяки специфіці землеробства. Земля стала філософським стрижнем української свідомості. Суспільство створило низку легенд, вірувань, пов’язаних із землею. “Земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо” [3, с. 259]. Та в процесі колективізації хутірська система сільськогосподарського виробництва була підірвана. А традиціоналістське уявлення українців про громаду, що виражалося у зв’язку самостійних господарів “заради спільної безпечності і добра кожного” і відображалося у сільських кооперативах, було знищено. Руйнація системи праці змінила свідомість українського селянина. Типово російське антиособистісне начало утвердилося в Україні у формі колективних господарств. Лише наповнення принципу індивідуалізації новим змістом дасть перспективу розвитку не тільки духовної, а й виробничої сфери, подібно до того як протестантська етика дала поштовх реалізації “американської мрії”. Проте, індивідуалізм відображає і низку вад характеру українського суспільства. Коли у свідомості українця виникає конфлікт між особистим і суспільним, він його вирішує на користь особистого. Подібна риса притаманна не лише українцям, а й іншим етносам. Однак, вчені-дослідники трактують дану суперечність як явище не сформованості свого “ми”, що впливає негативно на національну свідомість українства [7, c. 15]. Парадоксальність сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що серед націй з інтровертним характером індивідуалізму катастрофічно не вистачає соціально-активних людей. Це пояснюється, перш за все, спрямованістю особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і уникнення впливу інших людей та соціуму. Для інтровертного типу українця притаманні і такі риси, як самозаглибленість, ліризм, естетизм та філософічність характеру. Зокрема, Д. Чижевський яскраво описав риси українця, що впливають на його самосвідомість. Естетизм виражається через емоційність і сентименталізм української душі. На практиці це відображається в обрядовості народного життя [16, c. 17]. Наступна парадоксальна невідповідність у характері української особистості полягає в суперництві прагнення до свободи та індивідуалізму із естетизмом і чутливістю. Зокрема, естетизм готує до компромісу і “прийняття ним усього в світі”, сприймає навколишню дійсність у гармонійності. А індивідуалізм веде до конфлікту з навколишнім світом і суспільством, хоч може і продукувати активність особистості. Невід’ємним джерелом становлення національної самосвідомості є навколишня природа. Ландшафтні особливості України безконфліктно співвідносяться із людським естетизмом, ліризмом та філософською настановою особистості. “Те почуття безмежно-могутнього, або безмежно - великого, що викликають море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучає широту і розмах краєвиду із буйним розквітом життя природи; естетичне і релігійне почуття і філософічна свідомість одинаково прокидаються на ґрунті степового ландшафту”, - твердить Д. Чижевський [16, с. 18]. Стан заглибленості і таємничості навіює ліс, враження лагідного спокою, інтиму та елегантності притаманна річці, а гори є джерелом емоцій непереборного прагнення до висоти і сонця, віри у безмежність світу [3 , с. 261]. Аналогічне відчуття породжує і степ. Однак, парадокс степу полягає в існуванні географічного та геополітичного стереотипів Великого Степу. Географічний стереотип возвеличує степову природу, а геополітичний – полягає в “межовості” України. Специфіка даної геополітичної ситуації стала вирішальним чинником при формуванні суперечностей національного характеру. А саме, степ асоціювався не лише із безмежними просторами, а й з постійною загрозою з боку кочівників. Ворожість до степовиків несла із собою відчуття ризику, випадковості нападу, загрозу смерті, тривалих бід. Такі емоційні реакції спричинилися до формування певних ментальних типів та вольових проявів. Зокрема, в історичному сенсі склався особливий тип характеру, що обумовлював екзистенційно - межовий стан психіки українця [6, с. 66]. Межовість України відображає буття людини в рамках боротьби, випадковості, провини, страждання , загрози і смерті, як говорив Карл Ясперс про аналогічні суспільства, що жили на межі різних цивілізацій. Межовий стан України на степовому пограниччі активізували вольовий максималізм та агресивність. Тому, дослідники вважають стан ворожості інстинктом для збереження своєї національної самобутності. Парадоксом “серединності” України є поєднання толерантності українського характеру і культурно-релігійної терпимості до інших народів із агресивністю та ворожістю, про що згадано вище в контексті еволюції пограничного характеру українця. Все це зумовлювало (за Д. Чижевським) неспокій української душі. Хоча, з іншого боку, постійна етнічна різнорідність українства сприяла становленню унікальної духовної єдності народу і його світосприйняття. Органічна злука з природним середовищем схиляє до єдності макро- та мікросвіт українця. Проте, як тільки, природне середовище руйнується, нація може зазнати маргіналізуючих та дегенеруючих впливів. Кінцевим результатом цього процесу стане руйнування національної єдності. Прикладом може служити регіон Донбасу, де цілеспрямована русифікація поєднана із знищенням природного середовища. Катастрофою для довкілля стала аварія на Чорнобильській АЕС. Для українців вона вилилася у втрату гармонії з природою, руйнуванням макросвіту. Руйнація спричинила формування песимістичних психологічних настанов та утворення масових фобій, що турбують українців сьогодення. Парадоксальність українського менталітету, пов’язану з світоглядною роздвоєністю, вивчали дослідники М. Шлемкевич, І. Грабовська, В. Дем’яненко. Унікальність тут полягала в поєднанні селянського сентименталізму з козацькою жорстокістю. Синтез двох протилежних психологічних начал свідчить про двоїстість світогляду українця, з одного боку. А з іншого боку, про постійне протистояння між козацьким та селянським елементом українського характеру. Його можна вдало продовжити, поєднавши цю боротьбу з протистоянням чоловічого та жіночого начала в культурній (літературній) традиції. Партикулярне прагнення до особистої свободи породжує анархічний індивідуалізм. Черговий парадокс розвитку української свідомості полягає в тому, що поривання до свободи не поєднуються з прагненням до державності. Причина полягає в тому, що образ держави асоціювався з чужорідним інститутом гноблення, який обмежував індивідуальну свободу та господарську ініціативу. В історичному сенсі це відображається браком дисциплінованості та організованості як в 1919 р. під час Отаманщини на Великій Україні, так і в 90 роках XX століття у надто загостреному прагненні до багатопартійності. З іншої сторони брак організованості спричиняє “індиферентність стороннього спостерігача” [7, с. 95]. Згадувана інтровертивність вдачі українців впливає на національну самосвідомість і в негативному сенсі. А саме, явище українського егоцентризму зумовило не одну історичну катастрофу України. Відомий вислів “моя хата скраю”, сформований століттями колоніального поневолення етносу, є результатом селянського егоцентризму. І знову ж вчених вражає парадоксальність української душі. Адже саме із внутрішнього егоцентризму та соціальної байдужості генеруються почуття гуманізму та співчуття, оскільки велика чуттєвість особи потребує контакту. Український характер спрямований на себе, але не замкнений у собі, а тому не терпить самотності. Емоційність і чуттєвість переважає холодну розсудливість. Згадана риса української ментальності яскраво проявляє себе в політичній сфері. Для політиків у сучасній Україні завжди бракувало раціональності та послідовності думки. Егоцентризм української свідомості в сучасній політиці входить в суперечність з визнанням авторитетів. На відміну від російського суспільства, де авторитет особи-лідера знаходиться ледь не на підсвідомому рівні, в Україні цей процес утруднений. Українці визнають авторитет лідера скоріше під впливом миттєвого захоплення. Авторитет ідеалу лідера набагато сильніший за авторитет особи. Настій мас переважає над виваженим аналізом заслуг людини. Парадоксальним видається і той факт, що демократизм і гуманність національної вдачі поєднуються із принциповою нездатністю сприйняття українцями нових форм мислення. В світлі сьогодення українського суспільства консервативність політико-економічної думки стала проблемою дя України. Старі стереотипи мислення залишилися живучими в суспільстві завдяки радянській епосі “застійних часів”. Саме з того часу прослідковуємо неготовність переходу масової свідомості до нових ідей, “збереженням убогості мислі, недоробленості і надії на “якось та буде” [6, с. 66]. Найболючішою та найсерйознішою проблемою України в сенсі національної самосвідомості є комплекс національної меншовартості. Він сформувався як ситуативне поєднання інтровертизму українців та цілеспрямованої політики метрополії по денаціоналізації колоній. Комплекс меншовартості пов’язується з тією частиною населення України, яка поставлена в умови єдиної хранительки національної самосвідомості, - селянством [1, с. 109]. В XIX-XX столітті джерелом української духовності стало село, котре “дбайливо” передало комплекс меншовартості на вищий рівень втілення національної ідеї – в кола інтелектуалів. Національна самосвідомість концентрується у сфері “прихованого життя” – у фольклорі. Лише народна творчість стала здобутком села. Письмова культура в додержавний період виражає інтереси панівних класів московської чи польської орієнтації. Метод популізму став одним із арсеналу методів метрополії, яким утверджувався комплекс української неповноцінності. Згаданий метод можна прослідкувати як у актах Переяславської Ради, так і в указах Катерини II. Найскорботніше, що він діє і донині. Зміни в національній самосвідомості були зумовлені роками колоніальної залежності. Джерело меншовартості дослідники шукають як в утвореному негативному іміджі українців, так і в комплексах “колективного мазохізму” та “колективної патології” [6, с. 67; 7, с. 96]. Перешкодою для становлення самосвідомості нації стають її носії, які характеризують себе в негативних тонах. Коли особа займається психологічним самобичуванням, то не залишається місця для позитивної діяльності і віри у власні сили. Парадоксальною особливістю української самосвідомості є конфлікт нав’язаної російськими та польськими загарбниками самооцінки колонізованих суспільств з власним образом. При чому, ця боротьба загрожує в кращому випадку повстанням, а в гіршому – перемогою насаджуваної системи цінностей. Створена самооцінка є, як відомо, фундаментом самосвідомості із подібним знаком. За твердженням психолога К. Юнга, негативні якості, що сформовані внаслідок свідомої обробки панівною владою колонізованого населення, називаються “колективною тінню”. Вона з часом переходить у авто образ (власний образ) тієї нації, яка знаходилася під тиском. До прикладу, росіяни постаралися вкласти в Україну уявлення простодушної, шароварної Малоросії, населеної хитрими, неосвіченими, шахраюватими хохлами. Поляки доклали рук до формування образу бидла, гайдамацької морди, жорстокого варвара – ґвалтівника та вбивці. Не стане винятком результат теперішніх соціологічних опитувань, які засвідчують рівень національної самосвідомості шляхом визначення ідентифікації людини. Значна частина респондентів визначала себе як “житель України”, “населення України”, свідомо уникаючи самоідентифікації за національною ознакою [6, с. 68]. Найгірше в даній ситуації, що цю позицію займає влада України, котра посприяла вилучити з діючих українських паспортів графу з вказаною національністю. Ідентифікація за територією, а не за національністю свідчить про недозрілість національної самосвідомості, а також про продуктивну роботу колоніальних органів влади. Парадоксальною формою існування володіє негативний автообраз українця, про що писали дослідники О. Грабович та І .Грабовська. З одного боку, він існує у “націоналістичній” формі, наголошуючи, що українці є спадкоємці давньої культури, державності Київської Русі та етнічних традицій індоєвропейців. З іншої сторони, існує повсякденний і затертий образ, заснований на комплексі неповноцінності про українців як “безкультурних аборигенів” і т. д. Як наслідок, негативні суспільні явища продовжують існувати у формі безініціативності, нездатності до індивідуальної відповідальності, ірраціонального страху, пасивності і байдужості до всього, звички покладатись на інших (особливо на державу). Серед негативних елементів, що вчиняють вплив на свідомість нації, є позиція влади в теперішній Україні. Лобістські групи при владі роблять усе можливе, щоби зденаціоналізувати культуру (театри, кінематограф), вбити українську книжку, знищити інтелект нації у вузах. Тому, зараз спостерігаємо зосередженість на тілесному бутті. Політика держави побудована на значенні людини як біологічної істоти та задоволенні необхідних фізичних потреб. Комплекс меншовартості на практиці виражається в постійному порівнянні успіхів, досягнень і невдач з відповідними у північно-східного сусіда. У національній свідомості пріоритет раціонального над ірраціональним виражається у переконанні частини українського суспільства в неможливості побудови незалежної Української держави. Відповідно, активізуються реваншистські настрої про радянського зразка. Під впливом чужої моралі відчувається зміна духовних цінностей, занепад генетичної пам’яті кожного наступного покоління. При цьому, вчені закликають звертатися до національних ментальних орієнтацій на духовність, що була притаманна українській самосвідомості до XVIII ст. Причина теперішньої “внутрішньої еміграції” українських діячів культури і мистецтва полягає в неприйнятті як більшовицької, так і пострадянської України. Вони замикалися від навколишнього світу, плекаючи національну ментальність на особистісному рівні. Така риса українського народу як терплячість, орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосовуватися до змін середовища з єдиною метою – забезпечити добробут сім’ї – дають шанс владі впроваджувати свої ризиковані модернізацій ні проекти у вигляді реформ. Таким чином, розбудовуючи державний суверенітет України необхідно враховувати усі особливості національної вдачі українців, її вплив на становлення української свідомості. Також слід враховувати терпимість до різних народів, культур та релігій і певну настороженість та недовірливість до них же, в чому полягає головний ментальний парадокс розвитку українського національного характеру. Українцям притаманно тяжіння до всіх загальнолюдських цінностей через вдосконалення внутрішнього світу людини. Тому, будь-яку зміну, коту проводить правляча еліта, слід згоджувати з людським фактором, незважаючи на терплячість українства та не сформованість головних інститутів громадянського суспільства. Саме пізнанням європейських гуманних цінностей, виховуватиметься в українців ініціативність, взаємна довірливість, почуття оптимізму та позитивної налаштованості на роботу. Такі і подібні їм риси ментальності складатимуть базис самосвідомості української модерної нації. Розділ II Національна самосвідомість особи та суспільства: особливості самоідентифікації Поняття національної самосвідомості тісно пов’язане з становленням нації та розбудовою власної державності. Процес національного відродження України пройшов нелегкий шлях боротьби за право українського народу на державу, за збереження державницьких елементів від посягань зовнішніх ворогів. Поряд з державотворчими змаганнями українства визріла й національна свідомість етносу. Самосвідомість українців була далека від досконалості, що стало однією з причин втрат національної державності. Дослідники питання по-різному бачать структуру самосвідомості як такої. В. Жмир твердить, що “національна свідомість витікає з традицій мистецтва, забобонів, моралі, релігії, згодом і політико-державної само визначеності, яка ґрунтується на теорії нації і національної держави” [9, с. 145]. Тому, при джерелах національна самосвідомість є у формі суспільної психіки, а з розвитком свідомості її носіїв – у формі суспільної ідеології. Словацький дослідник Й. Вирост, навпаки, переконує, що національна самосвідомість являє собою особливу психічну форму, в якій у з’ясуванні відношення особи до національної групи відбувається синтез знань, думок і поглядів про національну спільність і про самого себе [4, с. 24]. Відмінність двох поглядів науковців полягає в різному суб’єкті дослідження. А саме, перший досліджував питання самосвідомості в етнонаціональних відносинах, а другий вивчав проблему співвідношення самосвідомості до психіки особи, впливу національної самосвідомості на виховання особистості. Загалом, дослідження питання самосвідомості провокує зорієнтувати увагу на свідомість окремого індивіда. Проте, коли слідувати твердженням О. Конта про роль суспільства як “окремого великого індивіда”, то маємо право говорити про самосвідомість будь-якої спільноти (нації, народу, етносу, дрібної соціальної групи). У самосвідомості нації наявна низка особливих ознак, які відрізняють її від самосвідомості будь-якого іншого етносу. Дослідник В. Пустотін твердить, що національна самосвідомість є специфічною реальністю та, беручи участь у загальносвітових процесах, інтегрується з подібними до неї спільнотами. Власне повноцінна самосвідомість нації виникає в процесі цих взаємодій [12, с. 135]. Нація усвідомлює себе як цілісність завдяки існуванню виключного поля культури даної нації та наявності групи людей, що здатні відтворювати національну самосвідомість на рівні політики, релігії чи мистецтва. Цю функцію бере на себе тільки інтелігенція. Національна самосвідомість здатна фіксувати типові риси нації та її окремих індивідів, відмінності від інших націй, особливості поведінки та ментальності, визначальним чином впливати на мотиви дій носіїв національного елементу. Філософський зміст розкриватимемо крізь призму двох її суб’єктів – окремого індивіда-особи як творця чи носія національного елементу, та суспільства як набувача колективної самосвідомості. При чому, колективний суб’єкт є, зазвичай, або етнос загалом, або нація як продукт етнонаціонального синтезу, або суспільство (суспільність) як результат соціологічних рефлексій. Належність групи, класу, страти, верстви до колективного суб’єкта допускається, але в якості суб’єкта відтворення національної самосвідомості (інтелігенція). Колективний суб’єкт як носій елементів національного представлений у вигляді нації. Тому, національна самосвідомість особи досліджуватиметься на філософсько-психологічному рівні, а національна самосвідомість суспільства – на філософсько-ідеологічному. В світлі аналізу внутрішнього змісту національної самосвідомості особи і вивчення закономірностей його формування, слід зазначити, що самосвідомість особи співвідноситься до свідомості особи як відношення частини до цілого, специфічного до загального. Тому, самосвідомість особи є та ж сама свідомість, тільки зорієнтована на індивідуальний суб’єкт, на усвідомлення специфіки тієї групи, до котрої вона належить, на її зв’язок з уявленням особи про себе [4, с. 21]. В історичному контексті українець почав використовувати елементи національної самосвідомості лише при кінці XIX ст. Позаминулий вік характеризувався такими обставинами, котрі спряли становленню національної самосвідомості особи. Зокрема, серед чинників національної ідентифікації виділялись спільна територія, мова, культура, історія та національна самосвідомість. Тому, джерелом національної самосвідомості був симбіоз різноманітних чинників самоідентифікації. До того часу вчені відслідковують тільки етнічну самосвідомість українців. Факти масового прояву національної самосвідомості відносимо до періоду української революції 1917р. На даному етапі національна самосвідомість виражає актуалізоване мислення національної еліти чи окремих людей через їх творчий доробок, який поступово стає об’єктвною формою суспільної свідомості мас. Парадоксальну схожість спостерігаємо серед умов національної самоідентифікації українців на початку та в кінці минулого століття. Проголошення незалежності України на початку століття носило вимушений характер (хоч і закономірно очікуваний). Багнети М. Муравйова змусили національну еліту мислити продуктивніше в сенсі державницької ідентифікації. Населення виявилось до цього не готовим. Усвідомлення українством власної національної ідентичності в 1918р. Не встигло створити достатній запас міцності для протистояння соціальній катастрофі. Більшовицька демагогія тріумфувала через запропоновану доступнішу лінію ідентичності – соціальну (пролетаріат-буржуазія, безземельний-поміщик). Проте, Л. Костенко писала, що національна самосвідомість пролягає “не через ... мітинги і демонстрації, а через усвідомлення національних трагедій”. Збіг кон’юнктурних обставин засвідчив, що здобуття Україною свого суверенітету в 1991р. мало випадковий характер. Перемога над радянським тоталітаризмом була отримана не авангардом національного руху, а солідарною дією атлантичної цивілізації і прагненням до забезпечення своїх корпоративних інтересів верхівкою Радянської України, яка відчула небезпеку для себе московських тріумфаторів [15, с. 48]. Згаданий стан зумовив сьогоднішнє посткомуністичне становище України, що затрималося в перехідному режимі на десятиліття. Референдум 1991р. переконливо продемонстрував, що не можна вважати адекватною національну самоідентифікацію особи лише на основі її вербально вираженої думкиз цього питання. Швидкоплинний вибух патріотичного піднесення 1991-1993рр. в державі засвідчив, що належність до даного етносу не можна трактувати як дискретну величину. Варта враховувати також інтенсивність та ступінь цієї належності. Охолоджнення патріотичних почуттів не стало тільки проявом рис певної етнічної вдачі, а заманіфестувало неготовність українців освоїти низку етноінтегруючих ознак, зрозуміти історію і сучасне становище своєї та інших етногруп. А найголовніше значна частина суспільства не пережила відношення чи належності до української національної спільноти. Внутрішня структура національної самосвідомості особи включає пізнавальні, емоційно-оціночні та регулятивні компоненти, а ядром національної самосвідомості є система уявлень особи про ознаки, які підтверджують факт його належності до певної національної спільності та відрізняють його від члені інших етнічних спільностей. Тому, національна самосвідомість є усвідомленням особою сукупності всіх національних зв’язків і свого відношення до них [4, с. 23]. Позитивом даної дефініції науковець Л. Дробіжева бачить не лише уявлення індивіда, а й усвідомлення всіх зв’язків особи з нацією (етнодиференціюючих і етноінтегруючих ознак). Тому, національна самосвідомість є не просто усвідомленням особою своєї національної приналежності, а й уявленням про характерні риси свого народу, національні інтереси і знання. Дослідник Й. Вирост виділив в структурі національної свідомості особи також три компоненти. Образ (уявлення) національної спільності є знанням про власну національну спільність і емоційно-ціннісним ставленням до неї. Другий – це образ типових рис члена національної спільності, що включає думки про національний стереотип (типові риси члена національної спільності). Третій – це самообраз індивіда як члена національної спільноти, що включає ступінь ідентифікації себе з національною спільністю і переживанням належності до неї. Дослідники національної самосвідомості Ю. Бондаренко і А. Бондаренко додають, що важливим елементом національної ідентифікації є активна і пасивна настанови до створення держави. Зокрема, активна настанова виражається у самовіданному служінні своїй Батьківщині, готовності жертвувати життям заради достойного майбутнього свого народу. Пасивна настанова відображає такі риси, як відверте прислужництво окупантам, нищенні нації, зреченні національного коріння, байдужому ставленні до жорстокої дійсності і бажанням одержати додаткові матеріальні блага в умовах, які несприятливі для всього народу. Історія України протягом багатьох віків позначена насильством. Жорстокість диктувала два типи психологічних реакцій – активне відстоювання свободи та пасивне (лояльне) співжиття з окупаційним режимом. Така суспільна ситуація зменшувала кількість активних борців, тому з плином часу виживали пасивні. А тоталітарна система насаджувала необхідні стереотипи у свідомості народу. Таким чином утворена самосвідомість народу – конформна – не могла заманіфестувати свої права. Теперішнє прагнення багатьох людей (особливо старшого покоління) повернутися в суспільну ситуацію, в якій вони були сформовані, є результатом насильницького насадження пасивної настанови в національному менталітеті. Високий рівень національної самосвідомості особи можливий лише за умов наявності в її свідомості підстав для такої ідентифікації. Серед цих підстав виділимо спільність мови, кровну спорідненість (родинний зв’язок), визнання особою морально-етичних і культурних цінностей, спільність проживання, історія, наявність спільних психологічних особливостей. До формування національної самосвідомості слід додати активну та пасивну настанови на утвердження національної незалежності. До перелічених ментально-державницьких ознак дослідники Ю. Бондаренко і А. Бондаренко додають важливий емоційно-ціннісний компонент. Маємо змогу порівняти спільність ходу думки згаданих вчених і Й. Вироста: “Люди, що використали вирази “Я – хохол” і “Я – українець”, нібито однаковою мірою ідентифікують себе зі своїм народом, тобто в обох випадках мається на увазі поняття національної належності. Та існує відчуття, що знак рівності між цими двома рівностями ставити не можна...”[2, с. 31]. Тому, оціночне ставлення відіграє вирішальну роль у визначенні рівня сформованості національної самосвідомості. Колективний суб’єкт національної самосвідомості представлений нацією або суспільством. Часто вживаний термін “український народ” деякі політологи та філософи вважають таким, що не має права бути носієм рис ментальності. Поняття народ є найміфологічнішим уявленням українців, свідомість яких витворила цей термін ще в добу романтизму початку позаминулого століття [14, с. 16]. Тому, будь-який великий соціально-історичний організм (етнос, етнічна нація, нація-культура чи нація-держава) здатен бути суб’єктом масової самосвідомості. А коли мова іде про націю як найвищу ланку соціальної організованості мас, то підставовими цінностями будь-якої нації є самосвідомість. Іншими словами, нація без самосвідомості не існує. Системоутворюючим фактором в національній самосвідомості є патріотизм. В самосвідомості особи ми вище розглядали питання активної настанови до розвитку державотворення. Між згаданими поняттями є пряма залежність. Патріотичні рухи стали головним механізмом, який консолідує суспільство і згуртовує націю. Відповідно ідеологія патріотизму і національного визволення стане стрижнем формування національної самосвідомості суспільства. Дослідники С.Бойко і Т. Воропяєва доводять, що в багатонаціональних державах підстав для розвитку національної самосвідомості було більше, ніж в мононаціональних державах через активну позицію осіб, що прагнули самоідентифікуватися [5, с. 49]. Тому, звідси випливає, що Україна знаходилася в менш вигідних умовах в плані пріоритетів національно-консолідуючих чинників. Проблеми колективної (національної) самосвідомості диктуються сучасним життям і нагальними проблемами української держави. Процеси колективного самоусвідомлення пов’язані зі зміною соціально-економічної або культурно-історичної ситуації і тривають безперервно, постійно еволюціонуючи в сторону ускладнення етнічної організації спільноти. Таким чином, головною метою національної ідеології є напрацювання системи вартостей, яка б консолідувала всі соціальні групи національної спільноти, не допустила поширення форм світоглядного конформізму (пристосовництва) і корпоративно-кримінального егоїзму. Головне завдання є зрозуміти проблему масових фобій в Україні і вміти подолати різноманітні політичні забобони (ксенофобія), оскільки невід’ємним здобутком національної самосвідомості вважаються принципи загальної терпимості та всепрощення. Національна ідентифікація особи, перевагою якої є філософські категорії буття етносу, психологічні дефініції про співпереживання приналежності до національної спільноти, в принципі виключає будь-які міжетнічні тертя. Висновки Ментальні особливості національної самосвідомості висвітлюються крізь призму парадоксальних умов їх становлення та розвитку. Причина унікальності української ментальності полягає у симбіозі автохтонних елементів національної психіки із зовнішніми впливами, котрі стали непереборною силою через їх вимушений чи насильницький характер. Парадокси “серединності” України, Великого Степу межовості України, співіснування індивідуального і колективного, толерантного і агресивного є результатом пограничного типу характеру українців. Серед типових рис українця виділяємо демократизм, гуманізм та індивідуалізм, волелюбність, щедрість, милосердність, хазяйновитість, оптимізм, інтровертизму. І поряд з тим – суперечливість, брак колективної волі, національної солідарності. Ментальні особливості є базисним утворенням національної самосвідомості. Тому, ядром національної самосвідомості є національна ідентичність. Верхньою оболонкою є національна ідеологія суспільства, котра перходить на вищу ступінь самоусвідомлення, яка на рівні категорії держави постає як емпірична міра поступу нації-держави. Національна самосвідомість суспільства є специфічною реальністю, що формується в процесі міжнаціональних інтегративних “спілкувань”, розвитку ідеології патріотизму та розбудови власної держави під впливом колективного суб’єкта відтворення самосвідомості нації – професійної інтелігенції. Національна самосвідомість особи – це усвідомлення суб’єктом сукупності усіх національних зв’язків і його відношення до них, причетності до самобутньої інтерпретації загальнолюдської духовності, що передбачає подолання національного егоїзму. Національна самосвідомість особи синтезує знання про національну спільність, думки про типові риси члена національної спільності, а також сукупність елементів ідентифікації себе з національною спільнотою і переживання належності до неї. Невід’ємною рисою національної самосвідомості стала активна і пасивна настанови на утвердження національної незалежності України, що рівноцінно патріотичній ідеології, а також емоційно-ціннісний компонент, що відіграє вирішальну роль у визначенні рівня сформованості національної самосвідомості особи. Список використаної літератури: Бичко Б .Ментальні особливості національної самосвідомості // Філософські обрії – 2000. - № 3. – С. 104-114. Бондаренко Ю., Бондаренко А. Нова ментальність: шляхи формування // Рідна школа. – 1996. – №2. - С. 29-31. Будник О., Скульський Р. Українська ментальність як домінанта формування виховного потенціалу // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ,2001.-вип. 6.-ч.1.- С.257-265. Вирост Й С. Національна самосвідомість: проблеми визначення і аналізу // Філософська і соціологічна думка. – 1989. - №7. – С. 20-25. Воропаєва Т. Методологічні засади дослідження національної самосвідомості українців та процесів націєтворення в Україні // Вісник Київського національного університету. Серія Українознавство.-2003.-вип. 7.- С. 48-50. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету і національного характеру // Сучасність. – 1998. - №5. – С. 58-70. Дем’яненко В. Ментальні характеристики свідомості українця // Людина і політика – 2001.-№1. – С. 93-101. Жмир В. Ф. Національна самосвідомість та державність // Вісник Академії Наук України. – 1993. - № 10. – С. 70-79. Жмир В. Ф. На шляху до себе: історія становлення української національної самосвідомості // Філософська і соціологічна думка. – 1991. - №4. – С. 136-152. Коваль М.А. Українська ментальність як складова сучасного державотворення // Вісник Київського національного університету. Серія Філософія. Політологія.. – 2002. – вип.. 42-45. – С. 71-72. Лисяк-Рудницький І. Русифікація чи малоросіянізація // Історичні есе: У 2-Т.. – К., 1994. – Т.2. – С. 473-474. Мала енциклопедія етнодержавознавства / Національна Академія Наук України. Ред. кол. Ю. Римаренко. – К., 1996. – 942с. Русин М., Колесник О. Основи української ментальності: до історії питання // Хроніка 2000.- 2000.- вип.. 37-38.- С. 18-27. Рябчук М. “... Головні стереотипи масової свідомості українців” // Політика і культура. – 2001. - №31. – С. 16-17. Теоретичні засади виховання національної самосвідомості – К., 1998. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991. – 175с.
1 2 3 4 5 Категория: Соціологія \| Добавил: DoceNt (12.07.2016)
Просмотров: 806 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: